28 . Загальна характеристика німецької класичної філософії

У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії і Франції в Німеччину, яка значно пізніше своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні цих перетворень розпочалось ідейне бродіння і духовне піднесення, яке охопило і філософію. Тут сформувалась філософська традиція, в межах якої вдалось переосмислити ряд проблем, над якими безуспішно билась попередня філософська думка. Це стосується насамперед протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі, а також протиріччя між натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке не вписувалось в рамки цього світогляду. У першому випадку суперечності носили гносеологічний характер, у другому — онтологічний і стосувались буття людини у світі. Представниками німецької класичної філософії є І.Кант, І.Г.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегель, Л.Фейербах. На наш погляд, філософію К.Маркса також можна віднести до цієї традиції — принаймні і категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її рамки. Що ж споріднює філософів, яких відносять до німецької класичної філософії? Це: зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, або в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то тепер суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мислиться як діяльність, яка у філософів після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється в культуротворчу діяльність, в свободне самотворення.

29. Структура пізнавальних здібностей у філософії Канта

Засновником нiмецькоi класичноХ фiлософП с Iмманул Кант — фiлософ, якого за силою духу i впливу на подальiпий розвиток фiлософськоi думки часто порiвнюють з Платоном. Фiлософiя Канта — перехiдна ланка мiж рацiона4 дiамом. Оскiльки, за Кантом, розум уконституював свiт, даний у науковому досвiдi, то й джерело всезагального i необхiдного. Вiдповiдаючи на питания, чи можлива метафiзика як наука, Кант звертався до аналiзу розуму — третьої пiзнавальної здатностi людини. Розсудок, за Кантом, конечний, його iстини обмеженi наявним чи можливим чуттевим досвiдом. Але людина не хоче змиритись з дiею обмеженiстю. Вона намагаеться застосувати розсудок аа межами чуттевого досвiду, вивести його за конечне. Але ж людина прагне висловлюватися про свiт загалом, тобто про те, що виходить за межi досвiду. Такою здатнiстю — виходити за горизонти можливого досвiду — володiе розум. Подiбно до того як споглядання мае чистi форми (простiр і час), розсудок апрiорнi категорi (кiлькiсть, якiсть, причиннiсть та iн.), розум мае апрiоряi iде. Це — iдеi душi, свiту i Бога, тобто основнi iдеУ, якi аналiзуе метафiзика. Дослiджуючи пiзнавальну функцiю iдей розуму, Кант доводить, що логiчнi побудови, якi метафiзика намагаеться звести на їх основi (за вiдсутностi контролю чуттевого досвiду) е проблематичними. Кант, зокрема, спростовуе онтологiчне доведення буття Бога. Необгрунтований також, на його думку, перехiд вiд iдеУ дугыи до душi як субстанцiУ. Найбiльше розчарування приносить iдея свiту. Спроба метафiзики мислити свiт в цiлому призводить до логiчних суперечностей. Так, можна без логiчних помилок довести, що свiт конечний в просторi й часi, i що вiн безкiнечний; що вiн дiлиться до безкiнечностi й що е неподiльнi частки; що свiт строго детермiнований i що в ньому е свобода. Цi необхiднi суперечностi (Кант називае Ух анiаиномiями) е свiдченням того, що розум тут безплiдний, що вiн вийшов за межi своУх можливостей. Тому дiалектика, яка вивчае iдеУ розуму, за Кантом, е вченням про необхiднi, але безплiднi суперечностi. Згодом Гегель по- своему переосмислить цi думки Канта. Ідеям розуму Кант вiдводить тiльки регулятивну функцiю. Бони не можуть конструювати об’ект, бо такий об’ект виходить за сферу феноменiв, досвiду, але можуть синтезувати наявне знаяня в систему. Кант вiдмежував фiлософiю i наукове знання за принципами Ух побудови.

30. Новизна етичних уявлень Канта

Засновником нiмецькоi класичноХ фiлософії є Iмманул Кант — фiлософ, якого за силою духу i впливу на подальiпий розвиток фiлософськоi думки часто порiвнюють з Платоном. Крiм теоретичного, Кант визнавав у людинi й практичний розум, дослiдженню якого присвячена «Критика практичного розуму’>. Практичний розум е розумною волею, спрямованою на оволодiння реальнiстю. Практичний розум у Кавта керуе всiма практичними вчинками яюдини, в тому числi й моральними. Вiн виходив з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собi задае закони своеУ дiяльностi. Воля не залежна нi вiд зовнiшнiх чинникiв, нi вiд внутрiшнiх iмпульсiв людини. На цьому розумiннi свободи волi Кант вибудував свою онцепцiю моралi. Таке розумiння засад моралi було новим для фiлософiї. Попереднi теорiї були гетерономнi тобто виводили мораль iз зовнiшнiх стосовно неУ принципiв»1. Кант тверджував принципову самостiйнiсть i оцiннiсть моральних принципiв, якi тлрун туються на свободi волi. Воля у своУй дiяльностi керуеться певними iмперативами — закликами, велiннями, настановами на зразок 4дiй так... . В основi морального вчинку, який у принципi не повинен переслiдувати корисливоi мети, лежить тегоричний iмператив, тобто всезагальне велiння. Iншими словами, пiвмiрюй принцип свого морального вчинку зi всезагальним благом, вчиняй так, ак ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе. Прийнявши принцип свободи волi, Кант вимагав ставления до людини ак до мети, ак до сущого, яке мае цiль у собi, а не ак до засобу. Звiдси i тегоричнИй iмператив може набути формiс не розглядай iншу людину (i самого себе) ак засiб, а тiльки ак мету. Кант — ригорист (прихильник суворих правил) у сферi моралi. мораяьними е лише тi вчинки, якi грунтують ся на тегоричному iмперативi, на обов’язку. Уiкщо людина, наприклад робить добро iншiй людинi, тому що Уй подобаеться робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такi вчинки не е чисто моральними. Часто, навпаки, щасливi тi, хто не дотримусться моральних норм. для того щоб утвердити справедливiсть, не дати змоги руйнувати мораль, вiн постулюс безсмертну душу i буття Бога. для теоретичного розуму Їх буття проблематичне, для практичного — необхiдне. Бог, безсмертна душа i «воздаяння» (вiдплата) в потойбiчному свiтi необхiднi, щоб людина була моральною iстотою.