Україна у другій половині 1919 року

Боротьба між білими, червоними військами та військами УНР визначала характер бойових дій у другій половині 1919 р.

Наступ білогвардійців

Січень — початок боїв на півдні: війська генерала Денікіна потіснили Червону армію в Донбасі.

19 травня — денікінські війська перейшли у наступ на всій донецькій дільниці Південного фронту й захопили Луганськ (27 травня). Кіннота генерала Шкуро за підтримці танків прорвала фронт — бригада Махна, послаблена попередніми боями, не витримала та почала відступ.

Червень — захоплені Харків, а потім Катеринослав. Надалі просування на Лівобережжі відбувалося на Полтаву. Форсувавши Дніпро й захопивши Черкаси, денікінці розгорнули наступ на Київ та Миколаїв. Вздовж Чорноморського узбережжя — на Одесу (генерал Шиллінг).

25 червня — захоплено Царицин. Успіхи дозволили Денікіну оголосити про наступ на Москву («Московська директива», яка передбачала комбінований удар на Москву через Поволжя (Кавказька армія барона П.Врангеля), через Вороніж (Донська армія), через Курськ—Орел—Тулу (Добровольча армія Май-Маєвського)).

Причини успіхів Денікіна:

1. недооцінка командуванням Червоної Армії сил Денікіна (вважаючи загрозу на півдні незначною, Ленін вимагав від командування організувати військову допомогу Радянській владі в Угорщині, для чого розпочато було концентрацію військ на кордоні з Румунією);

2. помилкова політика більшовиків — заколоти й повстання (Україна + донські козаки);

3. значна допомога від Антанти (У.Черчілль про армію Денікіна: «Це моя армія»).

Контрнаступ об’єднаних українських армій

В липні 1919 р. внаслідок поразок (контролювався клаптик української землі: 90 км у глибину і 350 км у ширину) відбулося об’єднання військ УНР та УГА. Чисельність військ у розпорядженні головного отамана УНР досягла 80 тис. (50 тис. галичан + 15 військ УНР + 15 тис. повстанців під командуванням Зеленого и Ангела за лінією фронту). Для координації дій створено Штаб головного отамана (генерал М.Юнаков).

Об’єднання різко змінило стратегічну ситуацію на Правобережжі.

12 серпня 1919 р. українські війська перейшли у наступ, який відбувався у трьох напрямках: на Одесу (сили УНР: дивізія полковника О.Удовиченка й загони отаманів В. і Г.Тютюнників), на Житомир (2 галицький корпус і січові стрільці під загальним командуванням полковника Вольфа) та на Київ (галичани: 1 і 3 галицькі корпуси під загальним командуванням генерала А.Кравса).

Не зустрічаючи серйозного опору війська швидко просувалися у трьох напрямках. Просування відбувалося за сприятливих умов, адже більшість населення розчарувалося у більшовицьких експериментах.

30 серпня 1919 р. війська Кравса вступили до Києва. Майже водночас до міста увійшли денікінці під командуванням М.Бредова. Білогвардійці, не дивлячись на малочисельність, добилися від Кравса встановлення вигідної демаркаційної лінії: українці відступили аж до Василькова, що мало катастрофічні наслідки, підірвавши в першу чергу моральний дух армії.

Поразка армій УНР

24(?) вересня Денікін перейшов у наступ проти українських військ. У подальший перебіг подій втрутився Н.Махно, який залишивши петлюрівцям поранених та хворих, з боєм прорвався на тачанках через фронт і почав руйнувати тили Денікіна. Через те наступ денікінців тимчасово захлинувся.

Першою припинила збройний опір УГА, підписавши угоду про перехід на бік Денікіна (5 листопада). Фронт перестав існувати. Не зустрічаючи серйозного опору, денікінці розпочали новий наступ.

Листопадова катастрофа справила величезний вплив: Петрушевич виїхав до Відня, Директорія розпалася (Швець та Макаренко передали свої повноваження Петлюрі).

Єдино можливою формою опору за таких обставин була партизанська боротьба: 6 грудня частина військ УНР на чолі з генералом М.Омельяновичем-Павленком вирушили в рейд по тилах противника — «Зимовий похід». Рейд тривав понад п’ять місяців, війська подолали збоями більш ніж дві тисячі кілометрів і навесні 1920 р. перейшли у зайняті поляками райони.

Причини поразки Директорії:

1. Необхідність битися на три фронти — «трикутник смерті».

2. Відсутність єдності:

а) соціально-психологічні розбіжності між галичанами та наддніпрянцями;

б) ідеологічні розбіжності (Петлюра та його оточення вважали Петрушевича «реакціонером», а ті, в свою чергу, вбачали у наддніпрянцях радикалів і навіть «напівбільшовиків»);

в) розбіжності у зовнішньополітичній орієнтації (Петрушевич і його уряд орієнтувалися на боротьбу з Польщею та Радянською Росією і були готові до союзу з Денікіним, тоді як наддніпрянці вбачали у поляках та більшовиках можливих союзників а у Денікіні — ворога).

3. Наслідки «Київської катастрофи»:

 підірвала моральний дух армії та населення;

 позбавила останньої можливості відновити військово-технічний потенціал.

4. Відсутність боєприпасів й спорядження та неможливість їх отримання за умови зовнішньополітичної ізоляції.

5. Окупація поляками Західної Волині та Поділля залишила українців без тилу.

6. Епідемії, які через брак медикаментів супроводжувалися великою смертністю.

Денікінський режим

Денікінський режим терористичної диктатури був спрямований на реставрацію царських порядків і не рахувався з національними інтересами українців, інтересами трудового народу:

1. Україна поділялася на три області (Харківську, Київську і Новоросійську) на чолі з «головноначальствуючими», тобто генерал-губернаторами з необмеженими повноваженнями (В.З.Май-Маєвський, О.М.Драгомиров, М.М.Шиллінг).

2. Поновлювалося поміщицьке землеволодіння — з допомогою військових команд у селян забирали землю й реманент; проведення аграрної реформи відкладалося на післявоєнний період.

3. Реквізиції хліба й продовольства.

4. Насильна мобілізація до армії.

5. Ліквідація соціальних завоювань трудящих: скасування 8-годонниго робочого дня, подекуди він тривав 11–12 годин; розганялися «некеровані» профспілки; участь у страйках жорстоко каралася і т. д.

6. Поновлювалося національне гноблення:

— українська мова дозволялася у приватних навчальних закладах;

— закривалися деякі українські газети і журнали, книги вилучалися з бібліотек і книгарень, вводилася цензура;

— наказ про зняття портретів Т.Шевченка;

— відродження чорносотенних організацій (група чорносотенців розбила у Києві бюст Шевченка);

— знімалися написані українською мовою вивіски;

— позбавлена приміщення й коштів фактично Українська академія наук.

7. Культивувалися національний розбрат, ворожнеча, ненависть до національних меншин (влаштовано 400 єврейських погромів).

8. Терор (масові страти, в’язниці переповнені, військово-польові суди, розправи контррозвідки).

Боротьба в денікінському тилу

Політика денікінщини викликала хвилю обурення найширших мас населення України. Навіть ті, що до цього радо вітали білогвардійські війська, стали в опозицію. В містах формувалося антиденікінське підпілля, на селі спалахували повстання.

Виступи прагнули очолити різні політичні партії:

— більшовики створили За фронтове бюро для керівництва діяльністю підпільних більшовицьких організацій і розгортання повстанської боротьби у тилу денікінців;

— українські соціал-демократи та есери утворили міжпартійний орган — Центральний український повстанський комітет (ЦУПКом);

— значним впливом на півдні користувалися анархісти на чолі з Н.Махном.

Восени в Україні діяли сотні селянських загонів, в яких налічувалося щонайменше 100 тис. бійців. Повстанці звільняли хоча й ненадовго навіть такі великі міста як Новомосковск (тричі), Полтаву (двічі), Єлисаветград, Кременчук.

У вересні 1919 р. відбулося повстання у с. Баштанка (Миколаївщина). Повстанці вигнали денікінців і проголосили Баштанську республіку, яка трималася два місяці. Хоча з часом денікінцям вдалося придушити повстання й спалити Баштанку, але нова республіка утворилася неподалік — с. Висунськ.

Вирішальним на Катеринославщині був вплив «батьки» Махна. 26 вересня 1919 р., уклавши домовленість з Петлюрою, Махно прорвав денікінський фронт і вийшов на оперативний простір. Надзвичайно рухлива армія Махна, яка сягала 30 тис. чоловік, відзначалася надзвичайною рухливістю — піхота, посаджена на тачанки з кулеметами, у супроводі кінноти долали за добу майже 100 км.

У жовтні під контроль Махна перейшла величезна територія від Перекопа до Бердянська та Маріуполя і від Каховки до Синельникова. 29 жовтня махновці вибили денікінців з Катеринослава і утримували до початку грудня.

На звільнених територіях махновці встановлювали свої порядки, які будувалися на принципах анархо-комунізму:

 земля передавалася селянам, фабрики і заводи — колективам робітників;

 створювалися Вільні Ради для регулювання господарської, культурної, санітарно-медичної та інших галузей суспільного життя.

Контрнаступ радянських військ і поразка денікінців

11 жовтня 1919 р. — контрнаступ більшовицьких військ. У запеклих боях під Кромами та Воронежем, що тривали безперервно 20 діб, були розгромлені найкращі офіцерські полки.

12 грудня 1919 р. — звільнено Харків. Денікінці залишили Київ. Фронт почав розвалюватися.

Початок січня 1920 р. — Червона армія повністю зайняла Донбас.

Січень-лютий 1920 р. — бої на Правобережжі. Звільнені Миколаїв і Херсон, а за підтримки робітників, що підняли повстання, звільнено Одесу (7 лютого).

Початок березня 1920 р. — склав зброю останній оплот білогвардійців Новоросійськ. Лише невдалий штурм Перекопа дозволив залишити під їх контролем Крим.

Причини поразки Денікіна:

 антинародна політика, яка викликала постійні повстання в тилу й небажання солдат битися за чужі їм інтереси;

 великодержавний шовінізм Денікіна, який зробив неможливим союз з представниками українських (С.Петлюра), польських (Ю.Пілсудський), фінляндських (К.Маннергейм) національних сил;

 чисельна перевага більшовицьких військ.