Пит.1 Культура як духовний та суспільний феномен

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна "культура" в конкретних дисциплінах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уявлення про культуру. Кожна дисципліна підходить до з'ясування поняття з власними вимогами і завданнями. Проте теоретична складність проблеми не вичерпується розмаїтістю визначень. Відомий дослідник культури В.М. Межуєв писав, що "фундаментальна теоретична значимість (і складність) поняття "культура" для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах XX століття".

Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово "культура", що походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Вже Ціцерон у "Тустуланських бесідах" (45 р. до н.е.) називає філософію "культурою душі". Від справжнього філософа, на його думку, вимагається наполегливе вдосконалення власних розумових здібностей. Саме в культурі мислення Ціцерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін "культура" ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.

Термін "культура" у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як "людяність", що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. В такому розумінні культура виступає як міра співвідношення природного і позаприродного (створеного штучно), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалось в минулі віки, особливо в епоху Просвітництва XVII—XVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів, природним чином пов'язала культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іманентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнотами і народами на цій основі виражалась тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою вдосконалення розуму. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду.

Пит.2 Світова та національна культура, їх взаємодія

Культура (від лат. cultura – оброблення, виховання, освіта, розвиток) – історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил та здібностей людини, що виражені у формах та типах організації життя та діяльності людей, їх взаємовідношеннях, а також у створюваних ними матеріальних та духовних цінностях. Слід наголосити, що ядром культури є загальнолюдські цінності, а також способи їх відтворення та досягнення, що історично склалися. Але будучи загальновідомим явищем, культура сприймається, засвоюється кожною людиною індивідуально, зумовлюючи її становлення як особистості.

Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства.

Світова культура — це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Як взаємодіють культури окремих народів, головним чином, сусідніх? Яким є стосунок між культурою загальнолюдською і культурою національною? Щоб відповісти на ці питання, слід узяти до уваги:

1) історичні умови, в яких створювалися культурні цінності;

2) вплив державної думки на культуру в умовах, коли декілька народів утворюють одну державу;

3) відносини між окремими чинниками культури (стосунок між національними інтересами, традицією, та інтересами міжнародними, зовнішнім впливом).

У культурі постійно відбуваються процеси інтеграції та розмежування. Якщо культура якогось народу у своєму розвитку буде постійно враховувати культуру іншого народу, а споживачі культури переконаються, що той народ створив більш вартісну культуру, то вони, без сумніву, приймуть останню. Іншими словами, другий народ засимілює перший. І якщо асимілююча культура буде вільно користуватися культурними цінностями різних народів, то, без сумніву, вона буде збагачуватися. Цей процес породжує творців, котрих умовно можемо назвати творцями культури сфери взаємодії суміжних культур.

Культура сфери взаємодії суміжних культур є продуктом історичних обставин. Формування культури цієї сфери і взаємодія культур – це явища нерівнозначні.

Передовсім слід чітко визначити історичний процес, з'ясувати, що є закономірністю для всіх народів, а що є типовим для конкретного народу. В культурі сфери взаємодії суміжних культур знаходить об'єктивне відображення процес, який відбувається в культурному житті взаємоіснуючих народів (відродження чи занепад). На основі яких чинників ми відносимо творців культури до того чи іншого народу? На нашу думку, такими найважливішими чинниками є: особисте ставлення, мова і походження творця культури. Якщо ці три чинники збігаються, то національна приналежність творця культури не викликає дискусій. В інших випадках проблему приналежності слід вирішувати. На це питання неможливо дати переконливу відповідь без детального вивчення історичних умов, усіх загальних закономірностей розвитку культури даного народу і т.п.

Несприятливі політичні та релігійні чинники гальмують формування національної свідомості і розвиток культури. Однак дуже рідко народи гинуть раптово чи їх знищують в результаті загарбання. Як правило, вони гинуть повільно. Громадські, економічні, ідеологічні, релігійні, політичні та інші мотиви змушують еліту народу, який гине, приймати культурні цінності іншого народу.

Пит3.Українська культура як духовний та суспільний феномен.Їх сутність характерні риси та ознаки. Внаслідок труднощів історичного життя України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній. Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці. Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дусі більш пізнього європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства. Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від загарбників.

Пит.4 Предмет історії української культури

Кожна освічена людина, громадянин держави, інтелігент як лідер нації, повинен уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти постійні зміни в різноманітних сферах, уміти розрізняти усталені чинові життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні шляхи і засоби подальшого розвитку культури, ефективно впливати кожному своєю мірою на цей розвиток. Треба знати історію своєї і світової культури, щоб правильно оцінити досягнення національної культури у порівнянні з надбаннями інших народів. А також націлити потенційних майбутніх науковців на пошуки нових фактів, які свідчать про самобутність і вагомість української культури в світовій культурі, щоб аргументовано викривати демагогію поневолювачів українського народу про нібито вторинність української культури. Адже посилення корінного етнічного фактора в українському суспільстві і зростання його національної самосвідомості є умовою збереження національно-державної консолідованості.

По-друге, в сучасній соціально-історичній ситуації інтеграції України у світовий культурний і господарчий процес, знання історії культури і фундаментальна гуманітарна освіченість стає необхідною для фахівців у верхньому ешелоні влади, які повинні оволодіти навичками міжнародної комунікації з толерантним і неагресивним ставленням до інших культурних традицій.

Крім того, вивчення історії культури повинно дати усвідомлення майбутніми фахівцями свого призначення як співтворців матеріальної і духовної культури у процесі їх культурної самореалізації і перманентного творення культури нації в міру сил кожного громадянина. Буття України на стику культур зумовило її зв’язок із загальносвітовим історично-культурним простором. Сучасний фахівець має бути готовим здійснювати професійну діяльність у полікультурному світі, поділяючи і шануючи передовсім нормативи і цінності свого національно-культурного середовища. А діалог різних культур допомагає глибше зрозуміти особливості національної культури.

Пит.5 Джерельна база та методологічні засади вивчення історії української культури

Кожна наука має свій об’єкт і предмет дослідження, тобто коло проблем, які вивчає саме ця наука. Наприклад, соціологія в широкому значенні – наука про структуру і закони розвитку суспільства, політологія – наука, яка вивчає факти внутрішньої і зовнішньої політики, сукупність явищ і выдносин, пов’язаних із здобуттям, утриманням і здійсненням державної влади. Історія, що в перекладі з грецької означає розповідь про минуле, теж вивчає суспільство, проте дещо в іншому ракурсі.

Є декілька визначень поняття “історія”. По-перше, в широкому розумінні слова “історія” - це процес розвитку природи або суспільства в минулому, по-друге, - наука про історичні події, по-третє, під історією у вузькому значенні слова ми розуміємо життя і розвиток людства. Як наукова дисципліна вона займається встановленням і поясненням подій, суспільних і культурних явищ. Об’єкт історії – історична дійсність, процес, події, явища історичного розвитку, його дійові особи, вся сукупність умов, які характеризують життя суспільства і впливають на нього. Предмет історії – основні тенденції і законо мірності розвитку природи і суспільства в усіх виявах, хронологічній наступності від найдавніших часів до наших днів.

Предметом історії України, яка є складовою всесвітньої (загальної) історії, є головні тенденції етногенезу українського народу, його діяльності в усіх сферах суспільного, державно-політичного, економічного і духовного життя на всіх етапах історичного розвитку. Історія України вивчає також історію території, на якій постійно знаходився український етнос, її відповідну еволюцію, а також історію тих інститутів, що були створені українським народом на всіх етапах його розвитку. Зауважимо, що предметом історії постають не самі факти і події, але їх причинно-наслідкові зв’язки, взаємообумовленість, що дає змогу розкривати логіку історичного процесу в просторово-часових межах, виявляти його тенденції і закономірності.

Від предмета історії невіддільні методи пізнання історичних явищ. Методологія історії – це система принципів, прийомів, процедур формування і використання методів історичного пізнання. Основними принципами історичного дослідження є історизм та об’ктивність, логічність і всебічність. За принципом історизму історичні явища описуються і пояснюються з погляду їх розвитку, еволюції. Об’єктивність – принцип підходу до аналізу будь-якого явища чи факту з позицій об’єктивного пізнання дійсності, незалежно від класових, партійних, майнових, статевих та інших класифікацій.

При вивченні історії користуються різноманітними методами наукового пізнання, що класифікуються за ознаками спільності, масштабами об’єктів їх застосування. Методи пізнання можна поділити на такі групи. Всезагальні (філософські) методи – це методи діалектики та герменевтики. Метод діалектики орієнтує на розгляд усього існуючого як такого, що виникає, розвивається і зникає, перетворюючись на щось нове, а також на пізнання всіх явищ як єдності і боротьби протилежностей. Герменевтика – це наука або метод тлумачення історичних текстів, пам’яток, подій, вчинків. Історична герменевтика вивчає розуміння думок, мотивів, почуттів учасників історичних подій, творців історичних пам’яток.

До загальнонаукових методів відносять методи теоретичного пізнання – абстрагування, аналогію, аналіз, синтез, індукцію, дедукцію та методи емпіричного пізнання – описання, порівняння, спостереження тощо. Так, метод порівняння дає можливість встановити тотожність, подібність об’єктів пізнання. Логіко-історичний метод орієнтує на розгляд історії як специфічної форми руху від минулого до сучасного. Застосування цього методу сприяє об’єктивному аналізу окремих суспільних інститутів, з’ясуванню їх місця і ролі, дає змогу виявити ступінь взаємозв’язку історичних подій і явищ. Структурно-функціональний метод спрямований на дослідження суспільних явищ і процесів як системи, в якій кожний окремий елемент структури виконує певну функцію. Застосування цього методу дає змогу виявити співвідношення між окремими історичними явищами, соціальними інститутами на кожному конкретному етапі історичного розвитку, з’ясувати їх функціональну роль у суспільстві.

При вивченні історії використовується поняття історичне джерело. Це комплекс пам’яток минулого, носіїв історичної інформації, що становить джерельну базу історичної науки. Виділяють такі види джерел:

Речові – археологічні знахідки (знаряддя праці, предмети побуту, монети), архітектурні пам’ятки (будівлі).

Прикладні – твори прикладного мистецтва, карти, малюнки, креслення.

Етнографічні – пам’ятки, що свідчать про особливості побуту, звичаїв народу.

Лінгвістичні – дані з історії мови, топоніми, гідроніми тощо.

Усні – билини, історичні пісні, казки, прислів’я, приказки, легенди, перекази.

Писемні – актові матеріали, тобто джерела, що є наслідком діяльності установ, організацій, осіб (грамоти, договори, закони, накази, статистичні дані), оповідні пам’ятки (літописи, щоденники, мемуари, листи, записки).

Пит.6 Історичні та духовні складники української культурної самобутності

Християнські цінності належать до серцевини національної духовної культури. Українці, як і всі інші європейські народи, пройшли свій “дохристиянський” етап культурної еволюції, однак, розбудова національної культури, утвердження нації, становлення національної державності відбувались при світоглядно-теоретичному забезпеченні християнським віровченням і навіть при безпосередній участі християнської церкви. Український народ – народ віруючий, християнський; побожність – ментальна риса українців. Не погрішимо проти історичної правди, якщо скажемо, що християнська віра в умовах радянського ідейно-атеїстичного деспотизму була збережена в основному завдяки глибокій релігійності українського народу. Споконвіку, за всіх соціально-історичних умов, в українських сім’ях до Святих Тайн Хрещення, Сповіді і Причастя долучались і дорослі, і діти; використовувались усі можливості для участі у Службі Божій; виховання здійснювалося з метою формування християнських чеснот як сприйняття Божих настанов розумом і серцем та християнських доброчинностей як практичного ставлення до світу за критеріями Віри, Надії і Любові та принципами Милосердя, Прощення і Смирення. Найвищим взірцем моральності визнається дотримання Заповідей Божих, найвищою відповідальністю – відповідальність перед Господом; найвищого авторитету набуло Біблійне Слово, а найвищою істиною стали Істини Святого Євангелія. Основні положення християнського вчення в його сприйнятті українським християнським людом – зміст другої частини нашої книги.

Національні цінності не лише надають народові культурної самобутності і виокремлюють національну культуру з глобального “тексту” культури світової, а й виступають критерієм “прочитування” і сприйняття загальнолюдських духовно-культурних надбань. Окрім цього, національні цінності виконують функцію своєрідної світоглядної призми, заломлюючись через яку антична мудрість і християнське віровчення стають невід’ємними компонентами і навіть цілісним утворенням у складному комплексі національної духовної культури. Українець по-своєму сприймає і рівноцінно дотримується і сократівських чеснот, і християнських доброчинностей; він не шукає розбіжностей між зодіакальним і християнським календарями і по-життєвому мудро користується кожним із них; його інтелект толерантно сприймає і вчення античного філософа, і поучення християнського богослова. Основні риси українського національного менталітету – теїзм як поклоніння Богу, антеїзм як шанування землі, індивідуалізм як визнання цінності Людини, демократизм як повага до Людини, плюралізм і толерантність як усвідомлення поліфонії Буття, кордоцентризм як пріоритет душевності над логікою у сприйнятті світу, екзистенціалізм як існування на культурній межі європейського й азійського світів – формують благодатне поле для світоглядно толерантного засвоєння здобутків світової, в першу чергу, античної і загальнохристиянської культур, з одночасним збереженням національно-культурної самобутності. Зміст заключної частини книги складає сформована національним менталітетом давня і сучасна духовна символіка, символіка феноменів Буття і Життя, явищ природи і побуту, що виражає духовно-практичне відношення українця до світу.

Згідно з концепцією “світу як тексту” термін “українство” має повне право на існування: в глобальному “тексті” світової культури українство як соціально-історичний феномен в його традиційних і модерних виявах, в усіх його матеріальних і духовних вимірах має свою окрему сторінку в розділі “національному”, як селянство – в розділі “аграрному”, а християнство – в “релігійному”. А кожен “текст” цікавий своїми двома особливостями. Перша: структура тексту є непорушною, бо втручання в неї змінює і навіть руйнує його зміст (губить душу тексту!). Друга: непорушну формальну структуру тексту кожен бачить і сприймає по-своєму.

Пит.7 Джерела формування української культури

Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі - дорійський та коріпфський. Пам'ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін.

Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І – II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.

На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації.

З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венедами, які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів[4]. Отже, антів можна назвати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали»[5].

Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.

Держава антів проіснувала три сторіччя - від кінця IV до початку VІІ ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над Десною і Сеймом; древляни - між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі - над Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі хорвати - на Підкарпатті[6]. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь».

Пит.8 Періодизація історії української культури

Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Враховуючи таку довготривалість першого періоду розвитку української культури, його характеристику зробимо дещо повніше з-поміж інших періодів, починаючи з якомога ранішого часу. Справа в тому, що архаїчні витоки нашої культури багатьма авторами, фахівцями-культурологами, опускаються, а якщо й ні, то розглядаються побіжно, без розстановки акцентів на важливих чинниках, що мали місце в давній історії України. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією. Стоянки первісної людини тут з'явилися декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту. У наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина наполегливо розширювала сферу своєї діяльності, опановувала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона переходить до землеробства і скотарства.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. Держава Київська Русь — могутня ранньофеодальна військово-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Каролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Та, незважаючи на це, умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. У Галичині панівні позиції відразу після її загарбання Польщею перейшли до польських феодалів, а в усіх великих містах — до католицьких колоністів-міщан. Таким чином відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Цей період у розвиткові української культури разом з тим виявився не менш складним і драматичним за попередній щодо умов розвитку культури. По-перше, після приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних державно-політичних інститутів — полкового адміністративного устрою, судових органів, гетьманату, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди: перший — кінець XVIII — кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий — 60—90-ті роки XIX ст. — час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес; і третій — початок XX ст. — час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Домінуюча, формотворча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані "Енеїдою" І. Котляревського, далі розвивалася паралельно з літературою, під її безпосереднім благотворним впливом. Саме вона, новітня українська література, першою серед інших складових культури, показувала, як треба вирішувати найскладніші проблеми тогочасного духовного життя українського суспільства, утверджувала в його свідомості оптимістичну віру в прийдешнє. Вона, по-перше, нагадувала про самобутнє і яскраве героїчне, минуле свого народу, гідне подиву, возвеличення й наслідування; по-друге, розкривала і виявляла могутні потенційні можливості його найдорожчого скарбу — розмовної мови, з якою український народ здобував право, образно кажучи, на життя й на безсмертя; і, по-третє, показувала, як належить на основі народно-первозданних елементів (фольклору, побуту, звичаїв, вірувань, легенд, обрядовості) творити високе професійне мистецтво.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.

Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. За цих умов з'явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв'язки з мистецтвом інших народів тощо. Разом з тим, у нову добу посилюються усталені форми зв'язку культури з народом, дедалі чіткіше окреслюється в процесах розвитку української культури широкий спектр шукань більшої естетичної дієвості культури — змістовної, гуманної, емоційної. Попри всі складнощі як об'єктивного, так і суб'єктивного плану, поступово заповнюються "білі" та "чорні" плями в історії української культури, виходять на всенародний виднокіл раніше заборонені та замовчувані її сторінки.

Пит.9 Етногенез українського народу, основні етапи його становлення

Доведено археологами, що люди населяли територію нинішньої України з часів раннього палеоліту. З тих пір і до наших днів ця земля ніколи не була безлюдною. Тут споконвічно і постійно жили люди. У кожному археологічному періоді (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий та залізний вік) вони мали свою територію приблизно в межах нинішньої України, певні форми суспільної організації та господарського життя, оборонні чи наступальні засоби тощо. Цьому сприяли вигідні географічні та кліматичні умови нашої землі: тут межували три основні смуги помірних широт -степова, лісостепова й лісова. З усіх боків вони були оточені природними кордонами: на заході - Карпатські гори, на півночі - непролазні болота, ліси Полісся і ріки, на сході та південному заході - ріки, що впадають у Чорне море, на півдні - Чорне та Азовське моря.

Таким чином, з одного боку, природа відкрила територію України для різних впливів та експансій, розташувавши ЇЇ в центрі Європи на стику Сходу й Заходу, з іншого - вона сприяла відрубності, відокремленості цієї території від інших земель. Саме цим у першооснові й пояснюється довготривалість і безперервність формування українського етносу, становлення са¬мосвідомості й державності українського народу.

За тисячоліття територією України перекочовували численні хвилі навал і переселень народів. Україна була об'єктом експансії як зі Сходу, так і Заходу. Але це не означає, що її терито¬рія була сукупністю окремих земель, механічно об'єднаних у різні часи зброєю або внаслідок певних політичних угод. Навпаки, з давніх-давен Україна становила собою цілісний природний і економічний регіон, де окремі її частини поступово зближувалися, а не відчужувалися. Це й привело врешті-решт до формування тут українського етносу, який увібрав у себе елементи культур і впливів численних народів, що споконвічно жили в українській землі або прибули сюди з різних земель.

Отже, народ, який жив в українській землі мільйон років тому, і ті люди, які час від часу сюди прибували, вірогідно були пращурами українців, з яких згодом формувався український етнос, бо ніщо не зникає безслідно. І зрозуміло, надбання цих людей становлять певну складову українського етнокультурного комплексу.

Ми можемо дискутувати щодо назви прадавніх людей, визначення поняття «українці» і дати першої згадки в літературі про це слово, але ми не можемо не погодитися з думкою про те, що у нашій крові є гени тих людей, які жили в українських землях у найдавніші часи.

Та розглядаючи проблему етногенезу українців, треба відзначити, що фундаторами і творцями європейської цивілізації, а отже нащадками слов'ян були насамперед народи індоєвропейської сім'ї. За класифікацією лінгвістів, вона складається з 13 груп, куди входять як сучасні, так і мертві мови. Найбільш поширеними в Європі є германська, балтійська, слов'янська, кельтська, романська і грецька групи сучасних мов. Із слов'янської групи вийшли українська, польська, чеська, словацька, російська, білоруська, сербо-хорватська, болгарська і македонська мови.

Історія індоєвропейської мовної сім'ї почалася приблизно 6 тис. років до н.е. На гігантській території між Атлантикою на заході, Індією на сході, Скандинавією на півночі та Індійським океаном на півдні жили народи, у мові яких був високий ступінь спорідненості, спільність або близькість, подібність лексичних основ і граматичних формантів, що виконували однакові семан¬тичні функції. Цю спорідненість учені пояснюють єдиним ге-нетичним корінням - індоєвропейською прамовою, яка в IV тис. до н.е. розпалася на ряд груп.

Перед наукою постало найголовніше завдання - відшукати цю прабатьківщину всіх індоєвропейських мов, територія якої мала відповідати природно-географічним, соціально-економічним і культурно-історичним характеристикам, які за до¬помогою лінгвістичного аналізу відтворили б спільні елементи цієї мови. Таку територію вчені (В. Даниленко, Л. Залізняк, Т. Сулемірський) визначили - це Україна. IV тис. до н.е. тут жителі вели осілий спосіб життя, скотарство виокремилось із змішаної землеробсько-скотарської економіки в самостійну галузь. Се¬ред домашніх тварин виділялися кінь, бик, корова, вівця, сви¬ня, собака. Культ коня і бика посідав панівне місце у суспільній свідомості. Високого рівня досягло землеробство. Здійснено перехід від мотичного до орного землеробства. Вирощували пшеницю, льон. Зерно мололи зернотерками та жорнами, пекли хліб. Знали садівництво і бджільництво.

Праіндоєвропейці виготовляли глиняний посуд, були знайомі з металургією міді, срібла, золота.

Суспільний устрій жителів характеризувався патріархальністю, домінуванням чоловіка у сім'ї, військовою демократією.

Вирізнялося три прошарки населення: жерці, військові та рядові общинники - землероби, пастухи, воїни. Поклонялися зброї, коню, сонцю-колесу, вогню, дереву.

Отже, рослинний і тваринний світ індоєвропейської прабать¬ківщини відповідає східній Європі, Україні, яка стала порубіжжям між осілими, миролюбними землеробами Європи та агре¬сивними народами азійського степу. Це визначило її історичну долю аж до XVIII ст.

До версії східноєвропейського походження індоєвропейців схиляється й М.Грушевський. Найбільш правдоподібним він вважає висновки, "прийняті рядом визначних сучасних уче¬них..., що правітчизною індоєвропейського племені (зване та¬кож арійським) була східна Європа".

Від написання "Історії України-Руси" минуло майже сто¬ліття. Висновки М.Грушевського підтвердилися. Прабатьків¬щина індоєвропейців не Азія, а Україна, а точніше - вона була її східним крилом.

Уся складність етнічної історії українців - у розмаїтті кон¬цепцій їхнього етногенезу. З чотирьох головних версій: трипільсько-арійська, ранньослов'янська, києво-руська та пізньо-середньовічна нам видається найпереконливішою перша, згідно з якою український етнос сформувався в III-IV тис. до н.е. Це принаймні набагато ближче до тих первісних людей, що засе¬ляли Україну мільйон років тому.

Трипільсько-арійська концепція, що заснована на "теорії безперервності "розвитку народів із пошуком їхніх етногенетичних коренів у надрах первіснообщинного ладу, стосовно ук¬раїнців виглядає так: прямими нашими предками, за тверджен¬ням київського археолога В. Хвойка (1850-1914), було енеолітичне населення, що проживало на території сучасної України. Згодом воно перетворилося на неврів - одного із скіфських пле¬мен, потім на антів, відтак на русів часів Київської Русі і зреш¬тою - на українців. Звичайно, точка зору В. Хвойки не стала ще домінуючою в Україні. Значна частина вчених схильна вважа¬ти, що найбільш інтенсивно український народ став формува¬тися в VI-IX ст., тобто перед добою Київської Русі.

Найбільш одіозною є середньовічна версія, згідно з якою українці як етнос з'явилися не раніше XIV-XVI століть, після розгрому татаро-монгольськими ординцями так званого "єди¬ного давньоруського народу". Ця заідеологізована концепція відображає російсько-радянські претензії на спадщину українсь¬кої держави - Київську Русь. Вагомих наукових аргументів на користь цієї версії не існує. До XV ст. український народ уже був виокремленою, самобутньою етнічною спільністю.

Автори кожної із цих чотирьох концепцій намагаються об¬межити і звузити етногенез українців до своєї точки зору, інші ж вони відкидають. Наявність їх засвідчує, що виникнення будь-якого народу, і в тому числі українців, не відбувається раптово, миттєво. Це тривалий процес, і етапи формування його харак¬терних ознак дають підставу говорити про утворення певної спільності, цілісності й монолітності.

На наш погляд, найправильнішою точкою зору щодо етно¬генезу українців є та, яка враховує перших людей, які з'явились на нашій землі, а це, як було сказано вище, - мільйон років тому.

Нашу версію про походження українців можна назвати "королевською" (від назви закарпатського села Королеве) або ж "теорією безперервності" формування українського етносу. Такий висновок базується на системному підході до проблеми, на взаємодії автохтонних культур із культурами прибулих лю¬дей.

Чи вписується названа концепція у загальноприйняті поло¬ження зародження народів: фіксація часу їх появи, наявність території, простеження безперервності і послідовності їхнього культурно-історичного розвитку, сформованість загальноетнічної самосвідомості, антропологічні ознаки, зникнення наро¬ду? Так, в основних параметрах їх можна простежити у жителів, що заселяли нашу землю від найдавніших часів. Тільки вони проявлялися в динаміці, у зростанні і в удосконаленні. Поколін¬ня людей виростали одне по одному. Незважаючи на стихійні лиха, війни, покоління від покоління переймали здобутки попе¬редніх надбань і передавали їх своїм нащадкам. Культурний розвиток на українських землях не переривався. Послідовна зміна культур на території майбутньої України складала з давніх часів етапи, щаблі формування та розвитку спільності, що по¬ступово оформилася в українську.

Пит.10 Кімерійсько скіфсько-сорматський культурний симбіоз як автохтонне джерело української культури

Кімерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Походження їх остаточно не з'ясоване. Одні дослідники вважають, що це був близький до ранніх скіфів давньоіранський кочовий народ, який вже сформованим прийшов через Кавказ на землі України (більшість відомих кіммерійських царських імен насправді є іранськими, наприклад: Теушпа, Тугдамме (або Лігдаміс), Шандакшатру. Інші вважають, шо кімерійці з’явилися внаслідок поступового історичного розвитку також праіранської степової “зрубної” культури і прабатьківщиною їх було Нижнє Поволжя, звідки вони і прийшли в степи Надчорномор’я. Існують думки про приналежність кіммерійців до фракійського етносу. Дуже можливо, що кіммерійці були “сплавом” нащадків давнішої місцевої праірансько-фракійської “сабатинівської” культури з прийшлими зі сходу давньоіранськими кочовими племенами. Пам'ять про кіммерійців — загадковий народ давньоукраїнської історії — збереглася. Греки-переселенці, котрі з'явились в українському Надчорномор'ї в VI ст. до н.е., тобто вже через сто років після перебування тут кіммерійців, називали багато місць "кіммерійськими": Боспор Кіммерійський (Керченська протока), "кіммерійські" переправи, ''кіммерійські" стіни, місто і гора Кіммерік.

Повернувшись з Азії на свою нову батьківщину — у надчорноморські степи, скіфи остаточно підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VІІ ст. до н.е. завершили політичне формування Скіфії. Життя племен, що потрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширились і за межі Скіфії. Змінилися і самі скіфи, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов’янськими) переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їх спосіб життя і звичаї. Великий вплив на розвиток культури і соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор'я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів неосвіченими варварами, вже в VI ст. до н.е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини був Анахарсіс, товариш афінського філософа і реформатора Солона. Вплив скіфів на розвиток культури та на історичну долю багатьох племен і народів Європи та Азії беззаперечний. Окрім азійських походів, скіфи здійснювали виправи далеко на захід — на землі фракійців та іллірійців на Середньому Дунаї, на землі лужицьких племен у теперішній Польщі. Вирішального значення в етнічному та культурному розпитку праслов'ян скіфи не мали, хоч скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, кінському спорядженні, а також частіша скіфських звичаїв та релігійних уявлень поширилися серед багагьох нескіфських племен у самій Скіфії та далеко поза її межами.

Пит.11 Автохтонна та міграційна теорії походження українського народу

З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».

Пит.12 Трипільська культура ІУ-ІІІ тис. до н.е

Найбільш ранніми суспільними утвореннями на території України, що вступили в нову епоху, були землеробсько-скотарські племена Трипільської культури та культури Гумельниця. Обидві вони сформувалися на основі культури Боян і, можливо, інших неолітичних культур Балкано-Нижньодунайського регіону. Пізніше з'являється ще ряд культур землеробсько-скотарського напряму, пам'ятки яких відомі також і на захід від сучасних кордонів України (кулястих амфор, воронковидних посудин тощо).

Але все ж таки найяскравішою серед них була Трипільська (за назвою поселення поблизу с.Трипілля на Київщині, дослідженого В.Хвой-кою). Поширена на території від південно-східного Прикарпаття до Дніпра, ця культура розвивалася протягом ІУ-ІІІ тис. до Н.Х.

Вона є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільська культура була складовою частиною великої трипільсько-кукутенської спільноти, що посідала переважно територію лісостепової смуги Правобережної України, Молдови та Румуни.

Особливості Трипільської культури та її місце в європейському енеоліті визначаються, на думку І.Чернікова, по-перше, величезною територією поширення (близько 190 тис. кмг). Вражають швидкі темпи освоєння трипільськими племенами нових територій — на ранньому етапі освоєна площа становила близько 50 тис. км2, на середньому —150 тис. км2. Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення.

По-друге, трипільські племена характеризуються довготривалим періодом поступового розвитку — протягом 1500-2000 років — без значних змін в основних рисах культури.

По-третє, за своїм походженням Трипільська культура хоч і була пов'язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, але в процесі поширення на нові східні території включала в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур. При цьому вплив південно-західного населення був неодноразовий, а розвиток більш-менш відокремлених общин приводив до виділення своєрідних локальних груп, що мали різну долю.

По-четверте, Трипільська культура відзначається розташуванням поселень певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями. Навряд чи можна назвати Трипілля «культурою кочуючих землеробів», та деякою мірою до неї підходить поняття «культура пересувних землеробів». Цим племенам доводилося в умовах українського Лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані поселення через виснаження грунту внаслідок екстенсивного ведення господарства й переселятися та освоювати нові землі. Цим, зокрема, можна пояснити й утворення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень-гігантів на Уманщині (до 450 га), в яких було сконцентровано по кілька великих общин землеробів.

По-п'яте, ця культура була крайньою північно-східною ланкою землеробських культур Балкано-Західноукраїнського регіону європейського енеоліту, що безпосередньо межувала та підтримувала зв'язки з найбільшим у стародавньому світі ареалом скотарських культур євразійських степів та неолітичних культур лісостепової й поліської зон Східної Європи.

Пит.13 Пантеон слов’янських богів як світоглядна модель язичницьких релігійних вірувань

Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун — бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог — бог вогню; Стрибог — бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог — бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс — бог сонця (іноді місяця); Симаргл — бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш.

У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) — бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) — богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву, а також Дану — богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

Помітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита — чотириликого божества. Український філософ М. Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т. д., такі місця називалися капищами. «Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили», — осудливо писав пізніше один з церковників про прихильників народної релігії.

Культи божеств — прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов — відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця — дух літньої полуденної спеки, крикси — духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.

Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу («світове дерево»), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі — «суду божому». Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Русі відбулися вже після прийняття християнства.

Пит.14 Зарубенецька та Черняхівська культура східнослов’янських племен дохристиянської Русі.

Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.

Пит.15 Запровадження християнства у Київській Русі, його вплив на духовну культуру

Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, яке стало наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ “чудотворних” ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширенню та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала, церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

16. Суспільство Київської Русі є багатовимірною системою. Одна з головних характеристик ступеня її організованості проявляється у тім, що цей колективний організм виступає самостійним суб'єктом процесу культурного діалогу, що має власні неповторні риси поведінки. В культурному бутті головним аспектом взаємодії народів, держав, суспільних прошарків виступає діалог культур. Його предмет складають речі матеріального побуту, ідеї, тексти, образи, системи організації та усвідомлення суспільного, економічного, буденного життя. Процес культурного обміну протікає водночас з процесом творення культурного синтезу. Надбання однієї соціокультурної системи набувають нової ролі в іншому середовищі, у них відкриваються принципово інші грані сенсу. Поведінка конкретної суспільної системи у ході культурного діалогу є складною та сугубо індивідуальною. Деякі сенси, котрі раніш належали до однієї культури, гармонійно вплітаються в іншу та виконують у її процесі само– та світоусвідомлення значну роль. Неможливо вказати на жодну соціокультурну систему, що проявляла б у процесі діалогу ідеальну закритість, була чистою від будь–яких впливів, так само як не існуватиме культура протилежного типу, котра би сліпо копіювала все, що потрапляє у її поле зору.

Пит 17. Розвиток писемності та освіти.Літературні памятки Київської Русі Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IX століття. В історичних джерелах зустрічається повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця). Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами — грецькою і староруською. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери. До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). У сучасному перекладі М. Т. Рильського «Слово про Ігорів похід»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов'янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою», а «словеньська мова і руська одне є». Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах. Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу. Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами — грецькою і староруською. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери. До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»).  Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах. Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу. Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий.  Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літо-писець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен* Сильвестр та ін. Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'яти-книжжя Мойсееве, Буття. Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія виконав дяк Григорій у 1056—1057 pp. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава.

Пит.18 Іларіон Київський «Слово про закон,благодать та істину»: зміст,значення та основні проблеми твору «Слово про закон і благодать», Слово «О законі... і о благодаті... і похвала кагану нашему Владимиру» — визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Київської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але уРуській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона і Саву Сербських.

Пит 19. Візантійський канон та його інтерпретація в мистецтві Київської Русі У період складання і розквіту феодалізму на Русі (кінець Х-XVII ст.) Мистецтво формувалося на основі досягнень художньої культури східнослов'янських племен і жили до них на цих землях скіфів і сарматів. Природно, щокультура кожного племені і регіону мала свої самобутні риси і відчувала вплив сусідніх земель і держав. Особливо відчутним був вплив Візантії з моменту прийняття Руссю християнства (988 р.). Разом з християнством Русьсприйняла традиції античної, насамперед грецької, культури. Сприйнявши від Візантії християнство, Русь, природно, сприйняла і певні засади мови культури. Але ці основи були перероблені і придбали на Русі свої специфічні, глибоко національні форми. «Ми взяли з Візантії Євангеліє і традицію»,-писав А.С. Пушкін. Звичайно, як будь-яке мистецтво епохи Середньовіччя, мистецтво Київської Русі слід певними канонами, простежуються і в архітектурних формах, і в іконографії - у живописі. Створені були навіть зразки - «прориси», «оригінали», лицьові і тлумачні (у перших показувалося, як треба писати, по-друге це «тлумачилося», розповідалося), але і дотримуючись канонів, і всупереч їм вміла проявити себе багата творча особистість художника . Спираючись на вікові традиції східноєвропейського мистецтва, російські майстри зуміли створити власне національне мистецтво, збагатити європейську культуру новими, властивими лише Русі формами храмів, своєрідними стінними розписами і іконописом, яку не сплутаєш з візантійською, незважаючи на спільність іконографії та уявну близькість образотворчого мови.

Пит. 20 .Проаналізуйте визначні памятки архітектури Київської Русі. Доба Київської Русі характеризується культурно-освітнім піднесенням нашого народу. Кожен князь зробив значний внесок у розвиток культури на Русі, і багато своїх зусиль вони поклали на спорудження оборонних будівель, храмів, церков, які згодом стали історичними пам'тками. А саме до них належать: 1)Десятинна церква.Перша кам"яна церква Київської Русі. Споруджена древньоруськими та візантійськими майстрами у 989-996 роках у період князювання Володимира Святославовича, котрий виділив на її побудову десятину частину княжих доходів - десятину. Звідси й виникла назва храму. Старовинні джерела називають Десятинну церкву церквою Богородиці. Представляла собою хрестово-купольний шестистовпний храм. На початку ХІ століття її оточили галереями. Десятинну церкву вкрашали мозаїка, фрески, різні мармурові та шиферні плити (ікони, хрести та посуд привезено з Корсуня). У Десятинній церкві поховані Володимир Святославович та його жінка - візантійська царівна Анна, сюди ж з Вишгорода привезли прах княгині Ольги. Наприкінці 1240 року орди хана Батия, захопивши Київ, знищили Десятинну церкву - останню схованку киян.Розкопки руїн почалися ще в 30-х роках XVII століття за ініціативи митрополита Петра Могили. У 30-х роках XVII століття Петром Могилою і у 1828-42 роках за проектом В. Й. Стасова на місці Десятинної церкви були збудовані однойменні храми, що не збереглися. 2)Софійський собор. Ніхто достеменно не знає, коли й як було засновано Софійський собор. За літописними свідченнями, Софійський собор збудував або в 1012, або у 1017 році Ярослав Мудрий на честь перемоги над печенігами на тому місці, де відбулася битва, як стверджує легенда. Софія Київська стала символом світла і розуму.Софійський собор у давнину був не лише головним митрополичним храмом Київської Русі, а й головним культурним осередком. Тут князь Ярослав заснував першу на Русі бібліотеку, школу, тут велося літописання, переписування і перекладання книг, відбувались церемонії "посадження" князів на київський престол - коронації , прийоми іноземних послів. Софійський собор був також князівською усипальницею, де поховані князь Ярослав та його син Всеволод, князь Володимир Мономах та інші. До наших днів зберігся лише саркофаг Ярослава Мудрого. Жодна споруда ХІ століття в усій Європі не могла рівнятися з цим київським собором. Софія - це величезний п"ятинефний храм довжиною (без виступів) 37, а шириною - 55 метрів. Завершували собор тринадцять куполів.За своє майже тисячолітнє існування Софія зазнала ворожих навал, пограбувань, часткових руйнувань, добудов та перебудов. Серед оригіналів, що донесли до нас з ХІ століття велич життя є і Оранта - безцінний зразок мозаїки. Не менш визначним шедевром є сцена "Євхаристія", що розміщена на стіні абсиді під Орантою, лік Христа-Пантократора (Вседержителя) на внутрішньому боці головної бані. Як видно, Софія Київська протягом віків відігравала роль найбільшої святині Києва.Нещодавно Софію Київську було занесено у перелік світових багатств "ЮНЕСКО". 3)Золоті ворота. Це одна з найстаріших пам‘яток історії, архітектури та фортифікаційної техніки, залишки якої дійшли до нашого часу. Як відомо, Ярослав Мудрий оточив Верхнє місто потужними оборонними укріпленнями, які мали троє воріт. Наймонументальнішими та найпишнішими, що правили одночасно і за головний, парадний в‘їзд до Києва, і за фортифікаційну споруду, були Золоті ворота, збудовані одночасно з Софією. Висота проїзної частини сягала 12, а ширина - 6,4 метрів. Проїзд завершував позолочений купол надбрамної церкви. Можливо, саме тому ворота дістали назву "Золоті". Під час розкопок археологи знайшли чимало залишків фресок і уламків смальти.Пошкоджені віками і численними ворожими навалами, Золоті ворота в XVII столітті вже являли собою мальовничі руїни. Але згодом у ХІХст. розпочинали реставрувати "Золоті ворота", але нажаль пам'ятка загубила свій первісний вигляд. 4)Михайлівський Золотоверхий собор. Засновано 1108 року київським князем Святополком Ізяславовичем на місці Димитрівського монастиря. У 1108-13 роках в ньому збудовано Михайлівський Золотоверхий собор. У ХІІ столітті монастир був місцем поховання князів. У 1240 році його пограбували і частково знищили орди хана Батия. За митрополита Борецького монастир став одним з центрів антиуніатської боротьби. У XVII столітті монастир став великим землевласником: йому належали частина території Києва. села Бородянка, Трипілля, Мотовилівка тощо. У першій половині XVIII століття на території монастиря відбулося велике будівництво в стилі українського (мазепинського) бароко: у 1713 році збудована трапезна церква, у 1716-20 - кам‘яна дзвіниця. В середині XVIII століття збудована кам‘яна огорожа фортифікаційного призначення. У 1934-35 роках собор розібрали та знищили Радянська влада. Частина фресок й мозаїк ще й досі зберігаються у Софійському соборі; деякі ж - у відновленому Михайлівському соборі, відбудованому за кошти патріарха Київського і всея Русі-України М. А. Денисенка наприкінці ХХ століття. 5)Києво-Печерська лавра. В одинадцятому столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У дванадцятому столітті монастир отримав статус «лаври» — головного великого монастиря. У вісімнадцятому столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи. Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так названі пустелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, в Росії і в Білорусії. Свого часу Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов‘янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті временних літ»), Нікон, Сільвестр. У тринадцятому столітті було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело історії Києва. Києво-Печерська лавра здійснювала широке будівництво ще з одинадцятого століття (Успенський собор, Троїцька надбрамна церква). Наприкінці дванадцятого століття навколо Києво-Печерської лаври було зведено оборонні стіни (у 1240 році вони були зруйновані ордами Батия). У 1698—1701 році паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з бійницями і баштами. У 1731—1744 році споруджено Велику Лаврську дзвінницю, висота якої — 96,52 метра. На території Лаври поховано багато видатних осіб, зокрема, біля трапезної — генеральний суддя українського війська Кочубей Василь і полтавський полковник І.Іскра. У церкві Спас на Берестові — засновник Москви Юрій Долгорукий. 6)Успенський собор.Можна без перебільшення твердити, що Успенський собор був головною православною святинею України-Руси. Згідно легенд, зафіксованих у Печерському патерику, він був зведений за безпосереднього втручання Богоматері, яка послала до Києва майстрів-будівельників з Константинополя. Закладення 1073 року за участю київського князя Святослава, будівництво, розпис і освячення (1089) храму супроводжувалися, за Патериком, численними чудесами. З собором пов"язані імена св. Антонія і св. Феодосія.Первісно Успенський собор являв собою тринефний шестистовпний храм з однією банею. Фасади поділялись лопатками на окремі прясла, що завершувались напівкруглими закомарами. Можна думати, що це був перший у давньоруській архітектурі храм із позакомарним завершенням стін. Прясла стін були декоровані нішами та меандровим поясом. Лаконічна архітектура в поєднанні з великими розмірами споруди (майже рівними розмірам Софійського собору) створювала виняткове враження величі й могутності. Успенський собор став взірцем при спорудженні ряду давньоруських храмів - Михайлівського Золотоверхого собору та кількох інших храмів кінця XI - першої половини XII століття в Києві.

Пит 21. Вплив християнства на монументальний живопис та іконопис Київської Русі. Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності,створення визначних пам"яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис,кам"яна архітектура,музичне мистецтво,розширювалися і зміцнювалися культурні зв"язки Русі з  Візантією,Болгарією,країнами Західної Європи.Разом з християнством  на східнослов"янських землях були запроваджені церковний календар, культ "чудотворних" ікон,культ святих. Одне з найдавніших досягнень художньої культури Київської Русі – мистецтво мозаїки. Технологія створень мозаїк була досить складною. Спочатку на стіну накладали перший підготовчий шар , на нього накладали другий, на який наносили контури зображення. Потім накладали третій шар, швидко покривали зображення фарбами, доки розчин не закам’янів вдавлювали в нього кубики різнокольорової смальти. Смальту варили в спеціальних посудинах (тиглях), домішуючи в розплавлене скло барвники – свинець, мінеральні фарби тощо. Потім розливали на відшліфовану поверхню, а коли вона застигала – кололи на кубики. Кубики робили різного розміру – з маленьких викладали обличчя, руки, ступні ніг, з більших – одяг, тло, предмети. Визначним здобутком мистецтва Київської Русі є іконопис, що живе й розвивається вже понад тисячу років. Без нього не можливо уявити українське образотворче мистецтво. Ікони були першими станкового живопису в Україні. Проте, ікона – це не просто картина. Це предмет релігійного культу, перед яким віруюча людина молиться. За свідченням літописів, перші ікони потрапляли до Києва з Криму. Коли за велінням князя Володимира у місті в 989-996 рр. було зведено Десятинну церкву, всі необхідні для богослужіння предмети привезли з Корсуня(Херсонеса). Ікон доби Київської Русі збереглося дуже мало. Кожна з них знаходиться за межами України – переважно у Москві та Санкт-Петербурзі. Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій в образотворчому мистецтві.В міру того як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку,традиції  візантійської іконографії послаблювалися,створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису.Першими вітчизняними живопис- цями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій і Григорій,які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів.Особливо славилися роботи Аліпія(близько 1050-1114р),який за свідоцтвом Печерського Патерика,"ікони писати хитр був зело".З його іменем окремі дослідники пов"язують ікони "Печерської Богородиці" і так званої  Великої Панагії.В кінці 11ст. склалася іконописна школа.В 12ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах:Галицько-Волинському,Володимиро-Суздальському тощо.

Пит 22. Здобутки матеріальної та духовної культури Галицько-Волинської Русі.

Закономірним політичним і культурним спадкоємцем Київської держави, послабленої і спустошеної внаслідок золотоординської навали, стала Галицько-Волинська Русь, що утворилася в результаті об'єднання Галичини та Волині у 1199 р. князем Романом. Найбільшої могутності вона досягла у 30-60-ті роки XIII ст. за часів правління князя Данила Галицького. Завдяки об'єднанню етнічно спільних українських земель у нове державне утворення саме тут створились сприятливі умови для становлення й подальшого розвою національної культури. Важливими осередками духовної культури Галицько-Волинської Русі були міста Галич, Луцьк, Звенигород, Володимир-Волинський, Перемишль, Холм і, особливо, Львів. Міста Галицько-Волинської Русі стали значними центрами літописання. Найвизначнішою пам'яткою літератури даного періоду є Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події політичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291 року. Літопис складався при дворі Данила Галицького, а згодом його племінника Володимира Васильковича. Одним із авторів першої частини літопису вважають княжого печатника Кирила. До пам'яток писемності Галицько-Волинської Русі XII-XIVст. належать Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелія, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. У Галичі працював «мудрий книжник» Тимофій. Центрами переписування книг були Онуфріївський та Святоюрський монастирі у Львові. Архітектурною домінантою багатьох давньоруських міст, як і міст середньовічної Європи, були замки і храми. Дерев'яні храми вирізнялися простотою композиції, не мали зовні пишних прикрас. На жаль, архітектурних пам'яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З монументальних будівель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву, П'ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костьол Хрестителя. Поряд з культовою архітектурою у Галицько-Волинській Русі розвивалось і будівництво оборонних споруд. До наших днів збереглися залишки башт, стін, які були їх складовою частиною. Споруджувались і фортеці. Одна з найдавніших — Кременець¬ка. Яскравим зразком скульптури Галицько-Волинської Русі є шиферний рельєф ХІЇІ ст., який зображає св. Дмитрія. Нині він зберігається у Кам'янець-Подільському музеї. Найхарактернішою скульптурною пам'яткою Галицько-Волин¬ської Русі є оздоблення пишного романського порталу церкви св.Пантелеймона в Галичі. Вирізнялось пишністю і скульптурне оздоблення собору в Холмі, проте до наших часів воно не збереглося. Яскраву сторінку у розвитку мистецтва західноукраїнських земель становить історія малярства. Своєрідним видом малярського мистецтва було прикрашання рукописних книг мініатюрами. Високий рівень мистецтва мініатюри засвідчує оздоблення Добрилового Євангелія (1164), Галиць¬кого Євангелія (початок XIII ст.). Видатними пам'ятками образотворчого мистецтва XIV ст. є ікони «Юрій Змієборець» зі с. Станилі поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в діяннях», створена у селі Сторонна. Для них характерні пластичність форм, відчуття простору, багата кольорова гама.Освіта і письменство Галицько-Волинська Русь зберегла і розвинула ті традиції освіти і письменства, які склались у період розквіту Київської Русі. Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Високий рівень освіти у Галицько-Волинській Русі засвідчу¬ють грамоти, що вийшли з князівської канцелярії. Поширенню освіти на руських землях, сприяв розвиток шкі¬льництва, започаткований Володимиром Великим. Ще з XI ст. існували церковно-парафіяльні школи на Волині — у Луцьку, Холмі, Овручі. Культура Галицько-Волинської Русі мала великий вплив на подальший культрурний розвиток України.

Пит 23. Етнокультурні процеси в Україні 14-1-й половині 17 ст. У XIV - першій половині XVII ст. культура України розвивалася у складних умовах. Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, іноземний гніт,все це гальмувало формування української нації і культури. Алеза цих несприятливих умов культурний поступ вУкраїні не припинявся.Культура розвивалась на основі вітчизняних традицій попередніх віків,реагуючи на нові соціально-економічні й політичні процеси, в Україні ширилися ідеї європейського Відродження,У розвитку культури велику роль відігравали монастирі.Вони були осередками освіти,науки,літописання, нижності, друкарства, образ. мистецтва.Духовенство було найосвіченішим суспільним станом. У ХІУ-ХШ ст. при монастирях і церквах існували школи.Усвідомлюючи потребу в організації вищої школи, яка б за рівнем викладання не поступалася західним університетам і водночас могла готувати національно свідомі кадри,князь Костянтин Острозький у м. Острозі на Волині 1576 р. засновує Острозьку академію -перший навчальний заклад вищого ступеня в Україні. В ньому було поєднано кращі традиції освіти Київської Русі та досягнення західноєвропейських університетів,вона дала поштовх до виникнення численних братських шкіл, значення яких для розвитку освіти було непересічне.Першою школою стала заснована у 1586 р. Львівським Успенським братством школа у Львові.Наприкінці XVI - на початку ХУП ст. братські школи Що діяли і в інших містах України. У Києві братська школа(Київська братська школа)заснована Богоявленським братством у 1615 р. У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу, яка в 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою, внаслідок чого виник Києво-братський, або Києво-Могилянський колегіум.З перших років свого існування цей колегіум стояв на рівні західноєвропейських університетів і польських академій.У 1701 р. Києво-Могилянський колегіум офіційно стає академією.Як найбільший навчальний і науковий центр України Києво-Могилянська академія мала виняткове значення для розвитку освіти,науки,культури, утвердження національної самобутності України.Зі стін академії вийшли видатні політичні діячі,вчені,письменники, композитори,художники.Діяльність академії мала вплив і на сусідні країни.У литовсько-польську добу був початок книгодрукуванню в Україні. Друкування книг розгорнув Іван Федоров, який у 1573 р. заснував у Львові першу в Україні друкарню.З неї у 1574 р. вийшов "Апостол" -перша друкована книга в Україні. Того ж року Федоров надрукував і другу книгу - східнослов'янський "Буквар", що став першим шкільним підручником.У 1575 р. Федоров переїхав до Острога,у володіння князів Осторозьких.Там він влаштував друкарню, що містилася поруч з Острозькою академією. В 1581 р. була надрукована знаменита "Осторозька біблія" слов'янською мовою.Це була найперша повна друкована Біблія серед православних слов'янських народів.Після заснування Федоровим друкарень у Львові й Острозі наприкінці XVI ст. виникли і діяли також ін друкарні, їх число у першій половині XVII ст. значно зросло. Розвивалася оригінальна і поширювалася перекладна література,полемічна література, що зумовлено посиленням польсько-шляхетського гніту,наступом католицизму на Україну і насильницьким насадженням унії. Найвидатнішим полемістом був Вишенський Продовжувалися традиції історичного літописання.Чільне місце займає Густинський літопис. У XIV ст. - першій половині ХУП ст. розвивалось і мистецтво, в якому дедалі виразнішими стають національні риси. Зароджується театральне мистецтво. З'являється віршована шкільна драма. бере свій початок вертеп - ляльковий театр.Розвивалася і музична культура,основою якої була пісенна народна творчість.Для архітектури і образ мистецтва характерним було розвиток на самобутній основі.На початку XVI ст.в Україну, і до Львова, приходить з Європи ренесансний стиль.Пам'яткою є комплекс споруд Львівського Успенського братства: вежа Корнякта (1588 р.) (Корнякта ), каплиця Трьох Святих (1578 р.) і Успенська церква 1598р.

Пит 24. Український Ренесанс у духовній культурі, його особливості та періодизація. На поч. 16ст – кінці17ст розвиток укр. Земель відбувався в складних передумовах: розпад К.Р.; сер. 13ст.- татаро-монгольська навала,яка принесла великі руїни;агресія Литовського князівства; в кінці 15ст. зміцнилася і Московська держава; 15-16ст. – боротьба з тат.ордою. У 15ст. з”явл. Перші переклади творів клас. Літ. на укр. мову,розвивається фольклор,зростає інтерес до природничих наук,теології.Міста стають осередками к-ри 14-17ст. Монастирі,церкви- центри освіти(Києво-печ.монастир). 1596 р- Берестейська церковна унія,яка мала непередбачені наслідки(утворилася греко-католицька церква,яку ще називали уніатською) Існували братства,які виступали на захист православної церкви. Створ. Перші братства у Львові(при Успенській церкві)Ренесанс – це перехідний етап від середньовічної культури, пронизаної ідеями християнства,до культури нового часу. В цей час поширюються ідеї гуманізму, антропоцентризму(людина в центрі уваги),відбувається поширення загальнолюдських ,культурних цінностей, відродження античних уявлень про людину.Італія є батьківщиною ренесансу. Одні дослідники вваж., що Україна не зазнала ренесансу,інші(Попович,Литвин) вважають що ренесанс на укр. землях мав свої особливості:1)зародж.у 16 ст.2)поширення діячами укр.. к-ри ідей гуманізму 3) яскраво виражений антропоцентризм 4)Пробудження інтересу до загальнолюдських. Духовних цінностей,що форм. В результаті пізнання світової культури. Даний період відродження співпадає з подіями реформації. Україна в добу ренесансу не мала власної держави,гостра полеміка.Провідники гуманізму:представники Острозького культурно-освітнього центру: Г. Смотрицький,І.Вишенський;представники братств : М.Смотрицький,Л.Зизаній.Періоди розвитку гуманізму в Укр.:1)Повязан. З його витоками- друга половина 15-серед. 16ст. 2)Формування самосвідомості народу- друга половина 16 –поч 17ст. 3)З 17ст-поч18 – розробляється весь комплекс гуман. ідей.

Пит 25. поширення ідеї реального гуманізму в україні в добу ренесансу

Тривалий час вважалося майже правилом гарного тону протиставляти епоху середніх віків і добу Відродження на користь останньої. Нині домінує поміркованіша думка, висловлена голландським істориком І. Гейзінгою, що епоха раннього Відродження була водночас "осінню" Середньовіччя, яке неквапно поступалося своїми позиціями. Фундаментальними досягненнями епохи Ренесансу можна вважати важливі зрушення у природознавстві, великі географічні відкриття, внаслідок яких було переглянуто традиційну картину світу, коперниківську революцію в астрономії, винайдення друкарського верстата, виникнення національних монархій, поява у царині медицини наукової анатомії людини... Важливі зрушення відбулись і в філософії, де під терміном "Відродження" розумілася сукупність учень, автори яких, спираючись на ренесансний неоплатонізм, обґрунтовували земне стихійне самоутвердження людської особистості та її прагнення охопити і осмислити світ у його цілісності. Оскільки такі духовні процеси відбувалися не тільки в Італії, але й по всій Європі, то цілком справедливо говорити про Відродження як про панєвропейське явище. У філософсько-теоретичному плані Відродження являло собою "світлий світський вільномислячий і індивідуалістично трансформований антично-середньовічний неоплатонізм, що переживався цілком іманентно-суб’єктивно" і цілком ренесансну думку до художніх, структурно гнучких і повністю чуттєвих побудов у галузі космології і натурфілософії. З другого ж боку, у філософсько-практичному аспекті Ренесанс виявляв себе як гуманізм. Сьогодні термін "гуманізм" (лат. humanus — людяний, людський) вживається у двох значеннях: 1. Як морально-етична риса суспільно-політичних ідей і течій, спрямованих проти соціального і національного поневолення людини в будь-яку епоху; 2. Як ідейний напрям культури епохи Відродження, який утверджував у філософії, літературі й мистецтві право людини на земне щастя, на особисте самовираження, на вільний від релігійних обмежень розвиток наук. Друга половина XV ст. — початок XVII ст. у Європі й Україні не вичерпується навіть таким вельми популярним об’ємним визначенням, як "Відродження", а тим більше "гуманізм". У той час існував також широкий антикатолицький і соціально-політичний рух, під назвою Реформація (лат. reformatio — перетворення, виправлення), яка охопила в XVI ст. майже всі країни Європи. За своєю антифеодальною, протобуржуазною сутністю Реформація тотожна Відродженню, але розгортались вони у різних формах. Зміст поняття "Реформація" включає такі елементи: 1) Реформація — масовий антифеодальний рух; 2) заразом вона є рухом передбуржуазним; 3) вона спрямовується проти панівної церковної ієрархії та кліру; 4) здійснює свої секуляризаційні завдання під гаслом боротьби за істинну віру; 5) ідеалізує й намагається відродити первісне християнство; 6) підносить індивідуально-духовне начало в людині; 7) пов’язана з формуванням націй, національної свідомості і культури; 8) веде до розколу народу за віросповідним принципом.

26. Історичні та суспільно-політичні передумови розвитку української культури (ХУІ-перша половина ХУІІ ст.). Внаслідок політики католицької Речі Посполитої, через брак належної освіти ієрархії та через симонію — продаж високих посад у церкві часто непридатним до служіння людям, Православна церква втратила роль оберега традицій культури. Ініціатива перейшла до світських організацій заможних міщан і селян — ремісників, купців, дрібних власників, занепокоєних майбутнім своєї культури. Так, окремі організації зливаються у потужний братський рух, який у багатьох відношеннях знаменує розвиток української культури у другій половині XVI —першій третині XVII ст. В умовах відсутності власної держави братські громади — складові потужного, масового культурно-освітнього руху — можуть слугувати прообразом громадянського суспільства. Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, вимагаючи сповнення пастирських обов'язків морального вдосконалення вірних, турбувалися про належний християнину моральний клімат у сім'ї, гідний відхід людини із цього світу — для немічних і самотніх були шпиталі — госпіси, де утримання й опіка здійснювалась за рахунок громадян, а також забезпечувалось гідне християнина поховання померлого. Братства жваво обмінювалися книгами, досвідом наукової та освітньої роботи, учителями, громадськими здобутками — все це сприяло зміцненню потуги братського руху в його прагненні утверджувати, розвивати традиції української культури.Із середовища братського руху вийшли відомі церковні та громадські діячі — Иов Борецький, Памва Беринда, Гаврило До-рофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косов, Ісайя Копин-ський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Петро Могила та ін. Багато з них стали талановитими письменниками-полемістами. Із середовища братського руху вийшов анонімний твір "Пересторога", який порушує актуальні проблеми розвитку української культури. Зокрема, аналізуючи занепад могутньої держави Київської Русі, автор одну з головних причин вбачає у княжих чварах, гордині, жадобі влади; відсутність єдності й порозуміння призвела до ворожнечі, яку підігрівали зацікавлені у послабленні Русі сусідні держави, що згодом скористалися ситуацією і завоювали Русь. Прагнення не так звинувачувати супротивника, як утвердити власну гідність, національну свідомість і гордість, простежується у творах полемістів Кирила-Транквіліона Ставровецького та братів Зизаніїв. Полемічна література дістала назву від свого завдання — полемізувати з католиками, що звинувачували православних у меншовартості й неправомірностіУ відповідь на непристойні випади католицьких польських авторів розгорнута полеміка була близька до лайки, сповнена звинувачень у смертних гріхах, моральних вадах, вишукування у супротивника відступів від канонів віри тощо. Цим характерні твори острозьких авторів, спрямовані проти Григоріанського календаря 1582 р. (Г.Смотрицького), на викриття "Папи-антихриста", а також утисків православних і злочинів проти людини, вчинених католиками (Х.Філалет, К.Острозький, В.Суразький).

27. Розвиток гуманістичних та реформаційних ідей 15-16ст. Тривалий час вважалося майже правилом гарного тону протиставляти епоху середніх віків і добу Відродження на користь останньої. Нині домінує поміркованіша думка, висловлена голландським істориком І. Гейзінгою, що епоха раннього Відродження була водночас "осінню" Середньовіччя, яке неквапно поступалося своїми позиціями. Фундаментальними досягненнями епохи Ренесансу можна вважати важливі зрушення у природознавстві, великі географічні відкриття, внаслідок яких було переглянуто традиційну картину світу, коперниківську революцію в астрономії, винайдення друкарського верстата, виникнення національних монархій, поява у царині медицини наукової анатомії людини... Важливі зрушення відбулись і в філософії, де під терміном "Відродження" розумілася сукупність учень, автори яких, спираючись на ренесансний неоплатонізм, обґрунтовували земне стихійне самоутвердження людської особистості та її прагнення охопити і осмислити світ у його цілісності. Оскільки такі духовні процеси відбувалися не тільки в Італії, але й по всій Європі, то цілком справедливо говорити про Відродження як про панєвропейське явище. У філософсько-теоретичному плані Відродження являло собою "світлий світський вільномислячий і індивідуалістично трансформований антично-середньовічний неоплатонізм, що переживався цілком іманентно-суб’єктивно" і цілком ренесансну думку до художніх, структурно гнучких і повністю чуттєвих побудов у галузі космології і натурфілософії. З другого ж боку, у філософсько-практичному аспекті Ренесанс виявляв себе як гуманізм. Сьогодні термін "гуманізм" (лат. humanus — людяний, людський) вживається у двох значеннях: 1. Як морально-етична риса суспільно-політичних ідей і течій, спрямованих проти соціального і національного поневолення людини в будь-яку епоху; 2. Як ідейний напрям культури епохи Відродження, який утверджував у філософії, літературі й мистецтві право людини на земне щастя, на особисте самовираження, на вільний від релігійних обмежень розвиток наук. Друга половина XV ст. — початок XVII ст. у Європі й Україні не вичерпується навіть таким вельми популярним об’ємним визначенням, як "Відродження", а тим більше "гуманізм". У той час існував також широкий антикатолицький і соціально-політичний рух, під назвою Реформація (лат. reformatio — перетворення, виправлення), яка охопила в XVI ст. майже всі країни Європи. За своєю антифеодальною, протобуржуазною сутністю Реформація тотожна Відродженню, але розгортались вони у різних формах. Зміст поняття "Реформація" включає такі елементи: 1) Реформація — масовий антифеодальний рух; 2) заразом вона є рухом передбуржуазним; 3) вона спрямовується проти панівної церковної ієрархії та кліру; 4) здійснює свої секуляризаційні завдання під гаслом боротьби за істинну віру; 5) ідеалізує й намагається відродити первісне християнство; 6) підносить індивідуально-духовне начало в людині; 7) пов’язана з формуванням націй, національної свідомості і культури; 8) веде до розколу народу за віросповідним принципом.

28. проблеми організації державної влади С. Оріховський-Роксолан розглядає у праці «Напучення польському королю Сигизмунду Августу» (1543). Праця, написана у формі звернення підданого до свого правителя, складається з двох книг. У першій з них ідеться про ті вимоги, яким має відповідати особа короля. Це — прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Головним завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не в столиці, а разом з військом на кордонах держави. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому ставленню до них та піклуванню про державну власність. Особливу увагу С. Оріховський-Роксолан приділяє проблемі формування королівського оточення. Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу у мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів знатних і народжених славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду і певний авторитет. Водночас королю слід пам´ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і доблесть; крім походження, значну роль відіграють і особисті якості. У другій книзі «Напучення...» автор дає Сигизмунду-Августу низку конкретних порад щодо тих його дій, які забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих. Насамперед король має дбати про власний авторитет, зокрема переконувати підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них. Мудрість короля проявляється в тому, кого він обирає собі в порадники. Найкращих порадників у давнину називали філософами, бо вони давали правителям знання, які потрібні були їм в управлінні державою. Щоб мудреців у державі було більше, серед основних завдань короля є підтримка та розвиток освіти і науки. Праці С. Оріховського-Роксолана свідчать про його знайомство з античною філософією, ідеями суспільного договору, природного права та іншими надбаннями суспільно-політичної думки епохи Відродження. Стосовно актуальної для того часу проблеми співвідношення церкви й держави він виявив непослідовність: спочатку активно захищав Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб´єктом влади в державі мусить бути король, церква ж має опікуватися лише духовними питаннями. Пізніше він зайняв компромісну позицію: визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою, а в кінці свого життя захищав зверхність церковної (папської) влади над світською — королівською. Після об´єднання в результаті Люблінської унії 1569 р. Польщі та Литви в єдину державу більшість українських земель перейшла до складу її польської частини. Польська адміністрація поширила на ці землі політику ополячення місцевої аристократії. Православним заборонялося обіймати відповідальні посади на державній службі, їх примушували приймати католицизм. Ряд представників аристократії та православного духовенства пішли на укладення в 1596 р. Брестської УНІЇ з римським папою, за якою визнавали його верховенство в обмін на збереження традиційних обрядів і церковної автономії. Однак більшість населення України сприйняла Брестську унію як спробу переходу в католицизм і засіб ополячення. Серед православних розгорнулася бурхлива дискусія з релігійних питань, які за своєю суттю мали політичний характер. Ця дискусія знайшла своє відображення у так званій полемічній літературі, найвідомішими представниками якої були Христофор Філалет та Іван Вишенський.

Пит 29.Діяльність І.Вишенського на ниві полемічної літератури

Твори Вишенського визначаються в українській полемічній літературі 16-17 ст. не лише винятковим літературним талантом автора, але і його своєрідною позицією. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства, як здійснення Царства Божого на землі. Вишенський відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські. Вишенський користувався формами церковних послань, діалогу і полемічного трактату, постійно поєднуючи ці жанри. В своїх творах Іван Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокремадуховенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавало творам Вишенського яскравості й ефектності. Стиль Івана Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів — українських (із острозького гуртка) і польських (П. Скарги, М. Рея) — «наближається до кращих взірців барокового стилю» (Д. Чижевський).

30. Скульптура і живопис України 16ст Образотворче мистецтво. Традиційність, яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями. У XVI-XVII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д.Левицький - родом з Києва, В.Боровиковський - з Миргорода. Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до “Віршів на жалосний погреб…гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного”. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні – Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський. Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст. Протягом XVI ст. відбувалися важливі зрушення в розвитку скульптури.

31. Іван Федоров місцем організації своєї друкарні не випадково обрав Львів. У XV-XVI ст. це місто було великим торговельно-промисловим центром, важливим осередком культурного життя; у ньому було багато освічених людей, які, розуміючи значення друкованого слова, збирали бібліотеки, укомплектовували їх цінними виданнями. 25 лютого 1573 р. Іван Федоров розпочав, а 15 лютого 1574 р. закінчив працю над першою друкованою книгою на Україні. Це був його знаменитий львівський «Апостол» («Діяння та послання апостольські»). Основна частина книжки мала релігійний зміст,Тираж «Апостола» становив 1000-1200 примірників. Львівський «Апостол», як і його московський попередник, є зразком друкарської майстерності.Львівський «Апостол» ілюстровано трьома гравюрами великого формату. З усього тиражу львівського «Букваря» до нас дійшов, на превеликий жаль, лише один примірник, який ще у XVII ст. привезли з України до Італії. В 30-ті рр. XX ст. він опинився в бібліотеці Гарвардського університету в США.Як видно із змісту, книжка призначалася для навчання грамоти. Такі посібники в той час найчастіше називали «азбуками» або «граматками». Діяльність львівських друкарень підтверджує, що посіяні першодрукарем зерна попали в добрий грунт. Творчо засвоюючи традиції славетного першодрукаря Івана Федорова, видавці, вчені-книгознавці свято оберігають пам’ять про нього Київ знову зайняв провідну роль у культурному житті України. Саме в цей час було засновано Київське братство і школу при ньому, почала діяти Києво-Печерська друкарня.

32. Поняття та риси Відродження Відродження або Ренеса́нс — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі: 1.Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком звільнення суспільного життя загалом.2.Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки. 3.Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків. 4.Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження. 5.Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки. У мистецтві Ренесанс — назва стилю, що прийшов на зміну готиці. В Україні на початку 16 — пол. 17 ст., за доби розвитку міст і зростання міщанського стану. Пам'ятки Ренесансу характеристичні насамперед для західної області України, зокрема для Львова, до якого приїздили кваліфіковані майстри з мистецьких центрів Італії (Кастіліо Петро, Італьчик Петро, Красовський Петро, Римлянин Павло й ін.) і Німеччини (Пфістер Йоганн, Горст Гайнріх, Шольц Гануш та ін.). «Чорна кам'яниця», дім Корнякта в Ринку, ансамбль Братсько-Успенської церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею, монастир-фортеця Бенедиктинок з льоджею, синагога Золотої Рози , каплиці Боїмів і Кампіянів — початок 17 ст., костьол Бернардинів . Щодо декоративної різьби, вона почала розвиватись у Львові. Німецько-нідерландські й італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер'єрів («Чорна кам'яниця»). Шедевром архітектурно-декоративного різьблення доби Ренесансу є портал каплиці Трьох Святителів. У добу Ренесансу збагатилася дерев'яна різьба — вівтарна й іконостасна.

33.Українці в освітніх центрах Західної та центральної Європи. (Ю.Дрогобич, П.Русин та ін.). В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Європи поступово зростало. Так, у найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450—1494). Юрій Котермак народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ремісника Михайла Доната (Котермака). 1468-го року його ім'я було внесене до списків студентів Краківського університету. На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження Юрій Дрогобич викладав астрономію в Болонському університеті протягом 1478/79 навчального року, а також у 1480—1482 роках написав першу наукову працю — "Прогностична оцінка стану небесних світил протягом березня-грудня 1478 року". Це своєрідний астрологічний трактат, у якому вказані дні зміни фаз місяця, прогноз погоди, схема розташування планет у дванадцяти "небесних домах". У науковій спадщині збереглося лише чотири наукові праці Дрогобича. Всі вони з астрономії: астрономічні прогностики, а також трактати з медицини тощо. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі. Інший славетний український поет-гуманіст, педагог — Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі Він вчився і викладав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Магістр Павло з Кросна читав студентам Краківського університету лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекладав твори згаданих авторів та писав власні вірші.Павло Процелер з особливою гордістю підкреслював своє слов'янське походження, не поривав з Батьківщиною ні подумки, ні всією своєю освітньою діяльністю, навіть взяв собі псевдонім — Русин.Займався він також і видавничою справою; В 1509 році були видані "Пісні Павла Русина з Кросно". Це найцікавіша літературна пам'ятка. У ній сконцентровано всю поетичну спадщину Павла Русина. Вірші цієї збірки різноманітні за тематикою, але переважають в них ренесансні й гуманістичні мотиви. До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан. Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Переважна більшість вчених вважає саме Станіслава Оріховського засновником полемічної літератури.Поряд зі Станіславом Оріховським працювала ціла плеяда блискуче освічених українських гуманістів. Це Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин, Анонім ("Про вибиття татар перекопських під Вишневцем року 1512-го") та багато інших.

34.Діяльність Острозького культурно-освітнього осередку

Найвагомішим виявився внесок у справу відродження української культурної самобутності Острозького культурно-освітнього осередку. До вченого гуртка, заснованого 1576 р. князем Костянтином Острозьким, входили люди різного походження — греки, поляки, білоруси. Тут працювали Кирило Лукаріс, Ян Лятос, Андрій Римша, Симон Пекалід, Никифор Парасхез, а також українські діячі — Герасим і Мелетій Смотрицькі, Клирик Острозький, Василь Суразький, Христофор Філалет, Дем'ян Наливайко. До осередку, крім ученого гуртка, належала колегія — перша спроба створення школи вищого типу в східних слов'ян, а також друкарня, де працював Іван Федоров. Із діяльністю Острозького осередку пов'язаний важливий етап у розвитку української духовної культури. Намагаючись зберегти культурну ідентичність, діячі осередку перекладали Священні тексти і публікували власні твори слов'янською мовою, відстоювали православний релігійний обряд, започаткували полемічну літературу. Вони вивчали і переосмислювали передусім духовну спадщину Київської Русі, надбання греко-візантійської книжності, а також літературу, пов'язану з другим південнослов'янським впливом. Найактивніша ідеологічна діяльність центру розгорнулася в період підготовки Берестейської унії на початку XVII ст. Тоді з'явилася низка талановитих праць, що обґрунтовували ідейні, догматичні й політичні позиції острозьких діячів: Острозька біблія (1581 р.) з передмовою першого ректора колегії Герасима Смотрицького, його "Ключ царства небесного" (1587 р.), "Отпис на лист... отца Іпатія" Клирика Острозького, "О единой істинной православной вірі" (1588 р.) Василя Суразького та ін.

Внаслідок припинення фінансування осередку онукою К.Острозького Анною-Алоїзою Ходкевич, його діяльність 1636 р. занепадає. Однак не менш вагомою причиною занепаду діяльності осередку була його орієнтація на реанімацію православної візантійської традиції, що неминуче прирікало виховану Острогом культурну еліту України на ізоляцію від Європи, її класичної науки та раціоналістичної думки. Надбання ренесансної культури і духовну спадщину Київської Русі острозькі діячі пристосували для обстоювання необхідності розвитку української духовної культури, виходячи з її власних традицій і притаманної їй системи цінностей, а також із переконаності в необхідності зміцнення та популяризації православної релігійної доктрини з метою перетворення її у символ єдності народу в боротьбі проти поневолення.

Острозький осередок виховав Івана Вишенського, Петра Конашевича-Сагайдачного, Йова Княгиницького, Мелетія Смотрицького та ін. Традицію Острозького осередка гідно продовжив учений гурток Києво-Печерської Лаври.

35.Культурно-просвітницька діяльність братських шкіл

Наприкінці XVI ст. в Україні та Білорусі виникали і набували дедалі більшого значення в суспільному, релігійному, культурному житті братства — релігійні і культурно-просвітницькі організації православного населення міст. Як правило, братські громади створювали при церквах. Насправді їх функції були набагато ширшими. Оскільки державна влада належала польському королю, церковна — ксьондзам і православним владикам, яких більшість тогочасного населення України вважала відступниками, братства прагнули вивільнити свої громади з-під опіки обох цих влад і перебирали на себе деякі їхні обов'язки. Вони прагнули відмежуватися від світу соціальної несправедливості, морального занепаду. Братства бралися за виконання певних політичних, юридичних та інших суспільних функцій. Вони здійснювали представництво на сеймах, вписували свої протести до міських книг, обстоювали майнові, політичні, духовні інтереси народу, захищали право українців обіймати державні посади, займатися ремеслом і торгівлею. Братства мали свої суди, спільну власність, братську скарбницю, створювали й утримували школи, друкарні, шпиталі, опікувалися бідними. Вони були доволі демократичними організаціями. Усі питання внутрішнього життя вирішували на загальних зборах. Між зборами керівництво ними здійснювали чотири обрані старші брати. За власним розсудом, не підкоряючись церковній владі, навіть єпископам, братства обирали також проповідників і священиків, наймали вчителів і друкарів. За структурою, функціями, ідеологією вони були громадами реформаційного типу. До братства входили представники всіх станів, основу їх становили ремісники, купці, службовці магістрату, міські простолюди.

У братствах навколо шкіл і друкарень гуртувалися вчені і письменники-полемісти, зароджувалася й формувалася ідеологія людей третього стану, який піднімався на боротьбу проти соціального, національного та релігійного гніту. Братства діяли у Львові, Городку, Жовкві, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Дубні, Ярославі, Немирові, Острозі, Любліні, Замості, Рогатині, Галичі, Шаргороді, Стрятині, Вінниці, Києві, а також у Могилеві, Мінську, Орші, Полоцьку, Єв'ї, Пінську, Вільно та в інших містах.

При багатьох братствах функціонували школи і друкарні, їх діяльність сприяла демократизації освіти, робила її доступнішою для широкого загалу. Саме братствам Україна завдячує своїм духовним розвитком у XVII—XVIII ст., що спричинив започаткований ними масовий освітній рух.

Найвпливовішим в Україні було Львівське Успенське братство, діяльність якого активізувалася у 80-ті роки XVI ст. Як і громади антитринітаріїв та інші реформаційні угруповання, братства мали покровителів серед вельможних осіб. Із 1585 р. покровителем Львівського Успенського братства був князь Костянтин-Василь Острозький. Згодом до його складу ввійшли Кирило, Роман і Адам Ружинські, Лаврентій Древинський, Анна Потоцька з роду Могил та ін.

Пит 36. Полемічна література України.

Полемічна література дістала назву від свого завдання — полемізувати з католиками, що звинувачували православних у меншовартості й неправомірності, зокрема першу хвилю полеміки викликала книга Петра Скарги "Про єдність церкви Божої", а також подібні твори Бенедикта Гербеста і Лева Кревзи.У відповідь на непристойні випади католицьких польських авторів розгорнута полеміка була близька до лайки, сповнена звинувачень у смертних гріхах, моральних вадах, вишукування у супротивника відступів від канонів віри тощо. Цим характерні твори острозьких авторів, спрямовані проти Григоріанського календаря, на викриття "Папи-антихриста", а також утисків православних і злочинів проти людини, вчинених католиками.Література другої хвилі полеміки, що стосується братського руху, характерна проблемним розглядом ситуації, навіть науковим обґрунтуванням висновків і думок. Такі риси притаманні творам "апостола унії" Іпатія Потія, де він ґрунтовно переконує в оригінальності нової, створеної на Берестейському соборі 1596 р. церкви, намагається поєднати образ Папи і католицькі догмати з особливостями православної релігійності, зокрема стосовно чистилища і сходження Святого Духа, від Бога Отця і від Сина. Подібні аргументи використовував Мелетій Смотрицький , він відстоював віру та звичаї українського і білоруського народів, закликав до гуманності,апелював до сумління читача. У творах цього полеміста утверджена думка, що лише церква здатна консолідувати народ і надихати розвиток культури, тому він виступав за моральну чистоту церкви.Наукову фазу полеміки виразно втілює праця З.Копистенського "Палинодія" (1620 p.). Блискуча ерудиція, глибоке знання фактів церковної та світської історії дали змогу авторові полемізувати з Левом Кревзою про зверхність Папи Римського, розглядати проблеми загальнослов'янської єдності, розвитку писемності слов'ян, взаємодії їх культур. Унію З.Копистенський вважав шкідливою, оскільки вона не сприяла єдності. Дуже обережно він ставиться до світських наук і філософії, вважає європейську вченість похідною від грецької. Прагнення не так звинувачувати супротивника, як утвердити власну гідність, національну свідомість і гордість, простежується у творах полемістів К.-Т. Ставровецького та братів Зизаніїв.У своїх працях К.-Т.Ставровецький на противагу аскетизмові І.Вишенського прославляв земне життя, утверджував право людини на знання, освіту, насолоду благами, красою природи, співом і музикою. Земні справи становлять зміст життя людини. Він захищав матеріальні блага, творчу, чесну працю, критикував невігластво, лінощі, паразитизм — відстоював ті моральні підвалини, на які спирався братський рух, речники і сподвижники культури. Мислитель одним із перших підняв голос на захист жінки у контексті гідності людини.У "Зерцалі богослови" К.-Т.Ставровецький знайомить читача з філософськими проблемами походження і будови Всесвіту, таємницями явищ природи. Його останній твір, опублікований уже після смерті автора (1646 p.), називається "Перло многоцінне" і прославляє радощі та насолоди життя. Подібні мотиви звучать і в творах Лаврентія Зизанія. У промові при похороні княгині Чарторийської мислитель наголошує, що життя людини повинно бути сповнене не лише вірою, а й добрими ділами, милосердям. Працювати людина має насамперед із потреби приносити користь людям, а не зі страху перед покаранням. Навіть за земне життя людина може багато встигнути, адже має право вільно вибирати свій шлях і сама подбати про своє спасіння. Отже, в період культурно-національного відродження у розвитку української культури чітко виділяються два напрями, що зумовили різну її орієнтацію. Один із них, орієнтований на духовне вдосконалення людини, ґрунтувався на візантійсько-православній містичній традиції, збереженні ідеалів первісного християнства і споглядального життя. Інший, зумовлений переорієнтацією культури, переворотом у світогляді людини, спрямовував інтерес до науки й філософії, до активної творчої праці на благо людини.

37 . друкарство 16 Іван Федоров місцем організації своєї друкарні не випадково обрав Львів. У XV-XVI ст. це місто було великим торговельно-промисловим центром, важливим осередком культурного життя; у ньому було багато освічених людей, які, розуміючи значення друкованого слова, збирали бібліотеки, укомплектовували їх цінними виданнями. 25 лютого 1573 р. Іван Федоров розпочав, а 15 лютого 1574 р. закінчив працю над першою друкованою книгою на Україні. Це був його знаменитий львівський «Апостол» («Діяння та послання апостольські»). Основна частина книжки мала релігійний зміст,Тираж «Апостола» становив 1000-1200 примірників. Львівський «Апостол», як і його московський попередник, є зразком друкарської майстерності.Львівський «Апостол» ілюстровано трьома гравюрами великого формату. З усього тиражу львівського «Букваря» до нас дійшов, на превеликий жаль, лише один примірник, який ще у XVII ст. привезли з України до Італії. В 30-ті рр. XX ст. він опинився в бібліотеці Гарвардського університету в США.Як видно із змісту, книжка призначалася для навчання грамоти. Такі посібники в той час найчастіше називали «азбуками» або «граматками». Діяльність львівських друкарень підтверджує, що посіяні першодрукарем зерна попали в добрий грунт. Творчо засвоюючи традиції славетного першодрукаря Івана Федорова, видавці, вчені-книгознавці свято оберігають пам’ять про нього Київ знову зайняв провідну роль у культурному житті України. Саме в цей час було засновано Київське братство і школу при ньому, почала діяти Києво-Печерська друкарня