44. Магдебурзьке право та його поширення в Україні.

Магдебурзьким правом називають один з різновидів прав міських общин, які із Західної Європи поширювалися на українські землі, починаючи з XIV ст. Його назва походить від назви міста Магдебург в Саксонії, яке у 1188 р. отримало право на самоврядування. Грамоти разом зі збірником норм звичаєвого права Саксонії Ейхе фон Ренкова "Саксонське зерцало" та міського муніципального права і утворили так зване магдебурзьке право.В Україні першими одержали право самоврядування закарпатські міста, які входили до Угорського королівства (Хуст, Тячів, Вишкове). 1339 р. його одержав Санок, a 1356 p. - Львів. До середини XVII ст. його мала більшість великих міст України. В них діяло не класичне магдебурзьке право, а пристосоване до місцевих умов. Тому його норми були перероблені і поєднували такі правові джерела: а) праці юристів М. Яскера, П. Щербичата, Б. Гроїцького щодо пристосування саксонських правових норм до польських; б) українське звичаєве право; в) правові норми Литовських статутів.Магдебурзьке право регулювало діяльність органів влади та управління міста, цехових корпорацій, норми цивільного і кримінального права, судоустрій та провадження справ у судах. Головним органом влади визначався магістрат, який складався з ради (розпорядчого органу) і лави (судового органу). До ради населення міста щорічно обиралися від 6 до 24 райців і писар на чолі з бурмистром, до лави - 12 лавників (присяжних) на чолі з війтом (суддею). Війт вважався найвищим міським урядовцем. До молодших урядовців належали комісар (межувальник), городничий (комунальна служба), возний (судовий виконавець), кат, , перекладачі, канцеляристи. Міщани, які жили на магдебурзькому праві, вважалися вільними, мали право власності у місті, платили податки у міську казну, виставляли ополчення. Місто могло мати власну казну, шинок, млин, лазню, проводити щотижневі торги та щосезонні ярмарки, кошти від яких потрапляли у міський бюджет. Цивільні тяжби городян розглядали і рада, і лава. Процес в них мав усний, гласний та змагальний характер. Кримінальні - лише лава, a процес був інквізиційний, з допитами і тортурами (за потреби). Апелювати можна було лише до королівського суду, який затверджував вирок. Діловодство у містах велося польською або латинською мовою. Отже, хоча українські міста використовували лише форму магдебурзького права, а не його змістовну сутність, воно відіграло прогресивну роль у розвитку правової системи України і позитивно вплинуло на тодішнє суспільне та економічне життя.

45. Польсько-литовське законодавство у Гетьманщині.

Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого діяли на українських землях, приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казиміра Великого середини XIV ст. розглядали останні у понад половині статей. Значне місце вони займали у Судебнику 1468 p., а також у всіх трьох статутах Великого Князівства Литовського. Названі правові пам'ятки відносили до найбільш тяжких злочинів вбивство на суді або у присутності пана. Проте вони розташовувалися у розділі — злочини проти особи.

Кримінально-правові норми у той період мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і гідність представників пануючих верств, насамперед, шляхти захищалися посиленими санкціями. Оскільки суддями, замковими, війтами могли бути тільки шляхтичі, то необхідності особливого захисту органів правосуддя не виникало.

За межами польсько-литовського законодавства виявилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася відповідно до давніх звичаїв, а також згідно із «словесним правом і здоровим глуздом». Між тим ця система була більш демократична, тому що встановлювала певну рівність суб'єктів перед законом.

Водночас названа система передбачала не менше, а суворіше покарання, що, на думку Д. Яворницького, обумовлювалося перебуванням на Січі людей високої моралі й тим, що Запорізьке військо не знало пом'якшуючого впливу жінок. Козаки майже постійно вели військові дії, і тому підтримка порядку у війську потребувала суворих заходів[3]. Діяльність козацьких судів базувалась виключно на нормах звичаєвого права, які були широко відомі українському населенню завдяки простоті, принциповості, справедливості рішень, відсутності тяганини. Судовий устрій Запорізької Січі відігравав важливу роль у розвитку судової системи на українських землях[4].

Під час народно-визвольної війни в Україні почала формуватися судова система, що була визнана також царським урядом Росії. У царській грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнавалося право мати власні суди і судитися за своїми старими правами[5]. Спочатку судові функції виконували служби різних рівнів. Потім у їхньому складі почали виділятися колегії, а також службовці, яким доручалося постійно виконувати дані функції.

Цей процес свідчить про поступову диференціацію органів публічної влади в Україні, що випереджало розвиток судової системи як самостійного інституту в Росії й у Речі Посполитій. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. У нього входили генеральний судя (у 1654 р. їх було три, потім два, потім один) і генеральна старшина.

В останній чверті XVII ст. залишилися чинні норми права польсько-литовського періоду. Найпоширенішим був Статут Великого Князівства Литовського у редакції 1588 р. і Магдебурзьке право. Багато їх положень суперечили один одному і вже не відповідали соціально-економічним умовам, що сформувались на той час.

Водночас їхнє застосування у судовій практиці певним чином забезпечувало самостійність розвитку української правової системи, де до злочинів проти порядку управління і суду були віднесені фальшивомонетництво, підробка печаток, документів, лжеприсяга, лжесвідчення у суді і непокора адміністрації. Під злочином проти суспільного порядку розуміли приховання злочинів, порушення громадського порядку, бійку тощо[6].

Загальні правові норми Російської держави на території України — Гетьманщини до кінця XVII ст. не застосовувалися. Мали силу тільки нормативні акти, що спеціально видавалися російською владою для застосування в Україні. Проте в Слобідській Україні російське законодавство застосовувалося активно і витискувало норми звичаєвого права.

У Судебниках 1497 р. («Судебник Івана III», або «Великокнязівський судебник») і 1550 р. («Царський судебник», складений за завданням Івана Грозного) вперше закріплена відповідальність за неправдивий донос та обмову з метою осуду невинного (ябедництво). За це у Судебнику 1497 р. передбачена, навіть, смертна кара[7].

Захист правосуддя регламентував Литовський статут 1588 р.[8].

У Соборному Уложенні 1649 р. (царя Олексія Михайловича) викладена глава, яка мала назву «Про суд». До неї включені статті, що передбачали відповідальність за вчинення діянь проти правосуддя, які скоюються як особами, покликаними до його здійснення (винесення неправосудного рішення, відмова від виконання функцій з відправлення правосуддя тощо), так й іншими особами (вимагательство шляхом пред'явлення «поклепного» позову, що має на меті неправдиве, корисливе обвинувачення кого-небудь у вчиненні злочину). Ця глава, крім норм матеріального права, містила положення процесуального характеру, що регулюють діяльність у сфері правосуддя. Така конструкція була громіздкою і незручною у правозастосовчій діяльності.

У Артикулі військовому 1715 р. у главах 22 та 23 передбачалась відповідальність за злочини проти порядку управління та суду (в тому числі за протидію служителям суду)