44. Філософія Княжої доби

Фiлософiя цього перiоду починаеться з ХI ст. i тривас до середини ХIУ ст, а, за деякими даними, навiть до кiнця ХУ ст., оскiльки Велике князiвство Литовське було органiчним продовженням й розвитком духовностi КивськЫ Русi. Атмосфера тогочасного суспiльного життя з його демократичними традицiями (обмеження влади князя боярською думою i народним вiчем, самоуправне життя мiських громад тощо), високим рiвнем культури (широкою мережею монастирiв, храмiв, iнпiих осередкiв освiти) розширювали простiр для подальшого фiлософського виокремлення як специфiчного типу свiтопiзнання i свiторозумiння. Новий рiвень тогочасної фiлософії укранського народу засвiдчують збереженi писемнi пам’ятки, що роэкривають й• змiст, основнi iдеi, концепцii, стиль фiлософування: «Слово про Закон i Благодать Iларiона Киiвського, «Повiсть минулих лiт», «Слово про iгорiв похiд», «Слово Кирила Туровського, «Повчанна Володимира Мономаха», «Житiє Бориса i Глiба», «Кисво-Печерський Патерик» та iн. Важливим джерелом укранськоi фiлософії цього перiоду с перекладна лiтература: христианська (Бiблiя, Свангелiс, працi отцiв церкви тощо), твори фiлософського змiсту («Дiалектика» I. дамаскiна, «Бджола», «Житiє» Костянтина (Кирила) Фiлософа та iн.), енциклопедичнi працi («iзборник Сватослава 1073», iзборник Святослава 1076», 4Хронiки Iоанна Малали та Григорiя Пiсiда та iн.). Тогочасна фiлософiя не мала статусу самостiйно форми знання. Основним суб’сктом фiлософського мислення було вiдношения людина — Бог. Основою буття Всесвiту вважали чотири елементи — воду, повiтря, землю, вогонь, якi можуть iснувати у рiзноманiтних комбiнацiях. Особлива роль у пiзнаннi вiдводилась «серцю», у якому лише можливе осягнення Божоi iстини. Людина розглядаеться мислителями того часу ак багатомiрна цiлiснiсть, яка по€днуе твiло, душу i дух. Сутнiсна роль при цьому призначалась душi i духу, якi й забезпечують сднання людини з Богом. У фiлософських шуканнях значне мiсце посiдали й iсторiософськi проблеми, зокрема аналiз взасмовiдносин структурних елементiв системи людина — Церква — вла да — Бог. Тож фiлософська думка Княжоi доби с складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмисленна Святого Письма — Бiблi i свiту як творiнь Бога. Це була фiлософiярелiгiйна (християнська), що у специфiчно вiзантiйському варiантi укорiнилася на мiсцевому грунтi.

45. Філософські погляди Г.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) — найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, створив власну фiлософську систему, специфiчний стиль i форму фiлософського мислення. Особливостями фiлософування Сковороди були: • органiчне посднання художнього i рацiонально-абстрактного свiтоспоглядання, наслiдком чого постас унiверсальний алегоризм, в якому предмети i явища осмислюються не в усiйсукупностi властивостей, а лише в їх абстрактно-схематичному образi; • символiзм у викладi, характерним для якого е симноли як «остась iстини» як те, що допомагаб пiзнати неземне; • метод антитези; • вiдсутнiсть теоретичноїовершеностi, формальноi система тизацii свох iдей, лише певний, досить чiтко окреслений ракурс бачення свiту чи проблеми. Основоположним принципом фiлософського вчення Сковороди є принцип двонатурностi свiту Згiдно з ним, все суще складаеться з двох натур — видимо i невидимо, тобто матерiального i iдеального, тiлесного i духовного, мiнливого i вiчного. Принцип двонатурностi свiту органiчНо пов’язаний зi вченням Сковороди про три свiти. Усе суще вiн подiляв на три специфiчнi види буття або 4свiти»: великий, або макрокосм (Всесвiт); малий або мiкрокосм (людина); свiт символiв, або Бiблiя. Макрокосм, першоосновою якого були чотири елементи — вогонь, повiтря, вода й земля, Сковорода подiлив на стиарий свiт, якй всi давно знають, i новий свiт, що вiдкриваеться лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Ма.лий свiт, який с основою фiлософськоi системи Сковороди, фiлософ розкривае, виходячи з концепцй двонатурностi свiту. У людинi с видиме i невидиме, тiлесне i духовне, тлiнне i вiчне, зоннiшне i внутрiшнс. У духовному самопiзнаннi, яке розцiнюсться як домiнуюче, Сковорода вбачав ключ до розкриття таемниць буття свiту i самої людини. Третий свiт — свiт символiв (Бiблiя) допомагас людинi пiзнати в собi Бога. Бiблiя, на переконання Сковороди, с аптекою, що мiстить Божу премудрiсть для лiкування душевного свiту. Принцип двонатурностi свiту й iдея трьох свiтiв у вченнi Сковороди пiдпорядкованi основному об’ектовi його фiлософування — духовному свiтовi людини, проблемi її щасливого буття.

46. Сутність концепції «філософії серця» П.Юркевича

«Фiлософiя серця як свiтоглядна основа укранського романтизму цiлiсно заявила про себе у творчостi одного з найвидатнiших укранських фiлософiв — Памфiла юркевича, зокрема в його працi «Серце i його значення у духовному життi людини за вченням слова Божого». Символ «серця» у фiлософii Юркевича багатозначний. Найпоширенiшi значения — серце як душевний стан людини (джерело всього доброго i злого — в словах, думках та вчинках людини); серце як цiлiсний свiт людини (це не тiльки моральнi переживання, почуття, пристрастi, а й акти пiзнання, взятi не як процес дискурсивного мислення, а як акти осягнення); серце як неусвiдомлений досвiд, позасвiдоме, що й породжуе явища душi. У серцi людини, за переконанням П. Юркевича, зна. ходиться основа того, що 11 уявлення, почуття i вчинки набувають тiе особливостi, в якiй виражаеться душа цiеi, а не iншоI людини, i такого особистiсного спрямування, за силою якого вони € виявом не загальноi (абстрактно) духовно iстоти, а окремо живот, справдi iснуючо людини. Тiльки серце здатне виражати, знаходити й розумiти такi душевнi стани, якi за своею нiжнiстю, особливою духовнiстю i життедайнiстю не доступнi абстрактному мисленню, розум. Духовне життя виникае ранiше, нiж розум, який може бути хiба що вершиною, але аж нiяк не корiнням духовного життя людини. Закон для душевно дiяльностi, зазначав Юркевич, не твориться силою розуму, а належить людинi ак готовий, незмiнний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини i людства. Перебува€ цей закон у серцi ак найглибшому куточку людського духу. Результатом творчих пошукiв П. Юркевича е його оригiнальна «фiлософiя серця», породжена як глибоким духовним корiнням автора, так і її генетичним зв’язком з украiнською нацiональнокультурною традицiею, в якiй емоцiйний елемент переважае над рацiональним i яка зорi€нтована на осягнення внутрiшнiх глибин iндивiдуального «Я». «Фiлософiя серця» е продовженням однiеi з найсуттевiших рис укрансько фiлософii, традицi укрансько духовностi.