Пит.1 Культура як духовний та суспільний феномен

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна "культура" в конкретних дисциплінах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уявлення про культуру. Кожна дисципліна підходить до з'ясування поняття з власними вимогами і завданнями. Проте теоретична складність проблеми не вичерпується розмаїтістю визначень. Відомий дослідник культури В.М. Межуєв писав, що "фундаментальна теоретична значимість (і складність) поняття "культура" для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах XX століття".

Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово "культура", що походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Вже Ціцерон у "Тустуланських бесідах" (45 р. до н.е.) називає філософію "культурою душі". Від справжнього філософа, на його думку, вимагається наполегливе вдосконалення власних розумових здібностей. Саме в культурі мислення Ціцерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін "культура" ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.

Термін "культура" у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як "людяність", що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. В такому розумінні культура виступає як міра співвідношення природного і позаприродного (створеного штучно), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалось в минулі віки, особливо в епоху Просвітництва XVII—XVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів, природним чином пов'язала культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іманентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнотами і народами на цій основі виражалась тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою вдосконалення розуму. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду.

Пит.2 Світова та національна культура, їх взаємодія

Культура (від лат. cultura – оброблення, виховання, освіта, розвиток) – історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил та здібностей людини, що виражені у формах та типах організації життя та діяльності людей, їх взаємовідношеннях, а також у створюваних ними матеріальних та духовних цінностях. Слід наголосити, що ядром культури є загальнолюдські цінності, а також способи їх відтворення та досягнення, що історично склалися. Але будучи загальновідомим явищем, культура сприймається, засвоюється кожною людиною індивідуально, зумовлюючи її становлення як особистості.

Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства.

Світова культура — це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Як взаємодіють культури окремих народів, головним чином, сусідніх? Яким є стосунок між культурою загальнолюдською і культурою національною? Щоб відповісти на ці питання, слід узяти до уваги:

1) історичні умови, в яких створювалися культурні цінності;

2) вплив державної думки на культуру в умовах, коли декілька народів утворюють одну державу;

3) відносини між окремими чинниками культури (стосунок між національними інтересами, традицією, та інтересами міжнародними, зовнішнім впливом).

У культурі постійно відбуваються процеси інтеграції та розмежування. Якщо культура якогось народу у своєму розвитку буде постійно враховувати культуру іншого народу, а споживачі культури переконаються, що той народ створив більш вартісну культуру, то вони, без сумніву, приймуть останню. Іншими словами, другий народ засимілює перший. І якщо асимілююча культура буде вільно користуватися культурними цінностями різних народів, то, без сумніву, вона буде збагачуватися. Цей процес породжує творців, котрих умовно можемо назвати творцями культури сфери взаємодії суміжних культур.

Культура сфери взаємодії суміжних культур є продуктом історичних обставин. Формування культури цієї сфери і взаємодія культур – це явища нерівнозначні.

Передовсім слід чітко визначити історичний процес, з'ясувати, що є закономірністю для всіх народів, а що є типовим для конкретного народу. В культурі сфери взаємодії суміжних культур знаходить об'єктивне відображення процес, який відбувається в культурному житті взаємоіснуючих народів (відродження чи занепад). На основі яких чинників ми відносимо творців культури до того чи іншого народу? На нашу думку, такими найважливішими чинниками є: особисте ставлення, мова і походження творця культури. Якщо ці три чинники збігаються, то національна приналежність творця культури не викликає дискусій. В інших випадках проблему приналежності слід вирішувати. На це питання неможливо дати переконливу відповідь без детального вивчення історичних умов, усіх загальних закономірностей розвитку культури даного народу і т.п.

Несприятливі політичні та релігійні чинники гальмують формування національної свідомості і розвиток культури. Однак дуже рідко народи гинуть раптово чи їх знищують в результаті загарбання. Як правило, вони гинуть повільно. Громадські, економічні, ідеологічні, релігійні, політичні та інші мотиви змушують еліту народу, який гине, приймати культурні цінності іншого народу.

Пит.4 Предмет історії української культури

Кожна освічена людина, громадянин держави, інтелігент як лідер нації, повинен уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти постійні зміни в різноманітних сферах, уміти розрізняти усталені чинові життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні шляхи і засоби подальшого розвитку культури, ефективно впливати кожному своєю мірою на цей розвиток. Треба знати історію своєї і світової культури, щоб правильно оцінити досягнення національної культури у порівнянні з надбаннями інших народів. А також націлити потенційних майбутніх науковців на пошуки нових фактів, які свідчать про самобутність і вагомість української культури в світовій культурі, щоб аргументовано викривати демагогію поневолювачів українського народу про нібито вторинність української культури. Адже посилення корінного етнічного фактора в українському суспільстві і зростання його національної самосвідомості є умовою збереження національно-державної консолідованості.

По-друге, в сучасній соціально-історичній ситуації інтеграції України у світовий культурний і господарчий процес, знання історії культури і фундаментальна гуманітарна освіченість стає необхідною для фахівців у верхньому ешелоні влади, які повинні оволодіти навичками міжнародної комунікації з толерантним і неагресивним ставленням до інших культурних традицій.

Крім того, вивчення історії культури повинно дати усвідомлення майбутніми фахівцями свого призначення як співтворців матеріальної і духовної культури у процесі їх культурної самореалізації і перманентного творення культури нації в міру сил кожного громадянина. Буття України на стику культур зумовило її зв’язок із загальносвітовим історично-культурним простором. Сучасний фахівець має бути готовим здійснювати професійну діяльність у полікультурному світі, поділяючи і шануючи передовсім нормативи і цінності свого національно-культурного середовища. А діалог різних культур допомагає глибше зрозуміти особливості національної культури.

Пит.5 Джерельна база та методологічні засади вивчення історії української культури

Кожна наука має свій об’єкт і предмет дослідження, тобто коло проблем, які вивчає саме ця наука. Наприклад, соціологія в широкому значенні – наука про структуру і закони розвитку суспільства, політологія – наука, яка вивчає факти внутрішньої і зовнішньої політики, сукупність явищ і выдносин, пов’язаних із здобуттям, утриманням і здійсненням державної влади. Історія, що в перекладі з грецької означає розповідь про минуле, теж вивчає суспільство, проте дещо в іншому ракурсі.

Є декілька визначень поняття “історія”. По-перше, в широкому розумінні слова “історія” - це процес розвитку природи або суспільства в минулому, по-друге, - наука про історичні події, по-третє, під історією у вузькому значенні слова ми розуміємо життя і розвиток людства. Як наукова дисципліна вона займається встановленням і поясненням подій, суспільних і культурних явищ. Об’єкт історії – історична дійсність, процес, події, явища історичного розвитку, його дійові особи, вся сукупність умов, які характеризують життя суспільства і впливають на нього. Предмет історії – основні тенденції і законо мірності розвитку природи і суспільства в усіх виявах, хронологічній наступності від найдавніших часів до наших днів.

Предметом історії України, яка є складовою всесвітньої (загальної) історії, є головні тенденції етногенезу українського народу, його діяльності в усіх сферах суспільного, державно-політичного, економічного і духовного життя на всіх етапах історичного розвитку. Історія України вивчає також історію території, на якій постійно знаходився український етнос, її відповідну еволюцію, а також історію тих інститутів, що були створені українським народом на всіх етапах його розвитку. Зауважимо, що предметом історії постають не самі факти і події, але їх причинно-наслідкові зв’язки, взаємообумовленість, що дає змогу розкривати логіку історичного процесу в просторово-часових межах, виявляти його тенденції і закономірності.

Від предмета історії невіддільні методи пізнання історичних явищ. Методологія історії – це система принципів, прийомів, процедур формування і використання методів історичного пізнання. Основними принципами історичного дослідження є історизм та об’ктивність, логічність і всебічність. За принципом історизму історичні явища описуються і пояснюються з погляду їх розвитку, еволюції. Об’єктивність – принцип підходу до аналізу будь-якого явища чи факту з позицій об’єктивного пізнання дійсності, незалежно від класових, партійних, майнових, статевих та інших класифікацій.

При вивченні історії користуються різноманітними методами наукового пізнання, що класифікуються за ознаками спільності, масштабами об’єктів їх застосування. Методи пізнання можна поділити на такі групи. Всезагальні (філософські) методи – це методи діалектики та герменевтики. Метод діалектики орієнтує на розгляд усього існуючого як такого, що виникає, розвивається і зникає, перетворюючись на щось нове, а також на пізнання всіх явищ як єдності і боротьби протилежностей. Герменевтика – це наука або метод тлумачення історичних текстів, пам’яток, подій, вчинків. Історична герменевтика вивчає розуміння думок, мотивів, почуттів учасників історичних подій, творців історичних пам’яток.

До загальнонаукових методів відносять методи теоретичного пізнання – абстрагування, аналогію, аналіз, синтез, індукцію, дедукцію та методи емпіричного пізнання – описання, порівняння, спостереження тощо. Так, метод порівняння дає можливість встановити тотожність, подібність об’єктів пізнання. Логіко-історичний метод орієнтує на розгляд історії як специфічної форми руху від минулого до сучасного. Застосування цього методу сприяє об’єктивному аналізу окремих суспільних інститутів, з’ясуванню їх місця і ролі, дає змогу виявити ступінь взаємозв’язку історичних подій і явищ. Структурно-функціональний метод спрямований на дослідження суспільних явищ і процесів як системи, в якій кожний окремий елемент структури виконує певну функцію. Застосування цього методу дає змогу виявити співвідношення між окремими історичними явищами, соціальними інститутами на кожному конкретному етапі історичного розвитку, з’ясувати їх функціональну роль у суспільстві.

При вивченні історії використовується поняття історичне джерело. Це комплекс пам’яток минулого, носіїв історичної інформації, що становить джерельну базу історичної науки. Виділяють такі види джерел:

Речові – археологічні знахідки (знаряддя праці, предмети побуту, монети), архітектурні пам’ятки (будівлі).

Прикладні – твори прикладного мистецтва, карти, малюнки, креслення.

Етнографічні – пам’ятки, що свідчать про особливості побуту, звичаїв народу.

Лінгвістичні – дані з історії мови, топоніми, гідроніми тощо.

Усні – билини, історичні пісні, казки, прислів’я, приказки, легенди, перекази.

Писемні – актові матеріали, тобто джерела, що є наслідком діяльності установ, організацій, осіб (грамоти, договори, закони, накази, статистичні дані), оповідні пам’ятки (літописи, щоденники, мемуари, листи, записки).

Пит.6 Історичні та духовні складники української культурної самобутності

Християнські цінності належать до серцевини національної духовної культури. Українці, як і всі інші європейські народи, пройшли свій “дохристиянський” етап культурної еволюції, однак, розбудова національної культури, утвердження нації, становлення національної державності відбувались при світоглядно-теоретичному забезпеченні християнським віровченням і навіть при безпосередній участі християнської церкви. Український народ – народ віруючий, християнський; побожність – ментальна риса українців. Не погрішимо проти історичної правди, якщо скажемо, що християнська віра в умовах радянського ідейно-атеїстичного деспотизму була збережена в основному завдяки глибокій релігійності українського народу. Споконвіку, за всіх соціально-історичних умов, в українських сім’ях до Святих Тайн Хрещення, Сповіді і Причастя долучались і дорослі, і діти; використовувались усі можливості для участі у Службі Божій; виховання здійснювалося з метою формування християнських чеснот як сприйняття Божих настанов розумом і серцем та християнських доброчинностей як практичного ставлення до світу за критеріями Віри, Надії і Любові та принципами Милосердя, Прощення і Смирення. Найвищим взірцем моральності визнається дотримання Заповідей Божих, найвищою відповідальністю – відповідальність перед Господом; найвищого авторитету набуло Біблійне Слово, а найвищою істиною стали Істини Святого Євангелія. Основні положення християнського вчення в його сприйнятті українським християнським людом – зміст другої частини нашої книги.

Національні цінності не лише надають народові культурної самобутності і виокремлюють національну культуру з глобального “тексту” культури світової, а й виступають критерієм “прочитування” і сприйняття загальнолюдських духовно-культурних надбань. Окрім цього, національні цінності виконують функцію своєрідної світоглядної призми, заломлюючись через яку антична мудрість і християнське віровчення стають невід’ємними компонентами і навіть цілісним утворенням у складному комплексі національної духовної культури. Українець по-своєму сприймає і рівноцінно дотримується і сократівських чеснот, і християнських доброчинностей; він не шукає розбіжностей між зодіакальним і християнським календарями і по-життєвому мудро користується кожним із них; його інтелект толерантно сприймає і вчення античного філософа, і поучення християнського богослова. Основні риси українського національного менталітету – теїзм як поклоніння Богу, антеїзм як шанування землі, індивідуалізм як визнання цінності Людини, демократизм як повага до Людини, плюралізм і толерантність як усвідомлення поліфонії Буття, кордоцентризм як пріоритет душевності над логікою у сприйнятті світу, екзистенціалізм як існування на культурній межі європейського й азійського світів – формують благодатне поле для світоглядно толерантного засвоєння здобутків світової, в першу чергу, античної і загальнохристиянської культур, з одночасним збереженням національно-культурної самобутності. Зміст заключної частини книги складає сформована національним менталітетом давня і сучасна духовна символіка, символіка феноменів Буття і Життя, явищ природи і побуту, що виражає духовно-практичне відношення українця до світу.

Згідно з концепцією “світу як тексту” термін “українство” має повне право на існування: в глобальному “тексті” світової культури українство як соціально-історичний феномен в його традиційних і модерних виявах, в усіх його матеріальних і духовних вимірах має свою окрему сторінку в розділі “національному”, як селянство – в розділі “аграрному”, а християнство – в “релігійному”. А кожен “текст” цікавий своїми двома особливостями. Перша: структура тексту є непорушною, бо втручання в неї змінює і навіть руйнує його зміст (губить душу тексту!). Друга: непорушну формальну структуру тексту кожен бачить і сприймає по-своєму.

Пит.7 Джерела формування української культури

Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі - дорійський та коріпфський. Пам'ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін.

Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І – II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.

На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації.

З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венедами, які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів[4]. Отже, антів можна назвати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали»[5].

Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.

Держава антів проіснувала три сторіччя - від кінця IV до початку VІІ ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над Десною і Сеймом; древляни - між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі - над Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі хорвати - на Підкарпатті[6]. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь».

Пит.8 Періодизація історії української культури

Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Враховуючи таку довготривалість першого періоду розвитку української культури, його характеристику зробимо дещо повніше з-поміж інших періодів, починаючи з якомога ранішого часу. Справа в тому, що архаїчні витоки нашої культури багатьма авторами, фахівцями-культурологами, опускаються, а якщо й ні, то розглядаються побіжно, без розстановки акцентів на важливих чинниках, що мали місце в давній історії України. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією. Стоянки первісної людини тут з'явилися декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту. У наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина наполегливо розширювала сферу своєї діяльності, опановувала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона переходить до землеробства і скотарства.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. Держава Київська Русь — могутня ранньофеодальна військово-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Каролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Та, незважаючи на це, умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. У Галичині панівні позиції відразу після її загарбання Польщею перейшли до польських феодалів, а в усіх великих містах — до католицьких колоністів-міщан. Таким чином відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Цей період у розвиткові української культури разом з тим виявився не менш складним і драматичним за попередній щодо умов розвитку культури. По-перше, після приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних державно-політичних інститутів — полкового адміністративного устрою, судових органів, гетьманату, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди: перший — кінець XVIII — кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий — 60—90-ті роки XIX ст. — час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес; і третій — початок XX ст. — час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Домінуюча, формотворча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані "Енеїдою" І. Котляревського, далі розвивалася паралельно з літературою, під її безпосереднім благотворним впливом. Саме вона, новітня українська література, першою серед інших складових культури, показувала, як треба вирішувати найскладніші проблеми тогочасного духовного життя українського суспільства, утверджувала в його свідомості оптимістичну віру в прийдешнє. Вона, по-перше, нагадувала про самобутнє і яскраве героїчне, минуле свого народу, гідне подиву, возвеличення й наслідування; по-друге, розкривала і виявляла могутні потенційні можливості його найдорожчого скарбу — розмовної мови, з якою український народ здобував право, образно кажучи, на життя й на безсмертя; і, по-третє, показувала, як належить на основі народно-первозданних елементів (фольклору, побуту, звичаїв, вірувань, легенд, обрядовості) творити високе професійне мистецтво.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.

Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. За цих умов з'явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв'язки з мистецтвом інших народів тощо. Разом з тим, у нову добу посилюються усталені форми зв'язку культури з народом, дедалі чіткіше окреслюється в процесах розвитку української культури широкий спектр шукань більшої естетичної дієвості культури — змістовної, гуманної, емоційної. Попри всі складнощі як об'єктивного, так і суб'єктивного плану, поступово заповнюються "білі" та "чорні" плями в історії української культури, виходять на всенародний виднокіл раніше заборонені та замовчувані її сторінки.

Пит.9 Етногенез українського народу, основні етапи його становлення

Отже, неспростовно доведено археологами, що люди насе¬ляли територію нинішньої України з часів раннього палеоліту. З тих пір і до наших днів ця земля ніколи не була безлюдною. Тут споконвічно і постійно жили люди. У кожному археологіч¬ному періоді (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий та залізний вік) вони мали свою територію приблизно в межах нинішньої України, певні форми суспільної організації та господарського життя, оборонні чи наступальні засоби тощо. Цьому сприяли вигідні географічні та кліматичні умови нашої землі: тут межували три основні смуги помірних широт -степова, лісостепова й лісова. З усіх боків вони були оточені природними кордонами: на заході - Карпатські гори, на півно¬чі - непролазні болота, ліси Полісся і ріки, на сході та південному заході - ріки, що впадають у Чорне море, на півдні - Чорне та Азовське моря.

Таким чином, з одного боку, природа відкрила територію України для різних впливів та експансій, розташувавши ЇЇ в центрі Європи на стику Сходу й Заходу, з іншого - вона сприя¬ла відрубності, відокремленості цієї території від інших земель. Саме цим у першооснові й пояснюється довготривалість і без¬перервність формування українського етносу, становлення са¬мосвідомості й державності українського народу.

За тисячоліття територією України перекочовували численні хвилі навал і переселень народів. Україна була об'єктом екс¬пансії як зі Сходу, так і Заходу. Але це не означає, що її терито¬рія була сукупністю окремих земель, механічно об'єднаних у різні часи зброєю або внаслідок певних політичних угод. На¬впаки, з давніх-давен Україна становила собою цілісний при¬родний і економічний регіон, де окремі її частини поступово зближувалися, а не відчужувалися. Це й привело врешті-решт до формування тут українського етносу, який увібрав у себе елементи культур і впливів численних народів, що споконвічно жили в українській землі або прибули сюди з різних земель.

Отже, народ, який жив в українській землі мільйон років тому, і ті люди, які час від часу сюди прибували, вірогідно були пращурами українців, з яких згодом формувався український етнос, бо ніщо не зникає безслідно. І зрозуміло, надбання цих людей становлять певну складову українського етнокультурного комплексу.

Ми можемо дискутувати щодо назви прадавніх людей, виз¬начення поняття «українці» і дати першої згадки в літературі про це слово, але ми не можемо не погодитися з думкою про те, що у нашій крові є гени тих людей, які жили в українських зем¬лях у найдавніші часи.

Та розглядаючи проблему етногенезу українців, треба відзначити, що фундаторами і творцями європейської цивілізації, а отже нащадками слов'ян були насамперед народи індоє¬вропейської сім'ї. За класифікацією лінгвістів, вона складаєть¬ся з 13 груп, куди входять як сучасні, так і мертві мови. Найбільш поширеними в Європі є германська, балтійська, слов'янська, кельтська, романська і грецька групи сучасних мов. Із слов'янсь¬кої групи вийшли українська, польська, чеська, словацька, російська, білоруська, сербо-хорватська, болгарська і македон¬ська мови.

Історія індоєвропейської мовної сім'ї почалася приблизно 6 тис. років до н.е. На гігантській території між Атлантикою на заході, Індією на сході, Скандинавією на півночі та Індійським океаном на півдні жили народи, у мові яких був високий ступінь спорідненості, спільність або близькість, подібність лексичних основ і граматичних формантів, що виконували однакові семан¬тичні функції. Цю спорідненість учені пояснюють єдиним ге-нетичним корінням - індоєвропейською прамовою, яка в IV тис. до н.е. розпалася на ряд груп.

Перед наукою постало найголовніше завдання - відшукати цю прабатьківщину всіх індоєвропейських мов, територія якої мала відповідати природно-географічним, соціально-економічним і культурно-історичним характеристикам, які за до¬помогою лінгвістичного аналізу відтворили б спільні елементи цієї мови. Таку територію вчені (В. Даниленко, Л. Залізняк, Т. Сулемірський) визначили - це Україна. IV тис. до н.е. тут жителі вели осілий спосіб життя, скотарство виокремилось із змішаної землеробсько-скотарської економіки в самостійну галузь. Се¬ред домашніх тварин виділялися кінь, бик, корова, вівця, сви¬ня, собака. Культ коня і бика посідав панівне місце у суспільній свідомості. Високого рівня досягло землеробство. Здійснено перехід від мотичного до орного землеробства. Вирощували пшеницю, льон. Зерно мололи зернотерками та жорнами, пекли хліб. Знали садівництво і бджільництво.

Праіндоєвропейці виготовляли глиняний посуд, були знайо¬мі з металургією міді, срібла, золота.

Суспільний устрій жителів характеризувався патріархальністю, домінуванням чоловіка у сім'ї, військовою демократією.

Вирізнялося три прошарки населення: жерці, військові та рядові общинники - землероби, пастухи, воїни. Поклонялися зброї, коню, сонцю-колесу, вогню, дереву.

Отже, рослинний і тваринний світ індоєвропейської прабать¬ківщини відповідає східній Європі, Україні, яка стала порубіжжям між осілими, миролюбними землеробами Європи та агре¬сивними народами азійського степу. Це визначило її історичну долю аж до XVIII ст.

До версії східноєвропейського походження індоєвропейців схиляється й М.Грушевський. Найбільш правдоподібним він вважає висновки, "прийняті рядом визначних сучасних уче¬них..., що правітчизною індоєвропейського племені (зване та¬кож арійським) була східна Європа".

Від написання "Історії України-Руси" минуло майже сто¬ліття. Висновки М.Грушевського підтвердилися. Прабатьків¬щина індоєвропейців не Азія, а Україна, а точніше - вона була її східним крилом.

Уся складність етнічної історії українців - у розмаїтті кон¬цепцій їхнього етногенезу. З чотирьох головних версій: три¬пільсько-арійська, ранньослов'янська, києво-руська та пізньо-середньовічна нам видається найпереконливішою перша, згідно з якою український етнос сформувався в III-IV тис. до н.е. Це принаймні набагато ближче до тих первісних людей, що засе¬ляли Україну мільйон років тому.

Трипільсько-арійська концепція, що заснована на "теорії безперервності "розвитку народів із пошуком їхніх етногенетичних коренів у надрах первіснообщинного ладу, стосовно ук¬раїнців виглядає так: прямими нашими предками, за тверджен¬ням київського археолога В. Хвойка (1850-1914), було енеолітичне населення, що проживало на території сучасної України. Згодом воно перетворилося на неврів - одного із скіфських пле¬мен, потім на антів, відтак на русів часів Київської Русі і зреш¬тою - на українців. Звичайно, точка зору В. Хвойки не стала ще домінуючою в Україні. Значна частина вчених схильна вважа¬ти, що найбільш інтенсивно український народ став формува¬тися в VI-IX ст., тобто перед добою Київської Русі.

Найбільш одіозною є середньовічна версія, згідно з якою українці як етнос з'явилися не раніше XIV-XVI століть, після розгрому татаро-монгольськими ординцями так званого "єди¬ного давньоруського народу". Ця заідеологізована концепція відображає російсько-радянські претензії на спадщину українсь¬кої держави - Київську Русь. Вагомих наукових аргументів на користь цієї версії не існує. До XV ст. український народ уже був виокремленою, самобутньою етнічною спільністю.

Автори кожної із цих чотирьох концепцій намагаються об¬межити і звузити етногенез українців до своєї точки зору, інші ж вони відкидають. Наявність їх засвідчує, що виникнення будь-якого народу, і в тому числі українців, не відбувається раптово, миттєво. Це тривалий процес, і етапи формування його харак¬терних ознак дають підставу говорити про утворення певної спільності, цілісності й монолітності.

На наш погляд, найправильнішою точкою зору щодо етно¬генезу українців є та, яка враховує перших людей, які з'явились на нашій землі, а це, як було сказано вище, - мільйон років тому.

Нашу версію про походження українців можна назвати "королевською" (від назви закарпатського села Королеве) або ж "теорією безперервності" формування українського етносу. Такий висновок базується на системному підході до проблеми, на взаємодії автохтонних культур із культурами прибулих лю¬дей.

Чи вписується названа концепція у загальноприйняті поло¬ження зародження народів: фіксація часу їх появи, наявність території, простеження безперервності і послідовності їхнього культурно-історичного розвитку, сформованість загальноетнічної самосвідомості, антропологічні ознаки, зникнення наро¬ду? Так, в основних параметрах їх можна простежити у жителів, що заселяли нашу землю від найдавніших часів. Тільки вони проявлялися в динаміці, у зростанні і в удосконаленні. Поколін¬ня людей виростали одне по одному. Незважаючи на стихійні лиха, війни, покоління від покоління переймали здобутки попе¬редніх надбань і передавали їх своїм нащадкам. Культурний розвиток на українських землях не переривався. Послідовна зміна культур на території майбутньої України складала з давніх часів етапи, щаблі формування та розвитку спільності, що по¬ступово оформилася в українську.

Пит.10 Кімерійсько скіфсько-сорматський культурний симбіоз як автохтонне джерело української культури

Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Походження їх остаточно не з'ясоване. Одні дослідники вважають, що це був близький до ранніх скіфів давньоіранський кочовий народ, який вже сформованим прийшов через Кавказ на землі України (більшість відомих кіммерійських царських імен насправді є іранськими, наприклад: Теушпа, Тугдамме (або Лігдаміс), Шандакшатру. Інші вважають, шо кіммерійці з’явилися внаслідок поступового історичного розвитку також праіранської степової “зрубної” культури і прабатьківщиною їх було Нижнє Поволжя, звідки вони і прийшли в степи Надчорномор’я. Існують думки про приналежність кіммерійців до фракійського етносу. Дуже можливо, що кіммерійці були “сплавом” нащадків давнішої місцевої праірансько-фракійської “сабатинівської” культури з прийшлими зі сходу давньоіранськими кочовими племенами. Пам'ять про кіммерійців — загадковий народ давньоукраїнської історії — збереглася. Греки-переселенці, котрі з'явились в українському Надчорномор'ї в VI ст. до н.е., тобто вже через сто років після перебування тут кіммерійців, називали багато місць "кіммерійськими": Боспор Кіммерійський (Керченська протока), "кіммерійські" переправи, ''кіммерійські" стіни, місто і гора Кіммерік.

Повернувшись з Азії на свою нову батьківщину — у надчорноморські степи, скіфи остаточно підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VІІ ст. до н.е. завершили політичне формування Скіфії. Життя племен, що потрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширились і за межі Скіфії. Змінилися і самі скіфи, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов’янськими) переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їх спосіб життя і звичаї. Великий вплив на розвиток культури і соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор'я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів неосвіченими варварами, вже в VI ст. до н.е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини був Анахарсіс, товариш афінського філософа і реформатора Солона. Вплив скіфів на розвиток культури та на історичну долю багатьох племен і народів Європи та Азії беззаперечний. Окрім азійських походів, скіфи здійснювали виправи далеко на захід — на землі фракійців та іллірійців на Середньому Дунаї, на землі лужицьких племен у теперішній Польщі. Вирішального значення в етнічному та культурному розпитку праслов'ян скіфи не мали, хоч скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, кінському спорядженні, а також частіша скіфських звичаїв та релігійних уявлень поширилися серед багагьох нескіфських племен у самій Скіфії та далеко поза її межами.

Пит.11 Автохтонна та міграційна теорії походження українського народу

З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».

Пит.12 Трипільська культура ІУ-ІІІ тис. до н.е

Найбільш ранніми суспільними утвореннями на території України, що вступили в нову епоху, були землеробсько-скотарські племена Трипільської культури та культури Гумельниця. Обидві вони сформувалися на основі культури Боян і, можливо, інших неолітичних культур Балкано-Нижньодунайського регіону. Пізніше з'являється ще ряд культур землеробсько-скотарського напряму, пам'ятки яких відомі також і на захід від сучасних кордонів України (кулястих амфор, воронковидних посудин тощо).

Але все ж таки найяскравішою серед них була Трипільська (за назвою поселення поблизу с.Трипілля на Київщині, дослідженого В.Хвой-кою). Поширена на території від південно-східного Прикарпаття до Дніпра, ця культура розвивалася протягом ІУ-ІІІ тис. до Н.Х.

Вона є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільська культура була складовою частиною великої трипільсько-кукутенської спільноти, що посідала переважно територію лісостепової смуги Правобережної України, Молдови та Румуни.

Особливості Трипільської культури та її місце в європейському енеоліті визначаються, на думку І.Чернікова, по-перше, величезною територією поширення (близько 190 тис. кмг). Вражають швидкі темпи освоєння трипільськими племенами нових територій — на ранньому етапі освоєна площа становила близько 50 тис. км2, на середньому —150 тис. км2. Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення.

По-друге, трипільські племена характеризуються довготривалим періодом поступового розвитку — протягом 1500-2000 років — без значних змін в основних рисах культури.

По-третє, за своїм походженням Трипільська культура хоч і була пов'язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, але в процесі поширення на нові східні території включала в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур. При цьому вплив південно-західного населення був неодноразовий, а розвиток більш-менш відокремлених общин приводив до виділення своєрідних локальних груп, що мали різну долю.

По-четверте, Трипільська культура відзначається розташуванням поселень певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями. Навряд чи можна назвати Трипілля «культурою кочуючих землеробів», та деякою мірою до неї підходить поняття «культура пересувних землеробів». Цим племенам доводилося в умовах українського Лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані поселення через виснаження грунту внаслідок екстенсивного ведення господарства й переселятися та освоювати нові землі. Цим, зокрема, можна пояснити й утворення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень-гігантів на Уманщині (до 450 га), в яких було сконцентровано по кілька великих общин землеробів.

По-п'яте, ця культура була крайньою північно-східною ланкою землеробських культур Балкано-Західноукраїнського регіону європейського енеоліту, що безпосередньо межувала та підтримувала зв'язки з найбільшим у стародавньому світі ареалом скотарських культур євразійських степів та неолітичних культур лісостепової й поліської зон Східної Європи.

Пит.13 Пантеон слов’янських богів як світоглядна модель язичницьких релігійних вірувань

Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун — бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог — бог вогню; Стрибог — бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог — бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс — бог сонця (іноді місяця); Симаргл — бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш.

У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) — бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) — богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву, а також Дану — богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

Помітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита — чотириликого божества. Український філософ М. Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т. д., такі місця називалися капищами. «Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили», — осудливо писав пізніше один з церковників про прихильників народної релігії.

Культи божеств — прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов — відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця — дух літньої полуденної спеки, крикси — духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.

Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу («світове дерево»), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі — «суду божому». Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Русі відбулися вже після прийняття християнства.

Пит.14Зарубенецька та Черняхівська культура східнослов’янських племен дохристиянської Русі.

Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.

Пит.15 Запровадження християнства у Київській Русі, його вплив на духовну культуру

Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, яке стало наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ “чудотворних” ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширенню та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала, церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

2.Взаємодія світової і національної культури

.Творцями сфери взаємодії суміжних культур ми називаємо діячів, твори яких належать не народові, серед якого вони народились, а народові, для якого вони працюють. Для цього велике значення має також спорідненість мов, економічний та політичний фактории, Ідеологічні, політичні і релігійні зв’язки. Навіть після розриву цих зв’язків залишається дуже близька шкала вартостей, певний культурний уклад. Аналізуючи культурну спадщину минулого, ми не лише окреслюємо відносини між культурами окремих народів, але і визначаємо також спільні закономірності їхнього розвитку.

Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З-поміж об'єднувальних чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори професійного мистецтва, інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі. Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об'єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості. Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому, якою є нині і якою хоче стати в майбутньому. У бутті нації існує певна напруга між традицією і новаціями, які перебувають у безперервній взаємодії.філософську спадщину

4. Предмет історії укр. культури. Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо.Культура, як термін походить від лат. сultura – обробіток освіта , розвиток.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну:

Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку.Духовна культура (духовність) – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства.

Історія культури України. Вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.

5.Методологічні принципи полягають в тому, щоб показати логіку розвитку духовної культури впродовж століть. До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять:

- діагностичний (при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, н-д, билин, дум та літописів);

- син хронологічний (коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні).

- структурно-функціонального аналізу, коли досліджуваний об’єкт немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи

Важливим методом є метод системного аналізу коли всі феномени к-ри розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості.

А взагалі при вивченні культури застосовують 2 основних напрями:

1) найпоширеніший – в історичній послідовності;

2) галузевий, жанровий шлях, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і наших днів.

3.Кожний народ фіксує свою історію низкою писемних джерел. Слов’яни, зокрема українці, залишили їх чимало. Це літописні зводи “Влесова книга” і “Повість минули літ”, козацькі літописи, філософські, наукові, економічні, політичні твори, першодруки, пам’ятки літератури – від славетних “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Слово о полку Ігоревім” – до книг, написаних сучасними майстрами поезії, прози, драматургії.Наша країна багата на мистецькі пам’ятки: мозаїки і фрески Софії Київської, Спаса на Берестові, твори народних майстрів, художників сьогодення та ін.Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема, вироблена нашим народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі.