52. Діалектика і метафізика

Дiалектика i метафiзика - альтернативні фiлософські концепії. Понятгя “дiалектика”, якщо розглядати його в iсторико-фiлософському аспектi, мас декiлька визначень: 1) в античнiй фiлософiУ поняття “дiалектика” означало мистецтво суперечки, суб’сктивне вмiння вести полемiку — вмiння знайти сугiеречностi в судженнях супротивника з метою спростування його аргументiв. 2) пiд понятгям “дiалектика” розумiють стиль мислення, який характеризуеться гнучкiстю, компромiснiстю; 3) дiалектика — це теорiя розвитку “абсолютної iдеї”, “абсолютного духу” 4) дiалектика — це вчення про зв’язки, що мають мiсце в об’сктивному свiтi; 5) дiалекткка — це теорiя розвитку не лише “абсолютної iдеї”, “абсолютного духу”, яка враховус рiзнобiчнiсть речей, .х взасмодiю, суперечностi, рухливiсть, переходи тощо; 6) дiалектика — це наука про найбiлъш загальнi закони розвитку природи суспiльства i пiзнання; 7) дiалектика — це логiка, логiчне вчення про закони i форми вiдображення у мисленнi розвитку i змiни об’ективного свiту, процесу пiзнанкя iстини. 8) дiалектика — це теорiя пiзнант-гя, яка враховус складнiсть i суперечливiсть останнього, зв’язки суб’сктивного i об’сктивного в iстинi, сднiсть абсолютного i вiдносного тощо, використовуючи в цьому процесi основнi закони, категорi? i принципи дiалектики, їх гносеологiчнi аспекти; 9) дiалектика — це загальний метод, методологiя наукового пiзнання, творчостi взагалi. Отже, дiалектика як фiлософська концепцiя мае ряд визначень, котрi дають уявлення про рiзнi її сторони, рiзнмй змiст.. Термiн “метафiзика” дослiвно означас “пiсля фiзики”. Поняття в iсторико-фiлософському аспектi мае ряд значень: 1) метафiзика — це вчення про надчуггсвi, недоступнi досвiдовi принципи i начала бутгя (iснування свiту); 2) метафiзика — це синонiм фiлософiТ; 3) метафiзика в переносному розумiннi (буденному) вживаеться для означення чогось абстрактного, малозрозумiлого, умоспоглядального; 4) метафiзика — це наука про речi, спосiб з’ясування свiтоглядних питань (сенс жиггя, основне питання фiлософiТ тощо), якi не пiддаються осягненню за допомогою експерименту та методiв конкретних наук; 5) метафiзика — це концепцiя розвитку, метод пiзнання, альтернативний дiалектицi. В значеннi “антидiалектика” термiн меТафiзиКа запровадив у фiлософiю Гегель.

53. Зміст основних категорій діалектики

Категорiї — це результат реально-практичної взасмодiї людини i свiту. вiдображення об’сктивного в суб’сктивному. Особливою рисою спiввiдносних категорiй с їх взаемозв’язок. Найвiдомiшими i найважчими для аналiзу є категоріїй одиничного, й загального (всезагального). Вiдповiдно до їх змiсту, весь свiт складасться з нескiнченої множини предметiв, процесiв, явищ, властивостей, вiдношень. У кожному є ознаки, якi вiдрiзняються вiд ознак iнших предметiв, явищ i роблять їх неповторними, сдиними у своему родi. Такi ознаки називають одиничними. Проте в кожному предметi є ще й ознаки подiбностi чи тотожностi з ознаками iнших предметiв або явищ, їх називають загальними. Вiд категорiї одиничного й загального (всезагального) вiдрiзняють категорiю особливого, яка виражас дiалектичний взаемозв’язок всезагального й одиничного. У системi категорiй матерiалiстичної дiалектики ‘сутнiСТь” i “явище” займають особливе мiсце. Це обумовлюсться тим, що процес пiзнання дiйсностi починасться саме з винчення явищ i далi йде до розкриття її сутностi. Пiд явищем ми розумiсмо зовнiшню сторону об’сктивноУ реальностi, яка безпосередньо даеться нашю органам чутгя. Отже, сутнiсть — це внутрiшня природа, внутрiшнiй спосiб iсчування предметiв i явищ дiйсностi, основн вiдношення, що iснує в предметi й мiж предметами, внутрiшня суперечнiсть — тобто те, що являе собою джерел руху й розвитку предмета чи предметiв. Явище — це зовнiшня, бiльш рухома сторона об’сктивноУ дiйсностi, яка формою вираження сутностi. Категорiї “причина” й “наслiдок” узагальнюють i виокремлюють одну iз конкретних i специфiчних форм цього взасмозв’язку, зокрема ту, яка свiдчить про те, що кожне явище чи група, якi взасмодiють мiж собою, породжуе iншi. Тобто, явище, яке викликас до життя iншi явища, виступас стосовно другого як причина. У свою чергу результатом ди причини с наслiдок. При цьому необхiдно вiдрiзняти причину вiд приводу. Привiд — це подiя, яка безпосередньо передуе iншiй подiТ, створю можливостi для її появи, але не породжус i не визначас її. Причинно-наслiдковий зв’язок мае свої особливостi, завдяки чому його можна виявити й дослiдити. На певному ступенi розвитку причина породжуе наслiдок. Проте не можна вважати, щс причинно-наслiдковий зв’язок установлюсться лише на основi послiдовностi явищ у часi. В цьому й полягас тотожнiстъ причини i наслiдку, тобто змiни в причинi ведуть до змiни в iаслiдку, що повторюсться за певних умов. Необхiднiсть визначас те, що закономiрно випливас з внутрiшнього, су-ггсвого зв’язку предметiв, процесiв та явищ, що обумовлено усiм попередНiм розвитком i внаслiдок цього настас чи повинно настати. Випадковiсть виражас те, що випливас iз зовнiшнiх зв’язкiв мiж явищами. Випадковiсть виступас не лише як прояв, а й як доповнення необхiдностi, що вiдбувасться в точцi перетину двох необхiдних процесiв. Випадковiсть є формою прояву необхiдностi, її доповненням. Знания цих категорiй мае велике методологiчне значения, сприяе глибшому пiзнанаю людиною свiту. Зміст і форма вiдображають об’сктивний свiт, оскiльки всi предмети, процеси i явища природи та суспiльства мають свiй змiст i свою форму. Змiст — це сукупнiсть елементiв, процесiв, зв’язкiв, притаманних певному предмету чи явищу. Форма є вираженням змiсту, його обумовленням. Це внутрiшня та зовнiшня органiзацiя змiсту, спосiб його iснування, який мас певну визначенiсть, стабiльнiсть i самостiйнiсть. Форма нерозривно пов’язана зi змiстом, а через нього — з сутнiстю. Згiдно з дiалектикою, “змiст” i “форма” перебувають в органiчнiй сдностi, с спiввiдносними понятгями, якi вiдображають двi взасмозалежнi, суперечливi сторони бутгя предмета, явища, процесу. Змiст i форма с невiд’смними сторонами речей, процесiв, явищ об’сктивного свiту. При цьому змiст вiдiграс визначальну, провiдну роль щодо форми. Цiле — це дещо iнше, нiж сума його частин. Тобто набiр деталей будь-якого об’скта — це ще не сам об’скт. Труднощi вирiшення загадки цiлiсностi часто призводили до П мiстичного тлумачення. Дослiджения цих категорiй сприяло розвитковi системного пiдходу до пiзнання рiзних об’сктiв, вiдкрило шлях формування категорiй “елемент”, “структура”, “система”. Понятгя зв’язку сприяло розвитку уявлень про способи впорядкованостi рiзннх об’сктiв. Система — це впорядкована множина взасмопов’язаних елементiв, якiй притаманна певна структура й органiзацiя. Елемент це нерозчленований (в наявнiй системi, за наявних можливостей) компонент складних предметiв, процесiв, явищ. Структура — вiдносно стiйкий спосiб зв’язку елементiв того чи iншого складного цiлого. Вона являс собою впорядкованiсть внутрiшнiх i зовнiшнiх зв’язкiв об’скта, якi сприяють Тi стабiльностi, стiйкостi та якiснiй визначеностi. Структурнi зв’язки пронизують усi процеси, що вiдбуваються в об’сктах. Будь-який об’скт с системою, якщо вiн може бути розчленований на взасмопов’язанi й взасмодiючi елементи. В свою черту цi елементи можуть мати власну структуру й бути представленi як пiдсистеми. Пiдсистеми теж можуть бути подiленi на iншi пiдсистеми i мiж ними можуть iсi-увати рiзнi вiдношення, зв’язки та взасмодiї. Однотипнi вiдношення становлять структуру. Оскiльки в певнiй системi можуть бути рiзнi типи зв’язкiв вiдношень, то в нiй можна вирiзнити ряд структур. Такi системи називаються багатоструктурними (багаторiвневими).Системнi об’скти мають цiлiсну, стiйку структуру. для них с характерною поява нових властивостей, якi не збiгаються з властивостями окремих елементiв (кристали). для системних об’сктiв характерна iсрархiчна будов (системи нижчого рiвня входять у системи вищого рiвня). Системою називають не будь-яку сукупнiсть елементiв зв’язкiв мiж ними, а впорядковану певним чином цiлiсну структуру. “Можливiсть” i “дiйснiсть”, як i iншi категорй дiалектики, виводяться з принципу руху й розвитку матерiального свiту, оскiльки в ньому завжди щось виникас, розрива€ться, а щось вiдживас свiй вiк i вiдмирае. Можливостi можуть бути реальними й нереальними. Реальною можливiстю називають те, що випливас з внутрiшнiх законiв розвитку предмета, явища чи сукупностi певних конкретно-iсторичних янищ. Реальна можливiсть — це те, що може за наявностi певних умов перетворитися в дiйснiсть. Iншими словами, дiйснiсть є реалiзованою можливiстю.

54. Проблема субстанції в європейській філософії

Метафiзика—вчення про найзагальнiшi види бугтя—свiт, Бога й душу. Основним поняттям метафiзики ХУII ст. є субстанцiя— те, що iснуе само iз себе, тобто абсолютне (нестворене i незнищуване), самодетермiноване (незалежне нi вiд чого). Вона визначас все суще, лежить в основi сущого, породжуе його. В середньовiчній фiлософії единою субстанцiею визнавався Бог, у Новий час завдяки науцi поступово почали вважати субстанцiею природу. Метафiзика була першою спробою фiлософiї Нового часу розмежуватись з наукою у пiзнаннi свiту. Будучи першопричиною, субстанцiя визначас все суще. Для матерiалiстiв такою субстанцiею е матерiя, для iдеалiстiв — Бог. Так розумiли субстанцiю рацiоналiсти Нового часу (декарт, Спiноза, Вольф). Крiм основного значення, поняття «субстанцiя» мало й бiльтц конкретнi:—незмiнна основа Мінливих явищ. В цьому значеннi субстанцiею можна вваясата атома демокрiта, монади Лейбнiца, речовину (матерiю) матерiалiстiв ХУІІ—хУІІІ ст.; —субстарат як носiй певних властивостей, те, що зв’язуе властивости в щось едине. У даному разi пiд субстан цiею розумiеться тiло, рiч, речовина. Т. Кант розумiв пiд субстанцiею апрiорну форму, яка так упорядковус досвiд, що в мiнливому завжда е щось незмiнне.. Гегель осмислюе субстанцiю ак суб’ект (iдея, Бог), який сам себе розвивае через творення свiту i його пiзнанкя. Завдяки цьому вiн усю рiзноманiтнiсть буття розглядас як стуленi розвитку одного i того ж. У европейсъкiй фiлософiї iснують субстанцiйнi та несубстанцiйні i концепції (моделi свiту). До несубстанцiйних вiдносять вогонь Гераклiта, вiчне становлення Нiцше, творчий порив Бергсона, екзистенцiю. Однак панівне становище посiдала саме субстанцiйна модель. На думку деяках дослiдникiв, субстанцiйна модель зумовлена структурою iндоевропейських мов. Сучаснi фiлософсько-лiнгвiстичнi вчення свiдчать, що мова суттево впливас на спосiб сприймання свiту. нона мовби пiдказуе, ак сприймати свiт (ак членувати i утторядковувати). А судження (речення) в iндоевропейських мовах будуеться за принципом: предмет (пiдмет) виконуе дiю або мае ознаки.

55. Проблема свідомості в історії філософії

Кожна епоха формуе власне уявлення про свiдомiсть, змiст якого значною мiрою залежить вiд домiнуючого свiтогляду. В архаiчному суспiльствi, коли свiт ще не знав подiлу на матерiальний i духовний, а характеризувався як видимий i невидимий, свiдомiсть зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матерiально-практичними дiями. В античному свiтi, вже не iснувало таких уявлень про духовне, але воно мислилось як особливий витвiр зовнiшнього буття (матерії), тобто витоки свiдомостi перебували за межами людини. У середньовiчну епоху, коли домiнувало геоцентричне свiтобачення, свiдомiсть тлумачили як щось середне мiж вищим рiвнем — нерефлективним блаженством, або неусвiдомленим життям нашого «Я» в Бозi, та нижчим рiвнем — мовчазним життям нашого тiла. Починаючи з Платона, Августина, свiдомiсть розглядаеться як щось вторинне, а тому ненайкраще, несправжне, невисоке, що е в духовному досвiдi людини. Вториннiсть пояснювалася кiлькома чинниками: — тим, що завдяки свiдомостi людина розумiе, що вона покарана, а тому не може тривалий час перебувати у станi <БожоТ благодатi’ (нашого життя у Бозi), i це змушуе її страждати, у свiдомостi «Я» живе подвiйним життям («життям у тiлi» та у Бозi>); — завдяки свiдомостi людина усвiдомлюе свою кiнечнiстяь, вiчнiсть вiдходить вiд нет, акт свiдомостi вже знае час, а час — це плиннiсть, смерть, яка присутня скрiзь i постiйно нагадуе людинi про себе. У Новий час свiдомiсть перестае бути другорядним поняттям i набувае нового якiсного вимiру. Вперше було вжито Р. Декартом термiн «свiдомiсть» як особлива здатнiсть душi. Вiн вважав, що свiдомiсть — це iлтелектуальна дiяльнiсть суб’екта, який проектуе свiт. Вона вiдкрита тiльки сама собi, тобто самосвiдомостi. Свiдомiсть Декарт подан у формi «я мислю», тобто фактично знiн й до мислення, або до когнiтинних актiн. У Гегеля свiдомiсть людини — це суб’ектинна форма iснунання духу, культури, яку нiн знiн до знакня. Фiлософи-матерiалiсти вважали, що снiдомiсть виникла природним шляхом: матерiя, рознинаючись нiд нижчих до вищих форм, нитнорила жинi iстоти, а з ними i психiку, на оснонi якої пiзнiiке сформуналася снiдомiсть людини. Маркс наголошунан на суспiльному та iсторичному характерi снiдомостi. Концепцію снiдомостi, що iснунали в iсторії фiлософії, умовно можна подiлити на дна типа: iндинiдуалiстськi та колективiстськi. Iндивiдуалiсйiськi розглядали ак вихiдне (абсолютне) свiдомiсть окремого iндинiда, а суспiльнi форми свiдомостi (форма культура) — мораль, релiгiю, мистецтно, право — ак похiдне, таке, що створене iндияiдуальною свiдомiстю. Колективiстськi концепцiї, навпаки, нихiдним внажали суспiльнi форма свiдомостi, наявну культуру, а iндивiдуальну свiдомiсть розглядали ак щось похiдне.

56. Основні ознаки й структура свідомості

Свiдомiстъ е специфiчною людською формою освоения свiту, коли об’екти освоюються спочатку без фiзичної дії на них, у виглядi образiв, схем, конструкцiй вони нiби «пересаджуються» в нашу голову, трансформуючись у нiй: позбавляючись будьяких предметних властивостей й набуваючи форми iдеального. Iдеальнiсть i е найзагальнiшою формою iснування свiдомостi як суб’ективно реальностi. За своїм змiстом, свiдомiсть це екстрат буття, яке репрезентоване в iдеальних формах. Поза iдеальнiстю свiдомiсть не iснуе. Свiдомiсть iснуе тiльки в матерiальнiй формi свого вияву — мовi. Тож однiею iз ознак, характеристик свiдомостi е її опосередкованiсть мовою. Свiдомiсть i мова дiалектично поеднанi. Не iсну€ мови без мислення, як i не може бути мислення без мови. Свiдомiсть спрямована на певну предметнiсть. До досить суттевих властивостей свiдомостi належить її здатнiсть творити i вiдтворювати iдеї. Iдейнi стосунки мiж iндивiдами виникають у спiвтовариствi, але за певноi iндивiдуалiзацi’i суб’екта вiдносно нього. Основними властивостями (ознаками) свiдомостi е: iдеальнiстпь, опосередковачiсть мовою, iнтенцiональнiсть (цiлеспрямо - нача предметнiсть), здатчiсть творити й вiдтворювати iдеї. Свiдомiсть е складним системним утворенням, а тому iснують рiзнi пiдходи до вияву її структури. Найбiльш оптимальною ми вважаемо позицiю В.Г. Нестеренка.1 У нього структура свiдомостi мае два вияви: компонентний (змiстовний) i рiвневий. Компонентна структура — це складовi, що обов’язково необхiднi для дiяльностi людини: а) знання, або когнiтивна сфера свiдомостi (вiдчуття, сприймання, уявлення, поняття, судження тощо); б) цiнностi, потреби, ёнтереси, емоцiйнi стани, що обгрунтовують i стимулюють нашу активнiсть, або мотивацiйна сфера свiдомостi; в) програми (проекти, плани, цiлi), або нормативно-проективна сфера свiдомостi. Рiвнева структура свiдомостi це складовi, якi показують, що не все, що становить змiст свiдомостi, реально усвiдомлюсться. У рiвневiй структурi 3. Фрейд виокремлюс такi елементи: а) несвiдоме, або «Воно» — це iнстинкти, домiнуючу роль серед яких вiдiграс лiбiдо — пристрастi, бажання, енергiя сексу; б) свiдоме, або «Я» — своерiдний посередник мiж «Воно» i зовнiшнiм свiтом; в) надсвiдоме, або «Над-Я» — сфера соцiальних фiльтрiв, через якi «Воно» мае дiяти на «Я» (своерiднi автоматизми — догми, традицii, iдеали, совiсть та iншi цiнностi й заборони морального, соцiокультурного, сiмейно-iсторичного походження, що домiнують у суспiльствi).

57. Теорія пізнання, її предмет і метод

Пізнання - процес осягнення навколишнього світу, процес отримання й нагромадження знань. Знання є людською інформацією про світ. Знання — це певний ідеальний образ дійсності. Пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Йдеться про те, що процес пізнання охоплює собою ряд взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження. Емпіричну концепцію пізнання розробляють Ф.Бекон, Дж.Локк та Т.Гоббс. Започаткував емпіризм та експериментальну науку Ф.Бекон. Він вважав, що логіка не є корисною для набуття знань. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхневе та ілюзорне знання і що справжню наукову істину можна встановити лише на основі строгого логічного аналізу. Маркс і Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну гносеології, що передбачає розуміння пізнання як певної форми духовного виробництва, як процесу відображення дійсності, яка існує незалежно від свідомості, передуючи їй. Постпозитивізм — сучасна форма позитивістської філософії, що заступила логічний позитивізм (Поппер, Кун, Лакатос, Фейєрабенд, Тулмін) Для аналітичної філософії (Рассел, Вітгенштейн, Куайн, Остін, Карнап) характерним є переведення філософсько-гносеологічної проблематики у сферу мови та вирішення її на грунті аналізу мовних засобів і виразів. Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське та гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання (Леві-Строс, Лакан, Фукс), то постструктуралісти (Деррід, Дельоз) намагались усвідомити структуру та все "позаструктурне" у знанні під кутом зору їхньої генези та історичного розвитку. Герменевтика головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобуття та відмінностей від природознавства. Вона намагається виявити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні (Гадамер, Хабермас, Гайдеггер, Рікьор). Еволюційна епістемологія—напрям у західній філософсько-гносеологічній думці, головна мета якого—виявити етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої природи. Вона намагається створити узагальнену теорію розвитку науки, покладаючись на принцип історизму і намагаючись опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціоналізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук тощо. (Поппера, Кун, Тулмін).

58. Чуттєвий рівень пізнання та його форми

Будь-яке знания е поеднанням двох протилежних сторiн—чуттевого та рацiонального знань, якi неможливi одне без одного. Органи чуття надають розумовi вiдповiднi данi, факти. Розум х узагальнюе й робить певнi висновки. Без органiв чуття немае й роботи розуму, а чуттевi данi завжди певною мiрою усвiдомленi, теоретично навантаженi, регулюються розумом. Чуттєеве пiзнання (живе споглядання) здiйснюеться за допомогою органiв чуття—зору, слуху, дотику та iн., якi щодо людини е продуктами не тiльки бiологiчної еволюції, а й всесвiтньої iсторi. Органи чуття—єдинi «двері», якi вiдкритi для iнформацП про навколишнiй свiт, яка потрапляе до свiдомостi. Живе споглядання як момент чуттево-предметнЫ дiяльностi здiйснюеться у трьох головних взаемопов’язаних формах. Це—вiдчуття, сприйняття та уявлення. Вiдчуття — вiдображенняусвiдомостiлюдини певнихсторiн, якостей предметiв, якi безпосередньо дiють на органи чуття. Вiдчуття можна роздiлити на зоровi (вiдiграють чи не найважливiшу роль), слуховi, дотичнi, смаковi, нюховi. Як правило, вiдчуття е складовою бiльш складного образу — сприйняття. Сприйняття — цiлiсний образ предмета, безпосередньоданийужиному спогляданнi з сукупностi зсiх його сто рiн, синтез пезних окремих зiдчуттiз. Уявлення — узагальнений чуттезо-наочний образ предмета, який спразляз зплиз на органи чутгя н минулому, але зже не сприймасться за раз. До уявлень вiдносять образи пам’ятi (куполи СвятоХ Софй чи Лаврська дзвiниця), образи уяви (мавка, лiсовик) тощо. Порiвняно iз сприйняттям в уявленнi немае безпосереднього зв’язку з реальним об’ектом. Це аморфний, нечiткий образ предмета, але в ньому наявне елементарне узагальнення з видiленням певних загальних ознак та вiдкиданням неiстотних. Живому спогляданню властиве вiдображення зовнiшнього свiту в наочнiй формi, присутнiсть безпосереднього (без промiжних ланок) зв’язку людини з дiйснiстю, вiдображення переважно зовнiшнiх сторiн та зв’язкiв, початок занурення у внутришни закономирности та зв’язки на основи первинного узагальнення чуттевих даних. Отже, немае чистої чуттєвости, яка була б вильною вид впливу мислення. Але роль чуттевого видображення в пiзнаннi е особливою, навiть якщо зважати на значне зростання роли мислення, абстрактно-iдеалiзованих об’ектив у еучаснiй науцi.

59. Раціональний рівень пізнання та його форми

Рацiональне пiзнання найбiльш повно й адекватно виражене в мисленнi. Мислення — активний процесузагальнення й опосередкозаного вiдображення дiйсностi, який забезпечуе розгортання на основi чуттевих даних закономiрних зв’язків. Вiдбуваеться воно в найтiснiшому зв’язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певний знаковий системи, що може бути природною та штучною. Мислення людини е не тільки природною якістю, але набуваеться людиною як соціальним суб’ектом у процеси исторї, предметної діяльності та спілкування. Два основни рівні мислення — розсудок и розум. Розсудок — початкозий рiзень мислення, де оперузання абстракцiями зiдбузаеться н межах пезної незмiнної, напе ред заданої схеми. Це здатнисть послидовно й коректно будувати своi думки, класификувати й систематизувати факти. Головною функціею розсудку е розкладания та обчислення. Розум —вищий рiвень рацiонального пізнання, якому властивi творче оперування абстракцiями та рефлексiєю, спрямованiсть на усвiдомлення власних форм та передумов, самопiзнання. На цьому рiвнi легше сягнути сутностi речей, їх законiв та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаемозв’язку, розвитку й всебiчно. Головним завданням розуму е поеднання рiзнобiчного, навiть протилежного; занурення у глибиннi причини та чинники дослiджуваних явищ. Основою формою мислення е поняття, судження та умовивiд. Поняття — форма мислення, яка вiдображас эагальнi iсторичнi зв’яэки, сутнiснi ознаки явищ, поданиху їх визначеннях. Поняття бувають спорiдненi та протилежнi за змiстом, близькi та вiддаленi за рiвнем абстрагування. Найзагальнiшi поняття—це фiлософськi поняття, категорiї: «сутнiсть», «явище», «свiдомiсть» та iн. Судження — форма мислення, яка вдображае явища, процесидiйсностi, їх зв’язки. Ця мислительна конструкцiя втiлюеться в оповiдне речення, яке може бути iстинним або помилковим. У судженнi можуть вiдображатися не тiльки сутнiснi й загальнi характеристики явищ, а й другоряднi. З понять та суджень складаеться умовивiд, який вiдображае процес отримання нових результатiв у пiзнаннi. Умовивiд — форма мислення, завдяки якiй э попередньо здобутого знания з одного чи декiлькох суджень виводиться нове знання теж у виглядi судження.

60. Поняття «істина» (абсолютність, відносність і конкретність істини)

Пряма й безпосередня мета пiзнання — осягнення iстини. Проблема iстини — одна з найголовнiших у філософії. В iдеалiстичнiй фiлософiї iстина трактувалась як вiдповiднiсть людських знань, понять i суджень як вiдповiднiсть їх апрiорним (позадосвiдним) категорiям i принципам роэсудку, як погодження мiж понятгям та “досвiдом” як те, що загальнозначиме, загальновизнане, як “органiзуюча форма людського досвiду” тощо. Поняття абсолютної iстини не однозначне. В одному зi своїх значень — це “вiчна” iстина, тобто така, що не може бути спростованою чи запереченою в майбутньому. У другому значеннi абсолютною iстиною називаеться вичерпне знання про будь-який конкретний об’ект чи про свiт “у цiлому”. В цьому розумiннi одержання абсолютної iстини досягаеться в принципi, але її пiзнання здiйснюеться в нескiнченному рядi людських поколiнь, через скiнченний ряд наближень, кожне з яких е вiдносною iстиною. Вiдноснiсть iстини, яка досягасться на окремому етапi iсторiї пiзнання, полягае в тому, що знання, якими користусться людство на певному етапi, с в цiлому правильним вiдображенням об’ективної дiйсностi. Вiдносна iстина не може бути вiдiрвана вiд абсолютисї. Кожна вiдносна iстина мiстить певний абсолютний змiст, тобто кiнцеве досягненая науки. Таким чином, дiалектика вiдносної й абсолютної iстини виражас ту обставину, що осягання iстини е процес, який здiйсаюеться не шляхом переходу вiд однiеї iстини до iншої, коли попереднi етапи пiзнання залишаються позаду, а шляхом розвитку iстини, їi эбагачення, поглиблення, уточнения, конкретизацii. Важливою характеристикою iстини є її конкретнiсть, оскiлъки абстрактної істини нема. Це означае, що iстиннiсть будь-якого положения, оцiнка i таке iнше повиннi встановлюватися з урахуванням усiєї сукупностi факторiв, умов, особливостей мiсця, часу, етагiу iсторичного розвитку, внутрiшнiх i зовнiшнiх обставин. Одне й те ж саме положення може бути — i бувае — як правильним, так i хибним — залежно вiд конкретнмх обставин. Принцип конкретностi потребуе всебiчного вивчення предмета в його розвитку, виявлення властивих йому внутрiшнiх i зовнiшнiх протирiч. При цьому зв’язок понять, що вiдображають сутнiсть предмета, мае вiдповiдати об’сктивним зв’язкам його самого. Правильно застосований системний пiдхiд в органiчнiй сдностi з винченням процесiв дiалектичного розвитку — одна з сутгевих умов пiзнання конкретної iстини.

61. Філософія і наука: спільне і відмінне.

Однiею з особливостей фiлософського знания е його спрямованiсть на подолання проблем, усвiдомлення незавершеностi процесу пiзнання. Пiзнавальний пафос спорiднюе фiлософiю i науку. Існуе кiлька поглядiв на спiльне та вiдмiнне мiж цими сферами знания. При розв’язаннi цiеї проблеми у фiлософiї намiтились двi тенденцiї: одна максимально зближуе фiлософiю i науку, навiть проголошуе фiлософiю наукою, друга вiдстоюе думку, що фiлософiя не е наукою. Фiлософське, i наукове знания е теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логiки, що дае пiдстави розглядати фiлософiю як науку. Однак мiж фiлософським i науковим знаниям iснуе i принципова вiдмiннiсть. Фiлософiя мае справу з найбiльш загальними поняттями, якi, по-перше, застосовуються у всiх науках, (поняття простору i часу функцiонують не лише в науцi, а й у мистецтвi, технiцi, юриспруденцiї); по-друге, змiст цих понять, хоч вони i використовуються в науках, не е предметом їх спецiального дослiдження; по-трете, цi загальнi поняття не можна звести до емпiричного досвiду (фактiв) чи зв’язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям. Поняття «причина», «матерiя», «iдеал» не мають фактичних вiдповiдникiв. Якби однозначно на фактах можна було довести, що економiка для розвитку суспiльства важить бiльше, нiж моральнi цiнностi, чи навпаки, що закони науки притаманнi самiй природi, а не с конструкцiями нашого розуму, то фiлософiя була б наукою, як й iншi науки, лише з тiею вiдмiннiстю, що вона оперус найбiльш загальними поняттями. По-четверте в фiлософських понять виражаеться цiннiсне вiдношення людини до свiту. Наукове знания с об’ективним, не залежить вiд переконань та iдеалiв вченого, а фiлософське пройняте суб’ективнiстю. Воно, будучи свiтоглядякм, охоплюе оцiнювальне i практичне ставлення людини до свiту. Вчення про простiр i час, про закони i правила мислення максимально наближеле до наукового, а такi поняття, як «свобода», «iдеал», «»Бог, «добро» і «зло» виходять за межi науки. Це дас пiдстави стверджувати, що фiлософiя не вiдповiдае всiм вимогам науковостi, вона принаймнi вiдхиляеться вiд того зразка науки. Фiлософiю можна вважати наукою, якщо її розглядати ак засноване на розумi знания.

62. Проблема, гіпотеза, теорія як основні форми наукового пізнання.

Наукове пiзнання як вiдносно самостiйна, цiлеспрямована пiзнавальна дiяльнiсть — складний багатокомпоненги процес, що охоплюс: 1) пiзнавальну дiяльнiсть спецiально гiiдготовлених груп людей 2)об’скти пiзнания, 3) предмет пiзнання, Разом з тим науков iзнанi-тя охоллюс не тiльки методи та засоби пiзнання, а й уже сформованi логiчнi форми пiзнання й мовнi засоби. Таким чином, наукове пiзнання вирiшус чiтко окресленi завдання, що визначаються цiлями пiзнання i, в свою чергу, детермiнуються практичними потребами суспiльства й потребами розвитку самоУ науки. Проблема — це форма й засiб наукового пiзнання, яка посднус в собi два змiстовi елементи: знания про незнанi i передбачення можливостi наукового вiдкриггтя. Проблема с вiдображанням ситуацiУ, яка об’ективно виникас в проце юзвитку суслiльства як суперечнiсть мiж знаниям про потреби людей у певних практичних чи теоретичних дiях iезнанням шляхiв, засобiв, знарядь Ух досягнення. Гiпотеза — це форма й засiб наукового пiзнанi-гя, за допомогою якого формуеться один iз можливих варiан1 ирiшення проблеми, iстиннiсть якЫ ще не встановлена i не доведена. Гiпотеза е формою розвитку наукового пiзнанiасобом переходу вiд невiдомого до вiдомого. Гiлотези висуваються в контекстi розвитку науки для розв’язання певної проблеми з метою пояснения нов кслериментальнях данях або ж для усунення суперечностей мак теорiею та негативними даними експериментiв опомогою перевiрки, доведения. Пiсля цього гiпотеза замiг-iюеться новою гiпотезою або перетворюсться на науко еорiю. Замiна однiеУ гiпотези iншою не означае, що попередня була непотрiбною на певному етапi пiзнання, оскiль ;исунення новоУ гiпотези, як правило, спирасться на результати перевiрки попередньої, навiть у тому разi, коли результа ули негативними. Теорiя — це найбiльш адекватна форма наукового лiзнання, система достовiрнях, глибокях i конкретних зна ро дiйснiсть. Вона мае чiтку логiчиу структуру, дас цiлiсне, синтетичне уявлення про закономiрностi й сутл ,арактеристики об’екта. На вiдмiну вiд гiпотези, наукова теорiя е знанням достовiрним, iстиннiсть якого доведена геревiрена практикою. Вона не тiльки розкривае, а й дас змогу зрозумiти об’ект пiзнання в системi його зв’язкi iлiсностi, поясшос рiзноманiтнiсть наявнях фактiв i може передбачати новi, ще невiдомi, прогнозуючи поведiнку сист майбутньому. Звiдси — найважливiшi функцiї теорiї: пояснення та передбачення. Теорiя не тiльки забезпечуе грунтоЕ озумiння об’сктивноУ реальностi, а й спроможна давати науковi прогнози — сценарiУ майбутнього розвитку. Усi форми та засоби наукового пiзнання взаемопов’язанi взаемозумовлюють одна одну”.