Наддніпрянська україна в 1907–1914 рр.

Переважна більшість депутатів — представники лівих партій і громадських організацій (трудовики, соціал-демократи, народні соціалісти, есери)

Значна кількість обранців від національних районів; особливо непокоїла «Українська думська громада» та її діяльність

+

3 Червня 1907 р. — розгін іі Думи, що означало остаточну поразку революції

Третьочервнева монархія (1907–1914) — союз царя, дворян та великої буржуазії, які об’єдналися у Державній думі з метою придушення революційного руху.

І етап (1907–1911) — пов’язаний з ім’ям П.А.Столипіна і характеризується поєднанням репресивної практики й спроб реформування, модернізації російського суспільства («столипінщина»).

ІІ етап (1911–1917) — характеризується поглибленням політичної кризи, моральним розкладом правлячої верхівки, яка у внутрішній політиці спиралася виключно на силові методи.

Внутрішня політика П.Столипіна

Розпуском ІІ Державної думи й виданням 3 червня 1907 р. нового виборчого закону, в якому ще більше урізувалися права робітників, селян, неросійських народів, було здійснено державний переворот. За новим виборчим законом виборчі права мали тільки 15% населення країни. Вибори до ІІІ Державної думи, проведені влітку й восени 1907 р. врешті дали царату очікуваний результат: вищий законодавчо-представницький орган країни став слухняним царю. Від України було обрано 111 делегатів: 64 поміщика, 13 священників, 20 селян.

Характеризувалася:

• Лавірування між різними політичними силами, що отримало назву бонапартизму; склад ІІІ Думи відтворював блок поміщиків з верхівкою торгівельно-промислової буржуазії: відповідно у Думі було дві більшості: чорносотенно-октябристська й октябристсько-кадетська — уряд Столипіна балансував між цими двома таборами.

• Наступ на революційні сили:

  • обмеження прав робітників, селян та їх партій;

  • розгром робітничих організацій, профспілок, закриття робітничих газет, журналів;

  • репресії (з 131 підсудного учасника донецького збройного повстання винними були визнані 92, з них 8 засуджено до смертної кари; країна вкрилася шибеницями — «столипінські краватки»).

• Насадження ідеології великодержавного шовінізму й посилення національного гноблення:

  • переслідування української мови та культури:

• заборона на видання українських газет, журналів, художньої літератури;

• заборона викладання українською мовою там, де її впровадили в роки революції;

• не дозволялося тлумачити українською мовою незрозумілі для учнів слова;

• заборона вживати слово «Україна», «український народ»;

• закриття українських клубів і кружків, культурно-просвітньої організації «Просвіта»;

• заборона «інородцям» (до яких було віднесено й українців) створювати товариства, клуби, партії, видавати газети на рідній мові (циркуляр Столипіна 1910 р.)

• активізація діяльності правоекстремістських чорносотенних організацій, члени яких переслідували діячів національного руху, вчиняли розправи над ними.

Висновок: діяльність П.Столипіна відіграла негативну роль в суспільно-політичному становищі на Україні, завдала удару національно-визвольному руху, його досягненням у ході революції

• Земельна реформа

Причини:

1. суспільно-політичні: прагнення царизму зберегти велике поміщицьке землеволодіння й розширити соціальну базу на селі за рахунок «міцного одноосібного власника» — куркуля, закріплення в них приватновласницьких настроїв;

2. соціально-економічні: усвідомлення правлячими колами необхідності прискорення розвитку капіталізму на селі (американським шляхом), того що селянська община є гальмом на цьому шляху;

3. демографічні: прагнення ліквідувати аграрне перенаселення є європейській частині імперії шляхом переселення найбільш революційної частини селян у Східні райони Росії.

Заходи:

• дозвіл селянам виходити з общини й закріпляти землю у приватну власність (Указ 9 листопада 1906 р., Закон 14 червня 1910 р.), що руйнувало общинне землеволодіння;

• створення на селі хуторського (хутір — селянське подвір’я з усіма господарськими будівлями, що знаходиться за межами села) і відрубного (відруб — зведення у єдине поле всіх клинів куркуля) землеволодіння; створення Селянського поземельного банку, який скупав поміщицькі землі й продавав їх селянам у кредит;

• проведення переселенської політики.

Результати:

• з 1906 по 1915 рр. з общини на Україні вийшли 468 тис. дворів (30,2%), причому на правобережжі й на Полтавщині общинне землеволодіння зникло взагалі;

• на початок 1916 р. було створено 440 тис. хуторських і відрубних господарств (13% від загальної кількості);

• Україна дала найбільшу кількість переселенців у Сибір — 1 млн, з яких назад повернулося 25%.

Наслідки:

• Прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі, зросла кількість сільськогосподарської техніки, добрив, зросла врожайність у селянських господарствах (на 20% у 1912 р.), зросли посівні площі (з1910 до 1913 р. на 900 тис.).

• Посилення процесу концентрації земельної власності в руках у заміжнього селянства.

• Посилення процесу пауперизації селянства та його соціальної диференціації.

Значення:

• Наступний крок (після реформ 60–70-х рр.. ХІХ ст.) на шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну.

• Прискорення економічного розвитку через розширення внутрішнього ринку, розвиток товарно-грошових відносин;

• Однак, в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленої мети, оскільки реформа не встигла зруйнувати економічні основи феодальних відносин — поміщицького землеволодіння, а фермерське (куркульське) господарство не встигло пустити глибокого коріння.

Причини провалу реформ Столипіна:

1. Непослідовність у проведенні реформ, нестача часу у Столипіна (сам Столипін вважав, що необхідно 20 років).

2. Збереження високих цін на землю.

3. Опір перетворенням з боку великих землевласників, які складали оточення царя та ліворадикальних партій.

Вбивство у вересні 1911 р. П.Столипіна не змінило основних напрямків внутрішньої політики самодержавства. Щоб послабити національний рух, царизм намагався розпалити на Україні антисемітські настрої. Для цього було використано «справу Бейліса». У 1911 р. єврей М.Бейліс був арештований і звинувачений у вбивстві ритуального характеру. Присяжні виправдали Бейліса (1913), спроба розпалити анти єврейські настрої провалилася, але царат не відмовився від великодержавної політики.

Після того, як було заборонено збирати кошти на спорудження пам’ятника Т.Г.Шевченкові, в 1914 р. було заборонено відзначати 100-річчя з дня народження Кобзаря.

Національно-визвольний рух

Національно-визвольний рух характеризувався різнорідним класовим та соціальним складом. В ньому приймали участь робітники, селяни, представники буржуазії й поміщиків та інтелігенції.

Поразка революції привела до кризи в національному русі та його занепаду. Розпадається Українська радикально-демократична партія, припинила своє існування «Спілка». Частина членів УСДРП взяла участь у створенні між партійного політичного об’єднання Товариства українських поступовців (ТУП) у 1907 р., яке очолив І.Шраг. Головним своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, церкви, захист прав українців у Державній думі.

Поступово український національний рух набирає нових обертів. Своєрідним каталізатором стала «справа Бейліса», на захист якого піднялася вся громадськість, в тому числі українські діячі культури М.Коцюбинський, М.Заньковецька, М.Садовський, М.Грушевський, митрополит А.Шептицький. Одним з показників розмаху національно-визвольного руху можна вважати Наказ Катеринославських робітників своєму депутату IV Думи Г.Петровському у 1913 р. В ньому було висунуто 2 головні вимоги: повна свобода й національне самовизначення України та українізація шкіл, розвиток національної культури. Заборона святкувати 100-річчя Т.Шевченка викликало обурення, серед студентів почалися заворушення. Для розгону демонстрацій були використані значні сили поліції й козаків. Це означало, що національно-визвольний рух набув масового характеру. Репресії на зламали, а згуртували характер його учасників.