10. Вчення про душу і пізнання Платона

Розвинув і систематизував погляди Сократа Платон (428-347 pp. до н. е.) Процес пізнання речей філософ зводить до пригадування. Людська душа, вчив він, є безсмертною. До втілення в людину вона жила у світі ідей і безпосередньо споглядала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі, і вони нагадують їй ідеї. Сприймаючи, наприклад, конкретну людину чи березу, душа пригадує загальні ідеї людини, дерева. Пізнання, отже, зводиться до пригадування. Завдяки такій інтерпретації пізнання Платон долає релятивізм і суб'єктивізм софістів. Ідеї (добра, істини, прекрасного тощо) у всіх людей однакові, оскільки вони мають одне джерело — світ вічних ідей. У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, при цьому душа розглядається як керманич тіла. Водночас душа є полонянкою тіла, яке є її в'язницею й прокляттям за недосконале життя в минулому.

11. Вчення про душу і пізнання Арістотеля

Рівнозначним Платону за обсягом проблем і за впливом на подальшу філософію є його учень Арістотель (384-322 pp. до н. е.). Арістотель піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей. Він вважав, шо подвоєння світу на ідеї і речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав формою, притаманне самим речам. Всі речі, на думку Арістотеля, являють собою єдність пасивної матерії і активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови ("кулястість" кулі), в живому — душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Цікаво, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено тим, що стародавні греки не знали принципу інерції. Для них рух кожного тіла має початок і обов'язково кінець. А оскільки космос весь час у русі, значить повинно бути постійне першоджерело Руху. У людині мислитель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом. У поглядах на соціальні проблеми у філософа також домінує принцип загального. Людину він визначає як суспільну, полісну істоту, наділену розумом. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу.

12. Платон: погляди на суспільство та державу

Розвинув i систематизував погяяди Сократа Платон. У людинi Платон розрiзняе смертне тiло i безсмертну душу, яка с керманичем тiла й одночасно його полонянкою. Тiло е в’язницею душi й прокляттям за недосконале життя в минулому. Якщо у свiтi загальним е iде, в людинi душа, то в суспiльствi — держава. Платон знехтуван самоцiннiсть iндивiда, цiлком пiдпорядкувавши його принципу державностi. Iндивiд знаряддя держави. Виховання, мистецтво — все повинно бути пiдпорядковане державi як вищiй метi. Навiть приватну власнiсть заперечував вiн в iм’я держави. В iдеальнiй державi Платон виокремлював три соцiальнi стани правителiв, воiнiв (<Сстражiв держави) i людей фiзичноi працi — селян i ремiсникiв. Подiл на стани вiдбуваеться на основi доминування певно частини душi в людинi — розумноi (правителi), вольово’ (во’iни), чуттево (селяни i ремiсники). Згiдно з Платоном досконала держава — найнище втiлення блага на Землi. А благо окремоi людини полягас в пiдпорядкуваннi загальному благу. Таке розумiння держави породило у мислителя вiдразу до демократi, зумовило його полiтичний консерватизм.

13. Арістотель: погляди на суспільство та державу

Арiстотель прийняв платонiвську концепцiю домiнувания загального над одиничним, продовживши в цьому планi боротьбу iз софiстами, але загальне вiн трактував по-своему. У поглядах ка соцiальнi проблеми у його вченнi домiнус принцип загального. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався втiлити проект iдеальної держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Арiстотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин i реальних людей. Тiлеснiсть, реальнiсть у фiлософii Арiстотеля бралися до уваги бiльше, важили бiльше, нiж у Платона.