Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

036_zarubezhka_ref

.doc
Скачиваний:
15
Добавлен:
27.02.2016
Размер:
52.74 Кб
Скачать

Харківський гуманітарний університет

«Народна українська академія»

Кафедра українознавства

РЕФЕРАТ

з курсу «Історія зарубіжної літератури»

на тему:

«Легенда про Фауста в європейському фольклорі та літературі»

Виконала:

студ. гр. РП-22

Харченко Анна

Перевірив:

к. філол. н., доцент

Помазан І.О.

Харків 2011

Гете – письменник світового значення. Він збагатив світову літературу своїм безсмертним твором “Фауст”. Усе краще, що було в німецькому Просвітництві XVIII століття було втілено в цьому творі. Літературознавці й до тепер працюють над ним. Однією з актуальних тем є джерела виникнення цієї трагедії, тому в даній роботі я спробувала розглянути цю проблему.

Уміння відрізняти добро від зла, визначати їх природу, відрізняти правдиве від брехливого – невже це не життєва необхідність?

Світова література завжди була помічницею в цьому питанні, та лише тоді, коли твори її вивчалися не фрагментами, не ідеологізовано, а в повному обсязі. Унаслідок цього, я й вирішила заново прочитати гетевску трагедію.

Геніальний твір німецького поета донині є. Кожне покоління вчених береться за його осмислення щоразу як за нове завдання з надією, що до остаточного розкриття таємниці не вистачає ще трохи зусиль, які б довершили напружену працю майже двох століть.

Гуманітарна наука XX століття порушила питання про діалог з минулим як умову виживання сучасної культури. Ми живемо в період переоцінки цінностей. Проте така оцінка може відбуватися лише за умов осмислення духовних засад нашого часу. Усі головні переломні культурно-історичні епохи здійснювали цю необхідну роботу – з’ясування духовно- філософських, культурно-естетичних параметрів свого часу на основі активного діалогу з культурою минулого. Сьогодні такі імена минулого, що дедалі більше відділяється від нас, як Данте, Шекспір, Гете, Шіллер та інші, осмислюються як засадничі для всієї європейської культури і як духовно-ціннісні орієнтири для кожної нації, яка хоче зберегти й примножити власну культуру [2, с. 49].

“Фауст” Гете, можливо, єдиний твір європейської літератури, що породив безпрецедентний дослідницький жанр – Eulaterungen (“коментар”, ”пояснення”, ”тлумачення”), який кількісно навіть переважає і відтісняє далеко на задній план монографічні дослідження [3, с. 7].

Історія написання “Фауста” ретельно досліджена гетезнавцями. Задум “Фауста” виник у юного Гете на межі 60-х та 70-х рр. XVIII ст.. На той час основне першоджерело – “народна книжка” Йоганна Шпітса, що вийшла друком у рідному місті Гете Франкфурті-на-Майні у 1587 р., була забута. “Трагічна історія життя і смерті доктора Фауста” Кристофера Марло ще не була прочитана поетом. Численні барокові вистави, що відзначалися пишними видовищними ефектами, були витіснені зі сцени зусиллями прихильників класицистичних правил і знайшли собі притулок у ляльковому театрі. У 1770-1771 рр. юний Гете ознайомився з легендою саме в такому вигляді, як він пише в автобіографії “Поезія правди”.

Проте йшлося не про випадкове відкриття юнаком для себе одного з багатьох фольклорних сюжетів. Для німців ця легенда мала парадигмальний характер, тобто відображала глибини їх національного характеру, головну спрямованість духовного життя, і навіть етапи становлення культури. Здавалося, німці народжувалися зі знанням легенди. Юний Гете, не знаючи всіх конкретних варіантів її побутування, уже беріг її у своєму духовному єстві. Як геніально обдарований поет, він відчував її потенційні поетичні можливості, відчував приховану духовну енергію, яка в ній сконцентрувалася майже за дві тисячі років.

Першим “Фаустом” у Європі став Симон-волхв з ранньо-християнських апокрифів, який за допомогою язичницької магії демонстрував “чудеса”, але розбився, коли в присутності цісаря Нерона намагався, покладаючись на підтримку диявола, летіти у повітрі. Він возив із собою розпусну жінку, яку видавав за Гелену Троянську. Демонстрація “чудес”, зокрема польотів у повітрі, була обов’язковим елементом пізніших переказів про Фауста. У ті самі часи склався важливий для сюжету мотив угоди з дияволом. Легенда стала своєрідним мірилом для оцінки багатьох історичних осіб та подій. Народна свідомість сприймала їх, прагнучи укласти в рамки певної ментальної схеми, у даному разі легенди. Так відбувався процес народної міфологізації історії.

У виданні “народної книжки” 1599 р. наведено список осіб від X до початку XVI ст., які “уклали угоду з дияволом”. У ньому ми знаходимо імена римських пап і таких учених, як Й. Тритемій, Агріппа, Т. Парацельс та ін. Як бачимо, Фауст був збірним образом. Але образ цей увібрав у себе риси й реальної особи – доктора Йоганна Фауста, життя якого обірвалося у 1540 р.

Багатовіковий процес “збирання” легенди, кристалізації всіх її мотивів та ідейних смислів завершився створенням “народної книжки” наприкінці XVI ст. Після цього почався другий етап життя сюжету – етап жанрової та ідейної диференціації.

“Народна книжка” зазнала чимало переробок: з’явилися такі характерні для середньовіччя “продовження”, зокрема про “фамулуса” Вагнера, який після загибелі Фауста продовжує його знання, але з меншим розмахом; народні драми, лялькові вистави, “балади вуличних співців”, поеми, складені народним “райошним” віршем, численні “книжки заклинань”, що нібито залишилися після Фауста (вони жваво продавалися аж до XIX ст.); сюжет розігрували навіть дресировані собаки, одягнені в костюми Мефістофеля й Фауста. Легенда проникла в Англію, де на її основі створив свою “Трагедію” Кристофер Марло. Імена персонажів легенди згадуються у “Віндзорських жартівницях” Шекспіра.

Після наступу пуританської реакції в Англії численні мандрівні трупи ринули в Німеччину і принесли з собою п’єсу Марло. Проте, відповідно до традицій єлизаветинського театру, серйозні події постали в цьому сюжеті рясно перемішаними з комічними епізодами. Щоб полегшити німецькому глядачеві сприйняття п’єси незнайомою мовою, мандрівні актори запрошували “блазня” – німецького актора, який розважав публіку комічними імпровізаціями рідною мовою в паузах між сценами. Це новаторство так сподобалося глядачеві, що з тих пір Фауст виступав у супроводі комічного слуги або слуг.

Письменник Й.К. Готшед, ревнитель суворих класицистичних смаків, оголосив війну цим комічним персонажам і 1737 р. урочисто спалив опудало такого блазня. Та це не допомогло. Читаючи “Фауста” Гете, помічаємо, що Мефістофель частково перебрав на себе функцію такого комічного слуги і ніс у собі чималу частку плебейського комізму. Така забарвленість відповідає також традиції народної містерії протестантських часів, де диявол зображувався скоріше як кумедний, ніж фатально грізний персонаж [1, с. 54].

Незважаючи на, здавалося б, суто розважальну функцію, сюжет містив у собі заряд вільнодумства, який був пов’язаний із самим часом його народження – добою німецької Реформації. Глядачі завжди відчували в сюжеті це вільнодумство, що й зробило його надзвичайно “пластичним”, здатним, при збереженні загальної “контурної” схеми, змінюватися в деталях і вбирати в себе гострі світоглядні питання різних історичних періодів. Пластичності сюжету сприяв і характер комізму – перехідного, невловимого, “амбівалентного”. Так, уже автохарактеристика реального Фауста, що дійшла до нас, містить дещо від середньовічної сатиричної надмірності й викликає посмішку. Фауста критикували з обох боків: гуманісти за сумнівну вченість у середньовічному дусі (“лжевчений, самознавець і шарлатан”), а лютерани – за нечестивість (“потворне чудовисько і смердюче вмістилище багатьох бісів”) [3, с. 46]. Ці характеристики, здавалося б, визначили тональність народного сюжету. Проте народний сміх позбавлений однозначності і категоричності. Фауст народної легенди постає як той злощасний невдаха чи хвалько у фольклорі, якому дозволяється говорити істину-виклик чи порушувати норми офіційного етикету. Його становище – це становище людини поза офіційною суспільною ієрархією. Фауст приречений на бунт.

Народне світосприйняття характеризується двома рисами. Перша – це консерватизм, прагнення внутрішньо врівноважувати і гармонізувати буття, а всі явища зводити до знайомих, виробленими столітнім досвідом ментальних схем. З цього погляду Фауст, як порушник релігійних приписів і “чорнокнижник”, викликав у натовпу огуду й сміх, що мав заперечувальний характер. Проте інша риса – це вічна незгода, недовіра маси до “офіційної”, конвенційної точки зору, що насаджувалася “згори”, прагнення розглянути явище “зсередини”, тобто з позиції самозбереження і власної користі. З цього погляду Фауст, як сміливець, життєлюб і індивідуаліст, викликає співчуття, а сміх мав стверджувальний характер. Такими ж естетично неоднозначними були взаємини між персонажами сюжету: Фаустом і слугою, Фаустом і Мефістофелем, Мефістофелем і слугою. Такою ж неоднозначною постає контамінація сатиричного і комічного, заперечувального і стверджувального в образах самого Фауста – відступника й сміливця – та Мефістофеля – грізного представника інфернальних сил і дотепного критика людських вад. Досліджено, що соковиті ідіоматичні звороти, якими рясніє мова Мефістофеля, включені в “народну книжку” безпосередньо з популярних у XVI ст. збірок народних прислів’їв та приказок. Цю особливість мови Мефістофеля тонко вловив і передав у своєму творі Гете.

Якщо юного Гете привабив у цьому сюжеті дух бунтарства, індивідуалістичного самоствердження, сміливої непокори, “неконвенційності” поведінки – відповідно до естетично-бунтарської спрямованості самого штюрмерського руху, то в народній легенді він зміг знайти скільки завгодно цих рис.

Мотиви, що спонукали Фауста укласти угоду з Мефістофелем, викладаються в “народній книжці” із серйозною стриманістю, без тіні огиди. Фауст хоче, щоб Мефістофель розкрив йому ті знання, які виходять за межі, встановленні церквою. Народна традиція сприймала ці прагнення як вияв неконвенційної поведінки, а разом з тим засуджувала, оскільки бачила в них загрозу здоровому консерватизмові життя.

Таке історичне підґрунтя легенди, прочитане Гете [3, с. 28-35].

“Фауст”, виданий повністю лише після смерті Гете, став у чомусь чужорідним явищем у німецькій культурі середини XIX століття. Це були роки певного збайдужіння до Гете, слава його була на деякий час затьмарена популярністю Шіллера. Інтерес до “Фауста” спалахнув у Європі на межі XIX-XX століття і вже ніколи не згасав. Тоді ж О. Шпенглер визначив сутність європейської культури, назвавши її “фаустіанською”.

В Україні передові уми ще в XIX столітті оцінили величезну культурну значущість і художні достоїнства Гетевского твору. Наприкінці 1850-х років Шевченко, повернувшись із заслання, наполегливо вчитувався у “Фауста” (у російському перекладі Е. Губера 1838 р.) і характеризував його неодноразово як геніальний твір німецької літератури. У 1880-ті роки Іван Франко у своєму ретельному дослідженні “Фауста” відзначив ті елементи, що були близькі українській ментальності [3, с. 9].

Майже за два століття тлумачі “забовкали” знамениту легенду про Сатану і Вченого. В неї додали версії оперного лібрето, іноді далекого від істинного змісту твору. Образи Фауста й Мефістофеля в розмовах про них багато в чому втратили ті ознаки, якими наділив їх сам Гете. Усе це нарешті призвело до неправильного трактування навіть самого конфлікту трагедії [2, с. 49].

Аналіз робіт показав, що легенда про Фауста в європейській літературі існувала ще до Гете. Але автор, на основі цієї легенди, створив книгу, що стала значним внеском не лише в німецьку, а й світову літературу.

Список літератури:

  1. Аникст А. Гете и Фауст: От замысла к свершению / А. Аникст. – М.: Книга, 1983. – 271 с.

  2. Васькова Т. Е. Сатанее самого Сатаны (Новое прочтение трагедии И.В. Гете, в основе которого – глубокое проникновение в художественную ткань произведения, актуализация его содержания) / Т. Е. Васькова // Відродження. – 1993. – № 3-4. – С. 49 – 52.

  3. Шалагінов Б. Б. “Фауст” Й. В. Гете Містерія. Міф. Утопія: до проблем духовної сутності людини в німецькій літературі XVIII-XIX ст. / Б. Б. Шалагінов – К.: Вежа, 2002. – 280 с.

7