31. Принципи побудови філософської системи Гегеля

Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770 — 1831) — один з найвидатнiших нiмецьких фiлософiв, чiльний представник нiмецько класичної фiлософiї, об’сктивний iдеалiст. Фiлософiя Гегеля — вершина нiмецького класичного iдеалiзму кiнця ХУIII — початку ХIХ столiття. За основу усiх явищ природи i суспiльства Гегель приймав духовне першоначало. Вiн називав його “свiтовим духом”, “абсолютною iдесю”, розумом”. “Абсолютна iдея” — об’сктивна, нi вiд кого i нi вiд чого незалежна, реально iснуюча i внутрiшньо суперечлива. Вона с основою гегелiвськЫ системи об’сктивного iдеалiзму. Сутнiсть гегелiвської фiлософської системи. “Абсолютна iдея”, маючи свiй iмпульс розвитку, оскiльки нона внутрiшньо суперечлива, у своему русi проходить ступенi: 1) розвиток цiсї iде на першому етапi породжус свое власне багатство, створюючи. своу понятгя, категорiУ. Гегель цей процес з’ясував у свой працi логiки”. 2) ‚дея завдяки свой сулеречливостi переходить у снос iнше буття, у свою протилежнiсть, якою с матерiальна рiч — природа. Гегель розглядас це у свой працi “Фiлософiя природи”. 3) На третьому етапi розвиток iде завершасться повним збiгом (тотожнiстю) самої iдеї i свiту або, за висловом Гегеля, “абсолютним знаниям”. Лише на цьому етапi “абсолютна iдея”, як “абсолютне знания”, знову повертасться до свЫх джерел i пiзнає саму себе, свiй розвиток. Процес розвитку “абсолютної iдеї” завершується. Це з’ясовусться Гегелем у працi “Фiлософiя духу”. Схематично це можна вiдобразити таким чином: “абсолютна iдея” — природа — абсолютне знання (фiлософiя). Завершується гегелiвська фiлософська система i завершусться тi пiзнання. Найбiльш змiстовним етапом розвитку абсолютно iдеї є початковий ‘її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цiєї iдеї. Цим багатством є: вчення про бутгя. Разом з цими здобутками гегелiвсько фiлософiї необхiдно вiдзначити iїї негативнi сторони. 1. Фiлософська система Гегеля i його дiалектика, дiалектичний метод, не узгоджувалися мiж собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмiнною. З iншого боку, його ж дiалектичний метод вимагав змiни, руху, розвитку, так як останнi, з точки зору дiалектики, с найзагальнiшими принципами бугггя. Тому основною суперечнiстю гегелiвського фiлософського вчення була суперечнiсть мiж його консервативною, незмiнною системою i його ж дiалектичним методом.

32. Основні етапи розвитку світового філософського процесу

Світовий філософський проуес характеризуеться кiлькома основними етапами свого розвитку: давня фiдософiя (УІІ ст. до н. е. — У ст.). Ii репрезентують давньоiндiйська фiлософiя (веданта, мiманса, вайшешика, санкх’я, йога тощо), давньокитайська (Лао-цзи, Кун-цзи, Мен-цзи та iн.), давньогрецька (Пiфагор, Сократ, Платон, Арiстотель та iн.). Середньовiчна фiлософiя (УI ст. — ХУ ст.). На теренах працювали такi видатнi мислителi, як А. Аврелiй (Блаженний), Ф. Аквiнський, Абу Алi iбн-Сiна та iн. Фiлософiя Нового чсу (ХУI ст. — перша половина ХIХ ст.). У нiй виокремлюють: — добу Вiдродження (М. Кузанський, М. Коперник, дж. Пiкко делла Мiрандола, дж. Буно); — Просвiтництво i барок (Ф. Бекон, Т. Гоббс, дж. Локк, Р. декарт, В. Спiноза, Г.-В. Лейбнiц та iн.); — нiмецьку класичну фiлософiю (i. Кант, И. Фiхте, Ф.-в.-й. Шеллiнг, Г.-В.-Ф. Гегель); Сучасна філософiя (друга половина ХIХ — ХХ ст.). Ii репрезентують такi фiлософськi течii: — позитивiзм (неопозитивiзм, постпозитивiзм — О. Конт, Г. Спенсер, Е. Мах, Р. Авенарiус, К. Поппер, М. Шлiк, Р. Карнап тощо); — екзистенцiалiзм (М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю та iн.); — фiлософiя життя (3. Фрейд, Ф. Нiцше, А. Бергсон та iн.); — фiлософiя науки (Т. Кун, 1. Лакатос, П. Фейерабенд та iн.); — фiлософська антропологiя (М. Шелер, Г. Плесснер, А. Гелен); — неотомiзм (Ж. Марiтен, Е. Жiльсон, Ю. Бохенський та iн.); — феноменологiя (Е. Гуссерль, Ф. Брентано, П. Рiкер та iн.); — герменевтика (Ф. Шлегель, Ф. Шлейермахер, В. Дiльтей та ін) — структуралiзм (К. Левi-Строс, М.-П. Фуко); — прагматизм (Ч. Пiрс, В. джемс, Дж. Дьюi). Отже, фiлософiя вiдiграе важливу роль в духовнiй культурi людства. Вона виникас водночас iз появою особи, яка покладасться на розум у спiлкуваннi зi свiтом. А розум за свосю природою нацiлений на пiзнакня першооснов у свiтi, в культурi, в самому пiзнаннi. Фiлософiя — закономiрний продукт людського розуму, вища форма його вияву.

33. Вихідні положення філософії марксизму

Марксизм — iдеологiчна течiя, яка охоплюс фiлософiю, полiтичну економiю i «теорiю револю цiйного перетворення буржуазного суспльства в соцiалiстичне 1 комунiстичне (т. з. науковий соцiалiзм). Головним завданням цiе iдеологiчноi доктрини є звiльнення робiтничого класу (пролетарiату) вiд експлуатації та побудову вiльного вiд соцiальноiо гноблення суспiльства. В цьому планi вони виступили продовжувачами утопiчних соцiалiстичних, якi зображали щасливе суспiльство, побудоване на засадах соцiально рiвностi та вiльно працi. Шлях до побудови такого суспiльства Маркс вбачав у знищеннi приватної власностi, яку вважав основою експлуатації людини людиною. Класова боротьба проголошувалася рушiйною силою iсторiї, i на цiй пiдставi виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетарiату, яка буде правити суспiльством не на основi законiв, а на засадах революцiйної доцiльностi. Скрiзь, де були спроби втiлення цiєї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф. Фiлософiею марксизму е матерiалiзм. Її творцi поширили матерiалiзм на розуминня iсторii i Суспiльних явищ — створили iсторичний матерiалiзм, або матерiалiстичне розумiння iстоти. Незважаючи на рiзнi iнтерпретацi, безперечною заслугою Маркса можна вважати те, що вiн пiдняв на вищий щабель матерiалiзм. Маркс эробив спробу матерiалiстичного тлумачення людини не як природної, а як практичної i, отже, культурно-iсторично iстоти. Маркс i Енгельс ставили собi в заслугу те, що вони матерiалiстично переосмислили дiалектику Гегеля. Вони проголошували дiалектику фiлософським методом, який всупереч метафiзицi розглядае все суще в розвитку, визначае його через протилежнi категорii. Стрижнем соцiально фiлософїi Маркса е концепцiя базису i надбудови. Базисом (основою, головним чинником) вiн проголошував економiчнi вiдносини; надбудовою — полiтичнi, правовi, релiгiйнi структури, а також iдеологiю — полiтичнi, правовi, естетичнi, моральнi, фiлософськi iдеї. Не знайшла однозначного вирiшення в соцiальнiй теорИ Маркса i проблема спiввiдношення одиничного (особи, людини) i загального (содiального дiлого, iнституцiй).

34. Головні категорії філософії життя («життя і «воля»)

Наприкiнцi ХIХ — у першiй чвертi ХХ ст. в €вропi набула популярностi фiлософiя життя, найпомiтнiшими представниками якої були Ф. Нiцше, З. Фрейд, А. Бергсон, Їх мало цiкавив об’ективний свiт i наукова iстина, а бiльше хвилювали людина, свiт людського життя. А сама людина розглядалася ними насамперед як земна бiологiчна iстота — з волею, iнстинктами, пiдсвiдомим. Фiлософiя жипя — напрям у некласичнiй фiлософiї кiнця ХIХ — початку ХХ ст., представники якого проголосили життя (в бiологiчнiй, психологiчнiй формах) основним предметом фiлософiї. Постала вона як своерiдний протест проти класичного гегелiвського iдеалiзму, який не переймався проблемою iснування конкретної людини з її стражданнями i пориваннями. Фiлософiя життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем i переживань, до антропологiчної й аксiологiчної проблематики. Якщо для класичної фiлософiї гаслом було <‘iстина понад усе» (символом й може бути д. Вруно), то для фiлософiї життя — <‘людина понад усе». Це означало не просто переосмислення глибинних життевих орiентирiв, але й переоцiнку цiнностей. Центральним поняттям його фiлософiї е <‘життя’>, виявами якого е <‘становления’> i <‘воля’>. Життя — постiйне становления, борiння, процес, а не предмет i субстанцiя. Поняття <‘воля’> - це рушiйна сила будьяких процесiв у неорганiчному свiтi, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це — воля до влади.