7. Державний лад Київської держави

За формою правління Київська Русь склалася як ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв Великий князь. Великі князі зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судові функції. Порядок успадкування престолу в Київській Русі не регулювався нормами права. Функції Великого князя: організація військової дружини і військових походів; організація охорони кордонів держави; зовнішні стосунки з іншими державами; укладання міжнародних угод; законодавчі функції; керування адміністрацією і князівським судом. Князь збирав також податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи, мав вплив на справи церкви. В період феодальної роздробленості особливе значення в системі князівської влади мали князівські з’їзди, де з тих або тих питань князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори. Органом влади в Київській Русі була боярська Дума. Це рада князів з боярами. Завданням боярської Думи було приймати рішення з питань, що торкалися державного управління. Верховним народним органом, який вирішував з давніх-давен долю народу і зберігся з часів родоплемінного ладу, було віче. В основу взаємовідносин між народом та князем покладався договір - ряд, який укладало з князем віче. Основною вимогою віча князеві було - «не ображати народ». Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці – тиуни. Тиуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції. Для бояр обов’язкової, примусової служби в Київській Русі не було. Кожен боярин, дружинник, кожна службова людина мали право по своїй волі покинути службу. На місцях центральне управління представляли посадники. Делегуючи посадникам широкі права, київські князі одночасно встановлювали й певні обмеження. Так, посадники не мали права власності на землю, яка надавалася їм великими князями за службу в користування.

8.Джерела права:

1. У період первіснообщинного ладу східних слов`ян існували звичаї кожного племені (союзу племен).

2. З утворенням держави звичаї санкціонуються (визнаються) і забезпечуються державою та перетворюються у звичаєве право. Ці норми регулювали порядок здійснення кровної помсти і деяких процесуальних дій (присягу, ордалії, порядок оцінки показів свідків). У 9-10 ст. існувала система норм усного звичаєвого права, частина яких згодом була зафіксована у нормативних збірниках 11-12 ст.

3. Судова діяльність князя створює судовий прецедент, що згодом закріплюється у законодавчих актах.

4. Міжнародно-правові акти – договори Київської Русі з Візантією 907, 911, 944 і 971 рр. За договором 907 р. купці з Київської Русі отримали у Візантії право безмитної торгівлі, греки повинні були надавати їм утримання упродовж 6 місяців і забезпечити їхнє повернення додому. Договір 911 р. встановлював караність злочинних діянь і визначав міри покарання, призначуваного за їх вчинення. Так, злочинець, затриманий на місці вбивства, підлягав смертній карі, а якщо він утік і був заможним, то при його віднайденні сплачував родині вбитого свою частку майна (залишаючи дружині її частку). За побиття чи побої призначався штраф, притому незаможний сплачував таку суму, яку був спроможний сплатити. За крадіжку належало сплатити потрійний розмір викраденого; притому вбивство власником затриманого при вчиненні крадіжки злодія, якщо він опирався, не каралось. За грабіж стягувалась потрійна сплата награбованого майна. Вчинення злочину мало бути доведене достатніми і правдивими, на розсуд суддів, доказами; і покарання мало бути відповідним провині. Злочинець-втікач у дружню (другу сторону цього договору) державу підлягав поверненню. Украдений, насильно проданий чи втікач челядин повертався його власнику через суд. Полонений, проданий у рабство, підлягав викупу його державою. Майно, померлого у Візантії русича, поверталось його найближчим родичам. Дозволявся заповіт майна служачого у Візантії русича іншим торгуючим у Візантії чи тривалий час проживаючим там русичам. Русичам дозволялось найматись у військовий похід Візантії. Договір 944 р. врегульовував взаємну торгівлю, порядок взаємовикупу полонених, військової допомоги, а також порядок призначення і міри покарань. Договір 971 р. підтверджував положення попередніх договорів.

5. Перші нормативно-правові акти. За часів князя Олега на початку 10 ст. було створено прототип “Руської Правди”, на підставі якого велось судочинство, - збірники законів “Статут” і “Закон Руський”. Додатком до них стали “Статути” і “Уроки” княгині Ольги та “Статут Земляний” князя Володимира Великого. Ольга у 946-947 рр. провела адміністративно-судові реформи – було узаконено систему погостів як адміністративних, фінансових і судових центрів; унормовано повинності; врегульовано порядок стягнення данини і здійснення суду представниками влади на місцях.

6. “Руська Правда” – перший відомий нам кодифікований збірник юридичних норм українського права. На сьогодні нараховують 106 списків (названих за місцем їх знаходження чи ім`ям осіб, що їх знайшли), складених в 11-17 ст., які поділяються на 3 редакції:

1. Коротка (11 ст.), яка вміщує:

а) Правду Ярослава (Найдавнішу Правду) 10-30-х рр. 11 ст. (ймовірно, 1015-1016 рр.), укладену у Новгороді (на що вказує “Руський літопис”) чи у Києві. Вона закріплює захист життя, тілесної недоторканості, честі дружинної знаті і її військового спорядження, челяді; притому, відсутні норми щодо захисту феодального землеволодіння. Це статті 1-18; початковий текст не збережено;

б) Правду Ярославичів (Статут Ярославичів) 50-60-х рр. 11 ст. (за іншою версією 1072 р.), яка містить норми щодо захисту князівського феодального маєтку, земельної власності князя, закріплює посилений захист феодалів. Це статті 19-41;

в) Покон вірний (Ст.42);

г) Статут (Урок) мостників (Ст.43) – пам`ятка новгородського адміністративного законодавства щодо організації мощення (брукування) головних торгівельних магістралей Новгорода і доріг, які вели до пристаней і на міський ринок. Укладена наприкінці 12 ст. або у 30-ті рр. 13 ст., або ж за Ярослава Ярославича (1265-1270).

2. Розширена – укладена за князювання Володимира Мономаха чи його сина Мстислава. Містить 2 частини: “Суд Ярослава Володимировича” (Ст.1-52) і “Устав Володимира Всеволодовича” (Ст.53-121). Її джерелами були Коротка Правда і “Статут Володимира Мономаха”, укладений ним при запрошеному вступі на престол, який надавав деякі поступки закупам і смердам (зменшував лихварські відсотки – рєзи) та закріплював норми зобов`язального, сімейного, спадкового і опікунського, кримінального і процесуального права. Розширена Правда встановлювала норми щодо захисту земельної власності феодалів та обмеження майнових і особистих прав феодально залежного населення.

3. Скорочена (13-17 ст.) укладалась після розпаду Київської Русі в окремих її князівствах і землях та закріплювала пристосовані до місцевих особливостей положення Розширеної Правди.

7. Канонічне, передусім візантійське, право. Автохтонні пам`ятки церковного права – церковні статути Володимира Святославича про десятини і церковних людей та Ярослава Володимировича про церковні суди. Збереглись їх переробки 13-14 ст. Спершу десятина встановлювалась для спорудження й утримання Десятинної церкви – першої кам`яної церкви у Києві, збудованої у 989-996 рр.; а згодом набула повсюдного характеру (стягувалось 10% з різних доходів - із суду, торгівлі, з домів, з табунів, із зібраного врожаю та з інших прибутків).

8. Договори князів з народом, зокрема “ряди”, укладувані між Вічем і князем при його вступі на престол. Так, за договором князя Ігоря з народом 1146 р. він зобов`язувався усунути тіунів і особисто вести розгляд судових справ та не чинити насильства.

9. Князівські грамоти (імунітетні грамоти), за якими окремі особи чи міста отримували певні привілеї чи дарунки.

10. “Повчання дітям” Володимира Мономаха – літературно-філософський заповіт князя своїм нащадкам з настановою урядовцям не зловживати владою та наказом синам судити гуманно і не застосовувати смертної кари та опікуватись зубожілими, сиротами, вдовами, каліками і т.п.