10.2. Тенденції й напрями розвитку світового господарства другої половини хх ст.

Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися значні зміни. Вони були пов'язані, насамперед зі збільшенням світової соціаліс­тичної системи, розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних дер­жав.

Таким чином, світове господарство охоплювало три підсистеми: господарст­ва економічно розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація.

Економічно розвинені країни вступили у фазу інтенсивного розвитку. Змі­нювалася структура їх національних господарств. Розвиток світового господарс­тва відбувався на основі науково-технічного прогресу, подальшого поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізації виробництва. Сформувалася сві­това інфраструктура - комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини. Наприклад, транспортна система, мережа інформаційних комуніка­цій. Значно розширилися та набули нового змісту всі форми міжнародних еко­номічних відносин. Головною рисою господарського розвитку було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами. Набули розвитку міжнаро­дні інтеграційні процеси. Зросло державне регулювання господарських процесів. Економічне зростання національних економік значною мірою залежало від сту­пеня входження їх до всесвітнього господарства.

Відзначимо, що у повоєнні роки стартові умови для розвитку національних господарств були дуже різними. Занепад економіки Європейських країн та Япо­нії сприяв економічному пануванню США. Широкого розмаху набула економіч­на експансія США. У міжнародній валютно-фінансовій системі встановилася пе­ршість її національної валюти. Промислове виробництво європейських країн скоротилося, панувала внутрішня інфляція. Скоротився міжнародний обмін то­варами і послугами серед країн Європи. Переважною формою торгівлі був бар­тер. Уряди цих країн здійснювали непопулярні заходи щодо приватного капіта­лу: здійснювався контроль цін на основні товари, перерозподіл національного доходу, збільшувалась кількість грошей в обігу. Це стало причиною переводу приватних інвестицій з Європи до США. Стан господарства Європи мав негати­вний вплив на світову економіку взагалі. США повинні були у власних інте­ресах, для стабілізації світової економіки та політичної ситуації допомогти євро­пейським країнам. В липні 1947 р. в Парижі було створено Організацію європей­ського економічного співробітництва (ОЄЕС). Її головною метою було вироб­лення спільної програми відбудови Європи. У квітні 1948 р. Конгрес США за­твердив «план Маршала». Це був план економічної допомоги країнам Європи. Його учасники: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Но­рвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина, а з грудня 1949р. - ФРН. Метою «Плану» був розвиток еко­номіки на „принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності". Європа розглядалася як єдиний економічний простір, на підставі міжнародно-правового договору між країнами.

Слід зазначити, що Європа була не пасивним об'єктом американської допо­моги, а ініціатором у виробленні та реалізації плану.

Завданнями плану були: відродження виробництва на новій технологічній основі, розширення зовнішньої торгівлі, досягнення міжнародної фінансової стабілізації, встановлення справедливих обмінних курсів.

«План Маршала» діяв з квітня 1948 р. до 30 грудня 1951 р. Обсяг допомоги становив 102 млрд. дол. ( в цінах 1990 р.). США створили Адміністрацію еконо­мічного співробітництва. Допомогу надавали: - безвідсотковими товарними по­зиками та „дарами", склад яких визначали США; - кредитами під малі відсотки; - у вигляді доларової „зумовленої допомоги" в обмін на національну валюту за офіційним курсом. Фонди згідно з «планом Маршала» розподілялися між краї­нами не за потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу щодо доларової зони. Товари надавали в розпорядження урядів. Гроші, отримані від їх продажу, надходили до національних банків на спеціальний рахунок ( ек­вівалентний фонд ). 95% цих фондів повинні були належати країнам-учасницям, але витрачалися під контролем Адміністрації економічного співробітництва в Європі. Частина їх йшла на оплату сировини, яку вивозили США.

Програма відбудови була виконана. Еквівалентні фонди доповнили внутрішні ресурси капіталів європейських країн. Стабілізувалася система міжнародної оплати. Європейські країни використовували свій потенціал зростання без обме­жень.

Радянський Союз відмовився від допомоги за «планом Маршала», оскільки США відкинули його вимоги (1. Кожна країна мала самостійно визначати свої потреби в допомозі та її форму. 2. Розмежувати країни-союзники, нейтральні та колишніх противників. Допомога Німеччині повинна бути тісно пов'язана з про­блемою репарацій).

50 - 60 роки ХХ ст. стали етапом інтенсивного індустріального піднесення економічно розвинених країн світу. Змінилася структура світового капіталістич­ного господарства. Найбільш динамічно розвивалась промисловість. Структурні зміни в національних господарствах були пов'язані з національними особливос­тями. Швидко розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес. Виникли но­ві галузі: аерокосмічна, радіоелектронна. Істотні зміни відбулися у співвідно­шенні продукції легкої та важкої промисловості, З середини 50-х років минулого століття важка індустрія почала лідирувати. Інтенсивність динаміки та структур­них зрушень національного господарства економічно розвинених країн визнача­лася досягненнями науково-технічного прогресу. Наука перетворилася на без­посередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила те­хнологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську види людської діяльності. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З'явились нові поліматеріали, виникли нові технології - лазерна, плазмова, ген­на. Зароджувалась інформаційна революція. З'явились науково-виробничі ком­плекси. Значно зросли капіталовкладення в економіку, змінилася їх технологічна структура. Основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на мо­дернізацію, автоматизацію виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу. Зростали концентрація, централізація виробництва і капіта­лу. Зросла економічна могутність монополістичних об'єднань. Масовим явищем стало виникнення транснаціональних корпорацій. Зросла кількість міжнаціона­льних монополій, укладалися угоди про співробітництво між монополіями різ­них країн. Держава стала значним виробником і споживачем промислових това­рів та послуг. Державні капіталовкладення спрямовувалися в галузі, що забезпе­чували загальнонаціональні потреби ( інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, газо- і водопостачання, транспорт, неви­робничу сферу). Велике значення в державному регулюванні мали податки: зме­ншення відсоткових ставок, звільнення від сплати податків, прискорення строків амортизації тощо.

Кінець 60-х років ХХ ст. характеризує перехід держав до „структурної страте­гії" - політики заохочення певних галузей до вдосконалення і регулювання стру­ктури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Зростало значення міжнародних економічних відносин. Велике значення мала інтеграція економічно розвинених країн світу (у 1957 р. було утворено Європейське Співтовариство ). Соціалістичні країни у 1949 р. інтегру­вали до Ради Економічної Взаємодопомоги.