17. Патристика (загальна характеристика)

Перший перiод (ІІ—УІІ ст.) у розвитку середньовiчноХ фiлософiХ названий патристикою. Патристика (лат.— батько) — сукупнiсть фiлософських доктрин християнських мислителiв (отцiв церкви) ІІ—УІІ ст. Представлений вiн вченням «отцiв церкви» — Квiнта Тертуллiана (160—220), Ангустина Блаженного та iн. Один iз основних принципiв патристики — примат вiри над розумом. В перiод розпаду Римської iмперiї вiдновитись до життя можна було тiльки через вiру, через утвердження абсолютно нових цiнностей. Августин Блаженний пристосував платонiзм для розбудови християнської теологiї. На його думку, свiт iдей Платона е не що iнше, як думки Бога, що передують акту створення свiту. В Бога iдеї передують речам, в людинi вони слiдують за речами. Пiзнаточи речi, людина проникае в думки Бога. В такий спосiб теологи поеднали релiгiйну доктрину створення свiту Богом i концепцiю Платона. На противагу циклiчним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лiнiйну концепцiю: iсторiя мае початок (створення свiту), кульмiнацiю (пришестя Христа) i майбутнiй кiнець (друге пришестя i страшний суд). 1 хоч така концепцiя е есхатологiчною (визнае кiнець iсторiХ), однак розумiння iсторiї як единого сповненого смислу процесу сприяло пробудженню iсторичної свiдомостi. Стараннями Августина в европейськiй культурi утверджуеться розумiння часу як однолiнiйної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле. Августин у «Сповiдi» вiдкрив новий предмет дослiдження — переживання людини, внутрiшню духовну особу. Християнство не тiльки вiдкрило, а й розбудувало внутрiшню духовну особу. Августин дав цiкавий аналiз часу, виходячи iз структури внутрiшнiх переживань. У душi вiн розрiзняе три настанови: чекання, спрямоваве в майбутне; увагу, пов’язану iз сучасним; пам’ять, яка утримуе минуле. Завдяки цим настаяовам душа «конституюе’>, творить час. Час, на думку Августина, iснував би навiть за умови iснувалня однiеХ лише душi. ‚дея »конституювання’> часу на основi внутрiшнiх переживань набула популярностi у фiлософських течiях ХХ ст. — феноменологiї та екзистенцiалiзмi.

18. Схоластика (загальна характеристика)

Перiод (ХIIІ—ХУ ст.) в розвитку середньовiчної фiлософiї називають схоластиiкою. Схоластика (лат.учений, шкiльний) — філософське вчення, в якому поєднанi релігійно-філософськi засновки з раціоналiстичною методикою та формально-логiчними проблемами. У розвитку схоластики iснуе два перiоди: 1. до ХII ст. На цьому етапi домiнують iдеї Августина, пов’язанi з неоплатонiзмом (августинiанство). 2. 3 ХIII по ХУ ст. У цей час поширюються iдеї Фоми Аквiнського, який пристосував учения Арiстотеля до потреб змiцнення позицiй католицизму. За iменем фундатора цей перiод схоластики отримав назву томiзм. Перехiд вiд iдей Августина до томiзму зумовлений кiлькома чинниками. Передусiм розвитком i змiцненням третього стану (ремiсникiв i торговдiв), в яких пробуджуеться iнтерес до природи. Схоластика, особливо її розвинута форма — томiзм, практично вирiвнюе в значущостi вiру й розум. На думку й прихильникiв, знання, яке осягаеться в актi вiри, можна передати розумом. Реалiзм— фiлософський напрям, эгiдно з яким эагальнi понятгя (унiверсалiї) iснують реально як сутностi речей. Реалiсти — Ансельм Кентерберiйський, Фома Аквiнський — вважали, що людина осягае дi сутностi в поняттях розуму. Отже, унiверсалiям спершу надавався статус реального буття — сутностi речей, а вже вiдтак — загального поняття розуму. Номiналізм— фiлософське вчення, що заперечуе онтологiчне значения унiверсалiй (загальних понять), стаерджуючи, що унiаерсалії iснують не вдiйсностi, а тільки а мисленнi. Номіналісти Вiльям Оккам, Жан Буридан — вважали, що речi одиничнi, не приховують нiяких унiверсалiй. Загальнi поняття е тiльки назвами одиничного, воин — творiння людського розуму. Реалiсти вважали, що iдеї (загальне) як думки Бога передують творiнню i в самому творiннi, в речах складають їх сутнiсть. Номiналiсти щодо розумiння Бога схилялись до бiблiйної традицiї, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речi за своею волею, вони не е втiленням iдей. Речi одиничнi. Це е пiдставою для заперечення приндипу iерархiчностi побудови свiту.

19. Головні проблеми філософської думки епохи Відродження. Гуманістичні ідеали

Перiод ХУ—ХУІ ст. Прийнято називати епохою Вiдродження. Найсуттевiшою особливiстю епохи Вiдродження стало те, що саме в дей час фiлософiя i наука виходять з-пiд патронату релiгії, стають свiтськими зНаннями, урiзномаиiтнюються течії, розширюеться коло проблем фiлософiї. Суттю цiеї епохи е зародження капiталiзму. Назва епохи походить вiд переконання її творцiв у тому, що вони вiдроджують Культуру античностi. Якщо в середньовiччi стрижнем духовного життя була релiгiя, то в епоху Вiдродження релiгiя, церква перебували пiд вiдчутним впливом мистецтва, i навiть глави церкви схилялися перед художниками. представники епохи Вiдродження Кузанський, Вебер, Бруно. В цей перiод набула поширення концепцiя двох iстин — релiгiйної та фiлософської. Релiгiйна, вважалось, дана Богом через Бiблiю як одкровення, фiлософська е знаниям, отрималим на основi вивчення природи — божого творiння. Щ вiдмiннi за формою iстини повиннi збiгатися за змiстом. Революцiйним щодо усвiдомлення мiсця людини в свiтi, в системi «людина — природа — Бога було гелiоцентричне вчення Миколи Коперника. до нього головним вважалося вiдношення людини i Бога. Земля — центр Всесвiту, людина — вiнець творiння. Отже, весь свiт Бог створив для людини. Геодентрична система трунтуеться на телеології. Телеологія — вчення про мету, доцiльнiсть, эгiдно з яким все для чогось призначене, мае свою цiль. Земля проголошувалася однiею з планет, що обертаеться навколо Сонця (Коперник), а Сонце однiею iз зiрок, навколо яких е свЫ планети, ймовiрно, заселенi розумними iстотами — джордано Бруно (1548— 1600). Фiлософська палiтра епохи Вiдродження виграе рiзноманiтнiстю барв, серед яких 1 неоплатонiзм, i неопiфагорейство, i арiстотелiзм, i епiкуреIзм. Вже в цьому розмаХттi виявилася II вiдмiннiсть вiд одноманiтного середньовiччя. Та визначальною була роль неоплатонiзму, iдеї якого подiляли не тiльки фiлософи, а й ученi (Галiлей, Коперник, Кеплер). Пантеїзм— фiлософське i релiгiйне вчення про присутнiсть Бога у ествi самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в при родi, або, Навпаки, при роди у Богові. ПантеУсти вважали, що Бог i природа единi, Бог мовби розлитий у природi. Вчення М. Кузанського i дж. Бруно дають пiдстави для висновкiв, що в онтологiї Вiдродження панували двi iдеї — пантеїзму i безкiнечностi Всесвiту.

20. Визначальні риси філософії Нового часу

У фiлософiї Нового часу намiтилося кiлька протилежних течiй i пiдходiв, суперництво i взаемодiя яких визначили основнi риси та закономiрностi її розвитку. Визначальними протилежними напрямами у фiлософiї цього перiоду були емпiризм i рацiоналiзм. Вони сформувались при намаганнi з’ясувати, яка з двох здатностей пiзнання — чуттевiсть чи розум — вiдiграе вирiшальну роль у формуваннi наукового iстинного знания. Емпiризм (грец.— досвiд) — фiлософський напрям, який основою пiзнання вважае чугтевий досвiд (емпiрiю). Представники цього методу вважали, що вiдчуття, чуттевий досвiд вiдiграють вирiшальну роль у пiзнаннi, що вони е джерелом наукових iдей.(Бекон) Раціоналiэм (лат.— розумний) — фiлософський напрям, який визнас центральну роль в пiэнаннi розуму, мислення. Його прихильники стверджували, що всезагальний характер iдей можна вивести лише з розуму (з логiки мислення, його категорiально структури) (Декарт) . Не менш принциповим було протистояння матерiалiзму та iдеалiзму. Цi протилежнi течії iснували й ранiше, але тепер вони набули чiткiшоi визначеностi завдяки поняттю субстанцii. Матерiалiсти вважали субстанцiею матерiю, природу, iдеалiсти — Бога, душу. Представники матерiалiзму: Бекон, Гоббс, Локк, Толанд, Гассендi. Представники ідеалiзму: Берклi, Юм, Лейбнiц ). Крiм означених, у Новий час на основi гносеологiчного протиставлення суб’екта й об’екта формуеться протилежнiсть натуралiзму (об’ективiзму) i суб’ективiзму. Натуралізм — фiлософський напрям, який вважае природу унiверсальним принципом усього сущ ого. Натуралiзм прагне звести суб’скт (людину) до об’екта (природи), пояснити людину законами i категорiями, якi створенi для пояснення природи (натури). Суб’єктивiзм (лат. пiдметовий) — фiлософський напрям, який пояснюе все суще через наявнiсть свiдомостi суб’екта. У фiлософii ХУII ст. намiтилось особливо важливе для її подальшого розвитку протистояння рацiоналiзму та іррацiоналiзму. Идеться про протилежнi тлумачення того, наскiльки пiдвладна природа пiзнанню розумом. Рацiоналiзм у цьому протистояннi об’еднував фiлософiв, в тому числi й емпiрикiв, якi вiрили у всемогутнiсть наукового пiзнання. Iррацiоналiзм, найпомiтнiшим представником якого був вiдомий вчений i фiлософ Блез Паскаль, обмежував наукове пiзнання на користь релiгй. Пiзнiше, в ХIХ ст., iррацiоналiсти протиставляли розумовi вiру, волю, iнстинкти.

21. Вчення Ф. Бекона про метод пізнання

Гносеологiя набула динамiчного розвитку в ХУII—ХУІII ст., постаючи в рiзних концепцiях. Емпiричну концепцiю розробили звглiйцi Ф. Бекон, дж. Локк i Т. Гоббс. Першим заявив про емпiризм та експериментальну науку Бекон. Вiн вважав, що науки, акi вивчають пiзнанна та мислення, е ключем до всiх iнших наук, бо вони матоть у собi «розумове знараддя», аке дае розумовi вказiвки або попереджае щодо помилок («примар») Бекон вважав, що поширена на той час логiка не е корисною для набуття знань. Порушуючи питания про новий метод «іншої логiки» наголошував, що нова логiка, на вiдмiну вiд суто формальної, повинна виходити не тiльки з природи розуму, вiдкривати й вiдображати те, що здiйснюе природа, тобто бути змiстовною та об’ективною. Ф. Бекон розрiзнае три основнi шлахи пiзнанн: 1. «Шлях павука» — здобуття iстини iз чистот свiдомостi. Вiн був головним у схоластицi, яку Бекон пiддав рiзкiй критицi, пiдкреслюючи, що витонченiсть природи значно переважас витонченiсть мiркувань. 2. «Шлах мурахи» — вузький емпiризм, збiр роз‘едваних фактiв без їх кондептуального узагальнення. 3. «Шлях бджоли» — еднання обох шлахiв, здiбностей досвiду та розсудку, тобто чуттевого та рацiонального. Вболiваточи за таке поеднавня, Ф. Бекон, проте, вiддавав прiоритет дослiдному пiзнанню. Вiн вважав справжвiм знараддям у дослiдженнi законiв («форм») природних авищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, iндукцiю — сформований ним емпiричний метод пiзнання. На його думку, саме адекватнiсть розуму природним речам е головною метою наукового пiзнаяня. Цiкаве надбання Ф. Бекона — виявлення та дослiдження глобальних помилок пiзнання («iдолiв», «примар», «розуму»). Важливим засобом їх подолання вiн вважав надiйний метод, принципи якого повиннi бути законами буття. Метод — органон (iнструмент, знаряддя) пiзнання, його необхiдно постiйно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки. Отже, емпiрики вважали, що основою пiзнакня е досвiд, а чуттевi форми визначають результати отриманЫ науковы iнформацi. Порiвняно з логiчними формами почуття мае перевагу щодо достовiрностi, в той час як логiчне мислення здатне спрямовувати пiзнання в помилкове русло.

22. Три шляхи наукового пізнання Бекона

Гносеологiя набула динамiчного розвитку в ХУII—ХУІII ст., постаючи в рiзних концепцiях. Емпiричну концепцiю розробили звглiйцi Ф. Бекон, дж. Локк i Т. Гоббс. Першим заявив про емпiризм та експериментальну науку Бекон. Вiн вважав, що науки, акi вивчають пiзнанна та мислення, е ключем до всiх iнших наук, бо вони матоть у собi «розумове знараддя», аке дае розумовi вказiвки або попереджае щодо помилок («примар») Бекон вважав, що поширена на той час логiка не е корисною для набуття знань. Порушуючи питания про новий метод «іншої логiки» наголошував, що нова логiка, на вiдмiну вiд суто формальної, повинна виходити не тiльки з природи розуму, вiдкривати й вiдображати те, що здiйснюе природа, тобто бути змiстовною та об’ективною. Ф. Бекон розрiзнае три основнi шлахи пiзнанн: 1. «Шлях павука» — здобуття iстини iз чистот свiдомостi. Вiн був головним у схоластицi, яку Бекон пiддав рiзкiй критицi, пiдкреслюючи, що витонченiсть природи значно переважас витонченiсть мiркувань. 2. «Шлах мурахи» — вузький емпiризм, збiр роз‘едваних фактiв без їх кондептуального узагальнення. 3. «Шлях бджоли» — еднання обох шлахiв, здiбностей досвiду та розсудку, тобто чуттевого та рацiонального. Вболiваточи за таке поеднавня, Ф. Бекон, проте, вiддавав прiоритет дослiдному пiзнанню. Вiн вважав справжвiм знараддям у дослiдженнi законiв («форм») природних авищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, iндукцiю — сформований ним емпiричний метод пiзнання. На його думку, саме адекватнiсть розуму природним речам е головною метою наукового пiзнаяня. Цiкаве надбання Ф. Бекона — виявлення та дослiдження глобальних помилок пiзнання («iдолiв», «примар», «розуму»). Важливим засобом їх подолання вiн вважав надiйний метод, принципи якого повиннi бути законами буття. Метод — органон (iнструмент, знаряддя) пiзнання, його необхiдно постiйно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки. Отже, емпiрики вважали, що основою пiзнакня е досвiд, а чуттевi форми визначають результати отриманЫ науковы iнформацi. Порiвняно з логiчними формами почуття мае перевагу щодо достовiрностi, в той час як логiчне мислення здатне спрямовувати пiзнання в помилкове русло.

23. Основні (чотири) правила дедуктивного методу Р. Декарта

Засновником рацiоналiстичної течiїї нової європейської фiлософії є фр. фiлософ, математик Р. Декарт. Головним завданням своє фiлософії - допомога науцi вивiльнитися набути суверенiтету, свободи вiд догматiв. Фiлософiя повинна слугувати цiлям практики. Вона фiлософiя грунтуеться на безмежнiй вiрi в розум як вищу здатнiсть людини, вищу цiннiсть та iдеал. На думку Декарта, тiльки людський розум, iнтелект може бути джерелом iстинного знания. Вiн прагнув вибудувати струнку систему наук, яка б за аналогiею з деревом мала: корiнням — метафiзику, стовбуром — фiзику, а гiллям — усi iнщi науки. Знаряддям розбудови повинен бути новий метод наукового пiзнання— метод логiчної дедукцiї. Чотири основнi правила дедукції: 1. Починати треба з визначення загальних принципів і начал дослідження. які сприймаються розумом чiтко i ясно (е очевидни ми) не викликаючи жодного сумнiву i не потребуючи жодного доведення тобто iстиннiсть яких є очевидною. Отже, Декарт розглядае критерiєм iстини розумову очевиднiсть (iнтелект. iнтуцiю). Це правило визначають як правило очевидної, або осягнення необхiдної якостi знання. 2. друге правило передбачае вимогу аналiтичного винчення об’екта пiзнання, згiдно якого кожну складну рiч (знання) або проблему треба дiлити на простiшi складники й робити це доти, доки не прийдемо до найпростiших ясних i зрозумiлих (очевидних) нашому розуму речей. Це правило - правило аналiзу, що йде до кiнцевих речей. 3. Трете правило звертас увагу на необхiднiсть дотримання певного порядку мислення починати требаз найпростiших, доступних для пiзнання явищ i поступово переходити до складнiших. Це i е, за Декартом процесом логiчного виведення, або рацiональної дедукції, правило синтезу. 4. «Енумерація» передбачає вимогу досягнення повноти знання, орiентує на послiдовнiсть та ретельнсть усього ланцюга попереднiх дедуктивних висновів, якi б давали загальний висновок, що засвiдчував би достовiрнiсть усiєї системи виведеного знання. Четверте правило називають ще правилом контролю, який дозволяє уникнути помилки, як при аналiзi, так i синтезi. За Декартом усе наукове знания утворюе єдину логічну систему, i все, що ми можемо пiзнати, неминуче випливае одне з одного. А тому наш розум дотримуючись певного порядку у висновках i керуючись правилами дедуктивного наукового методу, мае безмежнi можливостi здатний розв’язати будь-яку проблему й проникнути у найвiддаленiшi куточки свiту.