39.Сеньйораж та монетаризація бюджетного дефіциту.
Фіскально-бюджетна політика — це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних витрат.
Основними функціями фіскально-бюджетної політики є:
— вплив на стан господарської кон'юнктури;
— перерозподіл національного доходу;
— накопичення необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм.
Дефіцит державного бюджету — це перевищення видатків бюджету над його доходами.
Він становить основну причину інфляції. Однак дефіцит державного бюджету не є небезпечним для економіки загалом, якщо перебуває на рівні 2—3 % ВНП. У протилежному випадку він негативно відображається на формуванні грошової, кредитної систем і всієї економіки загалом.
Джерелами покриття дефіциту державного бюджету є:
— збільшення кількості грошей (емісія);
— збільшення випуску облігацій Міністерства фінансів (казначейства);
— скорочення валютних резервів центрального банку;
— позики в зовнішніх кредиторів.
Унаслідок монопольного права друкування грошей уряд отримує дохід, що називається сеньйораж.
Покупцями облігацій Міністерства фінансів (казначейства) можуть бути:
— центральний банк;
— комерційні банки;
— домашні господарства;
— іноземці (як приватний, так і суспільний сектори).
Купівля центральним банком державних боргових зобов'язань називається монетизацією бюджетного дефіциту. Монетизація дефіциту державного бюджету призводить до інфляції. У країнах з високою інфляцією населення, зазвичай, не купує нових державних боргових зобов'язань, валютні резерви центрального банку вичерпані, тому держава фінансує бюджетний дефіцит через емісію.
40-41 Суть, цілі та інструменти грошово-кредитної політики.
.Грошово-кредитна політика – це сукупність методів та інструментів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, що використовує держава для регулювання грошово-кредитних відносин. Інструменти, якими оперує грошово-кредитна політика для регулювання грошового обігу, зображено на рис. 7.12.
Рис. 7.12. Інструменти регулювання грошового обігу
Основною метою цієї політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю і стабільністю цін.
Проведення грошово-кредитної політики передбачає визначення ії стратегії і тактики. Стратегія політики полягає:
- у виборі цілей;
- встановленні певної ієрархії цілей;
- визначенні параметрів цілей.
Тактика грошово-кредитної політики полягає у виборі засобів, інструментів, які є найкращими (преференційними) для досягнення поставлених цілей. Цілі грошово-кредитної політики можна згрупувати таким чином:
- кінцеві;
- проміжні;
- оперативні.
Через те, що грошово-кредитна політика є одним із напрямків загальнодержавної економічної політики, її кінцеві цілі виступають як частина глобальної стратегії, що визначається законодавчими й виконавчими органами влади. Стратегічні цілі загальнодержавної економічної політики — це:
- економічне зростання;
- висока зайнятість населення;
- стабільність цін у державі;
- рівновага платіжного балансу.
Інструменти грошово-кредитної політики (політика відкритого ринку, політика рефінансування, політика обов'язкових резервних вимог) в основному не мають прямого безпосереднього впливу на кінцеві цілі.
Грошово-кредитна політика тісно пов'язана з бюджетною, податковою, валютною, зовнішньоекономічною. Так, якщо уряд стимулює економіку суттєвим збільшенням державних витрат, результат буде значною мірою позначатися на характері грошово-кредитної політики. Емісія державних боргових зобов'язань чинить тиск на грошовий ринок, зв'язує частину грошової маси і спричиняє підвищення процентної ставки, що може призвести до скорочення приватних інвестицій (ефект витіснення) і підриву стимулів для розширення економічної активності. Якщо ж центральний банк одночасно проводитиме політику підтримки процентної ставки, він вимушений буде розширити пропозицію грошей, провокуючи інфляцію.
Місце й роль грошово-кредитної політики у системі державного регулювання економіки по-різному визначають представники різних економічних теорій, зокрема представники найбільш фундаментальних з них — монетаристської і кейнсіанської.
З урахуванням характеру впливу на грошово-кредитний ринок вирізняють дві групи інструментів (засобів): адміністративного впливу та економічного впливу. Інструменти першої групи мають, як правило, форму директив, лімітів, нормативів, що виходять з центрального банку і спрямовані на обмеження свободи діяльності суб'єктів грошово-кредитного ринку і, в першу чергу, банків. Під інструментами другої групи розуміються різні засоби впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок шляхом формування на ньому певних умов, що визначають поведінку суб'єктів ринку у напрямку, запрограмованому центральним банком. До класичних інструментів економічного впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок звичайно відносять політику обов'язкових резервних вимог, політику рефінансування (процентну), політику відкритого ринку.
Інструменти грошово-кредитної політики можна також класифікувати, використовуючи такий критерій, як спрямованість впливу, і виділити інструменти загальної спрямованості, тобто ті, що впливають в цілому на весь грошово-кредитний ринок, і селективні інструменти, вплив яких обмежується окремими сегментами грошово-кредитного ринку, окремими суб'єктами ринку або окремими операціями банків тощо. Слід додати, що селективні інструменти, як правило, використовуються для адміністративного впливу на ринок. До таких інструментів відносять:
- селективну політику адресного рефінансування комерційних банків;
- встановлення для комерційних банків кредитних і депозитних стель;
- регламентацію процентної політики комерційних банків у вигляді встановлення обмежень по кредитних і депозитних ставках, по маржі;
- обмеження по обсягу і по умовах надання комерційними банками окремих позичок;
- залучення коштів комерційних банків на депозити в центральний банк тощо.
Вибір інструментів грошово-кредитної політики і спрямованість їх використання залежать від ринкової кон'юнктури. Так, для пожвавлення ділової активності, інвестицій центральний банк проводить політику «дешевих грошей» (політику грошово-кредитної експансії). При цьому він знижує офіційну процентну ставку, скорочує норму обов'язкових резервних вимог, виступає на відкритому ринку в ролі покупця цінних паперів і, таким чином, пропонує більш льготні умови для кредитування реального сектора економіки. І навпаки, в період наростання інфляційних процесів центральний банк проводить політику «дорогих грошей» (політику грошово-кредитної рестрикції).
.43. Грошові реформи, їх цілі та види.
Серед комплексу заходів щодо оздоровлення і впорядкування грошового
юбороту особливе місце займають грошові реформи. Грошова реформа є
складовим елементом антиінфляційної політики і спрямовується на усунення
наслідків інфляції.
Грошові реформи являють собою повну чи часткову перебудову грошової
системи, яку проводить держава з метою оздоровлення грошей, чи
поліпшення механізму регулювання грошового обороту стосовно нових
соціально-економічних умов.
Головною функцією грошової реформи є стабілізація грошового обігу.
Грошові реформи, що проводилися в різні часи в багатьох країнах, значно
відрізнялися своїми цілями, глибиною реформування існуючих грошових
систем, методами стабілізації валют, підготовчими заходами тощо, їх
можна класифікувати за кількома ознаками.
За глибиною реформаційних заходів можна виділити структурні або повні
грошові реформи та реформи часткового типу.
Структурні (повні) грошові реформи проводилися при переході від
біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи
паперовогрошового чи кредитного обігу. В усіх цих випадках потрібно не
тільки замінити один вид грошей на інший, а й здійснити істотні
структурні зміни в економіці, в державних фінансах, банківській і
валютній системах тощо. Такі структурні зміни диктуються особливостями
нових грошей, що запроваджуються в обіг, і повинні забезпечити
передумови для їх успішного функціонування.
Такий же характер мають грошові реформи, що проводяться при створенні
нових держав. У цих випадках потрібно не тільки створити нові гроші і
систему їх обороту, а й відповідним чином реструктурувати економіку
нової країни, щоб вона могла забезпечити самостійне функціонування нової
грошової системи. У країнах, що виникли на терені СРСР, структурне
завдання ще ускладнилося, оскільки потрібно було перевести економіку з
командно-адміністративних засад на ринкові.
Прикладом повної грошової реформи є реформа, проведена в Росії в
1895—1897 рр., грошова реформа в радянській Росії в 1922—1924 рр.,
грошова реформа в Україні в 90-ті роки.
Реформи часткового типу торкаються тільки самої організації грошового
обороту і зводяться до зміни окремих елементів грошової системи. Сама
база грошової системи та структура економіки і грошово-кредитних
відносин залишаються незмінними. За таких реформ найчастіше змінюється
масштаб цін, вид та номінал грошових знаків, механізм емісії грошей
тощо. У сучасних умовах, коли в усіх країнах запроваджені неповноцінні
гроші, що мають здатність до швидкого знецінення, реформи часткового
типу проводяться досить часто, є найбільш типовими у світовій практиці.
Найбільш показовими реформами цього типу були грошові реформи 1947 та
1961 рр. у СРСР.
Ці реформи, у свою чергу, можна класифікувати за повнотою здійснюваних
змін у грошовій системі. Це формальні реформи, за яких купюри одного
зразка замінюються на купюри іншого зразка, а масштаб цін (величина
грошової одиниці) не змінюється; деномінаційні реформи, за яких також
ми, за яких також
здійснюється деномінація грошей у бік збільшення грошової одиниці
(масштабу цін).
За порядком введення в обіг нових грошей розрізняють одномоментні
грошові реформи та реформи паралельного типу.
За одномоментних реформ введення нових грошей в обіг здійснюється за
короткий строк (7—15 днів), протягом якого технічно можливо обміняти
старі гроші на нові.
За реформ паралельного типу випуск в оборот нових грошових знаків
здійснюється поступово, паралельно з випуском старих знаків і вони
тривалий час функціонують одночасно і паралельно.
Нерідко грошові реформи мають ознаки всіх розглянутих типів, наприклад
грошова реформа в Росії в 1922—1924 рр., грошова реформа в Україні в
1992—1996 рр. та ін.
Успішне проведення грошової
реформи вимагає відповідної підготовки: нагромадження золотовалютних і
матеріальних резервів, припинення чи значне зменшення темпів зростання
грошової маси, оздоровлення державних фінансів, поліпшення структури
суспільного виробництва, збалансування ринку тощо.