36. Аналітична філософія: визначення та проблеми

Аналітична фiлософiя. Криза настанов логiчного позитивiзму дала поштовх для пошуку розв’язання цих же проблем аналiтичною фiлософiсю (назва походить вiд методу, яким користувалися його представники — аналiзу мови), яка почала бурхливо розвиватись у 40-вi роки ХХ ст. в Акглй, а пiзнiше в США. Взагалi аналiз мови як засобу, за допомогою якого виражасться i набувасться фiлософське знания, с одним з традицiйних фiлософських методiв поряд з дiалектикою, феноменологiсю, трансцендентальним методом та iн. до цього методу вдавались ще номiналiсти (Оккам), Гоббс та iн. У ХХ ст. аналiтична фiлософiя, набувши особливого поширення в англомовних країнах, стас однiсю з найвпливовiших течiй. Аналiтична фiлософiя (фiлософiя лiнгвiстичного аналiзу) багато в чому продовжус традицiю логiчного позитивiзму (неопозитивiзму). Найсуттевiша вiдмiннiсть аналiтичної фiлософії вiд неопозитивiзму полягае в переосмисленнi природи мови i, вiдповiдно, природи значения. Мова розумiеться ними не як знакова система, а як елемент життедiяльностi людини, нона функцiонуе як складова на рiзних життевих ситуацiях. Метафiзичнi проблеми, на думку предстанникiн аналiтичноїфiлософiї, ниникаоть тодi, коли значения слiв, виробленi н одному контекстi, переносяться на цi ж слона, але вживанi н iншому контекстi. Аналiтики не заперечують прана на iснунання традицiйної фiлософії (метафiзики). Але ця метафiзика не повинна претендунати на статус науки. Вона, на їх думку, е особливим способом бачення снiту, до якого не завжди можна пiдходити з позицiI «iстина» — «хибнiсть». Отже, предстанники аналiтичної фiлософii, як i неопозитивiсти, також рiзко розмежували фiлософiю i науку, але, на вiдмiну вiд неопозитивiстiв, воин не заперечували традицiйноI фiлософiI (метафiзики) як особливоУ сфери знания. Акалiтична фiлософiя i неопозитивiзм продовжили лiнiю емпiрикiв та позитивiстiв у ХХ ст.

37. Філософія прагматизиу: представники та ідеї

Прагматизм виник у США наприкiнцi ХIХ ст. і набув найбiльшого впливу в першiй чвертi ХХ ст. Прагматизм (грец. — справа, дiя) — фiлософська течiя, яка зводить суть понять, iдей, теорiй до практичних опера цiй пiд кореи- ня навколишнього середовища 1 роэглядас практичну ефекгивнiсть iдей як критерiй їх iстинностi. Прагматизм е емпiристською течiею. Вiн апелюс до досвiду, iнтерпретуючи його значно ширше, нiж класичний емпiризм. Досвiд вiн тлумачить не як певну пiзнавальну процедуру, а як будь-якi переживання людини. На основi цього засновники прагматизму ведуть мову про релiгiйний, мiстичний та iн. досвiд. Засновник прагматизму Ч. Пiрс порвав з класичною традицiею в гносеологiї, згiдно з якою пiзнання — це вiдтворення, вiдображення свiту, а iстина полягае у вiдповiдностi (збiгу) знания i дiйсностi. Мислення (пiзнання) розглядаеться як дiяльнiсть, спрямована не на понятiйне вiдображення свiту, а виключно на регулювання стосункiв мiж органiзмом i середовищем, на витворення оптимальних реакцiй на задоволення його здатностей пристосування. Перехiд вiд сумнiву до вiри досягаеться завдяки таким методам: методу слiпої впертостi; методу авторитету; апрiорному методу; науковому методу. Суть методу слiпої впертостi полягае в iгноруваннi того, що вiрування не спрацьовують, у впертому нав’язуваннi їх обставинам, що зрештою призводить до краху. Справжнiм методом Пiрс вважае лише науковий. Тiльки вiн придатний для формування спiльних вiрувань. Складовими наукового методу е дедукцiя, iндукцiя та абдукцiя — метод гiпотез, завдяки якому пояснюються факти. В. Джемс надае прагматизму соцiально-утилiтарного забарвлення. для нього iстина — не просто практичнiсть, а насамперед кориснiсть iдеХ. Будь-яка теоретична проблема (релiгiйна, фiлософська, наукова) набувае значения лише через вiдношення до потреб чи iнтересiв людини. Так, на його думку, важлива не iдея Бога сама по собi, а наслiдки для людини залежно вiд прийняття чи заперечення цiеї iдеї. Останнiм мислителем з плеяди творцiв прагматизму е Джон Дьюі. Як i його попередники, вiн розглядав пiзнання як пристосування людини до мiнливого середовища. Пiзнання, дослiдження тлумачив як засiб трансформації неконтрольованоi ситуацi в контрольоваяу. Мислення вносить чiткiсть i гармонiю в ситуацiю, в якiй панували нечiткiсть i сумнiви.

38. Фрейдистська лінія філософування

Близькi до фiлософiї життя iдеї розвивав засновник психоаналiзу австрiедь Зигмунд Фрейд . Психоаналіз— один iз методiа психотерапiї та психологiчне вчення, а основi якого лежить визнання домiнуючої ролi пiдсвiдомого в жилi людини. Якщо Нiдше вбачав за вчинками людей i явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чинником несвiдоме, насамперед статевi потяги. Людину вiн трактував переважно ак бiологiчну iстоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресiї, а культуру — ак чинпик, що блокує ці бiологiчнi поривання людини. Дослiджуючи неврози (психiчнi зриви), Фрейд дiйшов висновку, що причини їх корiняться у сферi пiдсвiдомого. Заслуга Фрейда полягае в тому, що вiн зробив його центром свого аналiзу, намагався розкрити механiзми взаемодiУ несвiдомого i свiдомого. Шлях подолавна неврозу (iстерiї та iн.) — усвiдомлення несвiдомого, яке при свiтТлi розуму втрачае силу. Концепцiя психоаналiзу виявила важливi моменти людської психiки. Завдяки вченню Фрейда набула популярностi професiя психоаналiтика. На основi психоаналiзу Фрейд пропонуе свою концепцiю релiгії. На його думку, релiгiя багато зробила для гамування антисоцiальних потягiв людей, однак її час минув. вона вiдповiдала дитятiй стадiї розвитку людства. Концепцiя психоакалiзу внутрiшньо суперечлива. З одного боку, розум (свiдоме) постае лише як маска несвiдомого, як щось позбавлене самостi, самодiсвостi, а з iншого — свiдоме здатне перемагати несвiдоме (долати неврози), тобто надiлене самiстю. Загалом Фрейд розпочав нову епоху в розумiннi людини, яка виходить з динамiчної напруги миж бiологiчними i соцiокультурними чинниками в людинi.

39. Розробка поняття «екзистенції» в філософії ХХ ст

Екзистенцiалiзм вважають однiею з провiдних течiй фiлософi Захiдны €вропи ХХ ст. Екзистенцiалiзм (лат. iснування) — суб’ективiстське вчення, в якому вихiднi значення сущого (що таке рiч, просторовiсть, часовість, iнша людина та iн.) виводяться з iснування (екэистенції) людини. Поняття екзистенцiї було впроваджене у фiлософiю Керкегором. Екзистенцiалiзм намагався знайти стiйку опору виживання особи в чужому (i навiть ворожому) й свiтi Екзистенцiалiзм це своерiдний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з i погляду свiту, пошук виходу з цiе ситуацi. Представниками цiе течi є нiмецькi мислителi М. Гайдеггер Карл Ясперс, фравцузькi фiлософи Жал-Поль Сартр, Габрiель Марсель i Альбер Камю. Головною темою дослiдження екзистенцiалiстiв е iснувания людини, яке, на їх думку, е джерелом сенсу всього сущого. Екзистенцiалiсти стверджують, що перш нiж пiзнавати (бути суб’сктом, розумом, свiдомiстю), людина повинна бути, iснувати в свiтi. Розум людини не збiгаеться з її буттям. Бiльше того, сам розум мае бути виведений зi специфiки буття (екзистенцiї) людини. Екзистенцiя позбавлена субстанцiйного, предметного характеру. Вона не е чимось затвердiлим, що може бути схоплене розумом i об’ективiстською наукою (образно кажучи, поняття не здатнi передати емоцiйно-буттеву налаштованiсть людини на свiт, у свiтлi якоi даеться все суще). Екзистенцiл е трансценденцiею. Гайдеггер тлумачить екзистенцiю як «буття у свiтi’>, тобто не в собi, а позасобою. Людина онтологiчно укорiнена в буттi. Бути у свiтi — первинна визначенiсть людини, а бути суб’ектом пiзнаяня — похiдна, вторинна. Екзистенцiя — це постiйна можливiсть бути iншим. Людина сама довiльно визначас себе в свох дiях, iснування не с чимось визначеним (затвердiлим у предметнiй формi), воно — постiйна можливiсть визначення. Екзистенцiя не може бути об’єктивованою. За спроби схопити розумом (виразити в поняттi) вона iз живої дiяльностi перетворюсться на застиглий предмет. Людина, на думку екзистенцiалiстiв, е единою iстотою, яка усвiдомлюе свою смертнiсть. Усвiдомлення смертностi зумовлюе те, що iснування пройняте «турботою».