2.3. Література і мистецтво.

Однак дух «відлиги» - загального ідеологічного потепління - вия­вив себе у літературі і мистецтві, де розвинувся талант покоління «шістдесятників» (від часу діяльності - 60-і pp.). О.Довженко опублі­кував повість «Зачарована Десна», Б.Антоненко-Давидович роман «За ширмою», Г.Тютюнник - роман «Вир», Л.Первомайський — роман «Ди­кий мед», які істотно розширювали рамки усталеного соцреалізму.

У 1962 р. промовив до Вітчизни своєю поетичною збіркою «Тиша і грім» молодий Василь Симоненко:

«Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мрію і творю: Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю».

Режим не пробачив поету освідчення в любові Україні. У 1963 p., після звірячого побиття «невідомими», поета не стало. Така ж доля у 70-і pp. спіткала талановитих художницю Аллу Горську і композитора Володимира Івасюка.

Характеризуючи «шестидесятників», їх соратник Євген Сверстюк зазначив:

«Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і демонстрував теорію партійної літератури.

Іван Драч приніс перші вірші незвичайні і незрозумілі так, наче його не вчили, про що і як треба писати...

Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щи­рості і відвертості.

Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і ме­тафори його звучали апокаліптично.

Ліна Костенко зрідка виступала з віршами, але то були вірші тако­го звучання, наче вся радянська поезія до неї неістотна...»

Високу оцінку громадськості отримали і прозаїки В.Шевчук. Є.Гуцало, В.Дрозд, художники В.Зарецький, А.Горська, Л.Семикіна, Г.Севрук, П.Заливаха. Сміливу громадянську позицію зайняли письменник Віктор Некрасов, автор правдивої повісті «В окопах Сталинграда», ре­жисер Лесь Танюк, кінорежисер Сергій Параджанов («Тіні забутих предків»), перекладач Микола Лукаш.

Музичне мистецтво поповнилося третьою симфонією Бориса Лятошинського, операми Григорія Майбороди «Мілана» та Юлія Мейтуса «Украдене щастя». Великої популярності в народі набули у цей час пісні В.Івасюка П.Майбороди, А.Філіпенка, І.Шамо.

...

2. Духовний стан українського народу

2.1. Освіта.

На тлі бадьорих заяв влади про переваги «соціалістичного способу життя», які розповсюджували монополізовані КПРС, ЗМІ, погіршу­вався духовний стан людей. Це проявилося і в розхвалюваних пропа­гандою галузях освіти і науки, де формувався «найбільш освічений народ світу».

Народна освіта перебувала у стані постійного експериментування, зазнавала політизації, російщення. У 1966-1967 pp. у школах республіки розпочався перехід на нові навчальні програми. Вводилися курси сус­пільствознавства, «Основи радянської держави і права», розширював­ся за рахунок історії КПРС шкільний курс історії.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР 1972 р. та «Основа­ми законодавства про освіту» забезпечувалася обов'язкова середня ос­віта незалежно від бажання громадян. Для цього практикувалися ма­лоефективні вечірня та заочна форми навчання, куди направляли вчитися тих, хто у віці до 45 р. не мав середньої освіти. Обов'язковість середньої освіти вела до знецінення знань. Бюрократичні структури управління освітою принижували особистість вчителя, заохочували його до окозамилювання в погоні за процентами успішності. Зарплата вчителя була занизькою, зате багато було громадських доручень.

У 60-х - 80-х роках робився наголос на трудовому вихованні. Школи попали в залежність від результатів допомоги їм шефів. З'я­вилися навчально-виробничі комбінати, якими на кінець 70-х було охоплено близько 2 млн. школярів. Негативні наслідки для села мало скорочення з 1960 по 1980 pp. на 9,3 тис. початкових і восьмирічних шкіл.

У середній спеціальній та вищій освіті зміни мали переважно кількісний характер. Розширено мережу професійно-технічних учи­лищ (ПТУ) та перелік спеціальностей, за якими велася підготовка кадрів. Кількість студентів у 1980 р. збільшилася до 680 тис. За 1960-1980 pp. було підготовлено 3,8 млн. фахівців із спеціальною освітою та 2,5 млн. - з вищою. У 1980 р. в республіці з населенням 50,1 млн. чоловік, працювало 5,3 млн. спеціалістів з вищою і середньою осві­тою.