14. Особливості, періоди розвитку та основні проблеми середньовічної філософії.

Характерною рисою середньовічного світогляду е теоцентризм (принцип, згідно з яким Бог проголошується абсолютним началом і центром всесвіту, що зумовлює собою буттяі смисл існування всього живого). Філософія в Середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Так як філософія в епоху Середньовіччя не мала власної соціальної бази — особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення взагалі. В іншій іпостасі воно просто не могло б існувати на той час. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії. Перший період (III-VIII ст.) в розвитку середньовічної філософії називали патристикою (від лат. pater— батько). Це вчення "отців церкви" — Тертулліана, Августина та ін. Відомим твердженням "Вірую, бо це абсурдно" Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в ситуації розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. В цих словах теолога виражена не просто церковна догма , а істина, вистраждана епохою. Найвідомішим представником патристики є Августин Блаженний (354-430 pp.). Другий період (VI11-XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва— "схола" (з грецької— школа). Пізніше це слово набуло негативного значення. Під схоластикою стали розуміти мудрування, відірване від життя. В розвитку схоластики виділяються два періоди: до XII ст. в ній панують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство), з XIII по XV ст. поширюється вчення Томи Аквінського (1225-1274), який припасував вчення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей Другий період схоластики отримав назву томим.

15. Основні положення філософської концепції Аврелія Августина

Перший перiод (ІІ—УІІ ст.) у розвитку середньовiчної фiлософiї названий патристикою. Патристика (лат.— батько) — сукупнiсть фiлософських доктрин християнських мислителiв (отцiв церкви) ІІ—УІІ ст. Представлений вiн вченням «отцiв церкви» — Квiнта Тертуллiана (160—220), Ангустина Блаженного та iн. Один iз основних принципiв патристики — примат вiри над розумом. В перiод розпаду Римської iмперiї вiдновитись до життя можна було тiльки через вiру, через утвердження абсолютно нових цiнностей. Августин Блаженний пристосував платонiзм для розбудови християнської теологiї. На його думку, свiт iдей Платона е не що iнше, як думки Бога, що передують акту створення свiту. В Бога iдеї передують речам, в людинi вони слiдують за речами. Пiзнаточи речi, людина проникае в думки Бога. В такий спосiб теологи поеднали релiгiйну доктрину створення свiту Богом i концепцiю Платона. Певний iнтерес представляе концепцiя iсторiї Августина. На противагу циклiчним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лiнiйну концепцiю: iсторiя мае початок (створення свiту), кульмiнацiю (пришестя Христа) i майбутнiй кiнець (друге пришестя i страшний суд). 1 хоч така концепцiя е есхатологiчною (визнае кiнець iсторiХ), однак розумiння iсторiї як единого сповненого смислу процесу сприяло пробудженню iсторичної свiдомостi. Стараннями Августина в европейськiй культурi утверджуеться розумiння часу як однолiнiйноХ перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле. Августин у «Сповiдi» вiдкрив новий предмет дослiдження — переживання людини, внутрiшню духовну особу. Греки не знали сфери внутрiшнiх переживань як чогось самостiйного. для них особа виявляла себе через дiю. З моменту, коли зовнiшня дiяльнiсть стала регламентованою, коли релiгiя загострила моральнi почуття, самi помисли, порухи душi почали сприйматися, як дiя. Християнство не тiльки вiдкрило, а й розбудувало цю внутрiшню духовну особу. Августин дав цiкавий аналiз часу, виходячи iз структури внутрiшнiх переживань. У душi вiн розрiзняе три настанови: чекання, спрямоваве в майбутне; увагу, пов’язану iз сучасним; пам’ять, яка утримуе минуле. Завдяки цим настаяовам душа творить час. Час, на думку Августина, iснував би навiть за умови iснувалня однiеї лише душi.

16. Проблема співвідношення віри і знання у філософії Фоми Аквінського

Перiод (ХIIІ—ХУ ст.) в розвитку середньовiчної фiлософiї називають схоластиiкою. Схоластика — філософське вчення, в якому поєднанi релігійно-філософськi засновки з раціоналiстичною методикою та формально-логiчними проблемами. У розвитку схоластики iснуе два перiоди: 1. до ХII ст. На цьому етапi домiнують iдеї Августина, пов’язанi з неоплатонiзмом (августинiанство). 2. 3 ХIII по ХУ ст. У цей час поширюються iдеї Фоми Аквiнського (1225—1274), який пристосував учения Арiстотеля до потреб змiцнення позицiй католицизму. За iменем фулдатора цей перiод схоластики отримав назву тчомiзм. Перехiд вiд iдей Августина до томiзму зумовлений кiлькома чинниками. Передусiм розвитком i змiцненням третього стану (ремiсникiв i торговдiв), в яких пробуджуеться iнтерес до природи. Схоластика, особливо її розвинута форма — томiзм, практично вирiвнюе в значущостi вiру й розум. На думку й прихильникiв, знання, яке осягаеться в актi вiри, можна передати розумом. У пiдвищеннi статусу розуму в схоластицi порiвняно з патристикою полягае суттева вiдмiннiсть католицизму вiд православ’я, якi розiйшлись у ХІІ ст. Фома Аквiнський видiляе чотири ступенi буття: — <царство мiнералiв’>, де форма е лише зовнiшньою визначенiстю речей; — <рослинне царство», де форма виступае як рослинна душа; — тваринне царство i, вiдповiдно, тваринна душа; — людина i розумна безсмертна душа. Форма як органiзуючий приндип по-рiзному пронизуе матерiю на дих рiвнях — вiд зовнiшньої форми до розумної душi, яка iснуе окремо вiд тiла i яка е безсмертною на вiдмiну вiд рослинної i тваринної душi. Реалiзм (лат. геаiiз — супеаий, дiйсний) — фiлософський напрям, эгiдно з яким эагальнi понятгя (унiверсалiТ) iснують реально як сутностi речей. Реалiсти — Ансельм Кентерберiйський (1033—1109), Фома Аквiнський — вважали, що людина осягае дi сутностi в поняттях розуму. Отже, унiверсалiям спершу надавався статус реального буття — сутностi речей, а вже вiдтак — загального поняття розуму. Церква високо одiнила вчення Фоми Аквiнського. Вiн, як i Ангустин, був канонiзований як святий. У ХIХ ст. його вчення було поновлене дерквою (неотомiзм), проголошено офiдiйною фiлософiею Ватикану.