Війна радянської росії з українською народною республікою. Проголошення незалежності унр.

Спроби більшовицького перевороту в УНР.

Намагаючись скористатися помилками Центральної Ради, більшовики розпочали підготовку нового повстання у Києві. Повстання було зірвано військами Центральної ради, які 30 листопада оточили казарми збільшовизованих частин, роззброїли їх і під вартою в ешелонах відправили до Росії. Провалом закінчилася і спроба захопити Київ силами 2-го гвардійського корпусу, який був перехоплений військами П.Скоропадського під Вінницею. Не досягнувши мети, більшовики відмовилися від орієнтації виключно на збройні методи боротьби. Визнаючи підтримку більшості населення України Центральної Ради, більшовики взяли курс на скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, спроможного здійснити внутрішній переворот — проголосити на території УНР більшовицьку владу. З'їзд, який проходив у Києві 4–6 грудня 1917 p., відбувався у напруженій обстановці:

 Посилення тиску Раднаркому РСФРР, який висунув ультиматум до Центральної Ради.

 Збільшення активності місцевих більшовиків внаслідок цього (3–5 грудня у Києві працювала обласна нарада більшовиків Південно-Західного краю, яка закликала своїх прибічників до рішучої боротьби проти Центральної Ради.

З’їзд відмовився обрати підконтрольний більшовикам орган, який би замінив Центральну Раду і проголосив в УНР більшовицьку владу. За цих умов делегація РСДРП(б) покинула З'їзд.

Ультиматум російського Раднаркому і початок війни більшовиків із Центральною Радою.

Під час роботи З'їзду конфлікт між Українською Центральною Радою і РНК РСФРР досяг свого апогею: 4 грудня 1917 р. було опублікований «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради», підписаний В.Леніним і Л.Троцьким, який містив вимоги, що мали бути виконані протягом двох діб:

 Припинити пропускати через територію України в Росію антибільшовицькі війська (донці з фронта).

 Припинити роззброєння більшовицьких загонів червоногвардійців в Україні і повернути їм зброю.

 Пропускати більшовицькі війська через територію України на Південний фронт.

 Відмовитися від спроб перетворити Південно-Західний фронт в Український і підкорити його Центральній Раді.

Оголосивши ультиматум грубим втручанням у внутрішні справи УНР, Центральна Рада відмовилася виконати вимоги уряду Росії.

Ще не були відомі результати Всеукраїнського з'їзду Рад, а Раднарком 5 грудня 1917 р. ухвалив рішення «вважати Раду в стані війні з нами». Розпочалася підготовка до війни:

 Створено комісію для загального керівництва війною (В.Ленін, Л.Троцький, Й.Сталін; командуючий — В.Антонов-Овсієнко).

 До Брянська, Гомеля і Білгороду стягуються війська.

8 грудня 1917р. раптовим ударом з Білгорода червоні війська захопили Харків.

Проголошення у Харкові радянської влади.

9–12 грудня 1917р. у Харкові зібрався з'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів, до яких приєдналися більшовицька делегація з Києва. Разом вони проголосили себе «Всеукраїнським» (хоча тут було представлено менше третини? Рад України). На ньому було прийнято наступні рішення:

 Проголошення УНР республікою Рад, «федеративною частиною Російської Республіки».

 Обрання Центрального Виконавчого комітету Рад України (ЦВК) — вища державна влада між з’їздами Рад (очолив Ю.Медведев, якого у березні заступив В.Затонський), сформований (17 грудня) більшовицький уряд України — Народний Секретаріат.

 Проголошення плану виключення зі складу УНР найбільш розвинутих регіонів і створення Донецько-Криворізької республіки (початок розчленування України).

Похід більшовицьких військ на Київ. Бій під Кругами.

Сили ворогуючих сторін:

1. Раднарком мав у своєму розпорядженні:

 60 тисяч регулярних військ, що прибули з Росії;

 частини Червоної гвардії, сформовані більшовиками на Україні.

2. УЦР мала у своєму розпорядженні підрозділи Вільного козацтва, включаючи Гайдамацький кіш Слобідської України (командуючий — С.Петлюра), галицький курінь (командуючий — Є.Коновалець), підрозділи отаманів Удовиченка, Присовського та інших  60 тисяч.

Війська Раднаркому складалися з трьох угруповань, які наступали на Київ:

 група, що наступала із Харкова (П.Єгоров);

 група, що наступала із Гомелю (Р.Берзін);

 група, що наступала із Білгороду (А.Знаменський).

В середині грудня 1917 р. ударом із Харкова російські війська захопили важливі залізничні станції: Лозову, Павлоград, Синельникове, ізолювавши калєдінські війська на Дону і Донбасі від фронту. Потім при підтримці місцевих більшовиків було встановлено контроль над Катеринославом (26 грудня), Олександрівськом (10 січня), Миколаєвим (14 січня), Одесою (17 січня), Херсоном (18 січня).

На початку січня 1918 р. червоноармійські частини почали наступ з Харкова на Полтаву та Київ. Разом із ними почали наступ два інші угруповання, які з’єдналися у Бахмачі. Наступ на Київ очолив М.Муравйов. Головні сили УЦР на Правобережжі стримували наступ збільшовизованих частин, що рухалися з фронту.

16 січня 1918 р. загін сотника Омельченка, який складався з 500 студентів, гімназистів, воєнних курсантів, здійснив спробу зупинити більшовицькі війська під станцією Крути. У нерівному бою більшість юних героїв загинула.

Цього ж дня у Києві почалося організоване місцевими більшовиками повстання на заводі «Арсенал», яке відтягнуло на себе значні сили УЦР.

Підійшовши до міста, Муравйов почав його обстріл з гармат. Не маючи достатньої кількості військ для захисту столиці, командування УНР прийняло рішення організовано залишити Київ. 26 січня в місто вступили загони М.Муравйова.

Причини поразки:

1. Причини воєнного характеру:

 неспішність УЦР у створенні власних збройних формувань (оскільки лідери УЦР були соціалістами, то вони взагалі вважали, що в майбутньому армія буде непотрібна, тому в цьому питання цілковито покладалися на Тимчасовий Уряд);

 розпорошеність військ УЦР по всій Україні, в той час, як більшовики зосередили основні сили на головному (Київському) напрямку.

2. Більшість населення України зайняло нейтральну позицію у війні, а населення міст, змішане за етнічним складом, зайняло відкрито пробільшовицькі позиції (втрата УЦР довіри через свою непослідовну політику, з одного боку, з іншого — майстерна агітація більшовиків).