104. Держбудівництво у пн. Буковині 1940-41р.

26 червня 1940 р. радянський уряд надіслав румунському уряду ноту, вимагаючи повернути Бессарабію і Північну Буковину, населення якої пов`язане з Україною спільністю історичної долі та мови і національного складу, а 28 червня ультимативно запропонував Руунії звільнити Бессарабію і Північну Буковину. І вже 29 червня уряд Румунії почав виводити свої війська з цих земель, і 28-30 червня Червона армія зайняла усю Бессарабію і Північну Буковину. Владу тимчасово взяли робітничі і селянські комітети, створювані у населених пунктах, бойові дружини, загони і штаби. Були проведені вибори до місцевих органів влади – повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. А у липні 1940 р. до Москви виїхала делегація “від трудящих” Північної Буковини просити воз`єднати їх край з УРСР.

2 серпня 1940 р. ВР СРСР прийняла Закон “Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР”, а решта території Бессарабії відійшла до складу ноовутвореної Молдавської РСР. Відтак, 7 серпня були створені Чернівецька і Ізмаїльська області, а замість повітів і волостей –райони;притому, 2 райони (Бричанський і Липканський), населені, головно, молдаванами, відійшли до складу МРСР.

15 серпня Президія ВР СРСР видала укази про націоналізацію землі, а також банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту і засобів зв`язку Північної Буковини.

Внаслідок нападу фашистської Німеччини на СРСР у 1941 р. Буковина була окупована румунськими і німецькими військами, і 19 липня 1941 р. Й.Антонеску видав “Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівської Румунії” та утворення з неї провініції Буковини, очоленої румунським губернатором з необмеженими повноваженнями. У середині жовтня 1944 р. внаслідок наступу радянських військ у Північній Буковині знову відновилась радянська влада.

106. Створення упа та її діяльність.

Початки формування Української Повстанської Армії як військового формування українського повстанського руху сягають перших місяців війни, коли загони під такою назвою створювалися в у північно-західних українських землях(на Поліссі та Волині) за ініціативою Тараса Бульби (Боровця). Ще у липні 1941року Т.Бульба організував тут загони «Поліської Січі» для боротьби із червоноармійцями, що залишилися в німецькому тилу. Бульба не був оунівцем, але користувався підтримкою уряду УНР в екзині (Варшава). Потім він назвав свої загони УПА і боровся одночасно з німецькими гарнізонами і з радянськими партизанами. Проте, як зазначають дослідники, воєнна частина цих формувань не була високою. Отож, ініціатива створення УПА не належала ОУН. У даному випадку вона лише намагалася встигнути за подіями.

Восени 1042 року ОУН(б) взяла курс на створення партизанської армії, в основі якої мало бути широке підпілля ОУН. Перших 2 її відділи були сформовані й виступили на Волині у жовтні 1942 року. Обєктами їхньої боротьби тоді були радянські партизани та головно загони польської підпільної армії крайової, що палили укр. села та вбивали укр. селян. Проте, справжнє військо, яке за своїм складом було переважно селянське (Ю.Киричук) було створене лише протягом 3 декади березня впродовж 1943року, коли за наказом проводу ОУН пішла в ліси майже вся укр. допоміжна поліція волині та полісся, сформована бандерівцями ще в 1941році. Враховуючи сумний досвід визвольних змагань 1917-1921років бандерівці нещадно боролися проти всякої отаманії. Вони перебрали собі вдалу назву партизанської армії, адже бульбівські загони у 1943 році роззброїли і поглинули. Також в явочному порядку до складу УПА були включені й збройні формування ОУН(м).

Структура УПА відповідала структурі регулярної армії. На чолі УПА стояли Головна команда та Гол військовий штаб, які були створені на основі ухвал проводу ОУН північно-західних укр. земель і крайового військового штабу(1травня1943р). Головну команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Першим командиром УПА до часу своєї загибелі у бою з німецьким військовим підрозділом (13 травня 1943) був Василь Івахів. Після нього обов’язки Головного КомандираУПА (від 15 травня1943) виконував колишній провідник ПЗУЗ «Клим Савур»(Дмитро Клячківський). Штаб ділився на відділи: організаційно-оперативний, розвідувальний, постачання, персональний, ви шкільний, політичного виховання, зв’язку, медично-санітарний та ін..

Армія ділилась на 3 Генеральні військові округи: УПА-Північ(Влинь і Полісся), УПА-Захід(Галичина, укр. землі у складі Польщі), УПА-Схід(УПА-Південь)-Камянець-Подільська, Вінницька області та Кремянеччина. Кожна Генеральва військова округа(ГВО) поділялась на військові округи(ВО). На початку 1944р їх було в УПА_Північ-3, УПА-Захід – 6, УПА-Схід – 2. У серпні 1944 УПА-Північ реформовано на 2 ВО, а упа-захід на 4. Упа-схід фактично припинила своє існування. ГВО і ВО керували командир та штаб на чолі з шефом штабу та штабними відділами. Існував також поділ на теренові відтинки(ТВ).

В УПА було запроваджено традиційну систему рангів, базовану на Прусському статуті. Існували ранги рядових: стрілець і старший стрілець; підстаршин: вістун, старший вістун, булавний, старший булавний; старшин: хорунжий, поручник, сотник, майор,підполковник, полковник; генералів: генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник (останні 2 звання ніколи не присвоювались). За час існування УПА лише тричі присвоювались генеральські звання.

Основною бойовою (тактичною) одиницею УПА була сотня (рота).За статутом у сотні налічувалось 136 бійців, але фактично її чисельність становила 130-200 осіб. Сотня мала по три чоти. Декілька сотень(3-4) становили курінь(батальйон). Групи куренів утворювали загони (полки). Усі військові одиниці ВОЛ становили групу (дивізію) з різною чисельністю – від 12 до 36 сотень. Окрім бойових одиниць, в Упа при кожній сотні існували інтендантська група, санітарна група, розвідка та польова жандармерія, зв'язок.

Складовою організаційної структури УПА була система підготовки кадрів. Ще у 1941р. ОУН організувала підпільні старшинські та під старшинські школи, курси медперсоналу, зв’язку, саперів.

Тактику УПА впродовж війни зазнала змін. Так, після Сталінградської битви , зрозумівши, що Гітлера буде розбито , Провід ОУН вже не мав наміру воювати з німцями і готувався до повернення в Україну сталінської влади. Попри те, що загони на місцях вели численні бої з німцями , що грабували укр. села і зганяли людей до відставки в Німеччину, головною для Упа стала боротьба проти радянських партизанів, загони яких український штаб партизанського руху спеціально перекидав у західні області з інших регіоні республіки, а згодом – і регулярні війська Червоної армії. Звичайно, що протистояти відкрито могутній як технічно, так і чисельно Чевроній армії, УПА було не під силу. Після кількох успішних боїв з регулярними досить численними частинами радянських військ, було прийнято єдино можливу партизанську тактику. А це зумовило її реорганізацію.

У !944-1950рр., коли УПА протистояли війська і підрозділи НКДБ/ДБ і НКВС/МВС, понад 300 винищувальних батальйонів, на які були перетворені недавні партизанські загони, а часто й червоноармійські частини, тактичними одиницями формування стають «бригади». Бригада ділилася на загони, а ті – на відділи і підвідділи. Тактичні одиниці УПА ідентифікувалися за кодовими назвами, іменами історичних осіб, подій, загиблих бійців. Іноді вживалися шифри чи порядкові номери. Основу УПА й далі складали піхотні підрозділи, хоча кожен ВО мав по 1-2 сотні кінноти, а також відділи важкої артилерії.

Найбільш суперечливими в історії УПА є відомості щодо озброєння та особливо чисельності УПА. Дослідники (киричук, Бондаренко) фактично спростовують суперечливі дані про використання частинами УПА у бойових діях захоплених у противника танків і літаків. Натомість стверджують, що найбільш розповсюдженою зброєю вояків УПА були автомати німецького виробництва (шмейсер), гвинтівки типу карабін, пістолети-кулемети Шпагіна, та ручні кулемети Дехтєрова. Щодо чисельності Укр повстанського руху, то на 1944р. нім офіційні документи наводили цифру 100-200тис осіб. Така оцінка часто присутні й в праці істориків на Заході. Натомість, за даними радянських джерел, чисельність УПА була удвічі меншою близько 90-100тис.

Відповідно така цифра наводиться в радянській і пострадянській історіографії. Іноді представники останньої пишуть окремо про чисельність УПА(до 100тис ос) на час вигнання німців із зх. Укр. і ще стільки ж – бандерівське запілля. Проте така цифра видається перебільшеною, якщо взяти до уваги оцінку (Соболь) чисельносту УПА станом на 1944р.:»Приблизно 25-30тис вояків і старшин» або твердження (Марчук) про те, що на завершальному етапі 2 св війни карально-репресивним органам УРСР, зокрема, на волині і поліссі протистояло не більше як 4-5тис підпільників, які були налаштовані вести тривалу боротьбу з радянським окупаційним режимом. Можна погодитися з тими дослідниками (Киричук) , які стверджують, що за весь час збройної боротьби 2 св війни і післявоєнний період через УПА й підпілля ОУН перейшло понад 400 тис чоловік. А це майже вдвічі більше ніж через червоні партизанські загони.

Український нац.-визвольний рух на зх. Республіки набув масштабів громадянської війни. Як і будь-яка громадянська війна боротьба точилася часто у найжорстокіших формах. Про жорстокості бандерівців, якщо врахувати газети, мабуть написані незліченні мільйони сторінок. Та цю жорстокість було спрямовано виключно проти тих, кого бандерівці вважали нац. Зрадниками, агентурою антинародного сталінського режиму. Проти населення, народу, бандерівці ніколи не виступали, бо тільки на нього й спиралися, самі були його частиною. Попалені хати, спалені й знелюднені села(нерідко була ситуації, коли бандерівськими оголошувались цілі села) у зх. Укр.- це справа рук не бандерівців, а тих, хто з ними боровся. Чинячи свої звірства, карателі передівались в упівців, щоб перекласти на них свої злочини і тим самим дискредитувати підпілля.