3. Час відпочинку

Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Конституції України). Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної від­пустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окре­мих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімаль­на тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Часом відпочинку слід вважати час, протягом якого працівник не повинен виконувати трудові обов'язки та який він має право використати за власним розсудом.

Законодавством про працю встановлено такі види часу відпочинку: перерви протягом робочого дня (зміни); щоден­ний відпочинок (перерви між змінами); щотижневий безпере­рвний відпочинок (вихідні дні); неробочі та святкові дні; від­пустки.

Відповідно до ст. 66 КЗпП працівникам надається пе­рерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Перерва не включається в робочий час, вона повинна надаватися, як правило, через 4 години після початку роботи. Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використо­вують перерву за своїм розсудом. У цей час вони можуть від­лучатися з місця роботи. На тих роботах, де за умовами виро­бництва перерву встановити не можна, працівнику має бути надана можливість прийому їжі протягом робочого часу. Пе­релік таких робіт, порядок і місце прийому їжі встановлюють­ся власником або уповноваженим ним органом за погоджен­ням з профспілковим комітетом підприємства, установи, ор­ганізації.

Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як 42 год. (ст. 70 КЗпП).

За загальним правилом робота у вихідні дні забороне­на. У ст. 71 КЗпП передбачено винятковий порядок залучення окремих працівників до роботи в ці дні. Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншо­го дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі (ст. 72 КЗпП).

У святкові і неробочі дні допускаються роботи, при­пинення яких неможливо через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), ро­боти, викликані необхідністю обслуговування населення, а також невідкладні ремонтні і вантажно-розвантажувальні ро­боти (ст. 73 КЗпП).

Громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а та­кож працюють за трудовим договором у фізичної особи, на­даються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збере­женням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати (ст. 74 КЗпП).

У Законі України "Про відпустки" від 15.11.1996 р. встановлено такі види відпусток:

1. щорічні відпустки (основна; додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством);

2. додаткові відпустки у зв'язку з навчанням;

3. творчі відпустки;

4. соціальні відпустки (у зв'язку з вагітністю та поло­гами; по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей);

5. відпустки без збереження заробітної плати.

Щорічна основна відпустка надається працівникам строком не менш як 24 календарні дні за відпрацьований робо­чий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Особам у віці до 18-ти років надається щорічна основ­на відпустка тривалістю 31 календарний день.