11.Кримінальне право за руською правдою.

Однак основні відомості про кри­мінальне право містить Руська Правда. У цій законодавчій пам'ятці злочини називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Проте ранньофеодальне право чітко не відрізняло кримінальне правопорушення від цивільно-пра­вового. Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особис­тість, майно, звичаї. Відомими були лише дві стадії вчинен­ня злочину: замах на злочин і закінчений злочин. Суб'єктами злочину не могли бути холопи й челядини. Вони становили власність хазяїв, які й несли матеріальну відповідаль­ність за їхні неправомірні вчинки. Руській Правді відома співучасть, наприклад, під час здійс­нення.Руська Правда містить норми, що стосуються характеристики суб'єктивного боку злочину. Вона розрізняє вбивство огнищанина «в образу» і вбивство огнищанина «в розбої»,тощо. Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося насампе­ред у повстаннях. До повстанців застосовували сувору міру пока­рання, яку встановлює князь. Злочини проти церкви: привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів і майна від злочин­них посягань. Руська Правда не згадує про злочини проти церкви. У церковному ж статуті -Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, у гаях, біля води, про чарівництво. Злочини проти особи. Одним із особливо небезпечних злочи­нів проти особи було вбивство. Убивство огнищанина розглядалося як тяжкий злочин, що карався подвійною вирою. Руська Правда передбачала відповідальність за заподіяння людині каліцтва, ран та побоїв. Майнові злочини. Захисту майна, особливо феодалів, у Київ­ській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій, крадіж­ку— татьбу. Установлювалася відповідальність за крадіжку чужого холо­па, Каралася крадіжка хліба на гумні або в ямі. Одним із видів майнового злочину було знищення й пошко­дження чужого майна, списа, щита, одягу. Не­безпечним злочином, за вчинення якого злочинець підлягав вищій мірі покарання, вважався підпал гумна або двору, знищення коня, неза­конне користування чужим майном, зокрема самовільна їзда на чу­жому коні. Злочини проти сім'ї і моральності. У так званому світському праві Київської Русі не існувало норм, які б охороняли сім'ю і мо­ральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них належали: «умикання», «пошибання» (зґвалтування) боярських дружин і до­чок, зґвалтування дівиці групою осіб, розпуста (самовільне розлу­чення з дружиною), народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини, укладення шлюбу між близькими родичами, перелюбство, приведення в дім нової дружини без розлучення з колишньою, двоєженство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата з сест­рою, свекра з невісткою, співжиття з близькими родичами та ін. Види покарання. Метою покарання було насамперед відшко­дування збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Право відкрито проголошувало у формі ста­нових привілеїв класовий характер покарання. Посягання на жит­тя, честь і майно феодалів каралося суворіше, ніж посягання на життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського су­спільства. Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з бо­ку потерпілого або його родичів. У часи Руської Правди помста спо­чатку обмежується.

Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох час­тин: одна частина вилучалася на користь князя, а друга — як ком­пенсація за заподіяний злочином збиток — надходила потерпілій стороні. Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра — грошовий штраф у 40 гривень, який стягувався на користь князя за вбивство вільної людини. Це була величезна сума, непосильна для простої людини (досить сказати, що князівський кінь оцінювався в З гривні). Подвійна віра в розмірі 80 гривень накладалася за вбивство огнищанина, далі — князівських мужів. За вбивство вільної жінки стягувався штраф у розмірі 20 гри­вень. Поширена Правда передбачала сплату верв'ю так званої ди­кої віри — штрафу, який спільно сплачували члени верві за вбивс­тво, вчинене на її території, коли вбивця був невідомий або верв не хотіла його видавати. Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка назива­лася «головництвом». За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, убивство жінки, стягувалася «полувіра», тобто штраф у розмірі 20 гривень. Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як про­даж— грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за вчинення інших злочинів проти особи, а також за біль­шість майнових злочинів. Потерпілий одержував грошове відшкодування («урок»). Вищою мірою покарання, за Руською Правдою, був так зва­ний «потік і розграбування». Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої, конокрадство, підпал будинку. Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфісковували все майно («пограбування»), виганявся разом із жінкою й дітьми з общини («потік»), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а мож­ливо, і на перехід у положення рабів. Безперечно, своїм вістрям статті, котрі передбачали «потік і розграбування», були спрямовані проти класової боротьби народних мас, що на початку XII ст. дуже посилилася. Смертна кара, тілесні й калічницькі покарання не були прита­манні найдавнішим системам руського права. Вони виникли насам­перед у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомос­ті про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володи­мира Святославича збільшилися «розбої» («й умножися зело розбо-еве»). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку лю­дей, що в процесі феодалізації позбулися землі й волі. За порадою єпископів Володимир «отверг віри» і почав застосовувати до роз­бійників смертну кару, але «со испытом», тобто після судового роз­гляду обставин злочину. Згодом єпископи і «старці» знову зверну­лися до київського князя, доводячи доцільність повернення до гро­шових штрафів (вір), які в умовах посилення військової небезпеки були потрібні для придбання зброї та коней. Володимир скасував смертну кару і повернув віри.