63. Методологія та основні групи методів наукового пізнання.

Методологiя— це систематизована сукупнiсть пiдходiв, способiв, методiв, прийомiв та процедур, що застосовуються в процес наукового пiзнанi-гя та практичнЫ дiяльностi для досягнення наперед визначеноi мети. Такою метою в науково пiзнаннi с отримання iстинного знання або побудова науково теорii та її логiчного обгрунтування, досягнеиля певного ефекту в експериментi чи спостереженнi тощо. Методологiя ставить перед собою завдання з’ясувати умови перетворенкя позитивних наукових знань про дiйснiсть у метод подальшого пiзнання цiеТ реальностi, виявити ефективнiсть i межi його продуктивного застосуванi-гя. Важливим i принциповим для методологi с обгрунтування положения про метод як систему, його складнiсть i багатограннiсть змiсту, що включас в себе знания рiзноякiсних характеристик i множиннiсть рiвнiв — вiд принципiв ф iлософського значения до безпосереднiх наукових знань про коикретний обект.. Методологiя розробляс типологiю методiв. Завданням методологiї було i є дослiдженкя пiзнавально дiяльностi, що здiйснюсться у рiзних галузях науки, виявляе загальнi закономiрностi функцiонування й розвитку наукового мислення, розробляс загальнонауковi методи пiзнання. Метод — спосіб, знаряддя, алгоритм; послідовність операцій, завдяки яким здійснюється пізнання чи практичне перетворення предмета. Методи бувають спеціальнонаукові, загальнонаукові (аналіз - синтез, індукція — дедукція, моделювання і т. ін.) і філософські (діалектика, феноменологія, герменевтика і т. ін.). Серед наукових методів теоретичного дослідження найчастіше розрізняють формалізацію, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи. Формалізація — це відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного виразу думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння. Йдеться про оперування знаками, формулами у міркуванні про об'єкт. Формалізація відіграє важливу роль в уточненні наукових понять. Аксіоматичний метод — це спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням). Для такого доведення є спеціальні правила. гіпотетико-дедуктивний метод— спосіб теоретичного дослідження, який, за своєю сутністю, передбачає створення системи, дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких у кінцевому підсумку виводяться твердження про емпіричні факти. Тобто цей метод заснований на виведенні висновків — дедукції — з гіпотез та інших засновків, міра істинності яких є невідомою. У науковому дослідженні застосовуються так звані загально-логічні методи та засоби дослідження. Це: аналіз — реальний чи мислений поділ об'єкта на складові та синтез — їхнє поєднання у ціле, абстрагування — процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей, ідеалізація — мислительна процедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об'єктів, реальне здійснення яких є принципово неможливим, індукція — це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів — до їхнього узагальнення та висновків, і дедукція — сходження у пізнанні від загального до одиничного, аналогія — встановлення подібності, відповідності в певних сторонах, властивостях та відношеннях між нетотожними об'єктами. На основі виявленої схожості робиться відповідний висновок — умовивід за аналогією; моделювання — це метод дослідження певних об'єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об'єкті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта.

64. Емпіричні методи пізнання

Метод — спосіб, знаряддя, алгоритм; послідовність операцій, завдяки яким здійснюється пізнання чи практичне перетворення предмета. Методи бувають спеціальнонаукові, загальнонаукові (аналіз - синтез, індукція — дедукція, моделювання і т. ін.) і філософські (діалектика, феноменологія, герменевтика і т. ін.). Загально-логічні методи та засоби дослідження. Це: аналіз — реальний чи мислений поділ об'єкта на складові та синтез — їхнє поєднання у ціле, абстрагування — процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей, ідеалізація — мислительна процедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об'єктів, реальне здійснення яких є принципово неможливим, індукція — це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів — до їхнього узагальнення та висновків, і дедукція — сходження у пізнанні від загального до одиничного, аналогія — встановлення подібності, відповідності в певних сторонах, властивостях та відношеннях між нетотожними об'єктами. На основі виявленої схожості робиться відповідний висновок — умовивід за аналогією; моделювання — це метод дослідження певних об'єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об'єкті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта. Всупереч дедуктаивному методу, який був головним у вченнi Арiстотеля, у схоластицi, Бекон залропонував метод iндукцції — це хiд думки вiд загального (поняття, аксiоми) до одиничного. В iндукцiї думка рухаеться навпаки, вiд одиничного до загального. Недолiк iндукції полягае в тому, що вона рiдко бувае повною. Як правило, висновок робиться на основi перелiку обмеженоi кiлькостi предметiв даного класу, що породжуе курйози типу: «всi лебедi бiлi». Не обмежуючи пiзнання iндуктивними висновками, вiн визнавав i дедукцiю — рух вiд загальних iндуктивних висновкiв до фактiв. Загальнi, отриманi через iндукцiю судження, на його думку, слiд перевiряти фактами, зокрема експериментом. Бекон вiрив, що чуттевий досвiд е джерелом загальних iдей. Ця переконанiсть з часом слабшала в кожного наступного емпiрика. Недолiком його методу була недооцiнка ролi математики в новому природознавствi, провiсником якого вiн був. Т. Гоббс посилив роль дедуктивного методу в пiзнаннi, вiддавши належне математицi в науковому знаннi. Мислитель визнавав роль як емпiричного, так i рацiонального пiзнання, щоправда, рацiональне тлумачив як механiчне поеднання та роз’еднання чуттевих iдей. Гоббса спорiднюе з емпiриками номiналiзм щодо розумiння природи загальних понять.

65. Методи наукового пізнання сучасної науки

Метод— спосiб соцiальної дiяльностi в будь-якiй її формi, а не лише в пiзнавальнiй.Метод зводиться до сукупностi певних правил, прийомiв, способiв, норм пiзнання та дiяльностi. Вiн є системою принципiв, вимог, якi орiснтують субскта на вирiшення конкретного завдання, досягнення результатiв у певнiй сферi дiяльностi. Методи бувають спеціальнонаукові, загальнонаукові (аналіз - синтез, індукція — дедукція, моделювання і т. ін.) і філософські (діалектика, феноменологія, герменевтика і т. ін.).

У сучаснiй науцi досить успiшно працюс багаторiвнева концепцiя методологiчного знання. У зв’язку з ци методи наукового пiзнашя за ступенем загальностi й сферою дiяльностi можна подiлити на кiлька основних груп: 1. Фiлософськi методи, серед яких найзагальнiшими та iсторично першими с дiалектичний i метафiзичний. До них належать також аналiтичний (характерний для сучасної аналiтичної фiлософiї), iнтуїтивний, феноменологiчний, герменевтичний та iншi. 2. Загальнонауковi методи (пiдходи) дослiдження, що отримали широкий розвиток i застосування в науцi ХХ ст. Вони виступають як свосрiдна промiжна методологя мiж фiлософiсю та фундаменталы-гими теоретикометодологiчними положениями спецiальних наук. до загальнонаукових найчастiше зараховують такi теоретичнi конструкцi, як iнформацiя, модель, iзоморфiзм, структура, функцiя, система, елемент, оптимальнiсть тощо. 3.Методи мiждисциплiнарного дослiдження як сукупнiсть ряду синтетичних, iнтегративних способiв, якi застосовуються на стихах наук, включаючи й групи наук, що функцiонують у межах певно форми руху матерій. 4.Методи спецiальних наук, тобто сукупнiсть способiв, принципiв пiзнання дослiджуваних прийомiв i процедур, що застосовуються в тiй чи iншiй сферi окремої науки. Методологiя— це, по-перше—систематизована сукупнiсть пiдходiв, способiв, методiв, прийомiв та процедур, що застосовуються в процес наукового пiзнанi-гя та практичнЫ дiяльностi для досягнення наперед визначеноi мети. Такою метою в науково пiзнаннi с отримання iстинного знання або побудова науково теорii та її логiчного обгрунтування, досягнеиля певного ефекту в експериментi чи спостереженнi тощо. Методологiя ставить перед собою завдання з’ясувати умови перетворенкя позитивних наукових знань про дiйснiсть у метод подальшого пiзнання цiеї реальностi, виявити ефективнiсть i межi його продуктивного застосування.

67. Розкрити поняття «соціальна природа свідомості»

Свiдоме вiдношення людини до свiту (умовно — «технологiчний вимiр свiдомостi») виянляеться як вмiння оперувати речами, або як об’ективне знання речей. Другий вимiр свiдомостi («соцiальний») е вияв свiдомостi у ставленi людини до iнших людей. На вiдмiну нiд тваринного свiту, в якому пануе право сильного, людськi вiдносини регулюються певними нормами — моральними, правовими, релiгiйними, полiтичними тощо. Тут свiдомiсть постае як вольовий вчинок, здiйснений особою на основi знання норм. Бути свiдомим у «соцiальному вимiрi» означае знати соцiальнi норми (знати, як буде оцінено її нчинок) i обирати мiж рiзними варiантами дiй. Свiдомiсть саме й полягае у знаннi, вiльному виборi та усвiдомленнi вiдповiдальностi за вибiр. У вiдносинах мiж людьми свiдомiсть можна визначити насамперед як вiдповiдальнiсть (перед iншою людиною, суспiльством, державою). Низький рiвень свiдомостi (моральної, пранової, полiтичної) громадян означае низький рiвень вiдповiдальностi. Звiдси випливае, що людина, яка через психiчне захворювання не несе вiдповiдальностi за власнi вчинки, не е пiдсудною. У неї вiдсутнiй «соцiальний нимiр» свiдомостi, що, до речi, може не позначитися на «технологiчному вимiрi» свiдомостi такої особи. Свiдомiсть виявляе (репрезентуе) себе не лише у ставленні людини до iнших людей, а й у ї ставленнi до самої себе. На вiдмiну вiд тварини, в якої психiка органiчно поеднана з тiлом, у людини «Я» (свiдомiсть) дистандiюеться вiд тiла. «Я» усвiдомлюю свое тiло як щось вiдмiнне вiд моеї свiдомостi, усвiдомлюю його бiологiчнi потреби. При дьому «Я» не зливаюся з тiлом, а нiби перебуваю «поруч» з ним. Зокрема, у певних межах «Я» можу тамувати голод, не спати. За нормального стану «Я» паную над тiлом (контролюю його потреби i спосiб Iх задоволення). За ненормальної ситуації (алкогольна, наркотична залежнiсть, деякi стани психiки — настрої, панiка) тiло пануе над свiдомiстю. Так, за алкогольної та наркотичної залежностi дистандiя мiж свiдомiстю i тiлом «зменшуеться», свiдомiсть поступово втрачае свою автономiю (свободу) й перетворюеться на додаток до тiла, внаслiдок чого людина деградуе до тваринного буття. Схематично свiдомiсть можна подати як вiдношення: (Я) {знання, норми культури) (свiт, iншi люди, власне тiло).