84. Нація: як об’єкт філософського аналізу

До великих соціальних груп, які відіграють надзвичайно важливу роль у суспільному житті, належить і нація. Нація є "природний орган людства" (Й.Г.Гердер), тобто його об'єктивне надбання. Дослідникам важко виявити ознаки, які б повністю виражали природу нації і уможливлювали її уніфіковану дефініцію. Так, французький націолог Е.Ренан сутність нації шукав тільки в духовній сфері, пояснюючи, що "нація — це душа, духовна засада. Дві речі, які, правду кажучи, є по суті те саме, творять цю душу, цей духовний принцип. Одна — це спільне визначення багатої спадщини спогадів. Друга — це теперішня згода і бажання жити разом, вияв волі продовжувати та відновлювати цю неподільну спадщину минулого...". Е.Дюркгейм: "Нація — це людська спільнота, члени якої з етнічних або історичних причин хочуть жити під спільними законами, створивши єдину державу". О.Бауер пов'язує націю із спільністю характеру людей та єдністю їх історичної долі, а відомий американський соціолог Г.Кон — з інтегративною особливістю ідей. Дещо іншої точки зору дотримувався відомий італійський націолог С.Манчіні, який дав світові чи не найдосконалішу систематизацію об'єктивних ознак нації. Серед основних зовнішніх ознак нації Манчіні виділив: 1) спільна територія; 2) спільне походження (razza); спільна мова; 4) спільні звичаї і побут; 5) спільні переживання і спільна історична минувшина; 6) спільне законодавств та спільна релігія. Єдність енергетичних потоків зумовлює, на переконання Гумільова, своєрідну цілісність (емоційну, психологічну, дійову), що позначається на особливостях специфічного фізичного стану людей, який детермінує їхнє об'єднання в соціальну групу, яка згодом підкоряє інші етноси, близькі за ритмом, нав'язуючи їм свій ритм і, таким чином, формуючись у суперетнос — націю. Нації визначають як духовно-біосоціальну даність людства, як така, вона формується завдяки єдності таких факторів: географічного: антропологічно-етнічного культурного історичного: морально-психологічного: економічного. Спільність економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей консолідують людей, надають їх життю конструктивного динамізму, сприяють формуванню ціннісних настанов щодо трудової діяльності. Націю можна визначити як духовно-біосоціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і яка характеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням власної приналежності до певної етнічної групи та спільністю: мови, культури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території ("життєвого простору ")

85. Філософське осмислення процсу антропогенезу

Фiлософська антропологiя — фiлософське вчення про людину, або фiлософiю людини. Кристалiзацiя фiлософського рзумiння людини, особливо на початкових етапах розвитку фiлософiї, вiдбувалася на основi мiфiв, легенд, переказiв i закладених у них iдей, образiв, понять, а також своерiдного дiалогу мiж мiфологiею та фiлософiею. У фiлософії давньої Iндії, людина мислилась як частина свiтової душi, а людське життя - певна форма нескiнченного ланцюга перероджень. У давньогрецькiй фiлософiї спочатку людина не iснуе сама по собi, а е складовою системи певних вiдносин, що тлумачаться як абсолютний порядок i Космос.. Безпосередньо антропологiчна проблематика знаходить свiй вияв у дiяльностi софiстiв i в творчостi автора фiлософськоi етики Сократа, якi вводять людину в буття як головну дiйову особу. Платон стояв на позицiях антропологiчного дуалiзму душi 1 тiла, хоча душу вважав субстанцiею, яка й робить людину людиною, а тiло розглядав як ворожу їй матерiю. У концепції Арiстотеля людина розглядаеться як iстота соцiальна, державна, полiтична. У середньобiчнiй фiлософiї людину трактували передусiм як частину свiтового порядку, встановленого Богом. Вона здебiльшого розглядалася як еднiсть божественної ілюдської природи, яка знаходила свiй вияв в образi Христа. А. Блаженний вважав, що людина е протилежнiстю незалежних душi й тiла, але тiльки душа робить людину людиною. Ф. Аквiнський трактував людину як промiжну iстоту мiж тваринами й ангелами. Вiн обстоював еднiсть душi i тiла, вважав, що душа визначае сутнiсть людини. Фiлософiя Нового часу проблему людини вирiшуе не в мiстичному свiтлi, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонiї. У нiмецькiй класичнiй фiлософії проблема людини перебунала у центрi фiлософських пошукiв. Зокрема, i. Кант вважав питання «що таке людина» головним питанням фiлософії, а саму людину — «найголоннiшим предметом у свiтi». Гегель зосерединся на вираженнi становища людини ли суб’екта духовної дiяльностi i носiя загальнозначимого духу i розуму. Особа, зазначин вiн, на вiдмiну вiд iндивiда, починаеться тiльки з усвiдомлення себе як iстоти «нескiнченної, загальної i вiльної».I лише в сучаснiй фiлософськiй думцi з й яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з вiдкриттям глибинної людської iррацiональностi внутрiшнiй свiт людини, й духовнiсть набувають необхiдної оцiнки. У новiтнiй фiлософiї - тiльки людина мае здатнiсть пiднятися над собою, iдеально вiдмовитись вiд свое емпiричної природи i, пiднявтлись над нею, аналiзувати, оцiнювати її. Невiд’емні ознаки людського:—наявність розуму; —соцiальнiстаь; —цiлеспрямована дiяльнiсяь; —здатанiсть творiння символа; —духовнiсть як мiра якiсностi особи, й людськостi. Людина — поняття, що вiдображае загальнi риси людського роду, тобто характеризуе родову iстоту.