Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Лекції_Історія економіки та економічної думки.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
07.05.2019
Размер:
360.11 Кб
Скачать

12.3. Індустріалізація та колективізація урср

СРСР, і в тому числі і Україна залишалися аграрно-індустріальними, їхня економіка вимагала технічної й технологічної модернізації. В 1928р. був розроб­лений проект корінних економічних перетворень. Була обрана стратегія приско­реного розвитку важкої промисловості, головними етапами якого стали п'ятирічки.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловос­ті, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в'язнів, колективізація сільського го- сподарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зов­нішньої торгівлі і ін.

На відміну від розвинутих країн світу індустріалізація в СРСР здійснюва­лася не для задоволення споживчих потреб населення, а для промисловості.

Визнаючи, що в Україні утвердився тоталітарний режим і вона була позба­влена навіть залишків національної економіки, все ж слід зазначити, що будів­ництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень вели­ких індустріальних країн Європи. Її промисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 року. Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не мало змоги здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий пе­ріод.

Одним з основних джерел індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього треба було колективізувати сільське господарство. Перехід до колек­тивізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927 - 1928рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялося продавати державі хліб за нижчи­ми цінами. В січні 1928р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення щодо при­мусового вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Колективізація почала здійснюватись вже в 1929 р., названому „роком ве­ликого перелому". Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду всіх інших республік Радянського Союзу здійснити колективізацію. 24 лютого 1929 р. С.Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання: „Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну - до осені 1930р."

Початок колективізації показав, що селяни не бажали вступати до колек­тивних господарств (колгоспів). Адже усуспільнювались не тільки засоби виро­бництва, а й продуктивна худоба, птиця, реманент. Досягти цього вдавалося ли­ше шляхом грубого насильства. Ті, хто не вступав до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців. Особливо активним був наступ проти заможних селян - куркулів. До цієї категорії відносили не тільки тих, хто вико­ристовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві двигун або просто мали хату, покриту бляхою. Застосовувалася по­літика відкритого терору: розстріли, ув'язнення, виселення у віддалені райони ( Урал, Сибір, Далекий Схід).

Але й це не допомагало. Селяни відмовлялися йти у колгоспи, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало ко­лективізації. У 1928-1932рр. в Україні було винищено майже половину стада по­голів'я худоби. У багатьох випадках проявлялися відкриті селянські протести, які нерідко переростали у збройні повстання, що охоплювали цілі райони. На їх придушення відправлялися регулярні війська. Події набували загрозливих масш­табів. Щоб заспокоїти селянство, в березні 1930 р. газета "Правда" надрукувала статтю Й.Сталіна "Запаморочення від успіхів", де засуджувалися „перегини" в колгоспному будівництві. Відповідальність за „викривлення партлінії" перекла­далась на місцеві органи влади. Почався масовий вихід селянства з колгоспів. Але такий перебіг подій не влаштовував керівництво. Тому вже у вересні 1930р. відновився наступ на селян-односібників, а до кінця 1932 р. в УРСР було колек­тивізовано майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівної площі.

Головною метою партії залишалася індустріалізація країни. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її мо­жна було, тільки експортуючи сировину, зокрема зерно. Світові ціни на зерно рі­зко знизились. Та незважаючи на це, експорт його зростав. У багатьох колгоспах було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом, селяни голодували. Окремі колгоспи розпалися.

Навесні 1932р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. План заготівок зерна був не виконаний. В Укра­їну прибула надзвичайна комісія на чолі з Молотовим. Внаслідок її адміністра­тивних дій, коли з колгоспних і селянських комор вивезли все до зернини, взим­ку 1932 -1933 р. в селах України розпочався голодомор. Намагаючись врятувати­ся, тисячі селян ішли до міст, де весною скасували хлібні картки і можна було купити хліб. Але сільським жителям продавати хліб заборонялося. Селянам та­кож не дозволялося самостійно найматися на роботу на промислові підприємст­ва, переходити або переїжджати до Росії. Загалом, за різними підрахунками, від голодомору 1932-1933 рр. в Україні загинуло до 9 млн. чоловік.

Після розпаду Австро-Угорської імперії і поразки національно-визвольної боротьби західноукраїнські землі були розділені між Польщею, Румунією і Чехо- Словаччиною. Ці країни значно відставали від промислово розвинутих країн Єв­ропи. Західноукраїнський регіон залишався аграрно-сировинним придатком, ри­нком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили для іноземних країн. Продуктивні сили Галичини розвивалися відповідно до інтересів польської еко­номіки (85% підприємств були дрібними, понад 80% населення краю займалися сільськогосподарським виробництвом).

Західні українці зуміли організувати економічну самооборону проти іно­земної експлуатації. Вже в перші повоєнні роки було створено широку мережу споживчих, закупівельно-збутових, кредитних, виробничих кооперативів. Очо­лював українську кооперацію в Польщі Ревізійний союз українських кооперато­рів.

Закупівельно-збутові кооперативи змогли організувати заготівлю сільсько­господарських продуктів серед своїх членів, забезпечити їх реманентом, насін­ням. Селянські кооперативи налагодили експорт окремих видів продуктів за ко­рдон. Виробнича кооперація займалася переробкою сільськогосподарської та іншої продукції. Особливі успіхи мала молочарська кооперація, яка вийшла на європейський ринок.

Кредитні кооперативи мобілізовували заощадження, надавали вигідні кре­дити. При Центробанку був створений „Фонд господарської розбудови", який сприяв створенню нових виробництв.

На положенні відсталих окраїн Румунії були Буковина і деякі повіти Бес- сарабії. Буковинська промисловість залишалась напівкустарною, найбільш роз­виненою була харчова промисловість.

Повільно розвивалась і промисловість Закарпаття, вона теж була напівкус­тарною.

В умовах іноземного панування гальмувався розвиток сільського госпо­дарства. Аграрні реформи не могли задовольнити потреби українського села. Мав місце масовий селянський рух, масова еміграція за кордон. Економіка була кризовою.

Таким чином можна зробити висновок, що у міжвоєнний період Україна залишалася територіально роз'єднаною, а її економіка розвивалася за принципа­ми, що мало узгоджувалися з інтересами українського народу.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.