Розділ 4 • Антропологія

_____________________________________________________________

Філософи античності тривалий час розглядали людину як образ Кос­мосу, як «малий світ» — мікрокосм. Знання про людське і природне було досить фрагментарним, постійно ототожнювалося. Але вже платонізм робить суттєвий крок вперед у розумінні людини, розглядаючи її як комбі­націю душі і тіла. Душа належить до безтілесного, до світу ідей. Людина в Платона виступає носієм позаособистісного духу. Арістотель наполягає на єдності душі і тіла — душа належить тілу. Тобто природа людини скла­дається із двох частин — душі і тіла. Суб'єктивно-духовний світ можли­востей людини знаходився в центрі уваги філософських роздумів Сок­рата. Проте одним із головних світоглядних і методологічних принципів науки і філософії щодо антропологічної проблематики (і не лише антич­ного періоду) стала проголошена Протагором теза: людина — міра всіх речей — існуючих в їх бутті і не існуючих в їх небутті.

У системі християнського світогляду середньовіччя людина розгля­дається як образ Бога. Душа є «подих» самого Бога, а людина оцінюється з позицій не розуму, а серця (у Старому Завіті серце згадується 851 раз). Внутрішній світ людини складається з тріади розуму, серця і волі. Проте головне розмежування всередині християнства проходить не стільки між душею і тілом, скільки між «плотською» і «духовною» людиною. Людська плоть — арена ницих пристрастей і бажань. Тому людина повинна по­стійно прагнути до осягнення божественного світла та істини, що звільняє її від диявольських пут. Ця ситуація обумовлює специфіку людського відношення до світу: потрібно не тільки пізнати власну сутність, але й приєднатися до вищої сутності — Бога і тим самим здобути втіху в горі і спасіння в день Страшного Суду.

__________________________________________________________

Кожна здорова людина має слухняні її волі пальці, вона може взяти пен­зель, фарби і почати малювати. Але це не зробить її справжнім художником. Так само і свідомі, психічні явища формуються внаслідок виховання, освіти, активного оволодіння мовою, світом культури. Отже, біологічне начало про­никає через психічне всередину фізіології індивіда, яка в такому перетворе­ному вигляді є основою (матеріальним субстратом) його психічної, свідомої життєдіяльності.

Людина є цілісною єдністю біологічного (організм), психічного і соціального рівнів, які формуються з двох начал — природного і соціального, спадкового і набу­того за життя. При цьому людський індивід — не проста арифметична сума біологічного, психічного та соціального, а їх інтегральна єдність, яка веде до ви­никнення нового якісного ступеня — людської особистості.

У кожній історичній епосі ця проблема вирішувалася по-різному, по­стійно змінювалися пріоритети та аспекти її осмислення. Філософська думка то «розчиняла» людину в природі (Космосі) та суспільстві, то вважала її істотою

303

самодостатньою, протиставляючи природному і соціальному світу. Незважа­ючи на це, основні філософські напрями пов'язували свій розвиток саме з «людською проблематикою».