Тема 4. Україна в післявоєнний період. Криза авторитаризму (1946—1991)

...

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДИНАМІКА ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

...

Згодом у Західній Україні було ліквідовано українську греко-католицьку церкву. 8—10 березня 1946 р. підготовлений радянськими органами держбез­пеки Собор у Львові анулював Брестську унію 1596 р. і проголосив об'єд­нання галицької церкви з російською православною. Реакція на таке свавілля була цілком логічною: 281 священик-уніат включився в боротьбу з радянською владою на боці УПА. Після вбивства владою впливового єпископа Т. Ромжі 1949 р. було скасовано й Мукачівську єпархію уніатської церкви.

...

Із весни 1952 р. Л. Берія послідовно висував на ключові пости в системі МВС Західної України національні кадри місцевого походження, намагався привернути на бік радянської влади інтелігенцію, ввести республіканські на­городи для вручення видатним діячам культури, прагнув налагодити контакти з представниками української діаспори на Заході.

...

Уже 1950—1951 навчального року в Західній Україні працювали 24 вузи, у тому числі два університети, 110 технікумів, а кількість середніх шкіл зросла в сім разів у порівнянні з 1945 роком. Усі ці за­ходи сприяли згасанню збройного опору владі.

...

Новий міністр приголомшив догматиків парткому МВС такими «крамольними» заявами: «Слухати «Голос Америки» чи Бі-Бі-Сі — зовсім не кримінал, я й сам їх слухаю», або: «Із задоволенням вивчаю «Історію України-Руси» М. Грушевського». «Правовірних» більшо­виків пересмикувало, коли вони дізнавалися про те, що П. Мешик прийняв «замаскованих націоналістів» В. Сосюру й Остапа Вишню, який 10 років перебував у концтаборі. Уважно проаналізувавши ситуацію на Західній Україні, новий міністр звернув увагу на серйозні «перегини» у колгоспному будівництві, масові безпідставні репресії, пересліду­вання Української греко-католицької церкви. .... Він поводився досить незалежно: порадив першому секретареві республіканської компартії добре вивчити україн­ську мову,

...

...3 3 березня до 26 грудня 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У замість М. Хрущова був один із найжорстокіших поплічників Сталіна Л. Каганович (М. Хрущов залишився головою Ради Міністрів республіки). Приводом для такої ротації став незадовільний стан сільського господарства, але Л. Кагано­вич і не мав наміру серйозно ним займатись. Головною метою його діяльності став розгром українських культурних кадрів, оскільки в Москві вважали, ніби­то керівництво ЦК КП(б)У запустило ідеологічну роботу. У цьому ще більше «впевнився» сам Л. Каганович, коли йому в одному з колгоспів сказали: «При­їжджав один із району, та казав: англійці й американці ідуть, і колгоспів у нас не буде». Проте такі звинувачення на адресу верхівки Компартії України не були справедливими, оскільки після доповіді генерального секретаря Союзу радянських письменників СРСР О. Фадеева «Радянська література після по­станови ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 року про журнали "Звезда" и "Ленинград"» відомий український драматург О. Корнійчук негайно ошельмував низ­ку українських письменників. Ще 15—17 серпня 1946 р. пленум ЦК КП(б)У піддав нищівній критиці професорів Львівського університету І. Крип'якевича та М. Кордубу (останній, не витримавши цькування, 16 травня 1947 р. по­мер) — фактично за прагнення правдиво описувати історію України. 28 жовтня 1946 р. у Львові ліквідували відділи інститутів української літератури, істо­рії України та економіки Академії наук УРСР. Багато наукових працівників львівських академічних установ лишилися без роботи, частину відправили на «почесне заслання» до Києва. Протягом серпня — жовтня 1946 р. вийшла низ­ка «ідеологічних» постанов ЦК Компартії України, які копіювали відповідні рішення Москви. Майстром наклепницьких звинувачень показав себе член Політбюро ЦК КП(б)У Д. Мануїльський. У тодішньому партійно-державному бомонді УРСР він був, мабуть, найосвіченішим — закінчив Сорбонну, володів кількома європейськими мовами.

Улітку 1947 р. О. Корнійчук причислив до «буржуазних об'єктивістів» і «національно обмежених» М. Возняка, П. Панча, дісталося й молодому М. Стельмахові за «лубочну архаїку» і «дрімуче» слово. Аби догодити по­сланцеві самого вождя Л. Кагановичу, 22 серпня 1947 р. провідні літературні критики України надіслали йому листа. У ньому Є. Адельгейм та Б. Стебун звинуватили у націоналізмі, буржуазно-націоналістичних перекрученнях, антирадянських висловлюваннях, антисемітизмі А. Малишка, П. Панча, Д. Косарика, С. Крижанівського, І. Негоду, І. Сенченка, В. Бичка. Але на першій сторінці цього доносу Л. Каганович відзначив, що в листі не згадується «про помилки більших тузів та генералів, як Рильський, Яновський та інші». На розширеному пленумі правління Спілки радянських письменників України 15—20 вересня 1947 p., де був присутній і Л. Каганович, лунало чимало звину­вачень на адресу М. Рильського. Його твори засуджували Л. Первомайський, О. Левада, І. Стебун, М. Бажан, П. Усенко, навіть П. Тичина та ін. Метафо­ричні висловлювання М. Бажана виглядали зовсім зловісно: «...людина ско­чується в те націоналістичне болото, звідки їй вже привітно киває бородатою своєю головою сам Михайло Грушевський». Л. Каганович говорив про ідейний зв'язок М. Рильського з петлюрівщиною, а на той час це було вельми небез­печне політичне звинувачення. Він — швець за фахом, який не вмів написати без помилок навіть коротеньку резолюцію, «взявся директивно повчати» цвіт української інтелігенції. Після цього послужлива дирекція видавництва «Ра­дянський письменник» знищила 20 тис. примірників щойно виданого роману Ю. Яновського «Жива вода», бо в ньому Л. Каганович якимось чином побачив мрію письменника про ворожий парашутний десант на радянську землю. На­справді Ю. Яновський писав, що «птахи з півдня — гуси, лебеді, лелеки, жай­воронки... летіли через море, несучи на крилах весну, парашутним десантом атакували останній опір зими». Було розсипано також набір однотомника тво­рів Ю. Яновського, на Київській кіностудії відмовилися від написаного ним сценарію художнього фільму. Із грудня 1947 р. в нього відібрали продовольчий ліміт¹, заборонили Літфонду надавати письменникові позики.

Продовольчий ліміт — встановлена в голодні повоєнні роки для керівної еліти та частини науковців і творчої інтелігенції норма споживання дефіцитних продуктів за спеціальними картками — «лімітками».

Аби вижити, Ю. Яновському довелося продавати власну бібліотеку, друкарську машинку, костюм, тканину на пальто тощо. Потім М. Рильського. Ю. Яновського, І. Сенченка па­плюжили на загальних зборах письменників Києва, «викривали» «націоналістичне ва­риво 0. Довженка». Однак Л. Каганович, не задовольнившись цими заходами, вимагав від М. Бажана посилення й загострення критики. Потім перший секретар ЦК КП(б)У розгор­нув чергову кампанію з метою створення ще гучнішої справи «націоналістичного підпіл­ля» на чолі з М. Рильським за участю Ю. Яновського, П. Панча, І. Сенченка. 11 грудня метр української літератури М. Рильський змушений був публічно «покаятися» в статті «Про націоналістичні помилки в моїй літературній роботі». Лише повернення Л. Кагановича до Москви не дозволило реалізувати зловісний сценарій.

Система не мала жалю ні до кого, що добре видно на прикладі трагічної долі радянофіла, вірного слуги режиму Ярослава Олександровича Галана (псевдоніми — Яга, Мирон Яро, Володимир Росович, Ігор Семенюк та ін.; роки життя: 27 липня 1902 — 24 жовтня 1949). Ще 1937 р. його дружину, студентку Харківського медичного інституту Галю Геник (Га-лан), розстріляли працівники НКВС (звичайно, за сфабрикованим звинуваченням). Йому ж 1935 р. відмовили в радянському громадянстві, і протягом 1932—1939 pp. Я. Іалан жив випадковими заробітками. Лише в 1949 р. його прийняли кандидатом у члени ВКП(б), вже після написання ним низки фейлетонів, що всіляко паплюжили уніатську церкву та вояків УПА. Неабияке невдоволення влади викликали протести Я. Галана проти русифікації в Західній Україні.

Далекоглядніший від Кагановича Сталін, аби заспокоїти українську ін­телігенцію, повівся гнучкіше. Він завізував давнє прохання М. Рильсько­го про виділення йому ділянки землі під будівництво будинку в Голосієві, Ю. Яновському надали Сталінську премію II ступеня за далеко не кращу його збірку оповідань. І хоча 1951 р. почалася чергова серія ідеологічних атак: на композитора Данкевича — автора опери «Богдан Хмельницький», В. Сосюру — за вірш «Любіть Україну», однак партійна політика щодо діячів літератури й мистецтва все ж таки дещо змінилась. Стала переважати щедра оплата твор­чої праці, звісно, авторів творів без «націоналістичних викрутасів». В. Сосюра за свої гонорари придбав престижне тоді легкове авто «Победа», справжнім олігархом став О. Корнійчук, мільйонерами (але не доларовими!) — О. Гончар, М. Стельмах, П. Загребельний, Ю. Мушкетик, пізніше — Я. Самбук. Останній у 1992 р. збожеволів, втративши на ощадній книжці величезну суму, і помер бомжем після виходу з психіатричної лікарні на одній із вулиць Пущі-Водиці. У 1957 р. 22-річний поет-початківець М. Сом за збірку досить посередніх віршів «Іду на побачення» зумів побудувати собі в селі пристойний будинок. Ще більшими були гонорари союзних зірок мистецтва: композитор Д. Шоста­кович, який протягом 1948—1952 pp. написав музику для восьми кінофільмів, одержав 600 тис. крб. А. Хачатурян за музику до семи фільмів — 500 тис. (на той час це були астрономічні суми для пересічного громадянина).

Подібні кроки популістського характеру не були чимось незвичайним для поведінки Сталіна. Скажімо, з березня 1944 до жовтня 1945 р. Україна мала навіть власного міністра оборони — В. П. Герасименка (11 квітня 1900 — 13 лютого 1961 р.). У лютому 1944 р. прийнято статут ордену імені Богдана Хмельницького, для чого довелося докорінно змінювати «ідеологічне обличчя» гетьмана. Адже до цього у радянських джерелах його зображували зрадником українського і російського народів, запеклим експлуататором трудящих. Було вирішено відкрити в Києві Український національний музей, надрукувати 20 томів Української радянської енциклопедії (за 1959—1965 pp. вийшли друком 16 томів). Після того як в Україні вперше почули 31 грудня 1943 р. новий гімн Радянського Союзу замість «Інтернаціоналу» (текст останнього переклав 1902 р. з французької мови російською гірничий майстер з Донбасу О. Коц), постало питання й про гімн Української РСР. Голова Верховної Ради України М. Гречуха очолив 21 лютого 1944 р. комісію, яка повинна була займатися створенням нового гімну. Композитор Ф. Козицький запропонував для нього відомі мелодії: «Боже, царя храни», «Наша красуня з Почаєва», «Козацький марш», «Заповіт» Т. Шевченка, «Ще не вмерла Україна» та ін. Сам же М. Гре­чуха схилявся до мелодії «Встали козаки на світанку», а від нот П. Чубинського відмовились уже 26 лютого. На кінець листопада 1944 р. з 62 композиторів, які написали 76 мелодій майбутнього гімну, відібрали 11 фіналістів.

Авторами тексту гімну, перемігши низку претендентів, стали П. Тичина, М. Бажан і моло­дий поет О. Новицький. Перші двоє виявили особливий консерватизм, побоюючись вноси­ти у текст національні мотиви, на відміну від М. Рильського і В. Сосюри. Голова Верховної Ради відкинув текст, де були слова «Слава тобі, могутня Україно», не сподобалася йому також фрази «Хай прапор Леніна та Сталіна над нашою Вкраїною зорить». Цей вираз, на думку М. Гречухи, створював враження, ніби Росія окупувала Україну. Недоцільними він вважав і слова «Живи, Україно», бо вони нагадували політичну відповідь на відомий вислів «Ще не вмерла Україна».

Після розгнузданої критики влітку 1944 р. кіноповісті О. Довженка «Укра­їна в огні» в умовах загострення ситуації на Західній Україні відновилась ідео­логічна кампанія проти «українського буржуазного націоналізму». У зв'язку з цим П. Тичина і М. Бажан терміново переглянули свої варіанти тексту гімну, вилучивши звідти слова «Шевченко», «Дніпро», «Карпати» та ін. Після кон­сультацій з М. Хрущовим автором гімну було обрано П. Тичину, і 8 квітня 1946 р. М. Гречуха подав його текст на розгляд Г. Александрову — керівникові відділу пропаганди й агітації ЦК КПРС. Той схвалив текст, але наполягав на тому, щоб у ньому чіткіше говорилося про Україну як радянську й соціаліс­тичну. Тому наприкінці січня 1948 р. відповідно до цих вказівок текст знову переробили, а П. Тичину примусили взяти у співавтори М. Бажана. Після цього відсторонений від роботи над гімном О. Новицький звинуватив їх обох у плагіаті.

Тим часом київська та харківська бригади фахівців підбирали мелодію гім­ну. Знайшов підтримку проект харківського композитора Д. Клебанова, який запропонував мелодію в дусі революційних пісень. 21 листопада 1949 р. текст і мелодію гімну було остаточно схвалено, і з 1 січня 1950 р. його вже почула вся Україна.

Праця над новим гербом УРСР почалася в липні 1947 p., коли Л. Кагано­вич у розпалі «боротьби з націоналізмом» заявив: двох снопів пшениці з серпом та молотом недостатньо, слід доповнити їх ще червоною зіркою. 9 листопада 1949 р. Кремль схвалив таке доповнення.

... У липні 1954 р. була політично засуджена поема О. Твардовського «Теркин на том свете», що перебувала в рукопису, автора усунули від керівництва журна­лом «Новый мир», призначивши головним редактором К. Симонова, який у березні 1953 р. закликав діячів мистецтва присвячувати свої праці великому Сталіну.

...

Посилилася боротьба з релігійними конфесіями: за 1959—1962 pp. було закрито понад 3 тис. церков і молитовних будинків, лютувала цензура.

...

Пізніше П. Шелест неодноразово критикував централізаторські зловжи­вання союзних відомств, приймав рішення, які суперечили господарським планам Москви. Кремлівському керівництву не подобалась його підтримка народного україн­ського мистецтва, творчості кінорежисера Сергія Параджанова, стримана позиція щодо І. Дзюби — автора «крамольної» праці «Інтернаціона­лізм чи русифікація?». П. Шелест підтримав ідею перевидання творів В. Винниченка, але якийсь «суперпатріот» зі Львова у своєму доносі напи­сав: «Нарешті, дожили до перевидання прем'єр-міністра доби Директорії». Звісно, підготовку до публікації було припинено.

...

Збірка Ліни Костенко «Княжа гора», схвалена М. Бажаном і Л. Первомайським, не вийшла в світ через донос директора видавництва, надісланий до ЦК Компартії України. Він писав: «Ліна Костенко заявила про те, що її поетич­ні концепції — то її свідоме переконання, і жодних поступок комуністичній ідеології вона робити не збирається...». Дізнавшись про відмову, Л. Костен­ко забрала рукопис. Шість років блукав видавництвами її віршований роман «Маруся Чурай», який скрізь діставав розгромні рецензії. Однак 1987 р. за цей твір поетесу було нагороджено Шевченківською премією. Шістнадцять років, з 1961 до 1977 p., вона не друкувалась — влада не могла простити їй незалеж­ну вдачу. Уже пізніше, в 1994 p., фундатори міжнародної літературної премії ім.. Франческо Петрарки, вручаючи цю престижну нагороду Л. Костенко, ви­знали талановиту українку поетесою світового рівня.

Десятки років радянська влада переслідувала Спілку церков євангельських християн-баптистів: міліція, застосовуючи провокації, розганяла їхні бого­служіння, складала брехливі протоколи, конфісковувала майно, відбувалися арешти віруючих і судові процеси. Голову Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів, матір десятьох дітей О. Козорєзову, навіть оголосили у всесоюзний розшук...

...

Незважаючи на ленінські цитати в праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та відмежування від «націоналістичних гасел», у квітні 1972 р. його виключили з Союзу письменників України, а 18 квітня заарештували. Письменники Ю. Смолич і В. Козаченко заявили, що цей твір завдав великої шкоди соціалістичному суспільству, академік А. Скаба назвав його пасквілем

на Радянський Союз (свого часу цей діяч бідкався, що вчені не винайшли при­ладу, який би безпомилково визначав стиглість кавунів, наче це була найбіль­ша проблема аграрної України). Чекісти вирішили приписати також І. Дзюбі авторство знайденої раніше у Є. Сверстюка програми Української національ­ної комуністичної партії. Для цього було дібрано групу філологів-експертів, які зробили потрібний висновок, але І. Дзюба на 312 сторінках своєї відповіді переконливо довів хибність їхнього аналізу. У березні 1973 р. за вироком суду його відправили на п'ять років до виправно-трудової колонії, але через кілька місяців звільнили. На думку В. Чорновола, націоналізм І. Дзюби мав лише «філологічний характер». У 2001 р. І. Дзюбі присвоєно звання Героя України.

...

У червні 1989 р. в Україні було вже понад 47 тис, у тому числі 6957 суспільно-політичних організацій. Значною мірою сприяла активізації суспільства Чорнобильська катастрофа. Влада зарахувала до екстремістських організацій Український культурологічний клуб, заснований восени 1987 р. в Києві., Товариство Лева у Львові, «Спадщину», «Громаду» та інші — всього 15 товариств. Проте все це були просвітницькі організації, створені прогресивною, національно налашто­ваною інтелігенцією.

...

Консервативні сили чинили опір опозиції. Яскравим прикладом може слугувати пригода, яка сталася з учасниками київського самодіяльного хору «Гомін». 22 вересня 1990 р. керівник хору Л. Ященко разом із представником. чернігівського Руху і колективом хору виїхали на гастро­лі до Чернігова. В автобусі вони транспортували також газети, листівки, брошури національно-демократичного напряму. Слідом за ними рухався автобус з жителями Львова. На межі двох областей, за с. Семиполки, автобуси зупинила автоінспекція та група людей у цивільному. Вони вимагали повернути автобуси назад до Києва (не виключено, що про акцію «Гомону» владу попередили сексоти зі складу хору). Цього разу після перемовин хористи та львівські рухівці все ж таки рушили далі. Але в с. Кіпті міліція за допомогою ДАІ заблокувала автобуси, а за кілька годин загони комсомольців відтиснули учасників хору, які просто неба влаштували імпровізований концерт, до автобусів. Народний депу­тат України О. Гудима, прибувши з Чернігова, спробував уладнати справу, але його почали волочити по шосе, штурхати в спину й потилицю. Тоді кияни і жителі Львова вийшли з автобусів і лягли на шосе, зупинивши рух транспорту в трьох напрямках, ревли тисячі автосирен. Усю цю картину знімав кінооператор Руту, якого потім влада так і не знайшла. Лише наступного дня хор «Гомін» виступав з патріотич­ними піснями на головному майдані Чернігова.

...

Найактивніше проходив процес руйнації комуністичної ідеології в Захід­ній Україні: 1 серпня 1990 р. в Червонограді демонтували пам'ятник Леніну, 14 вересня аналогічний акт був у Львові, потім в інших населених пунктах. На демонстраціях з'явилися жовто-блакитні стяги періоду Центральної Ради й блакитно-жовті — доби Директорії, емблема тризубця, лунали гімни «Ще не вмерла Україна» і «Не пора». Пізніше тут з'явилися вулиці ім. С. Бандери, було встановлено пам'ятний знак полеглим під Бродами воїнам дивізії «Гали­чина» (до червня 1991 р. влада їх переслідувала).

...

Кульчицький

1946 p., березень - Закритий судовий процес у Києві над представниками греко-католицького духовенства (Й. Сліпий та ін.).

1946 p., 8-10 березня - Скасування підтиском властей собором греко-католицької церкви у Львові унії з Ватиканом і підпорядкування греко-католицької церкви в Україні Російській православній церкві.

1951 p., 7 листопада - Почав працювати перший в УРСР телевізійний центр у Києві. 1953 p., 5 листопада - Завершено будівництво у Києві першого в світі суцільнозвар­ного моста через р. Дніпро за проектом академіка Є. Патона.

Розгром греко-католицької церкви

Радянізація Західної України почалася, як і в передвоєнні роки, з репресій. Якщо до війни органи державної безпеки спрямовували вістря репресій на працівників поль­ського управлінського апарату, осадників, інтелігенцію, буржуазію та поміщиків, то після війни на вже очищеному від «експлуа­таторських класів» місці репресії скерову­валися передусім на впливову серед міс­цевого населення греко-католицьку церкву та її ієрархів.

1 листопада 1944 р. помер митрополит Андрей Шептицький, який користувався серед населення Галичини безмежним авторитетом. Це полегшило задуману Сталіним ліквідацію греко-католицької церкви. Духо­венству і віруючим було запропоновано злитися з Російською православною цер­квою. Після того як вищі ієрархи греко-католицької церкви відмовилися розглянути таку пропозицію, за справу взялися органи державної безпеки. Новопризначений мит­рополит Й. Сліпий у квітні 1945 р. був за­арештований з групою єпископів за стан­дартним звинуваченням у співробітництві з німецькими окупантами. У березні 1946 р. їх засудили на великі строки до таборів у віддалених регіонах СРСР. У цьому ж мі­сяці ініціативна група віруючих на чолі з священиком Г. Костельником зібрала у Львові собор, який прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 р. і під­порядкування галицької церкви московсь­кому патріарху Алексію. У Закарпатті від­повідне рішення було прийняте в 1949 р. На Пряшівщині, тобто за межами СРСР, під радянським тиском унія була ліквідована у 1950 р.

...

Культурне життя

Важливим здобутком післявоєнної п'я­тирічки в культурному житті було запрова­дження обов'язкового семирічного навчан­ня і створення 1300 шкіл на 400 тис. учнів­ських місць.

Відкрилися нові вищі навчальні закла­ди. Найбільшими серед них були Ужгород­ський державний університет і Чернівець­кий медичний інститут.

У трьох відділах Академії наук УРСР почали свою діяльність 44 інститути, у тому числі 20 нових. У 1946 р. було здійснено пуск першого в УРСР атомного реактора, а в 1948-1951 pp. розроблено першу в СРСР електронно-обчислювальну машину. Мета­леві конструкції всіх відбудовуваних об'єк­тів зварювалися за технологією, відпрацьо­ваною спеціалістами Інституту електрозва­рювання АН УРСР.

У літературу прийшли молоді письмен­ники, збагачені життєвим досвідом недавньої війни. Великого громадського звучання набули книги Олеся Гончара (особливо ро­ман «Прапороносці»), Віктора Некрасова (роман «В окопах Сталінграда»), твори Максима Рильського, Юрія Яновського. Продовжували свою творчість художники М. Глущенко, М. Дерегус, О. Шовкуненко, композитори К. Данькевич і Д. Хлебанов, актори А. Бучма, Н. Ужвій, Г. Юра, Ю. Шумський та ін.

На трьох кіностудіях у Києві, Одесі і Ялті випускалися фільми, які йшли в загаль­носоюзний прокат.

Весь арсенал культури був підпорядко­ваний агітаційно-пропагандистським зав­данням державної партії. Але майстри культури були пов'язані з народом міцними зв'язками, а теми, які використовувалися в їх творчості, сприймалися людьми з інте­ресом та розумінням.

...

Політика властей щодо церкви

У липні 1954 р. ЦК КПРС прийняв за­криту постанову «Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи її поліпшення», суть якої зрозуміла з її назви. У листопаді того ж року вийшла постанова ЦК КПРС «Про помилки у проведенні нау­ково-атеїстичної пропаганди серед населен­ня», опублікована в газеті «Правда». В ній засуджувалися образливі випади проти ду­хівництва і вірних, брутальне ставлення до священиків і адміністративне втручання в діяльність релігійних об'єднань. Отже, кри­тика «культу особи» дала певний поштовх еволюції церковної політики властей.

В грудні 1956 р. серед керівництва Ради в справах Російської православної цер­кви (РПЦ) при Раді міністрів СРСР розгорілася дискусія. Прибічники ліберально­го курсу відстоювали необхідність винят­ково ідейної боротьби з «релігійними пере­житками», виступали проти продовження політичної війни з релігією, заперечували адміністрування і насильницькі дії щодо церкви. Навпаки, інші члени Ради у справах РПЦ наполягали на продовженні боротьби з релігією і обмеженні діяльності духівниц­тва. Вони твердили про неприпустимість розширення видавничої діяльності церкви, збільшення числа духовних навчальних закладів.

«Уніатська загроза»

На початку 50-х pp. усі греко-католицькі приходи були ліквідовані, а їхні хра­ми й монастирі передані РПЦ. Сталінський режим бажав винищити греко-католицьку церкву, яка була найбільш стійким чинником національної самобутності західноукраїнського населення.

З осені 1955 р. в західні області почали повертатися із заслання репресовані свяще­ники. Населення стало вимагати відновлення легальної діяльності греко-католицької церкви.

Першою стривожилася РПЦ. На нараді єпископів західних областей у Києві, що відбулася в січні 1957 p., патріарху Алексію було запропоновано «ліквідувати уніатську спадщину» за допомогою властей.

Влада пішла назустріч РПЦ. Рада у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР зая­вила, що про відновлення уніатської церкви не може бути й мови. КДБ оточив пильною увагою тих, хто контактував з пастирем гре­ко-католицької церкви митрополитом Й. Сліпим. Митрополит давно відбув строк ув'язнення, але його тримали на поселенні в Красноярському краї.

Погром церкви

Відносно ліберальна політика щодо цер­кви тривала недовго. Державна партія брала курс на побудову комунізму і форсоване по­долання релігійності. Місцеві органи влади встановили жорсткий нагляд за священи­ками, фінансовою та господарською діяль­ністю церкви. Наприкінці 50-х років було ухвалено низку актів, які значно зменшили можливості відкриття храмів, але істотно полегшили їх закриття.

Засоби масової інформації повели атаку на церковні громади, обвинувачуючи їх у порушенні радянської законності. Протягом 1957-1964 pp. майже половина українських церковних громад залишилася без храмів. Припинили діяльність дві третини монасти­рів. У 1961 p. M. Хрущов заявив, що будь-які витрати на реставрацію церков є роз­базарюванням народних коштів. Після цьо­го з державного обліку було знято 740 істо­ричних пам'яток переважно культового по­ходження.

Відбулася низка судових процесів над вірними. Судили переважно євангельсь­ких християн-баптистів, адвентистів сьо­мого дня і представників незареєстрованих общин, насамперед єговістів та п'ятдесятників.

Розвиток народної освіти

Намагаючись наздогнати країни Заходу в галузі науково-технічного прогресу, ра­дянські лідери з середини 50-х років звер­нули пильну увагу на потреби науки і тісно пов'язану з нею сферу освіти. Найбільш ви­сокий відсоток бюджетного фінансування загальноосвітньої школи за всі радянські часи припав якраз на період «відлиги».

Під керівництвом М. Хрущова були роз­роблені і в листопаді 1958 р. опубліковані тези ЦК КПРС про реформу народної освіти.

У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла новий шкільний закон. У ньому містилася «демократична» норма про те, що батьки самі можуть обирати, якою мовою повинні вчитися їхні діти. На стадії обго­ворення тез ця норма викликала обурення в багатьох союзних республіках як така, що підривала в народній освіті конституційний статус «титульної» нації. Привілейоване становище російської мови в національних республіках ні для кого не було секретом. Навпаки, соціальний статус української мови в містах південних і східних областей республіки був принижений. Всі розуміли, що немало батьків з метою полегшити своїм дітям майбутнє життя обиратимуть росій­ську мову навчання. Русифікація народної освіти, яка йшла знизу, від батьків, була особливо загрозливою.

Протест проти цієї норми закону не по­боялися висловити навіть деякі високопо­ставлені чиновники. Зокрема секретар ЦК Компартії України з питань культури та освіти С. Червоненко і заступник голови Ради міністрів УРСР С. Гречуха твердили, що українська мова має залишатися обо­в'язковою для вивчення в російськомовних школах, що республіка повинна мати біль­ше прав у сфері освіти. У листі М. Бажана і М. Рильського, який опублікувала 22 грудня газета «Правда», така «демократичність» шкільного закону розцінювалася як знаряд­дя національного нівелювання.

М. Хрущов, однак, наполіг на тому, щоб у республіканському законі про народну освіту, який було прийнято у 1959 p., залишився пункт про факультативність вивчен­ня української мови. В результаті за 1959— 1966 pp. кількість шкіл з російською мовою викладання збільшилася майже на 500, а кількість українських шкіл скоротилася більш як на 2 тис. У Одесі, Донецьку, Хар­кові та інших великих містах Сходу й Пів­дня лишилося по кілька невеликих за чи­сельністю українських шкіл.

У 50-х роках обов'язковою була семи­річна освіта. Новий закон про народну осві­ту передбачав запровадження з 1960/61 навчального року в місті й на селі восьми­річної освіти.

Розвиток науки

У розвиткові науки надзвичайно стиму­люючу роль відіграв липневий (1955) пле­нум ЦК КПРС - єдиний пленум в історії державної партії, який був присвячений проблемам науково-технічного прогресу. Змагання з Заходом потребувало значних коштів для прискореного розвитку пер­спективних наукових напрямків.

Змінилося ставлення влади до керівниц­тва науковою сферою. Дріб'язкову і повсяк­денну опіку державна партія зберігала лише над гуманітарними й суспільними науками. Партапарат став поновлюватися вихідцями з наукового середовища. Учені дістали можливість виїжджати за кордон, щоб знайомитися із здобутками світової науки.

Протягом 1956-1965 pp. в АН УРСР з'я­вилося десять нових науково-дослідних установ. Половина їх розміщувалася в Києві, решта - в інших містах України. У Києві постали Інститут проблем лиття (1958), Інститут хімії високомолекулярних сполук (1959), Інститут напівпровідників (1960), Інститут геофізики (1960), Інститут кібернетики (1961).

Історик І. Крип'якевич з колегами з Інституту суспільних наук на розкопках стародавніх валів м. Львова, 1956 р.

В Інституті фізики у 1960 р. став до ладу атомний реактор, за допомогою якого розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Фізико-технічний інститут у Харкові увійшов у програму розвитку атом­ної енергетики, якою керував І. Курчатов. Інститут електрозварювання ім. Є. Патона перетворився на потужний науково-техніч­ний комплекс з власними конструкторськи­ми бюро і дослідними виробництвами. Атмосфера лібералізації, яка запанувала в країні після XX з'їзду КПРС, сприятливо позначилася на розвиткові гуманітарних наук. Вперше було відкрито доступ до архівних матеріалів радянської доби. З 1957 р. почали виходити спеціалізовані журнали академічних установ гуманітарного про­філю: «Український історичний журнал», «Економіка Радянської України», «Ра­дянське право», «Народна творчість та етнографія».

Проте за академічними установами ре­тельно стежили працівники центрального партійного апарату.

Раптом виявилося, що небезпечною для партапарату може стати така невинна тема, як культура української мови. В лютому 1963 р. Інститут мовознавства АН УРСР і Київський університет ім. Т. Шевченка зі­брали на наукову конференцію близько 800 учителів, письменників і науковців, які обговорили цю тему. Деякі з виступаючих відверто засуджували теорію двомовності націй, яка стала мало не офіційною старан­нями таких запопадливих мовознавців, як І. Білодід. Лунали пропозиції про запровадження української мови в усіх установах, забезпечення її вживання у видавничій справі і в кіновиробництві. Конференція пе­ретворилася на прилюдний осуд мовної політики партії.

Літературний процес

Складний, суперечливий і болісний про­цес десталінізації суспільства викликав іс­тотне пожвавлення національно-культурного життя.

У 1959 р. О. Довженко став лауреатом Ленінської премії за далекий від казенних канонів кіносценарій «Поема про море».

В. Сосюра написав чудові поеми «Maзепа» і «Розстріляне безсмертя», автобіо­графічну повість «Третя рота». Опубліку­вати їх тоді йому не вдалося. М. Стельмах створив романи «Кров людська - не во­диця», «Хліб і сіль». За роман «Тронка» О. Гончар був удостоєний Ленінської пре­мії. Г. Тютюнник написав роман «Вир».

В літературу увійшло покоління шіст­десятників. Це була яскраво обдарована мо­лодь, і в своїх прозових або поетичних тво­рах вона таврувала пропаганду класової не­нависті, підносила загальнолюдські ідеали, зверталася до традицій власного народу, його напівзабутої історії. Серед представ­ників цього покоління ми бачимо такі яскраві імена, як І. Дзюба, І. Драч, Р. Іваничук, Л. Костенко, Р. Лубківський, Б. Олійник, Д. Павличко, В. Симоненко, В. Стус.

Коли політичний режим відмовився від терористичних методів управління, йому стало важче керувати митцями, бо не всі піддавалися підкупу або залякуванню, не всі йшли на компроміс. Найбільш безком­промісно письменники виступали проти мовної політики державної партії. Особ­ливо послідовно боролися з русифікацією Л. Дмитерко, С. Крижанівський, М. Рильський.

Позбавлені можливості друкуватися, молоді письменники поширювали свої тво­ри «самвидавом». Окремі сміливці переда­вали їх у «тамвидав», тобто за кордон.

Шукання нових форм не подобалося ідеологічним бонзам. Секретар ЦК Ком­партії України А. Скаба люто накинувся на І. Драча, Л. Костенко та інших поетів за «формалістичні викрутаси». У пресі негай­но розгорнулося цькування тих, на кого він

показав пальцем. Особливо дісталося Дра­чеві за вірш «Ода чесному боягузові».

У часи «відлиги» в українську культуру повернулися імена репресованих або нав­мисно викреслених сталінським режимом з пам'яті людей письменників і поетів. У літературне життя включилися письменники, яким вдалося вижити у концтаборах або на засланні - Б. Антоненко-Давидович, В. Гжицький, Н. Забіла, О. Ковінька, 3. Тулуб та ін.

Розвиток мистецтва

Нові керівники КПРС змушені були ви­знати несправедливими безглузді звинува­чення деяких композиторів і авторів лібретто у політичних помилках, зроблені в часи панування головного сталінського «мистецтвознавця» А. Жданова. 28 травня 1958 р. вийшла постанова ЦК КПРС, в якій визнавалися несправедливими звинувачен­ня, адресовані опері В. Мураделі «Велика дружба» та операм українських композито­рів К. Данькевича «Богдан Хмельниць­кий», і Г. Жуковського «Від щирого сер­ця». Водночас у цій постанові вказувалося не необхідність і надалі «боротися проти удаваного «новаторства», зараженого впли­вом реакційного буржуазного мистецтва».

В умовах «відлиги» з особливим на­тхненням почали працювати визнані метри української музики і талановита молодь - К. Данькевич, Г. Жуковський, С. Людкевич, Г. Майборода, П. Майборода, Ю. Мейтус, Л. Ревуцький, А. Штогаренко. В жанрі оперети добилися успіхів А. Кос-Анатольський, О. Сандлер, Я. Цегляр. В народі користувалася визнан­ням творчість композиторів-пісенників О. Білаша, А. Філіпенка, І. Шамо.

Театральне мистецтво залишалося елі­тарним, хоч кількість відвідувачів теат­ральних вистав неухильно збільшувалася. У театрах працювала плеяда таких майст­рів, як А. Бучма, М. Крушельницький, Ю. Лавров, М. Романов, Н. Ужвій, К. Хох­лов, Ю. Шумський, Г. Юра.

Образотворче мистецтво розвивали такі прославлені майстри, як М. Божій, М. Дерегус, В. Касіян, К. Трохименко, О. Шовкуненко, Т. Яблонська. Здобули широке ви­знання яскраві майстрині декоративно-при­кладного мистецтва К. Білокур і М. Примаченко.

Аудиторія кіноглядачів на переломі 50-х і 60-х років перевалила за 700 млн. на рік, тобто була у 50 разів більша, ніж театральна. Півтора - два десятки нових фільмів кожного року - такою була сумарна продук­ція трьох кіностудій в Одесі, Києві і Ялті. З повним навантаженням працювали Київ­ська студія науково-документальних філь­мів і Українська студія хронікально-документальних фільмів.

Попри суворий контроль комітетів КПРС, в усіх формах мистецтва з'являлися новаторські твори, які відбивали складний процес духовного відродження нації. Лібе­ралізація суспільно-політичного життя була могутнім чинником розкріпачення творчої думки.

27.3. Опозиційний рух. Репресії проти інтелігенції. Правозахисник рух. Народна освіта. Розвиток української літератури. Проблеми українського мистецтва. Русифікація в сфері культури.

...

Народна освіта

У 60-80-х роках внаслідок скорочення народжуваності відбувалося постійне змен­шення контингенту дітей шкільного віку. Це полегшило перехід до загальної середньої освіти. Положення про обов'язкову серед­ню освіту внесли до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р.

Здійснення загальної середньої освіти було великим культурним досягненням. Вже у 1976 р. більшість випускників вось­мих класів продовжила навчання в дев'ятих класах або в середніх спеціальних навчаль­них закладах.

У сільській місцевості запровадження обов'язкової середньої освіти натрапляло на особливі труднощі. У багатьох селах працювали тільки початкові або неповні серед­ні школи, як правило - малокомплектні. Щоб розв'язати проблему, при середніх школах у великих селах створювалися інтернати.

У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрями реформи загальноосвіт­ньої і професійної школи». Запроваджувалося навчання дітей з шести років (за ба­жанням батьків). Восьмирічки були реор­ганізовані в дев'ятирічки, а середні школи перетворювалися з десятирічок на одинадцятирічки. Професійно-технічні училища різних типів були перетворені в ПТУ, які давали повну середню освіту.

Розвиток наукових досліджень

Наукові дослідження здійснювалися в інститутах АН УРСР, установах відомчого підпорядкування і певною мірою - у вищих навчальних закладах. В Україні наукових установ, підпорядкованих управлінським структурам ВПК, було небагато. На відміну від Росії, в Україні Кремль не створював засекречених міст - комплексу заводів, про­ектно-конструкторських організацій, дослідних виробництв і наукових інститутів з десятками тисяч працівників у кожному.

Період, який публіцисти назвали «за­стоєм», для Академії наук виявився часом стрімкого розвитку. В установах АН УРСР у 1961 р. налічувалось 4 тис, а в 1985 р. -понад 15 тис. науковців. Кількість праців­ників з науковими ступенями за цей час зросла в 5,5 раза.

За 1966-1985 pp. Академія поповнилася двома десятками наукових інститутів. Дев'ять з них були утворені поза Києвом. В 1971 р. було створено п'ять наукових центрів - Дніпропетровський, Донецький, Львівський, Харківський і Одеський.

Багато років ішло негласне змагання між АН СРСР і АН УРСР щодо обсягу еко­номічного ефекту від впровадження у виробництво результатів наукових розробок. Незрівнянно потужніша союзна академія нерідко програвала республіканській.

Розвиток української літератури

Переважна більшість активних у роки «застою» письменників давно забута. Па­м'ять залишилася тільки про тих, хто засо­бами художнього слова сприяв піднесенню національної самосвідомості.

У поколінні шістдесятників найбільш голосно звучала поетична муза. Великою популярністю користувалася творчість М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка. Увійшли в пое­зію, щоб розпочати важку боротьбу з канонами «соціалістичного реалізму», І. Калинець, Р. Лубківський, В. Стус та ін.

На повний голос заявили про себе й мо­лоді прозаїки - Є. Гуцало, В. Дрозд, Григір Тютюнник, В. Шевчук, Ю. Щербак, В. Яворівський та ін. Вони писали просто і переконливо, надаючи перевагу малим фор­мам - новелі і оповіданню.

На початку 1968 р. голова Спілки пись­менників О. Гончар надрукував невеликий за обсягом, але надзвичайно вагомий за змістом роман «Собор». Майже одночасно ро­ман з'явився в журналі «Вітчизна» і окре­мим випуском нового серійного видання Спілки письменників - «Романи й повісті». У ньому розповідалося про історичні тра­диції українського народу, його волелюбність, патріотизм, глибоку повагу до звичаїв предків. Місцем дії роману «Собор» був Дніпропетровськ. Перший секретар обкому О. Ватченко впізнав себе в романі і на пле­нумі ЦК КПУ назвав його пасквільним. Од­разу після пленуму ЦК на Дніпропетровщи­ні почали переслідувати тих, хто публічно висловлював своє позитивне ставлення до роману. Зухвала у своїй безпардонності кампанія викликала загальне обурення.

У 1971 р. компартійний апарат грубо усунув О. Гончара від керівництва Спілкою письменників. На короткий час керівництво перейшло до Ю. Смолича, а з 1973 р. - до В. Козаченка. Той поставив на потік цьку­вання «ідейно хибних» творів і організував виключення із Спілки О. Бердника, І. Дзюби, М. Лукаша, В. Чичибабіна та ін. Видатного російського письменника Вікто­ра Некрасова, який постійно жив у Києві, вислали за кордон. Ліну Костенко «пророб­ляли» за ідеалізацію козацького минулого, буржуазно-об'єктивістський підхід до істо­рії України і навіть за художню неповно­цінність творів. Упродовж шести років її геніальний роман «Маруся Чурай» не міг потрапити до читача.

Наприкінці 70-х років в Україні закінчи­лася кар'єра В. Маланчука. У січні 1979 р. Спілку письменників очолив Павло Загребельний. Спеціальною постановою президії Спілки письменників було дозволено на­друкувати «Марусю Чурай». У 1981 р. побачила світ з передмовою О. Гончара книга віршів Василя Симоненка «Лебеді мате­ринства», видання якої розтягнулося на десять років.

Нерівну, але безкомпромісну боротьбу з режимом провадив Василь Стус. Поет по­мер у вересні 1985 р. в карцері пермського табору суворого режиму під час голоду­вання.

Проблеми українського мистецтва

Найбільш масовим видом мистецтва за­лишалося кіно. Понад 30 тис. кінотеатрів і пересувних кіноустановок щорічно обслуговували близько 800 млн. глядачів.

Мабуть, найкраща з українських кінокартин доби «застою» - це фільм «Тіні забу­тих предків», поставлений за повістю М. Коцюбинського. Його створив колектив під керівництвом С. Параджанова у складі співавтора сценарію І. Чендея, оператора

Ю. Іллєнка, композитора М. Скорика, моло­дого актора І. Миколайчука та ін. Після по­літичного скандалу в кінотеатрі «Україна» картину зняли з прокату на два десятки років.

Важка доля чекала талановиті твори в жанрі поетичного кіно, де виконавцем го­ловних ролей і режисером виступив І. Миколайчук - «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон - XX». Перший з них був пока­заний спочатку делегатам XXIV з'їзду КПУ. Делегати зустріли його вороже. Тільки го­ловний приз Московського міжнародного кінофестивалю 1971 р. забезпечив йому місце в прокаті.

Найбільш відомими за межами України професійними колективами були Заслуже­ний державний хор ім. Г. Верьовки, Заслужена академічна хорова капела «Думка», Заслужений ансамбль танцю ім. П. Вірського. У 70-х років виникло багато нових філармонічних колективів, сотні самодіяль­них симфонічних і духових оркестрів.

Етнографічний хоровий ансамбль «Го­мін» під керівництвом Л. Ященка захопився відродженням колядок і купальських пі­сень, які свідчили про оригінальність і не­повторність українського фольклору. Після цього керівника ансамблю звинуватили в «буржуазному націоналізмі» й виключили із Спілки композиторів, а колектив розпус­тили.

Скарбницю українського музичного мистецтва збагатили опери В. Губаренка, Л. Колодуба, Г. Майбороди, симфонії і кан­тати А. Філіпенка, А. Штогаренка. У жанрі пісенної і хорової музики плідно працювали О. Білаш, К. Домінчен, П. Майборода, С Сабадаш, А. Філіпенко, І. Шамо та ін.

Чисельність театрів за два десятиліття зросла і в середині 80-х pp. дійшла до де­в'яти десятків. Перед постановкою кожну п'єсу проглядала комісія чиновників, наді­лених правом схвалювати або забороняти.

Найяскравішими серед театральних зі­рок України були такі майстри, як В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Н. Ужвій. На оперній сцені виділялися Д. Гнатюк, М. Кондратюк, Є. Мірошничен­ко, А. Мокренко, Д. Петриненко, А. Солов'яненко, М. Стеф'юк, Г. Ціпола.

З доробку художників періоду «застою» збереглося мало. Як правило, портрети пе­редовиків, панорами новобудов, «ленініа­на» пішли в небуття разом з державною партією.

Найбільш обмежені в своїй творчій ді­яльності були скульптори-монументалісти. Адже могли реалізуватися тільки ті їхні задуми, які фігурували в планах так званої «монументальної пропаганди». Особливо інтенсивно тиражувалися пам'ятники В. Леніну - більше півтисячі бронзових і гранітних скульптур.

У 1982 р. урочисто святкувалося 1500-ліття Києва. Столиця збагатилася багатьма різноманітними меморіальними спорудами. Серед них - Музей В. Леніна (тепер -«Український дім»), обеліск місту-герою Києву на площі Перемоги, пам’ятний знак на честь заснування Києва, який зображав трьох братів - Кия, Щека і Хорива та їхню сестру Либідь. На схилах Дніпра, біля пло­щі, якою закінчувався Хрещатик (тепер Європейська) була споруджена величезна арка. Вона мала символізувати братерське єднання російського та українського на­родів.

Русифікація в сфері культури

Політика русифікації здійснювалася Кремлем під прикриттям «соціалістичного інтернаціоналізму». Пропаганда нібито безнаціонального інтернаціоналізму була на­справді зручним засобом російщення націо­нальних культур.

Головну роль в русифікації відігравала

загальноосвітня школа. Наступ російської школи в національних республіках відбу­вався навіть без «інтернаціонального» прикриття. 31 червня 1978 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подальше вдо­сконалення вивчення і викладання російсь­кої мови в союзних республіках». Заходи по

ї реалізації обговорювалися у травні на­ступного року на науково-практичній конференції в Ташкенті. У рекомендаціях конференції, які мали обов'язковий характер для керівників освіти в національних рес­публіках, пропагувалося «завести всюди вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п'яти років життя». Заохочувався перехід на російську мову викладання в старших класах.

28 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада мі­ністрів СРСР ухвалили ще одну постанову «Про дальші заходи щодо вивчення росій­ської мови в загальноосвітніх школах та ін­ших навчальних закладах союзних респуб­лік». Через два тижні ця постанова була продубльована ЦК КПУ і Радою міністрів УРСР. На її основі міністерство освіти за­твердило «Додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загаль­ноосвітніх школах, педагогічних навчаль­них закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки». В них передбачали­ся організаційні і фінансові заходи в поши­ренні російської мови в освітніх установах.

Офіційна мовна політика спрямовувала­ся на приниження соціальної ролі мови «титульної нації». Це призвело з часом до жахливих результатів. В канадському місті Едмонтон було більше українських шкіл, ніж у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові, разом узятих. 700 тис. укра­їнців Криму не мали жодної національної школи.

Витіснення української мови було про­думаним і комплексним. У столиці УРСР в середині 80-х років у класах з українською мовою навчання лишилося близько 22 від­сотки учнів. У Київському університеті ім. Т. Шевченка національною мовою викладалося менше половини суспільних та гуманітарних наук. 3 11 театрів міста лише один був українським.

За 1981-1985 pp. в Україні було надру­ковано понад 40 тис. назв нових книг і бро­шур, з них українською мовою - лише до 10 тис. У кінопрокаті налічувалося 17 тис. копій художніх фільмів російською і менше 2 тис. - українською мовою.

...

1989 p., 11 лютого. - Відбулися у Києві установчі збори Товариства української мови ім. Тараса Шевченка.

1989 p., 28 жовтня. - Схвалення Верховною Радою УРСР Закону «Про державний статус української мови».

«Перебудова» і мовна проблема

Масштаби Чорнобильської катастрофи завдяки гласності стали відомі широкій гро­мадськості. Український народ вкотре переконався в тому, що не має впливу на по­літичні, економічні й екологічні рішення, які приймалися за межами республіки. Для багатьох в Україні Чорнобиль став сво­єрідним символом. Ставилося питання про «мовний Чорнобиль», коли йшлося про ста­новище української мови в Україні, про «ду­ховний Чорнобиль», коли обговорювалася проблема русифікації.

У червні 1987 р. Спілка письменників України висловила стурбованість зникнен­ням української мови з повсякденного ужитку. За дорученням письменників Ю. Мушкетик, Б. Олійник і Д. Павличко підготували відповідний лист, адресований Верховній Раді УРСР.

Кампанія проти «мовного Чорнобиля» змусила керівництво Компартії України розробити заходи по заспокоєнню громадськості. У липні 1987 р. питання «Про по­силення інтернаціонального й патріотично­го виховання населення» було поставлене на політбюро ЦК КПУ. Було визнано, що громадськість має підстави виступати на за­хист української мови. У постанові відзна­чався низький рівень мовної культури бага­тьох теле- і радіопрограм, газет і журналів. Водночас висловлювалося застереження щодо вимог «оголосити українську мову державною та відмовитися у школах рес­публіки від принципу вільного вибору мови навчання». Отже, насправді керівництво Компартії України солідаризувалося з русифікаторським змістом хрущовської шкіль­ної реформи.

До розгляду цього питання політбюро ЦК КПУ повернулося в грудні 1988 р. Однак конкретні заходи для припинення русифікації не здійснювалися, і становище в Україні погіршувалося рік у рік. У 1988 р. книги, які були видані в республіці україн­ською мовою, становили 18 відсотків за назвами і лише 3 відсотки за тиражами. У 1988/89 навчальному році не залишилося жодної повністю української школи в таких містах, як Донецьк, Луганськ, Миколаїв, Одеса, Харків, Чернігів.

У лютому 1989 р. відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка. За безпосередньої участі цієї громадської організації Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Україн­ській РСР». Ним юридично закріплювався державний статус української мови і гаран­тувалася рівноправність мов усіх народів республіки. Поряд з російською українська мова ставала мовою міжнаціонального спілкування в Україні. Протягом п'яти років вона повинна була замінити російську мову в діяльності державних установ. Однак у законі не враховувалися можливості опору реальному перетворенню української мови на мову міжнаціонального спілкування. Механізмів контролю за виконанням закону не передбачалося.

«Білі плями» вітчизняної історії

Особливо велике значення в революціо­нізуванні суспільства мала інформація про замовчувані в радянські часи трагічні сторінки історії. Найбільш вибуховою була інформація про голод 1932—1933 pp.

Українцям США і Канади вдалося при­вернути увагу світової громадськості до цього сталінського злочину в 1983 р. Кон­грес США створив комісію з дослідження голоду 1932-1933 pp. в Україні. Тим часом навіть після приходу М. Горбачова до влади в СРСР зберігалося сталінське табу на ін­формацію про голод.

Після утворення американської комісії з голоду в Україні ЦК КПУ створив власну комісію. Вона повинна була «викрити фальсифікації українських буржуазних націона­лістів». Однак комісія з провідних науков­ців не виконала партійного доручення. Нав­паки, до ЦК КПУ потрапила записка з пропозицією визнати факт голоду. Тим часом американська комісія під керівництвом Д. Мейса почали знайомити світову громад­ськість із вражаючими результатами своєї роботи.

Виступаючи в Кремлі у листопаді 1987 р. з урочистою доповіддю, присвяче­ною 70-річчю встановлення радянської вла­ди, М. Горбачов не згадав про голод 1932— 1933 pp. Однак В. Щербицький уже через п'ять тижнів змушений був присвятити українському Голодомору цілий абзац своєї ювілейної доповіді. Причиною цієї трагедії перший секретар ЦК Компартії України назвав неврожай.

Процес виявлення «білих плям» недав­нього минулого вже не можна було зупи­нити. Компартійному апарату залишалося тільки одне: зробити його контрольованим. Тому ЦК Компартії України створив координаційну комісію з розробки програми розвитку історичних досліджень, поліп­шення вивчення і пропаганди історії УРСР. Комісії пропонувалося забезпечити виок­ремлення курсу історії УРСР в середній і вищій освіті в самостійну навчальну дисципліну і розробити та видати нові підруч­ники, хрестоматії і книги для читання з віт­чизняної історії. Уперше вітчизняною істо­рією була названа не історія СРСР (тобто Росії), а історія України.

Боротьба за легалізацію національних церков

Більшість церковних громад, що існу­вали легально, представляли Російську пра­вославну церкву (РПЦ). Радянська влада переслідувала РПЦ як найвпливовішу конфе­сію. Однак вона давала її ієрархам можли­вість легально діяти під гласним (з боку рад у справах релігії при урядах союзних республік) і негласним (з боку КДБ) конт­ролем.

РПЦ мала в Україні особливо розвинуту мережу громад - удвічі більшу (до 4 тис), ніж у Росії. Основна частина православних громад знаходилася в західних областях, де рівень релігійності населення був високий. Парафії цього регіону були передані РПЦ після заборони в 1946 р. греко-католицької церкви.

Піднесення національного руху яскраво проявилося і в релігійній сфері. Боротьбу за легалізацію Української католицької церкви підтримав Папа Римський Іван Павло II, який у червні 1988 р. звернувся до М. Гор­бачова з відповідним листом. Горбачов на цей лист прореагував надто нервово і почав вимагати вжиття заходів для приборкання активності греко-католиків.

Але завдання подолати «релігійно-на­ціоналістичний сепаратизм» виглядало не­реальним. Хоч і в підпіллі, греко-католицька церква функціонувала як повноцінна конфесія. Вона мала власні нелегальні па­рафії, а не лише «впливала» на віруючих.

У травні 1989 р. боротьба за легалізацію УКЦ набула відкритої форми. Шість єпи­скопів і священиків забороненої церкви почали голодування в центрі Москви на знак протесту проти небажання властей роз­мовляти з ними. До них приєдналися священики й віруючі в західних областях України.

Питання про легалізацію церкви було офіційно поставлене у Верховній Раді СРСР народними депутатами Р. Братунем, О. Гончаром і Б. Єльциним. Після цього духовний владика греко-католиків кардинал М. Любачівський звернувся до віруючих із закликом провести акцію на захист ре­лігійної свободи. Близько 150 тис. віруючих відгукнулися на заклик і взяли участь у церковних службах по всій території Західної України.

М. Горбачову ставало дедалі важче пояс­нювати всьому світу, чому він не скасовує сталінської заборони на діяльність УКЦ. 1 грудня 1989 р. під час візиту до Ватикану він заявив про скасування заборони. У квіт­ні 1990 р. греко-католикам повернули Львівський собор святого Юра і єпархіаль­ну резиденцію. У березні 1991 р. з еміграції повернувся кардинал М. Любачівський.

У лютому 1989 р. у Києві був організо­ваний ініціативний комітет, який поставив завданням легалізацію Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). У серпні 1989 р. священик і віруючі церкви святих Петра і Павла у Львові відмовилися підпорядковуватися РПЦ і стали першою автокефальною громадою в Україні.

Архієрейський собор РПЦ, який працю­вав у Москві в січні 1990 p., виділив єпархії, громади й монастирі на території УРСР в окрему адміністративну одиницю - екзар­хат. Новий екзархат став іменуватися Укра­їнською православною церквою (УПЦ). Однак московський патріарх та синод залиши­ли за собою право втручатися у розв'язання будь-яких питань внутрішнього життя УПЦ.

У листопаді 1991 р. православні ієрархи України поставили питання про надання УПЦ автокефалії. Патріарх відмовився це зробити. Більшість ієрархів та віруючих східних і південних областей України залишилася в підпорядкуванні Московського патріархату.

...

Грицак

УКРАЇНА 1945-1995: НОВА ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ

КІНЕЦЬ СТАЛІНСЬКОЇ ДОБИ

...

Як і в довоєнні десятиліття, однією з головних жертв полі­тичного терору стала українсь­ка інтелігенція. 26 липня 1946 р. ЦК ВКП(б) ухвалив резолюцію про «серйозні недоліки і помил­ки» керівництва української ком­партії. Серед численних звинувачень на адресу ЦК КП(б)У до­мінувала недостатня увага «до підбору й ідеологічно-політично­го виховання кадрів у галузі науки, літератури й мистецтва», де знайшла притулок «ворожа бур­жуазно-націоналістична ідеоло­гія». Московську резолюцію про­дублював відповідними доку­ментами ЦК КП(б)У. Від серпня до жовтня 1946 р. виявилося п'ять ідеологічних постанов ЦК КП(б)У: про «історію української літератури», про журнал «Пе­рець», про журнал «Вітчизна», дві постанови про репертуар театрів. У них містився деталь­ний перелік проявів українсько­го націоналізму в мистецтві, на­уці й культурі. Партійні резолю­ції відкрили кампанію «критики» й «самокритики» у пресі та на велелюдних засіданнях у науко­вих і культурних інституціях. За ними послідували масові ареш­ти науковців, літераторів, діячів культури у 1946-1947 pp. Що­правда, за чисельністю жертв післявоєнні арешти поступали­ся терору 1930-х років: кількість заарештованих не перевищува­ла 10 тис. чоловік.

Переслідування української інтелігенції складало частину ширшої кампанії, яка охопила весь Радянський Союз у 1946 р. і за ім'ям її головного виконав­ця, голови відділу агітації й про­паганди (Агітпропу) Андрія Жда­нова дістала назву «ждановщини». Вона ставила собі за мету виключити із підрадянського ін­телектуального життя будь-які прояви прозахідних культурних впливів та лібералізму, незалеж­ної від партійної лінії думки. Мі­шенню стали найвідоміші і найталановитіші фігури: поетеса Анна Ахматова, письменник-сатирик Михайло Зощенко і композитор Дмитро Шостакович. У республі­ках до стандартних звинувачень у формалізмі, відхиленні від марксизму-ленінізму, захопленні За­ходом тощо обов'язково дода­валося ще одне: ідеалізація на­ціонального минулого.

Патріотичні інтерпретації істо­рії неросійських народів відпо­відно до партійної лінії стали особливо популярними у роки війни. Однак те, що було терпи­мим і бажаним у воєнний час, підлягало нещадному викорінен­ню у повоєнні роки. Гострої кри­тики зазнала Анна Панкратова, автор «Історії Казахської РСР» (1943) за те, що вона засуджу­вала російський колоніалізм і позитивно оцінювала антиросійські повстання козаків. У 1947 р. відбулася дискусія щодо ха­рактеру національного руху кав­казьких народів першої половини XIX ст. під проводом Шаміля. У результаті дискусій, що тривала майже п'ять років, Шаміля «викрили» як агента бри­танської розвідки, а весь очо­люваний ним рух був визнаний реакційним.

Українським історикам у ході загальної кампанії боротьби проти «буржуазного націоналіз­му» приписувано вину, що за часів війни вони підкреслювали відмінність українського історич­ного процесу від російського, стверджували український ха­рактер Київської Русі та ідеалі­зували українських національних діячів XIX ст. Особливо гострій критиці піддавалися праці шко­ли Михайла Грушевського. У 1947 р. ЦК КП(б)У ухвалив пос­танову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», що вимагала від укра­їнських істориків писати історію з позицій класової боротьби та російсько-української єдності⁸⁰.

Патріотичні постанови Києва були лише окремими голосами у загальному хорі, диригованому з Москви. Посилення шовіністичного курсу було пов'яза­но з призначенням у 1947 р. на посаду голови Агітпропу Михай­ла Суслова, який залишався го­ловним ідеологічним цензором аж до останніх місяців брежнєвської доби. На відміну від Жданова, який полюбляв сам публічно виступати перед вели­кими аудиторіями, він діяв за лаштунками сцени, полишаючи брудну роботу для нижчих чиновників. У середині 1952 р. Суслов віддав розпорядження організу­вати групу з провідних московсь­ких і київських істориків для на­писання «Тез про возз'єднання України з Росією». Після цензу­рування тексту партійними ідео­логами «Тези...» були опубліко­вані у 1954 р. за особистим схва­ленням Суслова з нагоди 300-річчя Переяславської угоди як канонічний варіант партійної вер­сії української історії. Згідно з цією інтерпретацією, українці й росіяни походили зі спільного коріння - «давньоруської нації». Головною темою української іс­торії оголошувалося бажання українців «возз'єднатися» з Росією, яке зреалізувалося у Пе­реяславській угоді. Завдяки «воз­з'єднанню» українці разом з ро­сіянами могли боротися проти спільних класових і зовнішніх ворогів, а в 1917 р. добитися свого соціального і національно­го визволення. «Тези...» йшли набагато далі за передвоєнну теорію «меншого зла», замінив­ши тезу про «приєднання» (анек­сію) України до Росії тезою про «возз'єднання», іншою суттєвою зміною було особливе наголошу­вання на етнічній близькості ук­раїнців і росіян як фактори українського історичного процесу - теза, що не мала нічого спіль­ного з марксистським поглядом на класову боротьбу як на ру­шійну силу історії²¹.

Нова хвиля гострих ідеологіч­них атак на українську інтеліге­нцію розпочалася після Днів ук­раїнської культури у Москві (15-25 червня 1951 p.). 2 липня 1951 р. у центральній московській газеті «Правда» появилася редакційна стаття з гострою критикою ЦК КП(б)У за його недостатню ува­гу до виявлення і поборювання українського націоналізму, який знову проник в українську літе­ратуру й науку. Олександр Кор­нійчук і його дружина Ванда Василевська були розкритико­вані за лібретто до опери «Бог­дан Хмельницький». У лібретто недостатньо розкривалася «про­гресивна» роль російського царя та російських бояр. У поле зору патріотичної критики потрапив вірш Володимира Сосюри «Лю­біть Україну», написаний ще в 1944 p., але перекладений російською мовою лише в той час. Поетові ставилося у вину, що він оспівував не радянську, не со­ціалістичну, а «якусь одвічну Ук­раїну, Україну взагалі».

Публікація статті послужила сигналом для нової хвилі антинаціоналістичної кампанії в Ук­раїні. Звинувачення в націоналістичних поглядах прозвучали на адресу декількох українських письменників на надзвичайному пленумі Спілки письменників Ук­раїни (30 липня-2 серпня 1951 p.). Важливість пленуму під­креслювала присутність на ньому двох спеціальних пред­ставників з Москви, російських письменників Костянтина Си­монова й Олексія Суркова.

У листопаді 1951 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, присвячений ідеологічній роботі. На ньому було засуджено помилки у творчості українських письменників -Юрія Яновського, Ірени Вільде, Платона Воронька та ін. Для пок­ращання ідеологічної роботи ви­рішено провести тотальну ідео­логічну перевірку всіх українсь­ких комуністів. У результаті пар­тійних «чисток» за період з січ­ня 1949 по вересень 1952 р. з КП(б)У було виключено близько 3% її складу. Водночас в Україні розгорнулася ідеологічна кампа­нія «промивання очей». Лише у 1951 р. було прочитано близько 25 тис. лекцій, які примусово від­відали 7,7 млн чоловік. На лекці­ях домінували теми: «Великий російський народ - провідна на­ція СРСР» або «Українські бур­жуазні націоналісти - смертельні вороги українського народу»²².

Зворотною стороною атак проти західного космополітизму та критики «буржуазних націона­лістів» неросійських народів став розквіт у післявоєнні роки офіційного російського шовініз­му. Його характерною рисою були вишукування російських пріоритетів на світові наукові відкриття і технічні винаходи. За 1946-1950 pp. у результаті цієї кампанії прозвучали заяви, що насправді російські, а не західні вчені і техніки винайшли радіо, електрику, трансформатор, лі­так, парашут, стратоплан тощо. Відкриття закону збереження енергії було приписане Ломоно­сову; з того часу у шкільних під­ручниках фізики він фігурував як закон «Лавуазьє-Ломоносова».

Радянська наука під партій­ним керівництвом була покли­кана творити чудеса, недосяжні для західних науковців. Урод­женець України, агробіолог Трохим Лисенко добився запа­морочливої кар'єри й особистої прихильності Сталіна. Він поо­біцяв створити за короткий час надмір сільськогосподарської продукції з допомогою власної методики виведення нових ро­слинних і тваринних порід. Фе­номен «лисенківщини» нагаду­вав феномен Распутіна в остан­ні роки правління Романових -в обох випадках політична вер­хівка сподівалася «чуда», яке б врятувало її від нагальних про­блем реального життя. Підне­сення Лисенка супроводжувало­ся гострими атаками на генети­ку («менделізм-морганізм»), яку проголосили «продажною до­чкою імперіалізму». В Україні були позбавлені роботи київсь­кі і харківські вчені-генетики М.Гришко, С.Гершензон, І.Поляков та Л.Делоне²³. її «рідною сестрою» стала кібернетика. Були спроби провести ідеоло­гічну чистку у всіх галузях науки, вишукуючи там прояви «безрід­ного космополітизму».

Переслідування радянської інтелігенції набрало виразно ан­тисемітського характеру, оскіль­ки євреї, на думку організаторів цієї кампанії, були основними носіями «космополітичних» на­строїв. Антиукраїнство Сталіна йшло в парі з його неприхова­ною ненавистю до євреїв (на за­сіданнях Політбюро, як згадував Хрущов, Сталін не зупинявся на­віть перед тим, щоб перекривлювати єврейський акцент). Особливо відверто його антисе­мітизм проявився у справі Єв­рейського антифашистського комітету, створеного у роки вій­ни для організації матеріальної допомоги СРСР єврейськими організаціями США. У 1944 р. комітет надіслав Сталінові листа з проханням встановити в Кри­му єврейську автономну респуб­ліку. Цю ідею карні органи пред­ставили як спробу сіоністів вста­новити твердиню американсько­го імперіалізму на радянській те­риторії. 24 єврейських лідери, яких заарештували у зв'язку з цією справою (серед них два письменники і. Фефферта Л. Квіт­ко, які працювали в Україні) були розстріляні у Москві в серпні 1952 р.²⁴ У січні-лютому 1949 р. була організована хвиля атаки проти сіонізму, Ізраїлю та радянських «непатріотичних» євре­їв, ії жертвами стало багато єв­рейських літераторів, що прожи­вали в Україні, зокрема два відомі українські поети єврейсь­кого походження Леонід Первомайський та Сава Голованівський. Антисемітська політика в Україні, як стверджував Хрущов, стала відвертою після його пе­реведення до Москви (1949), коли влада перейшла до рук першого секретаря ЦК КП(б)У Лео­ніда Мельникова та Голови Ради Міністрів Української РСР Коротченка. У найбільших містах Ук­раїни - Києві і Харкові - були навіть випадки погромів²⁵.

...

Жертвою насильства стала й греко-католицька церква, яка намагалася зужитися з новим режимом. Митрополит Андрей Шептицький надіслав радянсь­кому урядові листа, в якому висловлював бажання і готовність співпрацювати з радянсь­кою владою. Після його смерті (23 листопада 1944 р.) новий митрополит Йосип Сліпий вис­тупив зі зверненням «До духо­венства і віруючих», закликаю­чи, зокрема, бандерівців «вер­нутись з неправильного шляху». Але радянський режим відкинув можливість співпраці, інкриміну­ючи Ватикану співпрацю з ні­мецьким режимом. Це звинува­чення поширювалося на дві церкви, що перебували під зверхністю папи - римо-католицьку і греко-католицьку. Але за мнимі гріхи колаборації до­велося розплачуватися лише греко-католицькій церкві. 8 чер­вня 1945 p., майже через місяць після арешту всієї верхівки ГКЦ на чолі з митрополитом Сліпим, була затверджена ініціативна група на чолі з о. Гавриїлом Костельником. За дорученням НКВС, вона підготовила возз'єднання ГКЦ з православною церквою. 8-10 березня 1946 р. на Львівському соборі ГКЦ про­голосила про свій перехід в лоно Російської православної церкви. 1000 священиків, які відмовилися піти на такий крок, разом з митрополитом Йоси­пом Сліпим були вислані до Сибіру. На Закарпатті у жовтні 1947 р. дійшло навіть до вбивства католицького єпископа Теодора Ромжі, який відмовив­ся прийняти православ'я³². Ба­гато хто з незгідних священи­ків, ченців та віруючих перейш­ли у підпілля. Греко-католицька церква стала найбільшою у світі забороненою конфесією.

...

Потреба у кваліфікова­них робітниках й інженерних кадрах покривалася в основно­му за рахунок міграції робочої сили з Росії і Східної України. Це вело до часткової русифікації західноукраїнських міст.

...

ВІДРОДЖЕННЯ КОНТРОЛЬОВАНОГО АВТОНОМІЗМУ

...

На ініційованих партійним ке­рівництвом зборах і нарадах, у газетних статтях українська ін­телігенція вимагала підготовки і видання українських наукових словників, енциклопедій, появи українських кінофільмів. Запевнюючи московське і київське ке­рівництво у своїй лояльності і вірності новому курсу, українські інтелігенти вимагали розширен­ня сфери вживання української мови і більш об'єктивного вис­вітлення національної історії. У листопаді 1957 р. Академія наук УРСР оголосила про свій намір розпочати видавництво «Укра­їнського історичного журналу». Відновилося (з 1958 р.) видан­ня журналу «Всесвіт» та появи­лися нові журнали, «Прапор» (1956) та «Радянське літерату­рознавство» (1957). Великою подією наукового і культурного життя стала перша «Українська Радянська Енциклопедія». Роз­почалася реабілітація партійних лідерів і культурних діячів, жертв сталінського терору. Ця кампа­нія набрала вибіркового і поло­винчастого характеру - спроби реабілітувати націонал-комуніс­тів Хвильового, Шумського і Скрипника були визнані помилковими і шкідливими. Зате від­новилася «марксистська непо­рочність» КПЗУ. Була знята за­борона з імені Леся Курбаса, Миколи Куліша і Михайла Драгоманова; зняті звинувачення з Володимира Сосюри, а Олек­сандру Довженкові посмертно присвоєно Ленінську премію.

У доповідях на пленумах, у газетних публікаціях вищі пар­тійні діячі України з тривогою по­відомляли про випадки, коли робітники на підприємстві вимага­ли введення робітничого контро­лю на підприємствах, школярі й студенти слухали рок-н-рол і творили напівлегальні організа­ції, письменники та художники мріяли про творчу свободу, а на­ціоналісти у Західній Україні про­бували підмінити критику куль­та Сталіна критикою самого марксизму-ленінізму тощо.⁵⁹ Навіть якщо половина з цього було правдою, то зрозуміло, що влада стала перед загрозою втрати контролю над суспільст­вом. Люди очікували нових змін та послаблення системи забо­рон і регуляцій, тимчасом як партійно-державна номенклатура вважала, що і того є забагато.

...

Критика інтелігенції відда­вала присмаком «ждановщини». Ідеологічна кампанія була під­кріплена змінами у партійному апараті. У 1958-1959 pp. завіду­вачем відділом науки і культури ЦК КПУ був призначений Юрій Кондуфор, а секретарем ЦК КПУ з питань ідеології - Андрій Скаба, обидва - прихильники кур­су згортання лібералізації.

Одним із проявів цього кур­су стала форсована атеїстична кампанія. У результаті її прове­дення у 1957-1964 pp. полови­на церковних громад України залишилася без храмів та ду­ховної опіки, дві третини монас­тирів перестали діяти⁶¹.

Тяжкого удару українству за­вдала хрущовська освітня ре­форма. 16 листопада 1958 р. ЦК КРПС обнародував тези про ре­форму освіти, які мали стати підставою для дискусії яка осві­та потрібна радянському сус­пільству. Московське керівниц­тво пропонувало батькам самим вибирати, якою мовою повинні вчитися їхні діти. Таке форму­лювання викликало хвилю про­тестів в Україні. За умов, коли соціальний статус і престиж ук­раїнської мови був нижчим, аніж російської, було очевидним, яку школу вибиратимуть батьки для своїх дітей, щоб полегшити їм у майбутньому просування по суспільній драбині. Українцям у черговий раз було заблоковано шлях до модерного суспільства, як довго вони б настоювали на збереженні своєї мови.

Тому в Україні, як і в інших республіках, дійшло до відвер­тої опозиції хрущовській освіт­ній реформі. Позиція українсь­кого керівництва, підтримана широкими колами громадськос­ті, робила особливий наголос на два моменти: українська мова мала залишатися обов'язковою для вивчення у російськомовних школах України, а республі­канські права щодо контролю над освітою належало розшири­ти. Ці вимоги виразно прозвучали з уст високопоставлених українських чиновників - секре­таря ЦК КПУ з питань культури й освіти С.Червоненка, члена Президії ЦК КПУ і заступника Голови Ради Міністрів С.Гречухи та ін. Подібно, у республі­канській пресі під час обгово­рення проекту освітньої рефор­ми не пролунав голос на під­тримку позиції Хрущова.

Незважаючи на протести, Вер­ховна Рада СРСР 25 грудня 1958 р. схвалила новий закон про школу. У Литві й Азербай­джані Верховні Ради відмовили­ся приймати цей закон у запро­понованій версії і включили пункт про обов'язковість у шкільному викладанні не тільки російської, але й місцевої наці­ональної мови. Однак Москва, усунувши бунтівливих чиновни­ків з високих посад, добилася свого. Верховна Рада України виявилася більш слухняною. Єдине, на чому наполягав укра­їнський міністр освіти І.Білодід, було покращання рівня навчан­ня українською мовою⁶².

Останні роки перебування Хрущова при владі минули під знаком «закручування гайок». У 1962-1963 pp. у Москві відбу­лися зустрічі Хрущова та інших високопоставлених партійних чиновників з інтелігенцією. Ор­ганізована з великим розмахом голосна кампанія ставила собі за мету повернути під партійний контроль тих, хто відбігли рук. Першими жертвами масованої атаки стали російські письмен­ники та поети - Борис Пастер­нак, роман якого «Доктор Жи­ваго», надрукований на Заході, одержав Нобелівську премію, Ілля Еренбург (власне, автор са­мого терміна «відлига») та ки­ївський поет Віктор Некрасов, їм, зокрема, інкримінувався шкідливий вплив на молодих поетів і письменників.

З початку 1960-х років в Ук­раїні появляється, власне, ціле покоління таких молодих літера­торів і митців - т.зв. шестиде­сятників, до якого належали Лі­на Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, Віталій Коротич, Василь Симоненко, Гри-гір Тютюнник, Алла Горська, Валерій Шевчук, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші, їхня поява була, мабуть, найваж­ливішою подією у суспільно-по­літичному житті республіки. Ці молоді люди перебували у не­порівняно кращій ситуації, аніж їх попередники у 1930-1940-х роках. Вони не повинні були думати про хліб чи про виживан­ня. По закінченні університетів вони мали добрі перспективи для особистої кар'єри - Чорно­віл був редактором комсо­мольської республіканської га­зети, Дзюба - одним із найці­кавіших критиків в Спілці пись­менників України, Стус навчав­ся в аспірантурі київського Ін­ституту літератури АН УРСР. Талановиті і молоді, перед ними відкривалося майбутнє і можли­вість легко влитися у комуніс­тичний істеблішмент, але вони зробили інший вибір, керуючись моральними настановами. За влучним висловом Валентина Мороза, шестидесятниками бу­ли художники, які хотіли малю­вати, але не тільки портрети Лені­на; поети, які мали бажання пи­сати вірші, але не лише про Ста­ліна і мир; учені, які прагнули вести дослідження, а не просто виконувати те, що їм наказували «зверху». Вони були «тілами у пошуках душ»⁶³.

Одним із найперших осеред­ків, навколо якого розгорталася діяльність шестидесятників, став Клуб творчої молоді у Києві. Він виник у 1960 р. під егідою місь­кого комсомолу. Його очолював Лесь Танюк, а найактивнішими учас­никами були І.Драч, М.Вінграновський, М.Коцюбинська, І.Світличний, Є.Сверстюк, А.Горська та ін. Вони розпочали свою ді­яльність з відродження різдвя­них вертепів та організації різних мистецьких гуртків-секцій. Зго­дом перейшли до розшуку місць масових поховань сталінських жертв. За цим сталися заяви, виступи у пресі, публікації вір­шів. Діяльність Клубу набирала все виразнішого національного спрямування; організовані ним вечори пам'яті Леся Курбаса. Миколи Куліша, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка комуністичне керівництво нази­вало не інакше, як «національне зборище». У 1962 р. подібний клуб - «Пролісок» - появився у Львові. Навколо нього сформу­валася своя група молодих інте­лектуалів - брати Михайло і Бог­дан Горині, Михайло Косів (го­лова клубу), Ірина та Ігор Калин­ці, Михайло Осадчий та інші. У від­носинах між київською і львів­ською групою остання наполяга­ла на політизації цього інтелек­туального руху, зокрема вислов­лювалися пропозиції скориста­тися досвідом оунівського під­пілля⁶⁴. Партійні і карні органи відповіли цькуванням у пресі, звільненням з роботи, влашту­ванням провокацій та заборо­ною друкувати твори окремих шестидесятників. Смерть моло­дого українського поета Василя Симоненка (13 грудня 1963 р.) розпалила атмосферу. Його неопубліковані вірші та щоденник, а також промови Дзюби, Сверстюка і Світличного на вшану­вання його імені ходили в «самвидаві». Переслідування, яких зазнав Симоненко в останні роки свого життя, та його несподівана загадкова смерть зро­били з нього національного му­ченика і надали всьому шестидесятницькому руху ореолу жертовності та самозречення.

...

Радянське керівництво само провокувало посилення опози­ційного руху, вдаючись до реп­ресій проти національної культу­ри. 24 травня 1964 р. внаслідок підпалу у Київській Публічній бібліотеці АН УРСР згорів весь український відділ - 600 тис. то­мів найцінніших рукописів, ста­родруків, рідкісних книг. Решта збірок бібліотеки не постражда­ла. Виконавцем цього ганебно­го нападу на українську культу­ру був працівник бібліотеки В.Погружальський⁶⁷. Факт, що майже водночас з київською бібліотекою горіли наукові біб­ліотеки в Ашхабаді і Самарканді, не полишав місця для сум­нівів, що ця акція мала органі­зований характер.

..

Падіння Хрущова у жовтні 1964 р. негативно позначилося на політичному становищі Укра­їни. Знову запроваджувався галузевий принцип управління економікою, і права республіки у цій галузі відразу були обме­жені. Зупинилася реабілітація осіб, що постраждали від ста­лінського режиму. Почалася хви­ля масових арештів і судових процесів, посилилася русифіка­ція України.

...

Питання розвитку національної мови і культури набували зна­чення символу у конфлікті між різними політичними елітами, що змагалися за контроль над місцевим суспільством. Так, важливість мовного питання сильно зросла після заміни цен­тральних міністерств системою раднаргоспів. У результаті цієї реформи тисячі чиновників із Росії переїхали до республік, щоб зайняти керівні місця у зре­формованих органах госпо­дарського управління. Такий поворот справи не міг подоба­тися місцевій номенклатурі, яка справедливо вбачала в цьому загрозу для своїх новонабутих прав. Вона наполягала, щоб чи­новники знали українську мову.

Усунення Хрущова уможли­вило перегляд його освітньої реформи. Згідно з повідомлен­нями «самвидаву», у 1965 р. мі­ністр освіти Української РСР Ю.Даденков готував республі­канську реформу, яка передба­чала надання переваги при всту­пі до вузів тим студентам, які добре знають українську мову; усі суспільні науки повинні були вивчатися українською мовою; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журна­ли, підручники й посібники мали друкуватися в першу чергу ук­раїнською мовою тощо. Рефор­му Даденкова зупинила «дирек­тива з Москви». Але вже у 1971 р. він вимагав переведення усіх навчальних закладів на терито­рії України під безпосереднє уп­равління українського міністер­ства освіти. На його думку, це найкраще вплинуло б на якість освіти спеціалістів⁷¹.

Подібні заяви робив й Ше­лест. У 1968 р. у виступі перед студентською молодцю у Київ­ському університеті, він заявив, що усі нові підручники, які від­повідають сучасним умовам, мають друкуватися українською мовою. Справа не обмежувала­ся одними заявами: робилися конкретні кроки, аби довести, що українська мова здатна ві­дображати найскладніші науко­ві поняття. Зокрема, були над­руковані дві книжки україн­ською мовою з кібернетики - О.Івахненко «Кібернетичні сис­теми з комбінованим керуван­ням» (1963) та двотомна «Ен­циклопедія кібернетики» (1973) - унікальні як на масштаби СРСР видання. Іншим великим проривом у справі поширення української мови стало видан­ня з 1972 р. у Харкові й Дніп­ропетровську двох масових українських газет-«вєчірок»⁷².

Збільшилася не лише кіль­кість україномовних видань і про­грам на республіканському те­лебаченні, але й політично по­кращився їхній рівень. Журнал «Всесвіт», який друкував пере­клади світової літератури, пуб­лікував на своїх сторінках твори окремих західних авторів рані­ше, аніж вони з'являлися у ро­сійськомовних перекладах в Росії. У результаті журнал зму­шений був збільшити свій ти­раж, щоб задовольнити інтере­си читацької публіки не лише в Україні, але й у Росії. Так само наклад журналу «Україна», який партійна критика звинувачувала у публікації ідеологічно сумнів­них, аполітичних творів, недостатній боротьбі з буржуазним націоналізмом і декадентським буржуазним мистецтвом, зріс з 100 тис. примірників у 1966 р. до 300 тис. у 1969 р. Характер­но, що журнал користувався особливою популярністю у Дніп­ропетровській та Донецькій об­ластях⁷³. Після тривалої перер­ви українське кіно у середині 1960-х років повертає собі світо­ву репутацію. Цим разом це бу­ло пов'язано з появою фільму Сергія Параджанова «Тіні забу­тих предків», знятого на київсь­кій студії ім. О.Довженка за по­вістю Михайла Коцюбинського.

Боротьба партійної респуб­ліканської еліти за захист своїх прав і привілеїв створила спри­ятливий грунт для зростання національної свідомості. Особли­во це помічалось на Східній Ук­раїні, передовсім у традиційно зрусифікованому середовищі великих міст. Йшло формуван­ня національної ідентичності на немовній, територіальній осно­ві. У робітничих районах Донба­су українська самобутність від­билася у збереженні певних на­родних традицій у щоденному побуті місцевих жителів, поши­ренні інтересу до української пісні, театру й опери і навіть у їхній особливій російській вимові⁷⁴.

Ситуація кінця 1960-х років нагадувала перебіг подій доби «українізації» кінця 1920-х років. Головна відмінність полягала в тому, що сорока роками пізніше до складу Української РСР вхо­дили західноукраїнські області, які самі були потужним резервуаром «українізації» Сходу. Автономістична політика Шелеста спричинилася до посилення їх­ньої ролі в житті республіки. У перші два післявоєнні десятиліт­тя ці області одержували менші капіталовкладення, що гальму­вало їхній економічний розвиток. Але з середини 1960-х років ро­змір капіталовкладень у Центрально-Західну і Західну Украї­ну значно зріс. Оскільки ці об­ласті були найбільш свідомими з точки зору національної іден­тичності, економічний розвиток

України у 1960-х роках впливав на зміцнення соціальної бази цієї ідентичності в республіці.

...

Опріч змін на чолі республі­канського КДБ й ідеологічного керівництва, у першій половині 1970-х були усунені від влади головний редактор журналу «Комуніст України» В.Терлецький, голови відділів з питань науки, культури та пропаганди ЦК КПУ В.Цветков, П.Федченко та І.Орел, ректор Вищої пар­тійної школи А.Чеканюк, дирек­тор Інституту історії партії І.Назаренко, міністр освіти Ю.Даденков, перші секретарі Доне­цького та Львівського обкомів партії В.Дегтярьов і В.Куцевол (останній був замінений ще од­ним членом «дніпропетровської групи» В.Добриком) та ін. «Чис­тка» охопила усі рівні партії - під час заміни партійних квит­ків з КПУ було виключено 37 тис. її членів (1,5% особистого складу партії). Як правило, поз­бавлення партійного квитка оз­начало кінець кар'єри і трактувалося у підрадянському суспільстві як одне із найсуворіших покарань.

Найдраматичніший характер мала атака проти національно свідомої інтелігенції. На відміну від сталінських репресій 1930-1950-х років та масових ареш­тів 1965-1966-х років, тепер жертвам репресій давали мож­ливість зберегти свою волю за

умови їхнього «покаяння» і по­дальшої співпраці з режимом. Така тактика засвідчувала, що офіційній владі йшлося про ідеологічний й моральний ефект переслідувань. Вперше цей за­сіб був застосований проти символічної фігури шестидесят­ників - Івана Дзюби. Від керів­ництва Спілки письменників Ук­раїни вимагали його виключен­ня з організації. Завдяки спротиву частини правління СПУ вдалося досягнути компромісу: Дзюба залишився членом Спіл­ки, але змушений був підписа­ти заяву про своє відмежування від «українського націоналіз­му»⁸⁴. Компроміс протривав тро­хи більше двох років: у березні 1972 р. Дзюбу виключили зі Спілки, а 18 квітня він був за­арештований. Після 18-місячно-го ув'язнення він підписав ново­го листа з визнанням своїх по­милок і проханням до Президії Верховної Ради Української РСР про помилування. Подібна практика «покаяння» у 1972-1979 pp. була застосована проти внучки Івана Франка Зіновії Франко, письменників Євгена Гуцало та Бориса Харчука, перекладача Григорія Кочура, історика Ми­хайла Брайчевського та ін.

«Приборкання непокірних» справляло величезний деморалізуючий вплив на все суспіль­ство - воно створювало вражен­ня безглуздості й непотрібнос­ті будь-якого спротиву радянсь­кому режимові й посилювало конформістські настрої (якщо таких ламали, то що було гово­рити про пересічних людей!).

Одним із основних напря­мів політики Щербицького була мовна русифікація України. Вживання російської мови ста­ло ознакою політичної лояль­ності до режиму. Показово, що у своїх публічних виступах сам Щербицький відмовився від ук­раїнської мови, перейшовши майже виключно на російську. Після усунення Шелеста й Даденкова безборонно провадив­ся процес русифікації середніх шкіл. Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише де­кількох батьків (попередньо ке­рівництво школи й вчителі одержували від Міністерства освіти та обласних відділів на­родної освіти завдання «провес­ти відповідну роботу» з батька­ми). Для «поглибленого» вив­чення російської мови і літера­тури класи розбивалися на мен­ші групи, заняття в яких прова­дилися окремо - тимчасом як українська мова і література та­ких привілеїв не мала, і уроки з цих предметів нерідко відбува­лися у переповнених класах з 35-40 чол. Статус вчителя ро­сійської мови й літератури в ук­раїнській школі був надзвичай­но високий, тоді як вчитель ук­раїнської мови в російських школах був постійним об'єктом насмішок з боку російськомов­них дітей і батьків. Не обходило­ся без курйозів: в українських школах діти навчались російсь­кої мови з підручників, що називалися «Родная речь» («Рідна мова»), тоді як української - з підручників під назвою «Укра­їнська мова».

Нові напрями русифікаторсь­кої політики були затверджені на всесоюзній науково-теоре­тичній конференції «Російська мова - мова дружби і співробіт­ництва народів СРСР», що від­булася 22-24 травня 1979 р. у Ташкенті. Політична важливість цієї конференції була засвідче­на присутністю на ній секрета­рів з питань ідеології ЦК КП Ка­захстану, Литви, Киргизії, Таджикистану й Туркменістану, а також окремим привітанням Брежнєва, в якому підкреслю­валась роль російської мови в подальшій стабілізації політич­ної, господарської й духовної єдності радянського народу. Серед рекомендацій, які виро­била конференція, було запро­вадження викладання російсь­кої мови в усіх дитячих садках неросійських республік. Окремо пропонувалося приймати до ву­зів Російської РФСР, Білорусь­кої та Української РСР студентів із неслов'янських (головно - середньоазіатських) республік, щоб вони вчилися і жили там у російськомовному середовищі і тим самим підвищували свій загальноосвітній і фаховий рівень. За цією пропозицією стояли приховані політичні мотиви - адже загальновідомо, що гар­ною російською мовою розмов­ляють у Ленінграді, а не в Укра­їні і Білорусії. Але, як писав американський дослідник Я.Білінський, «режим... волів навча­ти узбеків і таджиків російської мови з українським або біло­руським акцентом, вважаючи, що стимульований наплив уз­беків і таджиків допоможе ство­рити більш російськомовне се­редовище в українських і біло­руських вузах, тобто допоможе русифікувати ці заклади»⁸⁵.

Однак головною мішенню для радянського керівництва у 1970-1980-х роках в Україні була національна свідомість ук­раїнців. У «новій українській спільноті - радянському наро­дові» напевно знайшлося б міс­це для шевченкового «Кобзаря» (правда, сильно цензуровано­го), українського гопака і укра­їнської вишивки - тобто для того, що натякало на етнічну особливість українців (так само як могло там бути місце на гру­зинський хоровий спів та се­редньоазіатську кухню), але там не могло бути того, що перетворювало українське питання на питання політичне - пам'яті про своє історичне минуле.

Один із провідних теоретиків дослідження національних про­цесів Карл В.Дойч стверджував, що «автономія в далекосяжній перспективі залежить від [істо­ричної] пам'яті». Самоуправне суспільство мусить отримувати «повний потік інформації» пре зовнішній світ і його частини, а також відомості про минуле «з широким діапазоном пригадок відтворення». Якщо суспільство позбавлене будь-якої із цих інформацій, «воно втрачає пану­вання над своєю поведінкою»⁸⁶ Чеський письменник Мілан Кундера, який після придушення «празької весни» 1968 р. емігру­вав на Захід, передав це теоре­тичне положення простішими словами: «Першим кроком у ліквідації народу є позбавлення його пам'яті. Знищіть його книж­ки, його культуру, його історію А потім накажіть комусь написа­ти нові книжки, створити нову культуру, винайти нову історію Незабаром нація почне забува­ти, чим вона є і чим була. Нав­колишній світ забуде про неї ще швидше»⁸⁷.

Радянські лідери не відзначалися достатнім рівнем софіс­тики, щоб розуміти теоретичні поняття такої складності. Однак вони безпомилково керувались своїм інстинктивним чуттям ви­корінювати з пам'яті українців всі ті їхні відмінності від росіян, які підносились понад рівень борща, вишивки і гопака.

Репресії були спрямовані пе­редусім проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких і відмінності проступали найви­разніше - проти літератури й історії. Загальне керівництво кампанією здійснював Маланчук. Йому ж належала партія «першої скрипки» в організації «чистки» в галузі історії та спо­ріднених з нею наук. Уже на­прикінці 1972 р. розглядалася «справа» Інституту археології. Його співробітники на чолі з директором, членом-кореспондентом Федором Шевченком звинувачувалися у цілому ряді «історичних, методологічних і теоретичних помилок». Зокре­ма, їхня вина полягала в тому, що вони не висвітлювали «зв'язок київських [тобто періоду Київської Русі] матеріалів з пам'ятками Північної та Північ-но-Східної Русі» [тобто пізнішої Росії]. Іншою провиною було включення у збірник «Розвиток радянської археології на Украї­ні (1917-1966 pp.)» І.Шовкопляса прізвищ «українських націо­налістів» - Івана Багряного, Олександра Оглоблина, Наталії Полонської-Василенко та ін. У подібному гріху були «спіймані» співробітники Інституту мис­тецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського Я.Прилипко та В.Зінич, які у підготовленому ними збірнику «Українське карпатознавство» назвали праці Володимира Кубійовича, Сергія Єфремова, Катерини Грушевської та ін.

Щоб уникнути у майбутньо­му повторення подібних «ідео­логічних помилок», твори «не­бажаних осіб» були вилучені із бібліотек, а державним коміте­там Ради міністрів з відповідних галузей було доручено перегля­нути твори образотворчого мистецтва, кіно- та телефільми, записи пісень, п'єси тощо з ме­тою виявити твори, в яких по­зитивно згадувалися їхні пріз­вища. Список таких осіб у по­рівнянні з попередніми роками навіть було збільшено: до них додали ще прізвища тих ра­дянських діячів, які в минулому були «боротьбистами» або «лі­вими комуністами».

Переоцінці була піддана ді­яльність тих історичних поста­тей, які у 1960-х роках були час­тково реабілітовані. Початок цьому поклала критика моно­графії Раїси Іванової «Михайло Драгоманов у суспільно-політич­ному русі в Росії і в Україні». Вслід за Драгомановим жертвою «об'єктивної класової оцінки» стали: Микола Костомаров, Пан­телеймон Куліш, Микола Скрип­ник, Василь Блакитний-Елан та діячі ВАПЛІТЕ. Навіть Іван Франко, за яким у радянський період міцно закріпилася наліпка «революціонера-демократа», пови­нен був пройти «очищення» від нібито надмірної ідеалізації з боку окремих українських літературознавців, які ставили його вище Добролюбова і Чернишевського. У результаті бороть­би з «ідеалізацією» українського минулого національна історія на­гадувала мінне поле, складене з заборонених і напівзаборонених імен та сюжетів, - торкати­ся їх було небезпечно, та й ні­коли не було певності, що до­зволені сьогодні теми завтра не стануть вибуховими.

Ситуація, яка склалася після маланчуківських «чисток» в ук­раїнській історичній науці, бу­ла близькою до катастрофи. У 1972-1973-х pp. припинили своє існування такі збірники: «Історичні джерела та їх вико­ристання», «Історіографічні до­слідження в Українській РСР», «Минуле і сучасне Буковини», «Український історико-географічний збірник», «Середні віки на Україні», «Київська старови­на». Багато вже готових історич­них праць не побачили світу⁸⁸.

Директори інститутів, які за­знавали критики, усувалися від керівництва. На їхні місця при­значалися партійні функціонери, котрі покликані були відіграва­ти роль сторожових собак. Ця практика розпочалася ще за Шелеста, з призначенням А.Скаби директором Інституту історії АН УРСР у 1968 р. Але лише за часів Щербицького вона набула найвищого розквіту. У 1973 р.

А.Скабу заступив А.Шевелєв, колишній київський комсомоль­ський функціонер і секретар ки­ївського міського партійного комітету. У 1978 р. його прізвище прозвучало у зв'язку з сканда­лом, спричиненим крадіжкою і продажем книжок з інститутської бібліотеки. Після цього скан­далу його місце зайняв Ю. Кондуфор, колишній голова відділу агітації та пропаганди у Харкові та голова відділу науки і культу­ри ЦК КПУ⁸⁹. Після звільнення з Львівського університету групи «націоналістично настроєних» студентів і професорів було «зміцнено» керівництво історич­ного та інших факультетів за ра­хунок працівників місцевого об­кому партії. У 1973 р. директо­ром Львівського Інституту сус­пільних наук АН України був при­значений колишній секретар об­кому В. Чугайов. Після призна­чення його ректором Львівсь­кого університету (1981) новим директором Інституту став ще один працівник обкому, М. Брик. У певному сенсі за часів Щербицького тенденції у трак­туванні історії України (як і в Бі­лорусії) прийняли форму ще більш крайню, ніж за Сталіна. У 1970-х роках була витворена концепція, яка мала служити історичним обґрунтуванням фор­мування «радянського народу». Особливо яскраве вираження вона знайшла під час святкуван­ня 325-річчя «возз'єднання Ук­раїни з Росією» (1979). «Нова іс­торична спільнота», згідно з но­вою інтерпретацією, корінням мала сягати ще часів Київської Русі, де на базі спільної терито­рії та спільної («давньоруської») мови нібито утворилася «єдина давньоруська народність». З цієї народності започаткувалися «старша» (як за віком, так і за статусом) російська та «молод­ші» - «білоруська» й «українсь­ка» - нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували усвідомлювати себе як єдиний руський народ. Зв'язок між ними нібито мав «єдинокровний» характер. Ця «єдинокровність» розумілася буквально: 1979 р. у Києві вий­шла в світ монографія Р.А.Старовойтової «Этническая геогра­фия Украинской ССР: (Гемато­логическое исследование)», ав­тор якої цілком серйозно дово­дила генетичну спорідненість українців і росіян на основі ана­лізу вмісту червоних тілець у крові. Тому «возз'єднання» Ук­раїни з Росією у 1654 р., за но­вою концепцією, було зумовле­но всім попереднім природним й історичним розвитком. Як гір­ко іронізували українські істори­ки, згідно з радянською істо­ріографією Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб «возз'єдна­тися» з Росією й росіянами. У результаті ідеологічної «чистки» 1972-1979 pp. українці фактич­но були позбавлені своєї влас­ної історії.

Цю прогалину пробувала за­повнити група письменників - Іван Білик, Роман Іваничук, Во­лодимир Малик, Леонід Махно­вець, Сергій Плачинда, Роман Федорів, які у 1960 - 1970-х ро­ках вибирали для своїх літера­турних творів сюжети з історич­ного минулого України. На від­міну від професійних істориків вони були менше пов'язані з марксистською методологією і тому користувалися більшою свободою вислову. Правда, у деяких випадках замість прав­дивого відображення минулого вони творили нові міфи - так, Іван Білик у своєму романі «Меч Арея» намагався довести, що українці беруть свій початок від кочового племені гунів, які в V ст. спустошували вогнем і ме­чем простори Центральної і Східної Європи, і що їхній вождь, Аттіла, носив українське ім'я - Гатило. Але здебільшого твори цих письменників все-та­ки були ближчі до історичної правди, аніж наукові статті і мо­нографії радянських істориків.

На них була спрямована пер­ша хвиля атаки проти українсь­ких літераторів, яка була заініційована партійним керівництвом. Як і в історичній науці, атаці передували персональні зміни на верхніх ешелонах влади. У 1971 р. від керівництва Спілки письменників України був усу­нутий Олесь Гончар, а на його місце прийшов Юрій Смолич. Час головування Смолича у СПУ не був довгим, і вже у березні 1973 р. першим секретарем правління Спілки був обраний Василь Козаченко - партійний функціонер (член ЦК КПУ), відо­мий як організатор цькувань Іва­на Світличного та київської ін­телігенції, яка підписала протест проти судових процесів другої половини 1960-х років. Подібно як Маланчук у суспільних науках, Козаченко був головним вико­навцем розгрому української лі­тератури. Ще у 1970 р., на чер­говому пленумі СПУ, він привів список творів, автори яких -Володимир Дрозд, Іван Чендей, Володимир Маняк, Роман Андріяшик - припустилися серйозних ідеологічних помилок. Цей вис­туп послужив сигналом для ро­згортання кампанії проти згада­них авторів і пересторогою для тих письменників, які допускалися подібних відхилень від партійної лінії⁹⁰.

Наприкінці 1972 р. у москов­ській «Литературной газете» бу­ла опублікована гостра критика роману Івана Білика. Справед­ливо звинувачуючи письменни­ка в перекрученні фактів, автор статті, доктор історичних наук О.Яковлев висловлював побою­вання, що ідеалізація національ­ного минулого може привести до «пожвавлення націоналістич­них передсудів». Тому критик радив письменникам звертати­ся у пошуках сюжетів не стільки до минулого, скільки до соціа­лістичного сучасного.

Атаки стали особливо силь­ними після появи у січні 1973 р. резолюції ЦК КПРС «Про літера­турно-мистецьку критику», яка вимагала від літераторів більшої активності у впровадженні парт­ійної лінії в галузь мистецької творчості, та після появи славнозвісної статті у журналі «Комуніст України» з критикою книжки Шелеста «Україно наша радянська». На березневому пленумі СПУ Козаченко роз'яс­нював письменникам, поетам літературним критикам, ще «партія вимагає не інтимної лі­рики, а пісень, які б надихали колгоспників і фабричних робіт­ників», що в прозі перевага має бути надана публіцистиці і що особливий наголос треба ста­вити на висвітлення «взаємо­зв'язків» і «взаємодії» радянсь­ких народів та їхніх літератур⁹¹.

У 1973-1974 pp. партійна критика літератури набрала ма­сового характеру. Крім згаданих уже авторів, гострій атаці були піддані Олесь Бердник, Євген Гуцало, Микола Лукаш, Григо­рій Кочур, Микола Руденко_: Б.Харчук та ін. Критика, як пра­вило, не минала безслідно: роз­критиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на довгі роки позбавлялися можливості друкуватися.

Наслідком розгрому україн­ської літератури у 1970-х роках було щось більше, аніж особисті трагедії її найяскравіших пред­ставників. Очевидно, організа­торам і виконавцям репресій йшлося про зведення українсь­кої літератури до стану «непов­ної культури неповної нації» -стану, з якого вона вийшла ще наприкінці XIX ст. Атрофії зазна­ли цілі жанри. На населення країни бл. 50 млн. чол. у 1970-х роках приходилося лише 3-4 драматурги. Протягом 1976-1979 pp. не було написано жод­ної п'єси, а українські драматич­ні твори становили лише чет­верту частину репертуару рес­публіканських театрів (причому значне число серед цих творів - п'єси, написані до 1917 p.).

За оцінкою Г.Свірського, близько 80% усіх рукописів бу­ло недопущено до друку через «брак паперу». Кількість книжок, які видавалися наприкінці 1970-х років українською мовою, упа­ла до рівня середини 1920-х років, тобто до рівня переддня «українізації». Брак паперу з підозрілою закономірністю не сто­сувався російських видань, кіль­кість яких невпинно збільшувалась. Наприкінці 1970-х років спів­відношення російських і укра­їнських книжок, виданих в Украї­ні, становило 3:1. Згідно з ста­тистичними даними ЮНЕСКО, у 1970-х роках серед десяти най­більших слов'янських націй Ук­раїна займала сьоме місце що­до кількості назв виданих кни­жок (трохи більше, ніж двохміль­йонна нація словенців), а за спів­відношенням кількості цих назв, яка припадала на мільйон жите­лів, що розмовляла відповідною мовою (88,9 назв на мільйон жи­телів) займала передостаннє місце (останнє місце з показни­ком 58,9 займали білоруси; для порівняння - для росіян цей по­казник становив 472,2; поляків - 289,4; чехів - 533,3; болгарів - 443,1; словаків - 701,0).

Відповіддю читачів і частини літераторів на «опартійнення» лі­тератури був пасивний опір. Тисячі примірників книжок, які були високо оцінені критиками згідно з новими партійними ви­могами, запишалися нерозпро­даними - читати цю продукцію було мазохістським задоволен­ням. Багато письменників і пое­тів або взагалі вмовкли, або вда­лися до перекладів світової літератури (кінець 1970-х років був періодом надзвичайної популяр­ності київського журналу «Всес­віт», де друкувалися переважно переклади). Щодо критиків, то, як твердив у січні 1979 р. новий секретар правління СПУ Павло Загребельний, вони надавали перевагу читанню Кафки і Воннеґута, замість писати про су­часну українську літературу⁹².

Від репресій 1970-х років постраждала не лише українсь­ка культура. Перемога партійної лінії виявилася Пірровою пере­могою для самого партійного керівництва: воно опинилося у стані загрозливої ізоляції від ін­телігенції. Це призвело до пев­ної кореляції дотеперішньої партійної лінії. Передовсім, були усунуті найбільш одіозні фігури, безпосередні виконавці погрому. У березні 1978 р. за­мість Миколи Шамоти новим директором інституту літерату­ри був призначений Ігор Дзеверін. У січні 1979 р. Козаченко був знятий з керівництва СПУ і замінений Павлом Загребельним. Квітневий (1979) пленум ЦК КПУ звільнив Маланчука з посади секретаря з ідеології у «зв'язку з його переходом на іншу роботу». У виступі Щербицького на цьому пленумі особливо наголошувалося, що у Маланчука немає «ділових сто­сунків з провідними діячами науки і культури». Зміни торкну­лися й інших посад, безпосе­редньо пов'язаних з ідеологіч­ною роботою: у липні 1979 р. було звільнено міністра освіти О.Маринича, а у березні 1980 - редактора «Літературної газети» Віталія Виноградського, ко­лишнього партійного функціо­нера, який формально навіть не був членом СПУ. У грудні 1980 р. Юрія Збанацького, як керівника Київської організації Спілки письменників, заступив Юрій Мушкетик.

На шляху до примирення з українською інтелігенцією рес­публіканське партійне керів­ництво зробило ще один важ­ливий тактичний крок: була зня­та негласна заборона друкува­ти твори розкритикованих рані­ше авторів. Так наприкінці 1970 - на початку 1980-х pp. знову почали друкуватись Роман Андріяшик, Іван Білик, Роман Іваничук, Михайло Косів, Микола Лукаш, Володимир Малик, Ста­ніслав Тельнюк і Борис Харук. Зрозуміло, що ця зміна стосу­валася не всіх, зокрема вона не поширювалася на Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Михай­ла Осадчого. Однак серед тих, хто зазнав благ лібералізації несподівано опинилася Ліна Кос­тенко, одна із найстійкіших шес­тидесятників. У 1981 р. їй навіть було присуджено Шевченківсь­ку премію⁹³. У 1979 і 1981 pp. появилися збірки двох рано по­мерлих, але винятково талановитих молодих поетів - Леоніда Кисельова і Василя Симоненка, - вірші яких були пройняті про­тестом проти нав'язаного режи­мом соціального абсурду та гли­боким національним почуттям.

Зміни, щоправда менш ра­дикальні, торкнулися й історич­ної науки. У 1978 р. Президія АН Української РСР розгляну­ла роботу Інституту історії за 1973-1978 pp. і розкритикувала його неувагу до таких важливих періодів історії України, як істо­рія Київської Русі, історія укра­їнських земель у XII-XVII ст., й історія української культури у дожовтневий (до 1917 р.) пері­од (зрозуміло, Президія АН си­мулювала незнання того, хто і як визначав тематику історич­них досліджень у 1970-х роках). На початку 1980-х стала можли­вою поява таких публікацій, як «Опис України» Боплана чи ста­тей, присвячених 140-річному ювілею Драгоманова. Особливу активність розвинуло Українсь­ке товариство захисту історич­них і культурних пам'яток під головуванням П.Тронька.

Пом'якшення курсу щодо ук­раїнської інтелігенції не було заслугою республіканського ке­рівництва. Щербицький, оче­видно, і тут лише виконував во­лю московського керівництва: того самого дня, коли у Києві було знято Маланчука, вийшла постанова ЦК КПРС «Про даль­ше покращання ідеологічної політико-виховної лінії». Оскіль­ки в СРСР проголошувалася по­будова розвинутого соціалізму і сформування радянського на­роду, то це мало б означати згладжування й поступове занехання соціальних конфліктів. Йшлося про особливий вид компромісу, коли партійні ліде­ри робили певні поступки інте­лігенції за її безумовну лояль­ність. У республіках це, очевид­но, вимагало скасування найсуворіших обмежень щодо роз­витку національних культур. Тому та частина української ін­телігенції, яка виявилася гото­вою до співпраці з режимом ціною такого компромісу, з задо­воленням зазначала відновлен­ня рівноваги між «національною формою» і «соціалістичним змістом» в українській підрадянській культурі.

Це не означало, однак, при­нципової відмови партії від полі­тики репресій, коли дії інтеліген­ції загрожували порушити цю рівновагу. Дмитро Павличко був знятий з посади редактора «Всесвіту» власне через високий рівень журналу. Його місце за­йняв Віталій Коротич, котрий надав журналу безбарвного ха­рактеру. Голова львівської ор­ганізації СПУ Ростислав Братунь був зміщений з посади після виступу на похоронах молодого популярного композитора Воло­димира Івасюка, який, як вважа­лося, був замордований КДБ у травні 1979 р.⁹⁴

Загальна партійна лінія щодо нівелювання української само­бутності не тільки залишилася незмінною, а й набула певного розвитку. Це засвідчила веле­тенська ідеологічна кампанія, пов'язана з святкуванням 1500-річчя від заснування Києва (1982). Надуманість цієї дати була більш ніж очевидною на­віть для організаторів самого свята. Масштабна ідеологічна кампанія мала на меті утверди­ти нову інтерпретацію історич­них передумов утворення «ра­дянського народу», особливо перед лицем майбутнього свят­кування 1000-річчя хрещення Руси (1988). Згідно з цією інтер­претацією, сучасний СРСР з ра­дянським народом і російською мовою як мовою міжнаціональ­ного спілкування мав свого по­передника в іпостасі Київської Русі з єдиними давньоруською народністю і давньоруською мо­вою, спільною для всіх, хто про­живав на її території. Новим моментом у цій теорії було твердження, що окрім росіян, білорусів, українців свої перші кроки у суспільно-політичному і культурному розвитку у рамках Київської Русі робили понад двадцять неслов'янських народів балтійського, волзького, кавказького і чорноморського регіонів. Можна припустити, що партійні ідеологи вважали втягнення «молодших братів» у рус­ло загальноруської ідентичнос­ті завершеним процесом; тепер йшлося про те, щоб поширити цей досвід на неслов'янські на­роди СРСР. Посереднє підтвер­дження цьому можна знайти у факті, що з кінця 1970-х років Щербицький став постійно вжи­вати термін «народ України» за­мість «український народ».

І треба визнати, що політи­ка партійного керівництва у 1970-1980-х роках досягла серйозних успіхів. У 1982 р. гру­па молодих людей з Дніпропет­ровська, яка гостювала у Лон­доні, на питання англійських студентів «звідки ви?», спокій­но відповіла: «З Радянського Союзу. Це те, що 60 років тому називалося Росією»⁹⁵. А всього якихось 14 років тому інша гру­па молодих людей, з того ж Дніпропетровська, писала лист на захист Гончарового «Собо­ру». На початку 1980-х років така реакція дніпропетровської молоді на переслідування укра­їнської культури була вже май­же неможливою...

...

ВІД ЧОРНОБИЛЯ ДОСАМОСТІЙНОСТІ

...

Тема Чорнобиля стала од­нією з центральних у протисто­янні українських опозиційних сил з московським і київським партійним керівництвом. Понят­тя Чорнобиль - руйнівна катас­трофа - все частіше поширю­валося і на опис інших сторін то­гочасного життя в Україні (тема «духовного Чорнобиля», «мов­ного Чорнобиля»). Перші несмі­ливі голоси протесту вийшли зі середовища інтелігенції, яка за своїм фахом безпосередньо бу­ла пов'язана з українською мо­вою і літературою. 15-16 квітня 1987 р. на з'їзді українських учи­телів окремі делегати скаржи­лись на викреслення українсь­кої мови з процесу навчання і вимагали зміни цього незадо­вільного стану. У червні 1987 р. пленум Спілки письменників Ук­раїни висловив неспокій станом української культури та еколо­гічної ситуації в республіці. CПУ звернулася до Президії Верхов­ної Ради Української РСР з про­позицією впровадження навчан­ня української мови у всіх шко­лах на території республіки та надання їй стану державної.

...

Перші неформальні товарис­тва своєю діяльністю багато в чому нагадували одне одного.

Основними напрямами їхньої роботи було поширення ідеї де­мократизації суспільства і наці­онального відродження. З цією метою організовувалися вечори й зустрічі, на яких обговорюва­лися заборонені сюжети й пос­таті (т. зв. «білі плями») української історії та літератури, конкретні заходи щодо охорони пам'яток культури.

...

Нове дихання для українсь­кого опозиційного руху відкри­лося з кінця 1988 p., коли до спроб утворення народного фронту приєдналися нові групи українського суспільства, на­самперед - академічні науковці та члени Спілки письменників України. У листопаді 1989 р. Ки­ївське відділення СПУ та праців­ники Інституту літератури АН Ук­раїнської РСР утворили ініціа­тивний комітет для вироблення програми Українського наро­дного фронту. Групу з двадцяти письменників очолив поет-шестидесятник Іван Драч, який був секретарем партійної організа­ції Київської СПУ. Ініціатива була підтримана пленумом Спілки (грудень, 1987). Коли наприкін­ці січня проект був уже написа­ний, керівництво компартії Ук­раїни розгорнуло кампанію, щоб недопустити його до друку. Це змусило групу письменників 13 лютого 1988 р. їхати у Москву за підтримкою до Горбачова. Невідомо, чи втручання Горба­чова допомогло, але 16 лютого проект програми був надруко­ваний у газеті «Літературна Ук­раїна», органі СПУ. На відміну від первісного варіанта опублі­кований текст містив визнання керівної ролі КПУ - пункт, на­вколо якого тривали гострі су­перечки між керівництвом СПУ і КПУ. Офіційно Рух - українсь­кий відповідник балтійських фронтів - мав служити з'єдну­вальною ланкою між перебудовною програмою партії «зверху» та ініціативою широких наро­дних мас «знизу».

Дрібні тактичні компроміси, включені у програму, не заоща­дили її від гострих атак з боку партійної номенклатури. Перед вели партійні газети «Радянсь­ка Україна», «Правда України» і «Робітнича газета», які друкува­ли сотні листів від «обурених трудящих і трудових колективів». До критики приєдналися голова Українського культурного фон­ду Борис Олійник, керівництво Академії наук і - несподівано для української інтелігенції, яка ві­рила в підтримку Горбачова, -центральний орган ЦК КПРС га­зета «Правда». Авторів програ­ми оскаржували у розпалюван­ні громадянської війни, націона­лізмі, сепаратизмі та опозиції до партії. Антирухівську кампанію очолив секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, який дораджував кому­ністам не вступати до Руху.

...

Ще одним важливим успіхом українського опозиційного руху на шляху політичної мобілізації стало розгортання мережі неформальних періодичних ви­дань. До весни 1989 р. основ­ними виданнями неформальних видань були журнали - «Український вісник», «Кафедра», «Єв­шан-зілля» та інші, які, однак, не мали великого тиражу, а отже, сфера їхнього інтелектуального впливу була обмежена. Весною 1989 р. з'являються перші не­легальні газети, які виходили масовим тиражем. У 1989 р. нараховувалося понад 50 таких видань, а у першій половині 1990 р. їх число збільшилось майже втричі. Ці газети готува­лися в Україні, а видавалися у Вільнюсі, при активній допомо­зі «Саюдісу» та громади україн­ців у Литві, частково - у Ризі¹¹⁵.

Літом-осінню 1989 р. де спроб витворення демократич­ного фронту додалися ще два масові рухи в Україні: робітни­чий рух та рух за легалізацію Української католицької та Ук­раїнської автокефальної правос­лавної церков.

...

Не менш масовим виявився рух за легалізацію Української католицької церкви. У травні 1989 р. троє єпископів і троє священиків забороненої церкви виїхали до Москви, щоб зустрі­тися з центральним керівницт­вом. Після відмови керівництва зустрітися з прибулими усі шість розпочали голодовку у центрі Москви. До них приєд­налися інші греко-католицькі священики та віруючі із Західної України. Питання про лега­лізацію Української католицької церкви піднімалося у Верховній Раді депутатами Борисом Єльцином, Олесем Гончаром і Ро­стиславом Братунем. 18 липня 1989 р. близько 150 тис. вірую­чих відбувало служби по всій Західній Україні у відповідь на заклик голови Української като­лицької церкви, кардинала Ми­рослава Любачівського про­вести акцію на захист релігійної свободи. Така сама кількість чоловік - 150 тис. - взяла участь у львівській демонстра­ції 17 вересня 1989 р. з вимо­гою легалізації УКЦ. Демон­страція відбулася у 50-ту річни­цю окупації Західної України більшовицьким режимом, день, який раніше святкувався офіцій­ною владою як свято возз'єд­нання. Вона закінчилася символічним актом: у вікнах затемне­них квартир були виставлені свічки як згадка про жертви ра­дянських репресій.

Подібним чином, хоча й не у таких масових масштабах, роз­вивався рух за легалізацію УАПЦ. У лютому 1989 р. у Києві був утворений Ініціативний ко­мітет у справі її відродження, який у жовтні 1989 р. розпочав видавати свою власну газету «Православ'я, наша віра». Вели­ким проламом у справі легалі­зації УАПЦ став перехід у її лоно житомирського єпископа Російської православної церкви Іоана Боднарчука у жовтні 1989 р. Рух за легалізацію українських церков підривав ще одну опору Радянської імперії й активного агента русифікації в Україні -Російську православну церкву: у 1988 р. із всіх 6893 діючих цер­ков РПЦ 4000 діяли в Україні, з них майже половина - у її за­хідній частині (у РРФСР функці­онувало лише 2000 церков).

...

Але й сама Галичина несподіва­но стала ареною гострого між­конфесійного конфлікту. Оскіль­ки Східна і Південна Україна ма­ла порівняно невелике число ві­руючих, які до того ж запиша­лися лояльними до Російської православної церкви, відрод­ження Української автокефальної православної церкви відбу­валося в основному у Західній Україні. У серпні 1989 р. свяще­ник і віруючі церкви св. Петра і Павла у Львові відмовилися від підпорядкування РПЦ і стали першою автокефальною грома­дою в Україні, іронія ситуації полягала в тому, що в Галичині УАПЦ не мала за собою історич­них традицій: до 1946 р. місце­ве українське населення було поголовно греко-католицьким. Щоб перешкодити відродженню більш небезпечної для них Української католицької церкви, партійні органи й органи державної безпеки воліли надава­ти підтримку УАПЦ у Галичині, водночас перешкоджаючи її від­родженню на Сході і Півдні України. Основним предметом су­перечки стало право володіння церковними спорудами, які до того часу належали до РПЦ (формально вони були держав­ною власністю). Суперечки між окремими громадами віруючих нерідко переростали у бруталь­ні сутички. У вересні 1990 р. у Львові розпочала своє засідан­ня тристороння комісія, складе­на з представників РПЦ, УАПК й УКЦ для урегулювання конфлік­ту, її робота час від часу переривалася тим, що одна із церков у знак незгоди з позицією іншої сторони покидала засідання.

...

Довідник-новий

...

Ждановщина в Україні

Сталінський режим був серйозно занепокоєний ситуацією в СРСР, особ­ливо в Україні. Москва розпочала нову ідеологічну кампанію зі знайомими сценаріями пошуків «ворогів народу». Наступ сталінізму очолив помічник кремлівського диктатора, секре­тар ЦК ВКП(б) А. Жданов. Повоєнна хвиля переслідувань почалася 1946 року розгромною постановою ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» та «Ленинград»». Головним об'єктом бру­тальної критики стали відома поетеса А. Ахматова й пись­менник М. Зощенко. М. Зощенка відверто назвали «паску­дою і покидьком літератури».

Не забули в Москві й про Україну. ЦК ВКП(б) у липні 1946 року звинуватив українських комуністів у тому, що вони «не приділяють належної уваги підбору кадрів та їхній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури, мистецтва, де існує во­рожа буржуазно-націоналістична ідеологія» і «мають місце українські націоналістичні концепції». Цього ж року ЦК КП(б)У під тиском центру ухвалив ряд постанов «Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури»», «Про журнали «Перець», «Вітчизна»» та ін. З'явилися розгромні рецензії на «Історію України», видану 1943 року.

У 1947 році ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Помилками вважали недостатнє ви­світлення в працях українських істориків проб­леми класової боротьби та українсько-російських відносин. Нещадної критики зазнали твори укра­їнських літераторів Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка. Під ждановським пресом опинили­ся українські радіо, кіно, культурно-освітні уста­нови. Нерідко доходило до абсурдів. Наприклад, засуджувалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький», у якій начебто недостатньо роз­крита прогресивна роль російського царя та мос­ковських бояр.

Знаковим явищем для України стала «лисенківщина». Улітку 1948 року сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, яка відбу­валася в Москві, закріпила «перемогу сталініз­му» в біологічній науці. Ініціатором нової полі­тики став виходець з України Трохим Лисенко. За роки Сталіна він зробив запаморочливу ка­р'єру, обіцяючи «батькові народів» досягти ви­сокої продуктивності в сільському господарстві, спираючись на марксистські методи господарю­вання. З особливою люттю лисенківці атакували генетику, яку вони відверто називали «продажною дівкою імперіалізму». В Україні зазнали утисків відомі вчені-генетики: М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та Л. Делоне. Ворожою наукою вважалася кібернетика, яка починала розвиватися в республіці.

Головний удар сталінізму припав на літературу. 1951 року зазнав пе­реслідування В. Сосюра за вірш «Любіть Україну». Поетові зробили закид, що він оспівує не соціалістичну Україну, а Україну «взагалі». Безглуздо звинувачували в «націоналізмі», «петлюрівщині» поета М. Рильського.

Другим етапом боротьби з націоналістичними ухилами стала кампанія проти космополітизму (низькопоклонства перед Заходом), нацькову­вання представників однієї нації на пред­ставників іншої.

Боротьба з космополітизмом супроводжу­валася масовими репресіями проти єврей­ської інтелігенції. Матеріали справ, сфабрикованих сталінськими спецслужбами, твердили, що діячі єврейської інтелігенції

намагалися здійснити «змову» в інтересах міжнародного імперіалізму й сіонізму та відокремити Крим від СРСР.

Євреїв масово звільняли з освітніх за­кладів, наукових установ, літераторів за­бороняли друкувати, кидали до в'язниць. Серед репресованих опинилися видатні єврейські письменники: Г. Полянкер, Й. Бухбіндер, Н. Забара, А. Ґонтар та ін. Сталінське керівництво мало цікавило, що значна кількість репресованих — учасники Другої світової війни.

Часто звинувачення було відверто сфальсифіковане. Так, Леоніда Первомайського звинуватили в сіонізмі, тому що в одному з його фронтових віршів ішлося про Синай, а це, мовляв, у Палестині. Насправді ж у творі згадувався румунський Синай, повз який радянські війська проходили в час війни.

Апогеєм боротьби з «космополітизмом» стало ганебне вбивство видат­ного громадського й культурного діяча, лідера радянського єврейства Со­ломона Міхоелса та розстріл Єврейського антифашистського комітету (більшість його діячів були вихідцями з України).

Завершенням сталінського антисемітського шабашу стала «справа лі­карів» 1952-1953 pp., де євреї-лікарі відверто звинувачувалися в спробі отруєння й знищення видатних радянських і партійних діячів, серед інших і Сталіна. Навесні 1953 року Сталін, який особисто був режисером і сценаристом «справи лікарів», дав наказ про публічну страту лікарів-отруйників на Красній площі й депортацію єврейського населення з центральних районів СРСР до Сибіру. «Справа лікарів» мала широке відлуння в Україні. Радянські, партійні й правоохоронні органи УРСР усебічно сприяли планам Сталіна.

У березні 1953 року кремлівський диктатор помер, заарештованих ліка­рів реабілітували. Газета «Правда» сповіщала, що «міжнародним імпері­алістам не вдалося підірвати ленінську дружбу народів». «Справа ліка­рів» не була доведена до кінця, але залишила глибокий слід у суспільному житті України.

Нове партійне й радянське керівництво СРСР і України з недовірою і підозрою ставилося до євреїв, чим викликало активні антирадянські на­строї серед значної частини єврейської інтелігенції.

Андрій Малишко (1912-1970)

Український поет-лірик, поєт-пісняр, публіцист, перекладач, громадський діяч. Автор поем «Ярина» (1938), «Кар малюк» (1940), «Дума про козака Д.і нила» (1941), збірок поезій «За синім морем» (1950), «Що записано мною» (1956), «Полудень віку» (1960), «Ві­щий голос» (1961), «Далекі орбіти» (1962) та ін. Народними піснями стали вірші поета, покладені на музику «Київський вальс», «Білі каштани», «Пісня про рушник», «Стежинка». Співуча й милозвучна лірика А. Малишка стала коштовною перлиною української поезії. Вислів поета «Я син країни Рад» сталінські ідеологи витлумачили як уславлення Центральної Ради.

Джерела

Зі спогадів українського єврейського письменника А. Кацнельсона.

Якось у перерві під час письменницького пленуму, присвяченого боротьбі з українсь­ким буржуазним націоналізмом, до мене підійшов Юрій Яновський і сказав: «Абраме, чого ви такий блідий? Не переживайте. Тепер лають мене, а через деякий час лаятимуть Вас. Вивчайте діалектику...» І справді, як інтуїтивно відчув мудрий Юрій Іванович, через деякий час почалась боротьба з «буржуазним космополітизмом», яка по суті була бороть­бою з інтелігенцією єврейського походження.

...

Ліквідація греко-католицької церкви

З поверненням радянської влади розпочався наступ на греко-католицьку церкву, яку комуністи звинувачували у зв'язках з німцями. Щоб урятувати вір­них від переслідувань, митрополит Андрій Шептицький надіслав радянському урядові листа, у якому висловив надію на співпрацю з новою владою. Після його смерті (23 лис­топада 1944 року) митрополитом став Йосип Сліпий, який закликав духівництво й вір­них (зокрема й оунівців) до співробітництва з владою. Проте комуністи не збиралася про­щати церкві «гріхи колаборації» (співпраці під час Другої світової війни з фашистськи­ми загарбниками) і підтримку українсько­го підпілля. Улітку 1945 року керівництво Української греко-католицької церкви (УГКЦ) разом з митрополитом Й. Сліпим заарештували. Москва готувала «самолікві­дацію» УГКЦ. Не без допомоги НКВС була створена ініціативна група на чолі зі свяще­ником Г. Костельником, яка була поклика­на підготувати собор, що скасував би Берес­тейську унію. Група розпочала агітацію серед вірних за розрив з Римом і «возз'єднання» з Російською православною церквою. У бе­резні 1946 року відбувся Львівський собор, учасниками якого були 216 делегатів від ду­ховенства, 19 мирян і делегація Московської

патріархії. Жоден з єпископів УГКЦ у соборі участі не брав, що робило йо­го неканонічним. Рішенням собору Берестейську унію 1596 року скасова­но, проголошено возз'єднання УГКЦ з Російською православною церквою. 2,2 тис. священиків, які відмовилися визнати рішення Львівського со­бору, заслано до Сибіру, 200 — розстріляно. За аналогічним сценарієм у серпні 1949 року була ліквідована УГКЦ й на Закарпатті. Не згодні з утис­ками греко-католицької церкви духовенство й вірні перейшли в підпілля.

Персоналії

Йосип Сліпий (1892-1984)

Визначний український діяч, патріарх УГКЦ, кардинал з 1956 р. Народився на Тернопільщині.У 1917 р. висвячений на священика. У 1918 р. захистив докторську дисертацію з теології. Володів грецькою, італійською, німецькою, англійською, французькою мова ми. Викладав богослов'я у Львівській семінарії. З 1926 р. — член-куратор Українською національного музею у Львові. З 1929 р. стає першим ректором Львівської богословської академії. З 1931 р. — заступник голови Укра­їнського католицького союзу. У 1944 р. після смерті А. Шептицького став митрополитом Га­лицьким. У 1945 р. був заарештований і звинувачений у «ворожій діяльності проти УРСР». Відбув 18 років ув'язнення. 1963 р. на клопо­тання папи римського Івана XXIII та президен­та США Дж. Кеннеді був звільнений та висла­ний за межі СРСР. Прибувши до Рима, він розгортає велику роботу з реорганізації та зміцнення греко-католицької церкви. За його ініціативи в Римі збудовано собор св. Софії в староукраїнському стилі, відкрито Україн­ський католицький університет. За наукову роботу Й. Сліпого обрано почесним членом НТШ (1964 p.), дійсним членом "Ліберійської академії в Римі (1965 p.). Помер у Римі, був похований у соборі св. Софії. 1992 р. прах Й. Сліпого перевезено до України й перепоховано в соборі св. Юра у Львові.

...