21.3. Особливості культурного розвитку

Культурне життя в Україні було невід'ємною частиною повоєнного відродження. У тяжкому становищі опинили­ся освітні заклади, особливо в сільських районах, тому в Україні розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл влас­ними силами. Протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1958 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової се­мирічної освіти. Наприкінці 50-х років в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл — у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. Однак поглиблювалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Так, «Історія СРСР» у школі починалася історією Російської імперії, яка пере­ходила в історію СРСР. Лише у 30 % шкіл навчання про­водилось українською мовою. З 1948 р. до 1954 р. кіль­кість українських шкіл зменшилася з 26 тис. до 25 тис, а російських збільшилася з 2720 до 4051. У 1953 р. в шко­лах з українською мовою навчання налічувалося 1,4 млн. учнів, а в російських і змішаних — 3,9 млн.

Протягом першої повоєнної п'ятирічки було відновле­но роботу всіх вищих навчальних закладів республіки, яких наприкінці 1950 р. було 160. Тільки на стаціонарних відділеннях цих закладів навчалося понад 200 тис. студен­тів. За 1946—1950 pp. в Україні було підготовлено понад 126 тис. спеціалістів із вищою освітою.

Уже через три роки було відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почалися розробки й дослідження в таких галузях науки, як ядерна й теоретична фізика, металофі­зика та ін. Проте виток репресій, пошуки «безрідних кос­мополітів» ускладнювали діяльність наукових колекти­вів. У серпні 1947 року з'явилася постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Безпідставній критиці в ній було піддано праці, видані в передвоєнні та воєнні роки: «Короткий курс історії України» за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова, «Нариси історії України» за редакцією К. Гус­листого, Ф. Ястребова. Після сесії ВАСГНІЛ (серпень 1948 року), яка завершила розгром «реакційної теорії менделізму-морганізму», жертвами лисенківщини стали академік АН УРСР М. Гришко, завідувач кафедри дарвінізму про­фесор С. Гершензон (Київський університет), завідувач ка­федри дарвінізму і генетики, професор І. Поляков (Харків­ський університет), професор Л. Делоне (Харківський сільськогосподарський інститут) та ін. Було розкритико­вано підручник для вузів «Курс генетики» М. Гришка і Л. Делоне.

Прийнята влітку 1946 р. постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград» в Україні ініціювала від­повідні постанови ЦК КП(б)У: «Про перекручення і помил­ки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі іс­торії української літератури"» (24 серпня 1946 року), «Про журнал сатири і гумору "Перець"» (19 вересня 1946 року), «Про журнал "Вітчизна"» (1 жовтня 1946 року), «Про ре­пертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (20 жовтня 1946 року) та багато інших. Ці документи суб'єктивно оцінювали й спотворю­вали загальне становище у літературі та мистецтві.

Ідеологічна ситуація в Україні погіршилася після того, як ЦК КП(б)У знову очолив Л. Каганович. У пресі з'явили­ся статті, які вихваляли роль Кагановича в розгромі «хвильовизму» в Україні. Він звинувачував у буржуазному націоналізмі відомих майстрів літератури П. Панча (за ро­ман «Гомоніла Україна»), А. Малишка, С. Крижанівського, І. Неходу, В. Бичка, М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка та ін., ганебно шельмував кіносценарій О. Дов­женка «Україна в огні».

Довженко Олександр Петрович (1894—1956) — один із основоположників українського кіномистецтва, пись­менник, художник. У 1914 р. закінчив Глухівський учительський інститут, навчався в Київському комерційному інституті та Академії мистецтв. З 1926 р. працював на Одеській кінофабриці, де створив кілька короткометраж­них фільмів. Протягом 1936—1941 pp. був режисером Ки­ївської кіностудії художніх фільмів. У роки війни створив низку документальних фільмів про визволення України від фашистських загарбників. Творець художніх фільмів «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Щорс» (1939), «Пое­ма про море» (1956) та ін. За кіносценарій «Україна в огні» (1943) був підданий нищівній критиці.

На пленумі Спілки письменників у вересні 1947 р. О. Корнійчук у своїй доповіді звинуватив М. Рильського, І. Сенченка, Ю. Яновського, редколегію журналу «Дніп­ро» та його редактора А. Малишка в націоналізмі.

Починаючи з 1948 р., в СРСР, за вказівкою Сталіна, почалася боротьба з «безродними космополітами» серед творчої інтелігенції. Завершилася ця кампанія розгромом Єврейського антифашистського комітету і «справою ліка­рів». За звинуваченнями у міжнародному сіонізмі було за­арештовано 110 осіб, із яких 10 засуджено до розстрілу. «Справа лікарів», яка негативно позначилася і на долі ук­раїнської інтелігенції, досі всебічно не досліджена. Однією з причин цієї «справи» була патологічна недовіра Сталіна до лікарів, які, ймовірно, були причетні до загибелі Фрунзе та Жданова. Лікарі кремлівської лікарні після арешту визнали під тортурами себе винними у смерті Жданова. Із 9 заарештованих 6 були євреї, а за логікою Сталіна — агенти міжнародного сіонізму. Планувалася репресивна кампанія в СРСР і в Україні проти євреїв. За вказівкою Сталіна у лютому 1953 р. мільйонним тиражем було від­друковано брошуру члена президії ЦК КПРС, філософа Д. Чеснокова «Чому необхідно було виселити євреїв з про­мислових районів країни». її вихід у світ було приурочено до вироку «вбивцям у білих халатах», яких повинні були 5 березня 1953 року повісити на Красній площі. У громад­ськості мало сформуватися враження, що євреї виселяють­ся з великих міст заради спасіння від «праведного гніву» інших народів. За задумом Сталіна, вздовж шляху пряму­вання поїздів з депортованими мали відбутися «стихійні прояви народного гніву»: напади на ешелони та вбивства депортованих. Зі смертю диктатора «справа лікарів» була припинена, а лікарі, крім кількох, померлих в ув'язненні, були звільнені.

Апогею наступ на інтелігенцію в Україні досяг у 1951 p., коли у «Правді» за 2 липня було надруковано редакційну статтю (тобто без підпису) «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У ній ішлося про те, що написаний ще 1946 року вірні В. Сосюри «Любіть Україну» критикував­ся за те, що він «викликає почуття розчарування, протес­ту... під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін.». Авторами статті були Кагано­вич та деякі його літературні консультанти з України.

Сосюра Володимир Миколайович (1898—1965) — ви­датний український поет. Народився в ст. Дебальцеве, те­пер Донецької області. Учасник громадянської війни. Дру­куватися почав у 1917 р. Належав до літературної органі­зації «Гарт», ВУСПП. У 1921 р. вийшла перша поетична книга Сосюри «Поезії», у 1922 р. — збірник «Червона зи­ма», які оповідали про події громадянської війни. У 30-х роках опублікував книги: «Червоні троянди» (1932), «Но­ві поезії» (1937), «Журавлі прилетіли» (1940), «Під гул кривавий», «В годину гніву» (1942) та ін. Лауреат Держав­ної премії СРСР (1948) та премії ім. Т. Шевченка (1963).

За цих гнітючих умов українська література все таки поповнилася багатьма визнаними творами. Це, зокрема, драматична поема «Шевченко і Чернишевський» П. Тичи­ни, збірка поезій «Троянди й виноград» М. Рильського. Досягненням української прози були цикл романів «Вели­ка рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль» М. Стельмаха, «Хазяї» С. Скляренка, «Лейтенанти» О. Копиленка, «Київські оповідання» Ю. Яновського, твори Н. Рибака, В. Собка, гумористичні оповідання Остапа Вишні (який свого часу став жертвою репресій), творчість російськомовного письменника-фронтовика В. Некрасова з Києва, автора книги «В окопах Сталінграду».

Різноманітністю композиційних рішень відзначені твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка, М. Дерегуса та ін. Тема війни домінувала у творчості художників: «Бабин Яр» В. Овчинникова, «Ми ще повернемося» Л. Мучника, «Визволителі Києва» С. Бесєдіна. Героїзм на­родних мас у боротьбі з ворогами став темою для творчості композиторів К. Данькевича і Д. Клебанова, які відповід­но в опері «Богдан Хмельницький» та симфонії «Бабин Яр» відтворили незабутні й трагічні сторінки історії.

Зростала популярність театрального мистецтва. У 50-ті роки в Україні діяло майже 70 професійних театрів, публі­ка захоплювалася талантом Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри та ін. Сприяли відродженню нашого музичного мистецтва гастролі в Україні І. Козловського, В. Давидової та ін.

Працювали три кіностудії художніх фільмів — Київ­ська, Одеська та Ялтинська. Популярними стали кінокар­тини «Сільська вчителька», «Педагогічна поема», «Весна на Зарічній вулиці», фільм кінорежисера І. Савченка «Та­рас Шевченко» та ін. На початок 1946 р. понад 100 кіно­журналів «Радянська Україна» випустила Українська сту­дія кінохроніки.

Українська культура повоєнного часу зазнала руйнів­ного впливу сталінщини, що призвело до суб'єктивізму в зображенні життя українського народу тяжких відбудов­них років.

...