Україна в роки революції 1905–1907 рр.

Передумови революції

1. Безземелля селян.

2. Жорстока, фактично ненормована експлуатація робітників до того ж позбавлених політичних прав.

3. Збереження самодержавства та відсутність демократичних свобод.

4. Національне гноблення: Росія — «в’язниця народів».

Всі ці фактори значно посилила поразка у війні з Японією.

Початком революції стала «Кривава неділя» — розстріл мирної демонстрації у Санкт-Петербурзі царськими військами 9 січня 1905 р.

Масові соціальні виступи

У знак солідарності та протесту у зв’язку з подіями у столиці почалися страйки у пролетарських центрах України: Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. На початку січня–березня 1905 р. страйкувало 170 тис. чоловік.

Під впливом робітничого руху піднялося на боротьбу й селянство, але його виступи у більшості випадків набули характеру масових погромів поміщицьких маєтків. Так, навесні 1905 р. Селяни розгромили маєток поміщика Терещенка у Сумському повіті, вивезли все майно, хліб, реманент, цукровий завод зруйнували й спалили. На протязі першої половини 1905 р. селянські виступи мали місце в половині повітів.

Посилились соціальні протиріччя між різними верствами селянства. У селі Вихвостові Чернігівської губернії в жовтні 1905 р. селяни розгромили поміщицький маєток, спалили винокурню. Після цього багатії організували самосуд над 15 найбільш активними учасниками виступу й по-звірячому вбили їх. М.Коцюбинський описав цю трагедію у повісті «Фата Моргана».

Під час Жовтневого загального страйку 1905 р. на Україні страйкувало 120 тис. робітників. Життя на заводах та фабриках, шахтах і копальнях на транспорті замерло.

У ході революції в Києві, Катеринославі, Луганську, Горлівці, Єнакієве виникли Ради робітничих депутатів. У них співпрацювали соціал-демократи та есери, представники національних партій. Ради вводять 8-годинний робочий день, встановлюють ціни на продукти у заводських лавках, організовують охорону населення від погромників. Водночас з Радами створюються перші профспілкові об’єднання.

В авангарді революційної боротьби йшли російські соціалістичні партії: соціал-демократи (в свою чергу поділялися на два крила: радикальне — більшовики та помірковані — меншовики) і соціалісти-революціонери (есери). Чисельність і вплив українських національних партій в Україні були значно меншими, ніж загальноросійських.

Збройні повстання

На Україні підготовкою збройних повстань займалися активісти різноманітних партійних організацій: більшовики, есери, анархісти.

Повстання на панцернику «Потьомкін». Повстання на Чорноморському флоті готувала «Севастопольська матроська централка», куди входили матроси, члени різних партійних організацій. На «Потьомкіні» підпільну організацію очолювали більшовик Г.Вакуленчук й анархіст О.Матюшенко. 14 червня 1905 р. у відкритому морі стихійно спалахнуло повстання: офіцери були перебиті, загинув Г.Вакуленчук. Командування прийняв О.Матюшенко. Через кілька днів через брак вугілля, харчів та питної води команда панцерника здалося 25 червня в румунському порту Констанці.

Повстання П.П.Шмідта. 15–16 листопада в Севастополі повстали моряки 12 кораблів. Очолити повстання вони запросили П.П.Шмідта; повсталі вимагали від царя скликання Установчих зборів. Після 13-годинного бою повстання було придушено. Шмідт та інші керівники повстання за вироком воєнно-морського суду були розстріляні.

Повстання Б.Жадановського. 18 листопада у Києві майже 1 тис. озброєних солдатів на чолі з підпоручиком Б.Жадановським вийшли на демонстрацію. До них приєдналися 4 тис. робітників. На Галицькій площі демонстрація була розстріляна. Жаданівського було важко поранено. Спроба збудувати барикаду не увінчалася успіхом. Загальні втрати з обох сторін — 250 вбитих і поранених.

Повстання у грудні 1905 р. Найвищого підйому збройна боротьба проти царизму в Україні досягло в грудні 1905 р. й відбувалося під впливом грудневого повстання у Москві; повстання спалахнули у Харкові, Катеринославі, Олександрівці. 16–17 грудня у Горлівці повстало 4 тис. робітників; їх очолили більшовик О.Гречньов, безпартійний П.Гуртовий, есер П.Дейнега; після 6-годинного бою, втративши 300 чол. повстанці були розгромлені царськими військами.

Сорочинська трагедія. Вимагаючи звільнити заарештованого товариша, мешканці с. Великі Сорочинці (Полтавщина), в середині грудня 1905 р. вчинили збройний опір козакам, Прибулий через три дні загін карателів жорстоко розправився з повстанцями.

Причини поразки повстань:

1. Відсутність єдності серед революційних партій.

2. Неорганізованість і стихійність повстань.

3. Слабка технічна підготовка повстанців.

4. Відсутність досвіду.

Національний рух

В роки революції на передній край громадсько-політичної боротьби було висунуто українське національне питання. Громадськість України боролася проти національного гноблення, за право навчатися на рідній мові, використовувати її у печаті, на сцені у державних установах.

Українська печать — виникає після Маніфесту 17 жовтня; першим виданням був журнал «Хлібороб», який видавали брати Шемети у Лубнах; у 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі та інших містах України, а також у Петербурзі й Москві виходили 18 українських газет і журналів.

«Киевская Старина» залишалася одним з легітимних засобів формування української свідомості. У 1906 р. журнал набув нового вигляду, змінив назву на «Україна» і став україномовним. У такому вигляді правонаступниця «Киевской Старины» — «Україна» проіснувала до 1907 р.

«Просвіти» — українські самодіяльні культурно-просвітні організації, які очолювалися демократичними та ліберальними діячами з середовища національно свідомої інтелігенції (у Києві — Б.Грінченко, Л.Українка, М.Лисенко, у Чернігові — М.Коцюбинський, у Полтаві — П.Мирний, у Катеринославі — Д.Яворницький, у Миколаєві — М.Аркас); прагнули розвивати національну самосвідомість, для чого організовували бібліотеки й читальні, налагоджували випуск на українській мові науково-популярної літератури, організовували лекції й спектаклі на українській мові, створювали школи з українською мовою викладання (М.Аркас у с. Богданівка на Миколаївщині); уряд всіляко протидіяв діяльності «Просвіт».

Вища школа — з 1905 р. за вимогою студентів і громадськості починається викладання в університетах на українській мові (М.Грушевський — історія України в Одесі, О.Сумцов — історія української літератури у Харкові); у 1906 р. до Києва переїхав М.Грушевський та переніс із собою видання «Літературно-наукового вісника», навколо якого об’єдналися українські письменники; у 1907 р. у Києві засновується українське наукове товариство на чолі з М.Грушевським; величезне значення мав вихід у світ «Нарису історії українського народу» М.Грушевського та «Історії України-Руси» М.Аркаса.

Керівництво українським національним рухом

За керівництво національним рухом в Україні змагалися між собою політичні партії.

Найчисельнішою на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона закликала пролетаріат до збройної революційної боротьби та пропонувала демократично розв’язати земельне питання.

РУП наприкінці 1905 р. змінила назву і стала йменуватися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). Не дивлячись на заяви її лідерів, що за своєю прогримаю вони ближче до більшовиків, вони здебільше не знаходили з ними спільної мови. Безрезультатно закінчилася спроба приєднатися до РСДРП на федеративних засадах.

На поміркованих позиціях перебували члени УДРП, що зближувало їх з російськими кадетами.

Єдиною партією, яка пропонувала блок усіх українських партій була самостійницька УНП.

Маніфест 17 жовтня 1905 р.

Наляканий масовим народним рухом імператор Микола ІІ проголосив Маніфест, який надавав населенню Росії свободу слова, друку, зборів і релігії, цар обіцяв також скликати Державну думу й наділити її демократичними правами.

Проголошення Маніфесту розкололо у революційний рух:

1) поміркована частина, вважаючи, що мета революції досягнута, припинила боротьбу, направивши її у парламентські форми;

2) радикально налаштовані ліві сили, вбачаючи у Маніфесті ознаку слабкості та безсилля царату, закликали до продовження революції, та її переростання у збройне повстання.

Водночас представники консервативних сил, вбачаючи у подальшому розвитку революції загрозу не тільки існуючому ладу, але й собі, перейшли у контрнаступ. Ударною силою контрреволюції стали «чорносотенці», які чинили самосуд над учасниками революції, влаштовували погроми, які в першу чергу зачіпали єврейське населення Росії.

Діяльність української громади у І та ІІ Державній думі

І Державна дума

Вибори відбулися весною 1906 р. в умовах репресій і арештів. Ліві партії бойкотували вибори й не приймали участі у роботі Думи. Від України було обрано 102 депутати, серед них 24 поміщика, 26 представників інтелігенції, 42 селянина.

У Думі сформувалася «Українська думська громада», що об’єднувала 45 депутатів; голова — адвокат з Чернігова І.Шраг, серед членів — В.Шемет, Ф.Штейнгель, О.Вязлов та інші. «Думська громада» видавала свій друкований орган «Український вісник» (редактор М.Словинський), в якому співпрацювали М.Грушевський, М.Туган-Барановський, І.Франко, О.Русов та інші. Політична платформа — вимога автономії у складі Росії. М.Грушевський склав декларацію, яка вимагала автономії України. Але проголосити її з думської трибуни не судилося — через 72 дні роботи (8 червня 1906 р.) Думу було розігнано.

ІІ Державна дума

Вибори відбулися у січні 1907 р.; участь у них приймали всі політичні партії, внаслідок чого ІІ Дума стала ще більш «лівою» (з 102 представників України 65 чол. були трудовиками, кадетами, соціал-демократами, 29 — октябристами та поміркованими).

47 делегатів створили «Українську думську громаду», що видавала свій журнал «Рідне слово» («Вісті з Думи»). Думську платформу громади складали вимоги УДРП: автономія України; українізація школи, церкви й держави; введення демократичних свобод, амністія політичним в’язням; впровадження в університетах кафедр української мови, літератури й історії. В центрі уваги ІІ Думи було земельне питання. Через своїх делегатів українські селяни вимагали ліквідації поміщицького землеволодіння.

В умовах поразки революції цар Микола ІІ 3 червня 1907 р. видав указ про розпуск парламенту (102 дні). Зміна виборчого закону (знижено представництво від селян та національних меншин), розгін Думи носив характер державного перевороту. В Росії почалася епоха реакції.

Значення діяльності української думської громади: набуття національного політичного досвіду, що мало величезне значення в умовах боротьби за створення власної держави.