1. Європейський Союз (European Union) – унікальне об’єднання країн Європи, які через створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізації спільної політики й діяльності мають на меті забезпечити безперервне економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість країн-учасниць. Держави Європейського Союзу (ЄС) створили спільні інституції, яким делегували частину своїх національних повноважень так, що рішення в певних сферах загальних інтересів можуть ухвалюватись демократичним шляхом на загальноєвропейському рівні. Таке усуспільнення суверенітетів називають також ,,європейською інтеграцією”.

Отже, з історії нам відомо, що передумови для зародження ідеї про необхідність об’єднання Європейського континенту визріли після Другої світової війни.

По-перше, виникненню та розвитку цієї ідеї на той час сприяла Холодна війна, та дуже близька присутність „іншого” - радянського блоку. Європа об'єднувалася через страх перед своїм комуністичним сусідом, що дозволяє, наприклад, Гілберту Траушу заявити, що „Європейська Спільнота - дитя Сталіна”.

По-друге, цьому сприяли жахливі наслідки Другої світової війни: 45 мільйонів загиблих у самій лише Європі, повністю зруйновані економіки країн континенту, невизначеність у майбутньому . Вважається, що Друга світова війна, як і перша, виникла через суперечності між національними державами, які через непоступливість своїми національними інтересами, не змогли вирішити конфлікт мирним способом. Тож необхідно було створити якусь загальноєвропейську організацію, яка би допомогла уникнути повторення трагедії. Як сказав Карл Ясперс, Європа тоді змушена була зробити вибір між „балканізацією” та „гельветизацією”. „Балканізація” означала сплетіння чвар та конфліктів, в той час як „гельветизація” - це набуття спільної політичної ідентичності всупереч численності національних традицій та мов . 

Загалом, ідеї про політичне об’єднання Європи виникали ще й перед другою світовою війною: у 1929 році міністр зовнішніх справ Франції Аристид Бріан запропонував створити Сполучені Штати Європи. Цю ж ідею повторив у своїй відомій промові, виголошеній в університеті у Цюриху в 1946 році, Вінстон Черчілль. Після 1945 року було зроблено багато спроб об’єднати Європу: було створено Раду Європи, Західний Європейський Союз і ОЕЄС (Організація Європейської Економічної Співпраці). Але, хоча деякі з цих організацій і об'єднали Європу (чи принаймні її частину) формально, реальної співпраці не відбувалося. Ідея створення ,,європейської федерації держав” не спрацювала, як і перед другою світовою війною, насамперед через неготовність та небажання національних еліт відмовлятися від традиційних сфер діяльності держави на користь наднаціональної загальноєвропейської інституції. Вони не вбачали ніякої користі в політичній співпраці, та й ідея широкого економічного об’єднання не викликала у них ніякого ентузіазму.

Тоді виникла ідея, що об’єднання Європи можна розпочати з якогось окремого сектора в економіці, з якого співпраця перекинеться на інші галузі, потім стане співпрацею в цілій економічній площині, а в кінцевому результаті можливо призведе до співпраці політичної (теорія spill over). Автором цієї ідеї був Жан Моне, однак, волею історії склалося так, що нам вона відома під назвою „плану Шумана”, від імені міністра зовнішніх справ Франції Роберта Шумана, який 9 травня 1950 року і запропонував створити Європейське Об'єднання Вугілля і Сталі. Те, що головною метою створення цієї організації була не просто економічна співпраця, підтверджують слова з плану Шумана, що завдання організації – „зробити війну між Німеччиною та Францією не просто немислимою, а фізично неможливою”. 

Формально датою народження Європейського співтовариства можна вважати 18 квітня 1951 р., коли 6 західноєвропейських держав – Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН підписали у Паризький договір, яким запроваджувалося Європейське об’єднання вугілля і сталі, що поклало початок економічної і політичної інтеграції Європи.

2. необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві. У 1948 р. США виробляли понад 60 % сукупної продукції промислово розвинутих країн, на частку США припадало близько половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і майже 80 % усіх золотих запасів демократичних країн світу. Крім того, створена після війни система міжнародних валютних та інших економічних відносин, а також мережа міжнародних економічних організацій – МВФ, МБРР, ГАТТ – були побудовані, таким чином, щоб зміцнити економічне становище і вплив США, які домінували й у політичних союзах: від НАТО до АНЗЮС. Жодна країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий Економічний союз, єдиний господарський простір, який міг би зіставитися з національним господарством США;

потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією. Після багатьох років націоналістичних урядів у Європі прийшов час на нову якість у європейській політиці – час на спільне функціонування та співіснування усіх народів Європи;

потреба миру та безпеки. Нова Європа та країни цієї Європи повинні були ґарантувати, що більше ніколи не повториться. Заснування і етапи становлення Європейського Співтовариства жорстокість обох світових воєн. Спільне прийняття рішень мало стати перешкодою для появи нових конфліктів, а тісна політична та економічна співпраця мали стати успішним бар’єром перед комунізмом, який набирав усе більших обертів, а також перед економічною експансією США в Європі;

сподівання на економічний розвиток та добробут. Співпраця в межах об’єднаної Європи мала дати її мешканцям економічну стабільність та успіх. Утворення спільного ринку мало оптимізувати економічну діяльність та розвиток торгівлі в межах цілого континенту. Спільний ринок мав бути також гарантією вільного руху осіб, капіталу, товарів та послуг;

утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені. Європейці добре розуміли, що обидві світові війни значно ослабили позиції європейських країн у світі.

3. Народження концепту Європи часто пов'язують із раннім Середньовіччям та становленням цивілізації, основою якої слугувало християнство. Саме розкол між його західною і східною частинами став каталізатором формування європейської ідентичності в західній частині континенту.

6. Поділ одного материка на Європу та Азію склався ще в Древній Греції. Древні греки виділяли три частини світу — Європу, Азію і Лівію (Африку). Кордон між Європою та Азією проходив для них водними шляхами від Середземного до Азовського моря. Сучасні східні межі Європи (Урал) були встановлені за пропозицією шведського географа  Філіпа Йогана фон Страленберга. В буденному вжитку для жителів Східної Європи та острівних держав на заході континенту поняття Європи дещо вужче. Для них має сенс фраза «поїхати до Європи», хоча в суто географічному сенсі вони вже перебувають у Європі.  В різні часи східна межа Європи проводилася по-різному, простежується загальна тенденція «розростання Європи на схід». Останні три століття умовну межу Європи на суходолі проводять вздовж східного підніжжя Уралу, ріки Емби, Кумо-Маницької западини; Чорне море,Босфор та Дарданелли відокремлюють Європу від Азії, Гібралтарська протока та Середземне море — від Африки; часто до Європи зараховують Кавказ.

7. В основу європейського будівництва було покладено, передусім, концепцію функціональної інтеграції. Основні її положення сформулював англійський соціолог Д. Мітрані, який зробив значний вклад у розвиток функцональної теорії міжнародних відносин. На відміну від класичної федералістської теорії, яка будувала свою стратегію на ідеалізованих розрахунках і готовності суспільства сприймати федерацію як необхідність інтеграційного процесу, Д. Мітрані виводив основні положення своєї концепції з реальних тенденцій і потреб міжнародних відносин у міжвоєнний період, особливо в період кризи 1930-х років. Основна ідея полягала в "запобіганні політичних розбіжностей шляхом розширення мережі міжнародних агентств, націлених на інтеграцію життєвих інтересів усіх націй" [7].    Важлива особливість функціоналізму полягала у запереченні будь-яких проявів силової політики як міждержавного, так і федеративного характеру, які могли відродити націоналістичні тенденції в тій чи іншій формі. Аналізуючи і моделюючи систему міжнародних відносин, Д. Мітрані пропонував оперувати не поняттями, що визначають рівень розподілу влади - держава, конфедерація, федерація, а елементами менш широкого характеру, визначених потребами окремої людини. Він закликав спочатку виокремити проблеми, які необхідно вирішити для забезпечення економічного і соціального добробуту, а форма, за допомогою якої вони будуть вирішені, визначиться сама по собі. Співробітництво і взаємодія при цьому пропонувалися саме в питаннях соціально-економічного характеру, вирішення яких є актуальним для всіх країн, що, в деякій мірі, об'єктивно може стати об'єднувальним елементом. Таке функціональне співробітництво, наприклад, в галузях транспорту, охорони здоров'я або енергетики виключало необхідність попередньої розробки тієї чи іншої конституційної моделі, якогось ідеологічного підґрунтя. Ініціатива тут мала виходити, в кожному конкретному випадку, від індивідуумів, приватних груп чи урядів, які самі визначили б ту чи іншу форму співробітництва. [4, с 23 - 24].    Прихильником концепції функціональної інтеграції був і французький державний діяч Ж. Монне. У своїх міркуваннях він виходив з того, що національні уряди швидше згодяться на втрату своїх суверенних прерогатив, якщо процес інтеграції буде здійснюватися поетапно й погалузево (насамперед - в економічній сфері) відповідно до чітко визначених функцій і завдань. Створення ж реальної солідарності в тій чи іншій галузі економіки мало викликати потребу подальшої інтеграції в інших сферах і призвести, зрештою, до побудови європейської федерації. Іншими словами, на переконання Ж. Монне, досягненню політичної єдності Європи мусила передувати її реальна економічна єдність. Європейське будівництво також мало покладатись на верховенство наднаціонального права і силу компетентної та незалежної від національних урядів інституції, спроможної представляти й захищати спільні інтереси держав-членів і спільноти в цілому. Окрім того, функціональний метод передбачав комбінацію негативної (скасування бар'єрів) і позитивної (дотримання спільної політики) форм інтеграції.

8. Переважна більшість проектів об'єднання європейських держав була побудована саме на федеральних принципах.

Прихильники європейського федералізму доходять висновку, що держава як суб'єкт міжнародних відносин переживає останній етап свого розвитку. Одназ доктринальних тенденцій сучасного федералізму, до якої зараховують таких видатних теоретиків та учасників "європейського руху", як А. Дандрьо, Е. Муньї, О.Марк, Д. де Ружмон виникла під впливом економічної кризи в 30-х pp. XX ст. Цей тип федералізму, що отримав назву "інтегрального", розглядає державу з її вузьконаціональними інтересами та політикою протекціонізму як основну причину гальмування економічного прогресу суспільства.

Інший напрямок федералістської доктрини, що виник у період між двома світовими війнами як реакція на панування ідеології тоталітаризму в Європі, керувався, у першу чергу політичними мотивами інтеграції. Політичні аспекти інтеграції, особливо питання безпеки, чітко вимальовуються в роботах та виступах відомого європейського федераліста А. Спінеллі.

Розглядаючи єдину Європу як основну і кінцеву мету своєї діяльності, європейський федералізм використовує такі аргументи, як історична та культурна єдність народів, що проживають на континенті, забезпечення миру та демократії, необхідність розв'язання економічних, політичних та інших проблем, що виходять за межі компетенції національної держави. Зміст федералістської концепції полягає в ідеї об'єднання Європи на основі федералістського принципу та передбачає підпорядкування національних та регіональних органів управління спільним наднаціональним структурам.

Становлення федералістських підходів викликане бажанням знайти ефективний механізм розв'язання тих проблем, що виходять за межі компетенції національної держави. Намагаючись поєднати принципи міждержавного співробітництва з позитивними сторонами централізованої унітарної держави, класичний федералізм пропонував дві основні форми інтеграційного об'єднання (федерація та конфедерація), які мали поєднувати в собі як відносну самостійність його складових елементів, так і можливість координації їх дій та надання їм системного характеру. При цьому ефективність діяльності інтеграційного об'єднання прихильники федералізму прямо пов'язували із рівнем концентрації влади у центральних органів.

Модернізований характер сучасних федералістських концепцій, які враховують вимоги та тенденції реальних інтеграційних процесів, відрізняється достатньою гнучкістю своєї стратегії та здатністю до швидкої адаптації в структурних комбінаціях, федеративних процесах. Нова інтерпретація федералізму робить його більш адекватним реальним інтеграційним процесам в Європі і дає нам можливість спиратися на основні їхні положення у дослідженні проблематики забезпечення демократії та парламентаризму в ЄС.

9. Другим напрямом вивчення інтеграції є неофункціоналізм. Його поява як концепції фактично пов'язана зі спробами знайти відповіді на ті питання інтеграційного процесу, на які не могли відповісти прихильники класичного федералізму. На відміну від останніх, послідовники неофункціоналізму в розбудові своєї стратегії виходили з урахування реальних тенденцій інтеграційного процесу, що дозволило виробити і втілити в життя низку важливих її елементів, а саму концепцію вивести в розряд провідних напрямів теоретичних досліджень політичної інтеграції. Аналізуючи джерела неофункціоналізму, А. Спінеллі підкреслював, що ця модель європейської інтеграції "визріла в головах тих, хто одержав великий адміністративний досвід роботи в спеціалізованих органах, яким під час Першої і Другої світових війн союзники передали адміністративне право вирішення питань, що мали спільний інтерес (розподіл сировини, підтримання національних грошових одиниць, спільне воєнне командування)" [7].    Одним із засновників неофункціональної теорії є Е. Хаас. В ранніх його працях "Динаміка міжнародних відносин" (1956 p.), "Об'єднання Європи: політичні, соціальні та економічні сили" (1958 p.), написаних під впливом реальних успіхів західноєвропейського інтеграційного процесу, були закладені базові положення неофункціонального підходу до регіональної інтеграції, що характеризувалися досить оптимістичним характером і далекосяжними завданнями.

10. модель європейської інтеграції, за якою держави самі обирають, чи брати участь у певній конкретній інтеграційній ініціативі, чи ні. Такої моделі дотримувався, наприклад, британський уряд, використовуючи так зване «право на неучасть» (opt-out) щодо положень «Соціального пакету» Маастрихтського договору. Цей термін відбиває ідею неоднакового методу інтеграції, який дозволяє країнам-членам вибирати стратегії, «як з меню», і залучатися до їх реалізації. Ця модель може становити загрозу всьому процесові європейської інтеграції, отже, має бути хоча б мінімальна кількість спільних цілей країн-членів ЄС. Інша назва — модель «змінної геометрії» євроінтеграції.

Положення інтеграційної концепції А.Маршаля про однорідність економічного та політичного потенціалу країн „солідарного простору” сприяли появі нових моделей європейської інтеграції, зокрема, концепції „Європи змінних геометрій”, до якої увійшли концепції „міцного ядра” та концентричних кіл. У контексті розширення Європейського співтовариства останні можуть бути віднесені до свого роду компромісного напрямку Європейської інтеграційної стратегії, яка намагається поєднати дві прямо протилежні інтеграційні концепції. Відповідно до цього підходу розглядається можливість одночасного розширення та поглиблення ЄС шляхом диференційованого та асоційованого членства країн- учасниць та кандидатів на членство, як в окремих інституційних структурах Співтовариства, так і в окремих сферах співробітництва. Ідея „Європи змінних геометрій” досить вдало відповідає потребам майбутнього розширення ЄС. Країни-кандидати зможуть стати повноправними членами ЄС не одночасно, а поступово - в залежності від їхнього економічного та політичного становища.

11. Європа різних швидкостей (англ. Multi-speed Europe) — термін, що використовується на позначення ідеї про можливість різних темпів інтеграції для різних країн.

Тобто ті держави-члени, що мають бажання й можливості, за згоди всіх інших, можуть швидше просуватися в інтеграційному процесі в певній сфері. Передбачається, що решта згодом приєднається до них.

Термін «Європа різних швидкостей» вперше з'явився у звіті Тіндеманса (1975) і відбивав ситуацію, коли не всі держави-члени можуть або хочуть інтегруватися однаковими темпами. При цьому виникає потреба узгодити інтереси різних груп держав. Загалом пропозиції «звіту Тіндеманса» відхилили, однак запроваджуючи європейський механізм обмінних курсів (наприкінці 1970-х рр.), різношвидкісну інтеграцію вперше дозволили в рамках Європейської валютної системи.

12. 6 січня 1976 р. була видана доповідь прем"єр-міністра Бельгії Лео Тіндерманса, в якій він пропонував основні можливі заходи щодо утворення Європейського союзу: поглиблення спільної структурної політики за рахунок збільшення повноважень Комісії та Парламенту; формування економічного та монетарного союзу; проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки (ЗППБ). Розуміючи всі труднощі, що можуть виникнути, особливо в останньому питанні ( Ірландія не є членом НАТО чи ЗЄС, Данія не є членом ЗЄС, Франція вийшла із воєнної організації НАТО), Л.Тіндерманс запропонував поділити країни ЄЕС на ті, що можуть зразу ж перейти до політичної та монетарної інтеграції, та на тих, що не можуть цього зробити ("Європа двох швидкостей"). Занадто сміливі на той час федералістські пропозиції Л.Тіндерманса викликали активний протест Італії та Англії. Щоб хоч якось вирішити проблему політичного союзу, міністри закордонних справ ФРН та Італії Г.Д. Геншер та Е.Коломбо висунули в Парламенті проект Європейського Акту (18 листопада 1981). Після 18 місячного обговорення в значно зміненому вигляді ЄР в Штутгарті (19 червня 1983) приймає, не дивлячись на досить обережну позицію Англії, Данії та Греції, Декларацію про Європейськиї Союз. В свою чергу, Ф.Міттеран висунув пропозицію заснувати спеціалізовані Агенції, що фінансувалися б зацікавленими країнами-членами і сприяли б розвитку тих напрямків спільної політики, в яких вони зацікавлені (енергетика, промисловість, навколишнє середовище). Фактично це була концепція міжурядового співробітництва, що отримала назву "карточна Європа". 14 лютого 1984 р. згідно ініціативи Альтьєро Спінеллі, що очолював одну із комісій Парламенту, останній схвалює проект договору про Європейський Союз, який значно посилював ролю Комісії та владу Парламенту. Оскільки, відверто мова йшла про об'єднання федеративного типу, цей проект також не був схвалений. Таким чином, практично на протязі п'ятнадцяти років з моменту проведення самміту в Гаазі в грудні 1969 р. Європейське співтовариство розглядало прямо протилежні за характером та змістом проекти, які так і не змогли наблизити його до реального політичного союзу.

14. Найбільш активну роль в пропаганді ідеї "об'єднаної Європи" в післяверсальській Європі зіграв "панєвропейський союз" -організація, заснована в середині 20-х років австрійським графом Куденхове-Калергі.

Перший "панєвропейський" конгрес зібрався в 1926 р. у Відні. На ньому були присутні делегати з 24 країн. У русі, не дивлячись на його неофіційний характер, брали участь банкіри, промисловці, політичні діячі різних напрямків, вчені та публіцисти. Можливі шляхи виходу із кризи розглядались в "Меморандумі про європейську кризу", який був виданий в 1931 р.

Активну роль в діяльності "панєвропейському союзі" в 20-і роки відігравала фігура французького міністра закордонних справ А.Бріана. У вересні 1929 р. А.Бріан виступив в Лізі Націй з проектом меморандуму про "європейський федеральний союз". Франція в цей час активно просувала ідею утворення блоку європейських держав навколо французько-німецького союзу на чолі з Парижем та на противагу впливу США та Англії.

Вже в цей час вимальовуються два напрямки розвитку інтеграційного об'єднання:

1)       конфедерація з міждержавними органами управління;

2)       федерація, на основі інтернаціонального уряду (французький соціаліст - Л.Блюм).

Крім Франції найбільшу зацікавленість в цих проектах виявляла Німеччина, яка бачила в них можливість подолання умов Версальської системи.

Представники Великобританії досить стримано оцінювали значення цих проектів. В цей період основною метою політичних лідерів Англії було посилення Британської імперії та орієнтація на її ресурси, хоча були й прихильники європейської ідеї в особі В.Черчілля. США на той час лише частково підтримували "об'єднання Європи". Президент Гувер повністю схвалив економічні аспекти меморандуму Бріана, але при цьому категорично оцінив політичний характер можливого союзу і посилення в ньому Франції.

Єдиною вдалою спробою реалізувати проект "об'єднаної Європи" в міжвоєнний період було утворення в 1921 р. угоди про економічний союз між Бельгією та Люксембургом (БЛЕС), що передбачав координацію внутрішньої та зовнішньоекономічної політики двох країн.

15. Ідею створення “Сполучених Штатів Європи” уперше висловив у вересні 1946 року Прем’єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль у Цюріху. Першим кроком до цього мало стати утворення Ради Європи. Черчілль висловлювався за союз усіх європейських країн під керівництвом Франції та Німеччини, застерігаючи водночас, що його країна не інтеґруватиметься у цей союз, а візьме на себе роль спостерігача. У травні 1948 року на Конґресі в Гаазі, скликаному з ініціативи європейських політиків та інтелектуалів, була прийнята Політична Декларація, яка закликала усі європейські країни до об’єднання. Результатом цього документу стало створення 5 травня 1949 року Ради Європи – першої Європейської організації співпраці. Країнами-засновниками Ради Європи були: Бельгія, Великобританія, Голландія, Італія, Люксембург, Франція та скандинавські країни. Завданням Ради Європи було зміцнення демократії, охорона прав людини та підтримка європейської культурної ідентичності. Однак Рада Європи не виконувала до кінця поставлених перед нею завдань з огляду на інтереси країн-членів, які часто не співпадали.

“Холодна війна” та слабкість Ради Європи призвели до того, що з’явилися пропозиції звуження економічної та політичної співпраці. Йшлося, насамперед, про економічне “зв’язування” Франції та Німеччини, що ґарантувало би мир у Європі. Серед інших, такий погляд мали члени французького Уряду Жан Моне та Роберт Шуман.

16. Європейська інтеграція охопила переважно ринкову сферу й елементи регулювання сільського господарства. Головними досягненнями цього періоду були запровадження cпільного митного тарифу й створення Митного союзу, який став підґрунтям подальшої економічної інтеграції Співтовариства. Одночасно з утворенням митного союзу була досягнута лібералізація руху працівників, а також свобода підприємництва й надання послуг у сфері промисловості й торгівлі. Протягом цього періоду було прийнято більшість головних рішень щодо організації спільного сільськогосподарського ринку, визначено принципи механізму й інструменти фінансування Спільної сільськогосподарської політики (ЄЕС). У 1967 р. відбулося злиття інститутів трьох Cпівтовариств у єдину Раду міністрів і єдину Комісію, які разом із Європейським Парламентом і Судом створили спільну інституціональну систему Європейських співтовариств. У 60-ті роки розпочалися переговори про вступ у ЄС Великобританії, Данії, Ірландії, Норвегії.

17. співтовариство розвивалося в умовах економічної і фінансової кризи, яка супроводжувалась посиленням протекціоністських, дезінтеграційних тенденцій і сепаратних дій країн-членів. Внаслідок розширення Співтовариства ускладнилось функціонування його інститутів, досягнення консенсусу між країнами-членами. За цих умов Співтовариству довелось, у першу чергу, сконцентрувати зусилля на збереженні досягнутого рівня інтеграції, пошуках шляхів підвищення ефективності інституціональної системи. Однак, незважаючи на ускладнення, розвиток євроінтеграційних процесів не припинився, хоча й помітно загальмувався. Інтеграція поширилась на нові сфери, зокрема, соціальну й науково-дослідницьку, регіональний розвиток, розпочалось розширення Співтовариства на Південь. Країни-члени прийняли рішення про заснування Європейської ради як найвищої політичної інстанції Співтовариства, компетенція якої охоплювала б усі сфери співробітництва, а також про проведення загальних прямих виборів до Європейського Парламенту. Також в цей період 1985 року глави держав та урядів Європейського Союзу затвердили „Оду радості”( музика фіналу Дев’ятої симфонії Людвиґа ван Бетховена, написаного на вірші Фрідріха Шіллера) як гімн ЄС. Він призначений не для того, щоб замінити національні гімни держав-членів, а швидше відзначити їхні спільні цінності та їхню єдність і різноманіття. П’ятий етап (1986-1992 роки) - відбувається активізація євроінтеграційних процесів. Після підписання Єдиного європейського акту (ЄЄА) Співтовариство вступило у якісно новий етап розвитку, пов’язаний із завершенням формування єдиного внутрішнього ринку. ЄЄА надав імпульс інституціональному реформуванню Співтовариства в напрямку розширення повноважень комунітарних інститутів і генералізації принципу мажоритарного голосування, поширив інтеграційні процеси на нові сфери, зокрема, охорону довкілля, а також включив механізм Європейського політичного співробітництва у правову систему Співтовариства, що підвищило його роль як самостійного суб’єкта міжнародної політики.

18. Маастрихтський договір (англ. Maastricht Treaty) (формально, Договір про утворення Європейського Союзу), також відомий, як договір про Європейський Союз (ДЄС), був підписаний 7 лютого 1992 року в місті Маастрихт (Нідерланди) між членами Європейської спільноти і набрав чинності 1 листопада 1993. Це призвело до утворення Європейського Союзу. Договір став результатом окремих консультацій стосовно політичного і валютного союзів.

Маастрихтський договір передбачав запровадження спільної валюти євро та засновану на трьох стовпах структуру ЄС. Європейський Союз об'єднав Європейські спільноти та дві інших підвалини політичної співпраці: спільну зовнішню та безпекову політику і співпрацю у сфері правосуддя та внутрішніх справ. Також договором запроваджувалися посади європейського омбудсмена, європейського інспектора з захисту даних, Комітет регіонів, узгоджувалась процедура спільного ухвалювання рішень, а також розширювалась сфера застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю. Ратифікація Договору про ЄС наразилася на значні перешкоди. Зокрема, референдум у Данії 1992 року відкинув її; лише повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації Угоди.

Початково регулювання в межах Європейських спільнот стосувалось переважно питань у сфері економіки та торгівлі. Серед владних інституцій найширші владні повноваження отримали Європейська Комісія та Європейський суд, обидва формально незалежні від урядів країн цієї спільноти, маючи багато повноважень всередині країн-членів. Європейський парламент обирається безпосередньо громадянами членів Європейської спільноти.

20. У червні 1993 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Копенгаґені визнала право кожної європейської країни яка визнає положення статті 6 пункт 1 Угоди про утворення Європейського Союзу ^[1] вступати до Європейського Союзу після виконання ними низки вимог за трьома критеріями:

• політичного: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин;

• економічного: дійова ринкова економіка;

• «членського»: зобов'язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей.

Так звані «копенгаґенські критерії» або критерії вступу були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС.

Втім ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів.

21.

22. Єдина сільськогосподарська політика Європейського союзу (англ. Common Agricultural Policy) - система сільськогосподарського субсидування та сельхозпрограмм в Європейському союзі. На неї витрачається 46,7% бюджету ЄС, 49,8 млрд євро в 2006 році (більше, ніж 48500000000 євро в 2005).

ЕСХП включає як прямі виплати, у вигляді субсидій за поля і землю, яка може бути культивована, за допомогою механізму підтримки цін, включаючи гарантії мінімальних цін, імпортних тарифів, так і квоти на певні товари ззовні Європейського союзу. В даний час проводяться реформи зменшують контроль над імпортом і розподіл субсидій на землю, ніж на виробництво певних культур (фаза від 2004 до 2012). Деталі виконання цієї схеми відрізняються в різних країнах-членах ЄС.

До 1992 року витрати на сільське господарство представляли собою 49% бюджету ЄС. До 2013 року частка ЕСХП повинна скласти (32%). Навпаки, частка витрат на Регіональну політику в 1988 році склала 17% бюджету ЄС, і планується її збільшення до 36% в 2013 році.

Метою ЕСХП є забезпечення фермерів прийнятним рівнем життя, споживачів якісною продукцією за справедливими цінами та збереження сільгосп спадщини. Проте, суттєва критика ЕСХП має місце.

23. Промислова політика – це система заходів непрямого або прямо регулювання промислового розвитку. У ЄС таким чином розуміння промислової політики достатньо традиційно - здійснюється допомога кризовим галузям і не створюються проблеми для розвитку. Важливо відзначити, що розуміння промислової політики переживає трансформацію, і це властиво не тільки для ЄС, але і для США та Росії.

В наші дні можна говорити про формування консенсусу між крупним бізнесом і державою, що спирається на більш менш стійку систему взаємовідносин. Звичайно, ця система далеко не ідеальна, але достатньо ефективна з погляду стійкого економічного розвитку і політичної стабільності країн із зрілою ринковою економікою. Відносини бізнесу зі всіма гілками влади визначаються правовими нормами, а також неписаними правилами морально-етичного порядку.

Уніфікація норм корпоративного права при розвитку процесів глобалізації і інтеграції, ускладнюється наявністю істотних суперечностей по ряду принципових питань. В першу чергу слід сказати про неоднозначне розуміння дефініції юридична особа в різних законодавчих системах, про значні відмінності в обгрунтуванні правового положення господарюючих суб'єктів, оскільки держави володіють часто унікальними системами, що визначають організаційно-правові форми юридичних осіб, які не співпадають з системами інших держав.

Засобом вирішення цього протиріччя може стати злиття національного права з правом міжнародних організацій, створення єдиної світової правової системи, яка повинна складатися з норм національного, міжнародного - внутрішнього і транснаціонального права.

Розвиток такої уніфікації ставить перед міжнародним співтовариством  питання про єдине правове регулювання діяльності ТНК, яке вже здійснюється в рамках спеціалізованих організацій - таких, як ОСЕР і СОТ. Ці організації розробляють певні стандарти з питань взаємодії ТНК і їх відносин з іншими юридичними особами, з державами і навіть з окремими фізичними особами на основі визнання міжнародних принципів і норм.

Хоча обличчя будь-якої розвиненої держави визначають крупні підприємства, а наявність крупного капіталу надає істотний вплив на рівень науково-технічного потенціалу і виробничих потужностей, не менш важливою складовою розвиненої ринкової системи є мале підприємництво.

Сьогодні малі і середні підприємства – це основа соціально-економічної моделі ЄС. Вони стали стимулом розвитку конкуренції в європейській економіці, примушують крупніші компанії покращувати ефективність і упроваджувати нові технології, а також роблять помітний вплив на рівень зайнятості в ЄС. На їх частку доводиться близько 2/3 зайнятих і 60 відсотків доданої вартості.

Усвідомлюючи значущість МСБ для Європи, в 1993 році ЄС опублікував "Білу книгу", в якій висловлюється європейська політика і стратегія відносно цих підприємств. У ній малий і середній бізнес розглядаються як гарантія збереження високого рівня зайнятості, розвиненої системи соціального забезпечення, інтенсивного захисту навколишнього середовища і так далі. В зв'язку з цим велика увага додається створенню мереж, розрахованих на максимальне розширення взаємодії МСП з національними, регіональними і місцевими структурами їх підтримки.

24. Розвивається транспортна політика Євросоюзу збільшує навантаження на навколишнє середовище через розширення транспортних мереж у багатьох регіонах. До п'ятої хвилі розширення 2004 основними транспортними завданнями були зробити транспорт стійким, як в екологічному відношенні (забруднення повітря, шум), так і щодо перевантаженості (затори). Розширення додало до існуючих проблем також проблему загальнодоступності (англ. accessibility). [61] Зокрема, Європейський інвестиційний банк виділив у 2006 році 650 мільйонів євро на розвиток дорожньої системи Польщі, всього з 1990 року надавши Польщі кредитів на 12 млрд євро, з яких приблизно 40% було направлено на розвиток транспортної інфраструктури

25. За даними 2010 внутрішнє валове енергоспоживання 27 країн-учасниць склало 1759000000 тонн нафтового еквівалента. [55] Близько 47,7% спожитої енергії були вироблені в країнах-учасницях, в той час як 52,3% - імпортовані, [56] при цьому в розрахунках ядерна енергія вважається первинної, незважаючи на те що лише 3% використовуваного урану видобувається в Європейському союзі. [57] Ступінь залежності Союзу від імпорту нафти і нафтопродуктів складає 84,6%, природного газу - 64,3%. [54]

З моменту створення Європейський союз має законодавчою владою в галузі енергетичної політики; це сходить своїм корінням до Європейського об'єднання вугілля і сталі. Введення обов'язкової та всеохоплюючої енергетичної політики було схвалено на зустрічі Європейської ради у жовтні 2005 року, а перший проект нової політики був опублікований в січні 2007 року. [58]

Основні завдання єдиної енергетичної політики: зміна структури споживання енергії на користь відновлюваних джерел, підвищення енергоефективності, зниження обсягу викидів парникових газів, створення єдиного енергетичного ринку та сприяння розвитку на ньому конкуренції

26.

27. Економічні успіхи ЄС у перші роки створення цього об'єднання сприяли формуванню хибної думки про те, що поглиблення інтеграції однозначно зменшує міжрегіональні диспропорції та підвищує рівень конкурентоспроможності кожного регіону. Проте з приєднанням Великої Британії до ЄС, а пізніше - Греції, Іспанії та Португалії, стало очевидним, що інтеграція не забезпечує остаточного розв'язання регіональних проблем. Тому активна регіональна політика ЄС спрямовувалася на послаблення соціально-економічних диспропорцій між регіонами, зниження рівня відсталості регіонів з несприятливими умовами розвитку. Серед основних інструментів регіональної політики значну увагу приділяли інтеграції прикордонних регіонів через двостороннє міжнародне співробітництво та створенню єврорегіонів, які забезпечували транскордонне співробітництво. Важливу роль у реалізації регіональної політики ЄС на сучасному етапі відіграють органи місцевого самоврядування, які впроваджують програми регіонального розвитку, беруть участь у розробці й реалізації механізмів координації регіональних програм, створюють локальні партнерства. Розробка нових регіональних програм ЄС та необхідність їх координації створюють передумови для розвитку міжрегіональної співпраці на засадах партнерства регіонів.

28. Транскордонна співпраця на зовнішніх кордонах ЄС є ключовим пріоритетом як для Європейської політики сусідства, так і для Стратегічного партнерства ЄС з Росією. Прийняття Інструменту європейського сусідства і партнерства (ІЄСП) значно збільшило обсяг транскордонного співробітництва і кількісно, і якісно.

 

На цій основі, загальне фінансування, доступне для програм ТКС ІЄСП на 2007-2010 роки, складає 583,28 млн. євро, з яких 274,92 млн. євро – ІЄСП, а 308,36 млн. – ЄФРР. На період 2011-2013 років передбачено ще 535,15 млн. євро (252,23 млн. – ІЄСП, 282,93 млн. – ЄФРР), що підлягає середньостроковому перегляду цієї стратегії та прийняття Індикативної програми на 2011-2013 роки.

 

Цілі діяльності з ТКС, стратегія реагування, основні питання, які мають бути вирішені, місце ТКС у контексті інших важливих програм і політик, індивідуальні програми ТКС, індикативні фінансові асигнування для кожної програми, очікувана результати, показники й можливі ризики визначаються Стратегічним документом таІндикативною програмою транскордонного співробітництва.

 

Допомога Співтовариства для транскордонного співробітництва ІЄСП впроваджується через спільні операційні програми.

 

Кожна спільна операційна програма повинна описувати цілі, пріоритети і заходи. Зокрема, кожна спільна операційна програма включає перелік прийнятних територіальних одиниць, можливі суміжні регіони, де можуть відбуватись проекти, що фінансуються цією програмою; встановлює правила участі в програмах суміжних регіонів; пріоритети і заходи; склад Спільного моніторингового комітету та інші питання імплементації кожної конкретної програми.

 

Транскордонне співробітництво має на меті:

• сприяти економічному та соціальному розвитку в регіонах по обидва боки спільних кордонів;

• вирішити спільні проблеми у таких сферах, як навколишнє середовище, охорона здоров’я, запобігання та боротьба з організованою злочинністю;

• збільшити ефективність та безпеку кордонів;

• сприяти транскордонній “міжлюдській” співпраці на місцевому рівні.

29. Соціальна політика Європейського Союзу має на меті сприян-ня зайнятості, поліпшення життя та праці трудівників країн-членів. Вона спрямована на забезпечення соціального захисту населення, встановлення партнерських відносин між управлінцями й працівни-ками, боротьбу з безпідставними звільненнями робітників.

Серед цілей соціальної політики одне з чільних місць посідає поліпшення умов праці, захист здоров’я та безпека працівників. Ста-виться завдання забезпечити рівність чоловіків і жінок щодо можли-востей на ринку праці та ставлення до них на роботі. Передбачається захист робітників по закінченні строку дії їхнього контракту.

Європейська комісія координує співпрацю держав-членів у таких напрямах:

• зайнятість;

• трудове законодавство та умови праці;

• соціальний захист;

• запобігання нещасним випадкам під час роботи та професій-ним хворобам;

• гігієна праці;

• права на асоціації та колективні договори між управлінцями та працівниками.

• заходи щодо цих напрямків Комісія узгоджує з економічним і соціальним комітетом (ЕКОСОК).

30. Спільна зовнішня та безпекова політика (англ. Common foreign and security policy (CFSP)) — один з двох міжурядових «стовпів» Європейського Союзу. Спільну зовнішню та безпекову політику (СЗБП) започаткував Договір про Європейський Союз (ДЄС) замість так званої «європейської політичної співпраці». СЗБП має на меті формування спільної оборонної політики, яка може, зрештою, привести до єдиної системи оборони. Розділ V (статті 11-28) договору, відомий також як «другий стовп», визначає не тільки завдання СЗБП, а й специфічні юридичні інструменти їх реалізації — спільні дії та спільні позиції, застосування яких ухвалюється одностайним голосуванням у Раді. Амстердамський договір (травень 1999 року) запровадив посаду «Верховного представника» з питань спільної зовнішньої та безпекової політики , надав у розпорядження Європейському Союзу новий інструмент — спільну стратегію, і дозволив, за певних умов, використання голосування кваліфікованою більшістю. Ніццький договір, своєю чергою, дозволив, також за певних умов, вдаватися до тіснішої співпраці в сфері безпеки для здійснення спільних дій і спільних позицій, але не для військових чи оборонних операцій. Європейська Конституція запроваджує постійну посаду міністра закордонних справ ЄС, який замінить водночас і Верховного представника з питань СЗБП і члена Комісії з зовнішніх справ, які досі певною мірою дублювали функції один одного.

Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу передбачає визначення загальних рис спільної оборонної політики, яка, можливо, з часом приведе до створення спільної оборонної структури. Щодо оборони, Європейський Союз звернувся до Західноєвропейського Союзу з проханням розробити і запровадити рішення та заходи, які мають оборонне значення (Стаття 17 Договору про ЄС).

31. Субсидіа́рність (англ. Subsidiarity) — ораганізаційний і правовий принцип, згідно з яким Спільнота (наприклад, ЄС) вдається до будь-яких заходів лише в тому разі, якщо вони ефективніші за відповідні заходи на національному, регіональному або місцевому рівнях (виняток становлять сфери виняткової компетенції Спільноти); один з основоположних принципівЄвропейського Союзу. Означає постійне оцінювання обґрунтованості дій ЄС з погляду наявних можливостей на національному, регіональному та місцевому рівнях.

Амстердамський договір додав до Договору про заснування Європейської Спільноти Протокол про застосування принципів субсидіарності та пропорційності, де викладені керівні настанови щодо субсидіарності. Цей Протокол, після оновлення, стане додатком до європейської Конституції.

32. Європе́йська полі́тика сусі́дства (ЄПС) (англ. European Neighbourhood Policy) — нова політика Європейського Союзу; має на меті створити на південь і схід від нових кордонів розширеного Європейського Союзу зону стабільності миру і добробутушляхом налагодження тісних довготривалих відносин з сусідніми країнами.

Європейська політика сусідства (ЄПС) спрямована на те, щоб не припустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами, і надати їм можливість брати участь в різних видах діяльності ЄС шляхом тіснішої політичної, економічної, культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки. Концепція ЄПС охоплює такі країни: Алжир,Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдавія, Марокко, Сирія, Туніс, Україна, а також Палестинська автономія.

Вперше концепція ЄПС була викладена у зверненні Комісії «Ширша Європа» у березні 2003 року. Вона засвідчила, що формування відносин з сусідами — один з пріоритетів зовнішньої політики розширеного ЄС. ЄПС не торкається питання потенційного членства. Вона пропонує сусіднім країнам привілейовані відносини, які будуватимуться на взаємному визнанні спільних цінностей, головним чином у сфері верховенства права; справедливого управління; дотримання прав людини, зокрема, прав меншин; принципів ринкової економіки та безперервного розвитку. Глибина цих відносин залежатиме від того, наскільки ефективно втілюватимуться спільні цінності.

Європейський Союз повинен зміцнювати політику сусідства в регіоні, орієнтуючись на два основні завдання:

• Співпраця з партнерами з метою зниження рівня бідності та створити зону спільного процвітання й цінностей, які базуються на глибшій економічній інтеграції, міцних політичних й культурних зв'язках, посиленій транскордонній співпраці та спільній відповідальності за запобігання конфліктам між ЄС та її сусідами.

• Закріплення позицій ЄС щодо конкретної вигоди а привілейованих відносин у межах диференційованих рамок, які відповідають прогресу, зробленому партнерськими країнами в політичних та економічних реформах.

33. Країни-кандидати на вступ до ЄС:

•  Македонія

•  Туреччина

•  Хорватія

•  Ісландія

•  Чорногорія

34.

Рік	День/Місяць	Подія
1950	9 травня	Міністр закордонних справ Франції Робер Шуман представив свою пропозицію щодо об'єднання Європи, відомої як план Шумана. Ця подія вважається початком європейської інтеграції, яка в кінцевому підсумку привела до створенняЄвропейського Союзу.
1952	23 липня	За Паризьким договором 1951 року було створено Європейська спільнота з вугілля та сталі (ЄСВС). Засновниками сталиБельгія, Франція, Нідерланди, Люксембург, Німеччина та Італія.
1958	1 січня	За Римськими договорами країни-члени ЄСВС заснували Європейську економічну спільноту (ЄЕС), яка пізніше перетворилась в Європейську Спільноту (ЄС) і Європейську спільноту з атомної енергії (Євратом).
1973	1 січня	Перше розширення - Велика Британія, Данія та Ірландія приєдналася до ЄЕС. У Норвегії більшість населення проголосувало проти членства в ЄЕС.
1981	1 січня	Друге розширення - Греція приєдналася до ЄЕС.
1985	1 лютого	Ґренландія (самоврядна з 1979 року) виходить зі складу ЄЕС.
1986	1 січня	Третє розширення - Іспанія та Португалія приєднались до ЄЕС.
1990	3 жовтня	Об'єднання Німеччини — НДР приєдналась до ФРН і стала частиною ЄЕС.
1993	1 листопада	Формальне створення Європейського Союзу
1995	1 січня	Четверте розширення - Австрія, Фінляндія і Швеція приєдналися до ЄС. У Норвегії та Швейцарії жителі проголосували проти членства в ЄС.
2004	1 травня	П'яте розширення (частина Ι) - Кіпр, Естонія, Литва, Латвія, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина і Чеська Республіка приєдналися до ЄС.
2007	1 січня	П'яте розширення (частина ΙΙ) - Болгарія і Румунія приєдналися до ЄС .

35. Європе́йський парла́мент (скор. Європарла́мент) — законодавчий орган Європейського Союзу, що напряму вибирається громадянами Європейського Союзу. Спільно з Радою Європейського Союзу і Європейською Комісією парламент виконує законодавчі функції в ЄС і вважається одним з найбільш потужних законодавчих органів у світі.^[1] В даний час парламент складається з 754 членів, які представляють найбільший міжнаціональний демократичний електорат у світі (375 мільйонів виборців у 2009 році).^[2][3]

Починаючи з 1979 року, вибори проводяться кожні п'ять років, тим не менш, з того часу явка на виборах почала падати, а 1999 року впала нижче, ніж 50%. 2009 року явка склала 43%, починаючи з 90% у Люксембурзі та Бельгії до 20% у Словаччині. Явка виборців була нижчою 50% в 18 з 27 держав-членів.^[4]

Хоча парламент володіє такою законодавчою владою, якої Рада і Комісія не має, він формально не володіє законодавчою ініціативою, на кшталт більшості національних парламентів.^[5] Парламент — «перша інституція» ЄС (першим згадується в договорах), і розділяє законодавчі та бюджетні повноваження з Радою (за винятком деяких випадків, коли застосовуються спеціальні законодавчі процедури). Він також розділяє контроль над бюджетом. Зрештою, Європейська комісія, виконавчий орган ЄС, підзвітний парламенту. Зокрема, парламент обирає голову Комісії та затверджує чи відкидає призначення комісії в цілому. Також парламент, прийнявши резолюцію, може змусити Комісію піти у відставку.

Останні всесоюзні вибори відбулись 2009 року, а в січні 2012 року головою Європарламенту був обраний Мартін Шульц. Європарламент засідає в трьох місцях: Брюссель (Бельгія), Люксембург, Страсбург (Франція). Пленарні засідання проходять у Страсбурзі і Брюсселі, у той час, як Люксембург є ​​домом для адміністративних офісів. Засідання Комітету проводяться також у Брюсселі.^[6]

• разом з Радою, бере участь у законодавчому процесі через численні процедури (процедура спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узгодження, консультативний висновок тощо);

• контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та через право висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усні запити, які він може адресувати Комісії та Раді;

• поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання.

Європарламент також призначає омбудсмена, уповноваженого розглядати скарги від громадян Союзу з приводу порушень у діяльності інституцій та органів Спільноти. Зрештою, парламент може створювати тимчасові комітети з розслідування, чиї повноваження не обмежуються вивченням діяльності інституцій Спільноти, а можуть поширюватись і на дії країн-членів із впровадження політики Спільноти.