3. Про психоаналітичний підхід до історії

Людське честолюбство, незмінне прагнення людей до того, щоб імена їх предків і їх власні не зникали із нам 'яті нащадків приводять і до слави, і до загибелі наймогутніші держави. Минуле складається із людських діянь, що спричиняються різноманітними мотивами, - ця думка служить опорою раціонально­го, світського розуміння історії, яке успішно суперничає із мотивами долі, провидіння або надлюдської закономірності, що керує людьми... Макіавеллі Н. Історія Флоренції.

Серед сучасних тенденцій у світовій історичній науці значну ува­гу привертає до себе методологічна її переорієнтація із власне політичної історії, соціально-економічного та культурно-ідеологіч­ного аспектів на безпосередньо людську історію, її гуманістичний потенціал. Традиційний методологічний арсенал (особливо радянсь­кої комуністичної історіографії) вже неспроможний пояснити пси­хологічні мотиви, які проявляються в історичній науці у двох площинах:

- по-перше, суб'єкт дослідження (вчений-історик) неминуче всту­пає в емоційні відносини зі своїм об'єктом (історичне явище і т.п.), оцінює його через власну систему аксіологічних (ціннісних) установок;

- по-друге, діючі особистості історії мають свої власні почуття, емоції, прагнення та пристрасті, вони беруть участь в економічних, соціальних, політичних, релігійних та інших відносинах, підпоряд­ковуючись при цьому певним психологічним законам. Через це аб­солютно природним стало виникнення цілого напряму в історіо­графії, який розглядає психологічний аспект історичного процесу і використовує психологічні методи, насамперед психоаналітичний метод, для історичного пояснення.

Природно також і те, що цей напрям (підхід) зародився і сформу­вався на Заході, де наука є вільною, позбавленою політичного та

20

Ідеологічного тиску, а вчені мають усі матеріальні передумови для творчості. Природним врешті-решт є те, що (на жаль) тривалий час вітчизняні дослідники і всі, хто цікавився історією людини, були по­збавлені можливості ознайомитись із психоаналітичним підходом, а декого режим змушував вперто боротися з подібним «буржуазним викривленням» історичної науки.

***

В чому ж суть історичної психології, або психоісторії (психоана-літики)? Які її основні етапи становлення?

Виникнення психоісторії традиційно пов'язують із виходом у світ в першій половині XX ст. цілої серії робіт австрійського лікаря, не­вропатолога і психіатра Зигмунда Фрейда. З того часу став популяр­ним в історичних дослідженнях жанр психобіографії. Хоч пошуки психологічних закономірностей історичного процесу, прагнення до «психологізації» історії були відомі ще з античності. А дослідник цього напряму історик Ф.Є. Менюел у статті з промовистою назвою «Про користь і шкоду психології для історії» висловлював думку, що навіть уже біблейські історії можна вважати першими спро­бами психологічного вивчення історичних персонажів.

Але більшість учених дотримуються думки, що подібні роботи, як і деякі праці Г. Гегеля, І. Гердера, Д. Віко не можна вважати влас­не психоісторичними, а лише такими, що стали первісною базою для психоісториків. Систематичне застосування психоісторії в істо­ричних дослідженнях почалось значно пізніше, в середині XX ст., коли бурхливий розвиток психологічної науки підготував ґрунт для виникнення психоісторії - нової дисципліни, як називають цей на­прям багато його представників (Р. Коліс, В. Рун'ян, Д. Станнард).

Сучасний період розвитку психоісторії пов'язують із 1958 р., коли відомий психолог Ерік Еріксон опублікував свою роботу «Молодий Лютер: психоаналіз і історія». Книга Е. Еріксона була названа багать­ма вченими першим переконливим психоісторичним дослідженням і все ще залишається, мабуть, найвідомішою роботою в цій галузі.

В 1960-1970-х роках з'явився цілий потік психоісторичної літе­ратури. Почалося організаційне оформлення психоісторичного на­пряму. В 1972 р. виникла група, яка виступила за використання пси­хології в історії, а в 1975 р. - Міжнародна асоціація та Інститут

21

психоісторії у США на чолі з відомим американським істориком Л. де Мозе.

В СРСР і в Україні в цей період навіть мови про психоісторію не велось. У 1957 р. радянський учений (офіційний психолог) С.Л. Ру-бінштейн заявив, що «якщо психічний склад походить із історичного розвитку, то таке вивчення відноситься до історичного матеріалізму, до суспільно-історичної дисципліни, а не до психології». Слова С.Л. Рубінштейна- відлуння часу, коли психологію в СРСР зливали з марксистською гносеологією і павловською фізіологією. Після смерті Сталіна їх пряме державно-адміністративне схрещування при­пинилось. Але продовжувалась монополія марксистської філософії на трактування суспільного розвитку, а тому між психологією та істо­рією («історичним матеріалізмом») було проведено надійний кордон.

Ці фактори й зумовили відставання на сьогодні української істо­ріографії від світової науки. За останнє десятиріччя додались ще й доморощені стримувальні причини: не гоже, мовляв, незалежній Україні позичати досвід у Москви. А там, завдяки накопиченому за часів СРСР потенціалу, з початку 1990-х років успішно розвиваєть­ся цей перспективний напрям історичної науки (В. Шкуратов, В. Зінченко, Г. Дилигенський, Є. Боброва та ін.).

***

Історичну психологію можна визначити як «вивчення психологіч­ного складу окремих історичних епох, а також змін психіки і осо­бистості людини в спеціальному культурному макрочасі, що іменується історією» (В. Шкуратов).

Історичний час є зв'язком між минулим, теперішнім і майбутнім людства. Історично можна вивчати не тільки те, що минуло, але й сучасність, а також майбутнє. Історична психологія в широкому зна­ченні слова - це підхід, що вміщує психіку і особистість у зв'язок епох. У спеціальному (вузькому) розумінні - історична психологія (психоаналіз) є методом, що допомагає відокремити наукові виснов­ки від художнього вимислу, дилетантства, фальсифікації і зобразити людину минулого такою, якою вона була насправді. Дослідити, на­приклад, історію ментальностей або формування (трансформацію) ціннісних установок людей без психоісторії неможливо.

22

Історична психологія - це сфера взаємодії історичної і психоло­гічної наук. Виникнення психолого-історичних досліджень означало застосування до пізнання людей минулого критерія наукової досто­вірності. Історія і психологія, об'єднуючи свої досягнення, можуть подати психологічну картину минулого (1) без анахронізмів (тобто не приписуючи історичній епосі не властивих їй рис), (2) більш повно (тобто з опорою на останні знання про психіку і особистість), (3) обґрунтовано (в емпіричному відношенні), (4) історично (беручи до уваги розвиток і наступність психологічних феноменів у історич­ному часі). Виділені компоненти є за своєю сутністю змістом психо-історії як методу дослідження.

Суттєву роль у психоісторичній методології відіграє зроблене 3. Фрейдом відкриття принципової схожості процесів становлення особистості та суспільства. Це так званий біогенетичний закон: інди­відуальний розвиток організму (онтогенез) у стислій формі повто­рює основні стадії розвитку всього виду (філогенез).

Свого часу велику популярність мала також психогенетична тео­рія історії (автор Л. де Мозе), яка стала методологічною базою для цілого ряду психоісторичних досліджень. Згідно з цією теорією, на­приклад, психічна структура завжди передається наступному поко­лінню і є головною складовою частиною розвитку (неперервності) культури суспільства. Було висунуто також гіпотезу про те, що з ча­сом способи виховання дітей змінюються на краще, що скорочуєть­ся психічна дистанція між поколіннями.

Методи психоісторії найбільш важливі і суттєві для української сучасної історіографії, бо саме вона, мабуть, найдовше була ізольо­вана від гуманістичної методології, а тому повинна швидшими тем­пами позбавлятися марксистської однозначності, категоричності, еко­номічного детермінізму. Бідою істориків було те, що вони не могли займатися проблемами душі людини, її духовного розвитку, форму­вання духовних цінностей, переживань, прагнень і т.п. Однобокість марксистської історіографії призвела до того, що з історичних дослі­джень були викинуті такі «людські атрибутивні явища», як мен­тальність, національний характер, психічні масові неврози, когні-тивний дисонанс, лідерство і підпорядкованість, конформізм та

23

багато інших психічних факторів, які досить часто вирішальним чи­ном впливали на хід самої історії.

Психоісторія дозволяє, наприклад, історику і незаангажованому читачеві пояснити і зрозуміти сутнісні аспекти такого поширеного в історії явища, як соціальна криза. В період радикальних перетво­рень і змін (для України - це 1991-2000 рр.) держави стикаються із кризами, які носять не тільки економічний і політичний характер (як вчила марксистська історія), а й глибокий психологічний харак­тер. Такі психологічні феномени, як апатія, цинізм, розчарування в духовних цінностях, є більш чіткими і безпосередніми показниками кризи, ніж зниження валового національного продукту, продуктив­ності праці, падіння трудової дисципліни і ріст злочинності.

Чому в Україні десятий рік поспіль економічні реформи тупцю­ють на місці? Влада не враховує, що для того, щоб здійснювати будь-які соціальні зміни, необхідно видозмінювати не тільки саму ре­альність - економіку, політичні інститути - а й скоригувати суб'­єктивне ставлення людей до цієї реальності, тобто той образ со­ціального світу, який є характерним на цей момент для більшості громадян країни. Необхідно повернути довір'я до інституцій влади (до всіх однозначно і рівнозначно - Президента, уряду, парламенту, судів та ін. Народ сприймав і буде сприймати владу як єдине ціле). Необхідно пробудити віру в майбутнє, волю до діяльності, соціаль­ну активність і відповідальність. Є аксіома, яка відома в усьому зарубіжному світі, що без урахування психологічного фактора суттєві перетворення взагалі неможливі. На початку перебудови М. Горба­чев справедливо намагався актуалізувати «людський фактор» пере­творень, але й ця його ідея, як і більшість інших, була незаслужено дискредитована противниками реформ. В Україні, яка не має досві­ду психоісторичного обґрунтування історичних явищ, спрацьовує давнішній стереотип «ідеологічного забезпечення» реформ, який насправді призводить (закономірно!) до неприйняття і невіри людей у перетворення.

Психоісторія вчить, що перетворення повинні забезпечувати дуже швидку, практично негайну психоісторичну вигоду для всіх її учас­ників (ось чому справжні реформатори висували цілком обґрунтовані програми типу «500 днів» та ін.). Без цього є неминучими пасивність, саботаж або різні форми спротиву перемінам, що проявляються

24

в кращому випадку голосуванням за консервативні (крайньо ліві) політичні сили. А в гіршому випадку можуть перерости навіть в на­сильницькі дії. Розтягнути реформи в Україні на 10 з лишнім років -це означає піддати випробуванню всі можливі психічні сили народу, знехтувати головним - життям людини.

Спротив реформам, у тому числі об'єктивно вигідним більшості населенню, необхідно зрозуміти як нормальний процес, як законо­мірну в психологічному плані реакцію на нововведення. Психічні процеси людини мають значну дозу консервативності. Людство зав­жди прагнуло якнайшвидше подолати душевний дискомфорт і повернутися або в звичне русло, відомий уклад життя, або ж так само швидко засвоїти нові правила повсякденності.

Для сучасних політиків є незрозумілим явищем гальмування аг­рарної реформи в Україні. Чому народ України, що віками прагнув до приватної власності на землю, на початку XXI ст. так болісно не може розстатися із псевдоколективною колгоспною формою співжит­тя? Для психоісторії, навпаки, цей феномен пояснюється відносно просто. 70 років колективізації (1929-1999) на більшій частині те­риторії України порушили психічну спадковість поколінь, немає досвіду (власного) індивідуальної праці на власній землі. В істо­ричній ретроспективі стає зрозумілим більш успішний хід аграрної реформи в Західній Україні (з 1939 р. в полоні соціалістичних пере­творень на селі), у Прибалтиці, Східній Європі, де подібний стаж ще менший.

Так зване економічне диво в Україні, яке спостерігалося у 1922-1923 рр., теж пояснюється в значній мірі психологічним фактором: реформи періоду непу відроджували деякі форми, правила і норми повсякденного життя людей з недалекого минулого (до 1917 р.) і вимагали, таким чином, від людей такої поведінки, до форми якої вони були психологічно підготовлені завдяки соціальній та індиві­дуальній пам'яті.

***

У розпорядженні психоісторії є багато сучасних методів вивчен­ня і пояснення як минулого, так і сучасного життя. Сьогодні інтен­сивно вивчається механізм реакції людини на нову інформацію, що суперечить переконанням і цінностям, які вже склались у суспільстві.

25

У 1950-х роках американським психоісториком Л. Фестингером була сформульована концепція когнітивного дисонансу. Суть її полягає в тому, що при зіткненні двох знань («когніцій») про один предмет, людина відчуває психологічний дискомфорт. В залежності від мен­талітету, історичних традицій, рівня сформованості громадянського суспільства, особистих свобод та інших факторів конфлікт долаєть­ся різними способами: людина може засвоїти нові знання і відкину­ти старі або ж прагнутиме закріпити старі знання і психологічно відвернутись від нових.

Неважко знайти приклади, які підтверджують дію механізму ког­нітивного дисонансу в історії і сучасності України. За відносно ко­роткий період, що почався в роки перебудови, більшість українців перейшли від віри в соціалізм спочатку до ідеології глибокого ре­формування, «олюднення» соціалізму, а потім і до повної відмови від цієї віри і переорієнтації на західні соціально-політичні цінності. Вирішальну роль у цьому процесі відіграла нова інформація (не тільки фактична, а й аналітична, узагальнююча) про те, як ми жили раніше і як живемо, яка стала доступною завдяки гласності й онов­ленню історичної науки, відкритості для нас європейської цивілі­зації. В той же час інша, менша частина суспільства (звідки й ново-явлені «меншовики» у Верховній Раді), навпаки, укріпилась в кон­сервативних - комуністичних поглядах, максимально ідеалізуючи старі тоталітарні порядки, їх спротив новому призвів країну до парла­ментської кризи (січень-лютий 2000 р.) і необхідності проведення референдуму та внесення змін до Конституції України.

Розуміння, знання і врахування явища когнітивного дисонансу зможе попередити небажані для України соціальні конфлікти. Не конфронтація, а раціональні, логічно обгрунтовані співставлення І аналіз можуть привести до взаєморозуміння і виведення суспільства на новий щабель розвитку.

Таким чином, можливості історичної психології не обмежуються сферою фундаментальних досліджень, а й мають перспективу як прикладні. Знання історико-психологічних закономірностей сприя­ють формуванню гуманітарного бачення історії, розвитку «почуття історизму» і розуміння людиною свого місця в історичному процесі. Результати психологічних досліджень можуть бути представлені у вигляді практичних рекомендацій політичним партіям і діячам.

26

Література

1. Боброва Е.Ю. Основы исторической психологии. - С.-Пб., 1997.

2. Дилигенский Г.Г. Социально-политическая психология. - М: Новая школа, 1996.

3. Гозман Л.Я., Шестопал Е.Б. Политическая психология. - Рос­тов н/Д, 1996.

4. Психологія масової політичної свідомості та поведінки. - К., 1997.

5. Франк С.Л. Духовные основы общества. - М., 1992.

6. Шкуратов В.А. Историческая психология. - М., 1997.

27