- •Тема 12. Україна в післявоєнний період. Криза авторитаризму (1946—1991)
- •3.Політика, культура, господарство наприкінці 40-х — у першій половині 50-х років
- •9. Україна в 1945-1991 pp.
- •9.1. Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 pp.)
- •5. Що означала "жданівщина" для духовного життя України?
- •9.2. Період хрущовської "відлиги" (1953-1964 pp.)
- •4. Назвіть відомих вам діячів культури - "шістдесятників". Що було характерним для їх творчості?
- •9.3. Період "застою" і кризи радянського суспільства (1964-1985 pp.)
- •9.4. Україна в період перебудови
- •2. Ідеологія та культура
- •2.1. Ідеологія.
- •2.2. Освіта. Наука. Культура.
- •2. Ідеологія та культура в урср середини 50-х - середини 60-х років
- •2.1. Ідеологія, освіта.
- •2.2. Наука.
- •2.3. Література і мистецтво.
- •2. Духовний стан українського народу
- •2.1. Освіта.
- •2.2. Русифікація в системі освіти та культури.
- •2.3. Наука.
- •2.4. Література.
- •2.5. Образотворче мистецтво.
- •2.6. Театр і кіно.
- •2.7. Музика.
- •16.2. Суспільно-політичне та культурне життя в україні (друга половина 40-х — 50-ті роки)
- •16.4. Суспільно-економічні, політичні процеси і розвиток культури України (середина 50 — перша половина 60-х років)
- •16.5. Наростання кризових явищ у соціально-економічному і політичному житті України (друга половина 60 —
- •4. Стан культури
- •5. Розвиток культури
- •1. Початок "перебудови"
- •21.3. Особливості культурного розвитку
- •22.4. Нові тенденції і проблеми культурного життя
- •23.5. Проблеми розвитку культури і науки
- •38. Повоєнна відбудова і розвиток україни в 1945 — у середині 50-х pp.
- •39. Україна в умовах десталінізації (1956-1964 pp.)
- •40. Україна в період загострення кризи радянської системи (1965-1985 pp.)
- •41. Розпад радянського союзу і відродження незалежності україни
- •14 Розділ. Україна у повоєнний період (друга половина 40-х —50-х pp.)
- •Тема 10. Україна в 1945-1991 pp.: трансформації суспільного розвитку (4 год)
- •3. Пошуки ефективних шляхів розвитку України в 50—60-ті pp., їх незавершеність.
- •3. Курс на перебудову радянського суспільства: плани і реальність.
- •13.4. Суспільно-політичне та культурне життя республіки
- •13.5. Політичні та економічні перетворення в західноукраїнських землях
- •13.6. Соціально-політичні процеси 50-х - початку 60-х років. Хрущовська «відлига»
- •14.3. Національна політика в Україні. Посилення русифікації
- •14.7. Наука і культура України в 60 -80-х роках
- •Тема 4. Україна в післявоєнний період. Криза авторитаризму (1946—1991)
- •§131. Процеси десталінізації та лібералізації в українській культурі
- •§133. Ідеологізація суспільного життя та розвиток науки в другій половині 50-х — першій половині 60-х pp.
- •§134. Україна в умовах згортання політичних реформ м. Хрущова
- •§136. Політико-ідеологічна криза системи.
- •§141. Наростання кризових явищ в освіті, науці та культурі
- •Культура і духовне життя в Україні у 1956-1964 рр.
- •Культура та духовне життя .
- •Культура та духовне життя суспільства
41. Розпад радянського союзу і відродження незалежності україни
...
Важливою подією в процесі національного відродження стало прийняття Закону УРСР «Про мови в Українській РСР» (1989 p.). Закон проголосив українську мову в республіці державною. Разом з тим він передбачав створення умов для розвитку і використання мов інших національностей.
Прийняття закону про мови співпало з процесом формування нового політичного простору. За таких умов налагоджувалися тісні зв'язки з українськими культурно-освітніми товариствами в інших державах. Важливою подією стало створення в 1989 р. Міжнародної асоціації україністів. У січні 1990 р. в Києві відкрився Міжнародний інститут управління. Ініціатором створення був відомий вчений, виходець з України, професор В. Гаврилишин. Українці, які проживали у США, організували Фонд допомоги дітям Чорнобиля, заснували Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка. Налагоджувалася співпраця з Світовим конгресом вільних українців, Комітетом українців у Канаді, Лігою американських українців.
Велике значення для національного відродження мало проведення у Києві (вересень 1990 р.) Першого конгресу Міжнародної асоціації україністів. До Києва прибуло понад 300 науковців з 23 країн світу. Конгрес не тільки розглянув питання відродження і розвитку науки і культури України, а й продемонстрував національну єдність. Він сприяв зростанню міжнародного авторитету України.
...
Бойко-питання
14 Розділ. Україна у повоєнний період (друга половина 40-х —50-х pp.)
У чому полягали суть та особливості повоєнних суспільних перетворень у західних областях Україна?
...
Економічна модернізація вимагала значної кількості освічених кваліфікованих робітників, тому велика увага у ході перетворень у західноукраїнських землях приділялась питанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойовувати симпатії західних українців, а й створювати передумови для появи нового покоління західноукраїнської інтелігенції, спираючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення. У 1950 — 1951 навчальному році у школах західних областей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, кількість учнів у 5 —10 класах збільшилась майже у три рази. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів — у 1,5 рази більше, ніж у 1940 р. Кількість студентів за цей час збільшилась майже у 10 разів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалось активною русифікацією: у 1953 р. навчання у всіх вузах Західної України велося переважно російською мовою.
...
Чим можна пояснити ліквідацію Української греко-католицької церкви?
Ліквідація Української греко-католицької церкви була частиною крупномасштабного плану, спрямованого на організацію всебічної енергійної відсічі наступаючому Ватікану і зміцнення радянської влади в західноукраїнських землях. Ця ліквідація стала можливою завдяки ослабленню у повоєнний період греко-католицької церкви; загостренню відносин між Заходом і Сходом, яке переросло у «холодну війну»; смерті лідера УГКЦ А.Шептицького.
Щоб остаточно зламати опір західноукраїнського населення, радянська влада повела активну боротьбу проти Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була одним з ключових чинників суспільно-політичного життя цього регіону. В умовах тривалої української бездержавності УГКЦ поступово перетворилась на традиційного посередника між українцями і офіційною владою, на духовну опору і натхненника національно-визвольної боротьби, сполучною ланкою між західноукраїнським регіоном і Заходом. Вона була впливовою розгалуженою структурою. До встановлення радянської влади у Західній Україні греко-католицька церква складалась із 3040 парафій, 4440 церков, Духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл і 127 монастирів. За нею йшло понад 5 млн. віруючих.
Розгортанню широкомасштабного наступу на УГКЦ сприяли і смерть митрополита А.Шептицького (листопад 1944 p.), і повоєнне загострення відносин Заходу і Сходу, що поступово переросло у «холодну війну». Намагаючись знайти спільну мову з пануючим режимом і уникнути кровопролиття у західноукраїнському регіоні, наступник А.Шептицького митрополит И.Сліпий надсилає у грудні 1944 р. до Москви делегацію УГКЦ. Цю делегацію прийняв голова Ради у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР полковник державної безпеки І.По-лянський. Під час зустрічі представники УГКЦ ознайомили його з життям церкви, проголосили звернення Й.Сліпого «До духовенства і віруючих», де, до речі, містилися заклики до бандерівців «вернутись з неправильного шляху»; передали 100 тис. крб. у фонд Червоного Хреста на оборону країни. Демонструючи свою лояльність до режиму, один з представників греко-католиків все ж зауважив, що у західному регіоні будь-які зміни необхідно «робити обережно». Не бажаючи вступати у конфлікт з УГКЦ під час війни, сталінське керівництво пообіцяло греко-католикам вільне відправлення богослужінь.
Проте вже в середині березня 1945 р. з'являється детальна інструкція ліквідації УГКЦ. Діючи за інструкцією, органи держбезпеки у квітні заарештували всіх українських греко-като-лицьких єпископів на чолі з митрополитом Й. Сліпим. У короткий час було ліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління, проведено арешти монахів, монашок та духовенства — понад 2 тис. чоловік.
При сприянні НКВС була створена ініціативна група, до складу якої увійшли відомі релігійні діячі Г.Костельник, М.Мельник, А.Пельвецький, що мала на меті розрив унії з Римом та возз'єднання греко-католицької церкви з російською православною церквою. 8—10 березня 1946 р. «ініціативна група» скликала Собор у Львові у храмі св.Юра, в якому взяли участь 214 священиків і 19 світських осіб. (Через відсутність більшості єпископів цей Собор ряд фахівців вважає незаконним, «імітаційним» і неканонічним, оскільки його провели А.Пельвецький і М.Мельник, які 24 і 25 лютого 1946 р. були висвячені на єпископів, а за день до того перейшли у православ'я і постриглись у ченці, отже, вже не були греко-католицькими священиками.) Згідно з рішеннями цього зібрання, Брестська унія 1596 р. скасовувалась, а греко-католицька церква «возз'єднувалась» з російською православною церквою.
За таким сценарієм розгортались події і в Закарпатті. У повоєнний період до липня 1947 р. в української єпархії тут відібрали 73 церкви, 15 священиків було вислано до Сибіру, трьох убили, а 36 втекло. У цьому ж році було вчинено замах (дорожна аварія) на мукачівського українського єпископа Г.Ром-жу, якого пізніше отруїли в лікарні. Після цього закрили усі греко-католицькі церкви у Мукачівській єпархії, засудили до різних строків ув'язнення 50 священиків. Результатом усіх цих акцій було урочисте проголошення у серпні 1949 р. Московським патріархом «добровільного возз'єднання Мукачівської єпархії з російською православною церквою.
Чим був зумовлений ідеологічній наступ тоталітарного режиму («жданівщина») наприкінці 40-х — на початку 50-х pp.?
Ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х — на початку 50-х pp. зумовлений цілим рядом внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення «холодної війни»; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом' нейтралізації активної' патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити поступальності духовного розвитку народу, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режиму консервуватись, а командній системі стабілізуватись.
Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини. Саме тому в цей час, з одного боку, — активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Усе, що не вписувалось у рамки офіційної доктрини чи ставило під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти «націоналізму», а й проти «космополітизму» та «низькопоклонства» перед Заходом. Ця боротьба велась і в довоєнний період, однак після війни вона набуває особливої гостроти. У цей час в суспільстві в цілому і особливо у середовищі інтелігенції швидко йде процес формування і усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця у громадському житті, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалі-зації в культурі й науці. «Коли... знизу почулись голоси, від яких Сталін давно відвик, — зазначають угорські історики Л.Беладі та Т.Краус, — диктатор... безпомилково розпізнав ті літературні та художні течії і школи, які хоча б незначною мірою могли загрожувати його системі влади чи змінити ту картину, котру він бажав бачити... За знаком «великого диригента» оркестр знову заграв стару мелодію».
У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», націлені проти творчості А.Ахматової і М.Зощенка, «Про кінофільм «Большая жизнь» та ін., що стали не тільки своєрідним сигналом, але й, як підкреслювалось у редакційній статті журналу «Більшовик України», «бойовою програмою» нової ідеологічної атаки. За шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив ряд постанов «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури», «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна» та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє висвітлення у художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалась чергова кампанія морально-політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім головним ідеологом А.Ждановим, і тому названа «ждановщиною». Її перший етап в Україні здійснювався під гаслом боротьби проти «націоналізму». Особливо рельєфно це виявилося після вересневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників України, коли посилилося відверте публічне цькування і пряме звинувачення у «націоналізмі» М.Рильського (за твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави»), Ю.Яновського (роман «Жива вода»), І.Сенченка (повість «Його покоління»), О.Довженка (кіносценарій «Україна в огні») та ін.
Нагнітанню атмосфери ідеологічної нетерпимості під виглядом принциповості сприяло те, що саме у 1947 р. КП(б)У знову очолив Каганович. Саме він вніс «вагомий внесок» у підготовку згаданого пленуму. Ще у серпні, виступаючи на параді молодих письменників у ЦК КП(б)У, Каганович розставив акценти майбутньої кампанії шельмування, провокаційно заявивши: «Ми не зуміємо виховати когорти молодих письменників без критики старих».
У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної атаки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої критики переноситься на велику групу науковців республіки. Так, ЦК КП(6)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Різкій критиці були піддані праці С.Білоусова, К.Гуслистого, М.Петровського, М.Супруненка, Л.Славіна, Ф.Ястребова та ін.
Серед принципових зауважень центральне місце посідали звинувачення у антинауковості, відході від більшовицького принципу партійності, відродженні ключових ідей історичних концепцій Антоновича, Грушевського, висвітленні історії України ізольовано від історії інших народів СРСР тощо. Справжня ж суть, усіх цих критичних зауважень полягала у відстоюванні офіційною владою монополії на трактування історичного процесу, що є однією з важливих умов функціонування будь-якої тоталітарної держави.
Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Кампанія проти «космополітизму» мала на меті: посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки роз: колоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий фактор функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни відійшов у тінь.
Фактично ця реакційна кампанія відігравала роль ідеологічного забезпечення консервації існуючого режиму.
Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», опублікована у січні 1949 р. у газеті «Правда» Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів «безрідних космополітів» на літературних і театральних критиків — О.Борщагівського, А.Гозенпуда та ін. Горезвісна кампанія боротьби з космополітизмом призвела до серйозних негативних наслідків: у літературі та театрі по суті зникло поняття «мистецької школи»; поглибилась ізоляція від надбань західної культури; остаточно щезла атмосфера творчої змагальності; театральна та літературна критика фактично перетворилась із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання митців у рамках офіційного «соціального замовлення»; катастрофічно була обмежена свобода творчості.
Послідовне відстоювання офіційною владою власної монополії на інтерпретацію марксизму-ленінізму, на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль прослідковується у ході широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто у 40 —50-х pp. Прикладом диктату у науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 p.), яка піддала нищівній критиці генетику, що завдало величезної шкоди розвиткові сільського господарства. В Україні жертвами «лисенківщини» стали академік М.Гришко, професори С.Гершензон, Л.Делоне, І.Поляков та ін.
Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В.Сосюри «Любіть Україну», написаний ще у 1944 p.Lназивається «в основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатись Петлюра, Бандера; М.Рильському нагадували про «серйозні ідеологічні помилки»; критиці піддавалась опера К.Данькевича «Богдан Хмельницький».
Ідеологічний залп по суспільству, зроблений у повоєнний період, був дуже потужним — за короткий строк (1946 — 1951 pp.) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об'єктом критики і нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму стало все суспільство, на яке здійснювався морально-політичний тиск. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві буде розглядатись як прояв українського буржуазного націоналізму.
...
Смолій
Зміни у сфері культури
Після визволення території України від німецько-фашистських загарбників почалося відновлення зруйнованих під час війни шкіл, вузів, закладів культури, наукових установ. Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами, засобами і руками самого населення — „методом народної будови", що зародився ще під час війни з ініціативи жителів с. Верхівня на Житомирщині. В 1944-1950 pp. у республіці було побудовано, а також відбудовано зруйнованих повністю і частково 1669 шкіл на півмільйона учнівських місць. Однак шкільна мережа не задовольняла наявних потреб. У середині 50-х pp. 16 тис. шкіл (33,2% від їх загальної кількості), в яких навчалося 1,67 млн. дітей, змушені були організовувати заняття в дві, а чимало шкіл — навіть у три зміни. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості, а також у робітничих селищах, розміщувалася в мало пристосованих для занять приміщеннях. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах, обладнанні. У 1950/51 навчальному році загальний книжковий фонд шкільних бібліотек становив 17 млн. примірників — у середньому кількість книжок в одній такій бібліотеці була меншою, ніж до війни.
Труднощі, що стояли перед освітньою системою у повоєнний період, привели до швидкого зростання кількості вечірніх шкіл, особливо в містах. Були засновані також курси для дорослих, професійні заочні школи. У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти.
Унаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тис. у 1946 до 325 тис. у 1956 р. Правда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях, що загалом негативно впливало на рівень фахової підготовки. Серйозним гальмом у розвитку загальноосвітньої та спеціальної школи була заідеологізованість навчально-виховного процесу, закостенілість його форм і методів.
В повоєнні роки було внесено ряд змін в організацію наукових досліджень в УРСР. Зокрема, в листопаді 1945 р. було вирішено створити у складі АН УРСР сільськогосподарське відділення (в 1956 р. на його базі утворена сільськогосподарська академія). В 1952 р. з відділу фізико-хімічних і математичних наук виділився відділ фізико-математичних наук. У 1954 р. був утворений кримський філіал АН УРСР. Розширилася мережа науково-дослідних установ в УРСР. Якщо в 1945 р. їх налічувалося 267, то в 1950 — 462, в т.ч. більше 30 академічних інститутів. Серед новостворених — харківські інститути радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур, львівські інститути — машинознавства та автоматики, суспільних наук, геології, корисних копалин, київські інститути — металофізики, металокераміки і спецсплавів та ін. Зміцнювалася, хоча й повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ. Зростав кадровий потенціал.
В середині 50-х pp. у складі академії налічувалося 81 дійсний член та 100 членів-кореспондентів. У 1946 р. після смерті О.Богомольця президентом АН УРСР був обраний О.Палладін, відомий учений біохімік, який мав великий досвід науково-організаційної роботи і користувався авторитетом в академічних колах.
Зусилля вчених України спрямовувалися передусім на розв'язання актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєнь і техніки, на реалізацію „плану перетворення природи", який висунув Сталін у 1948 р. Попри всі труднощі морально-психологічного порядку, некваліфікованого втручання в наукове життя партійних і державних чиновників, репресії, українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Вчені України взяли активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 p., польоту в космос першої в світі людини — Ю.Гагаріна. В 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини С.Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Одним з творців атомної бомби був генерал-лейтенант М.Духов.
Значними були досягнення математичних наук. Так, наприкінці 40—х pp. під керівництвом М.Лаврентьева було створено новий напрям у теорії функцій — теорію квазіконформних відображень, що мало велике значення для подальшого розвитку газо- та гідродинаміки. Обширні дослідження проводились у галузі квантової теорії поля, теорії ймовірності, обчислювальної машинної техніки. Під керівництвом С.Лебедева в Інституті електротехніки в 1948—1950 pp. було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. З 1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М.Пасічника розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Металургію атомної енергетики, ядерну фізику надвисоких енергій, ядерну фізику середніх енергій, фізику наднизьких температур, радіофізику успішно досліджували науковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР. У галузі технічних наук були також розроблені й впроваджені у виробництво технологія одержання надміцного чавуну, електровимірювальні прилади та ряд автоматичних регуляторів для гідроелектростанцій, нові, більш сучасні врубові машини й вугільні комбайни. З 1948 р. розпочалися дослідження в галузі порошкової металургії.
В Інституті електрозварювання АН УРСР. якому 1945 р. було присвоєно ім'я його організатора академіка Є.Патона, успішно досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухів доменних печей. суцільнозварних мостів, суден тощо. Син і учень Є.Патона Борис створив теорію автоматів дугового зварювання, що допомогло розробити технології напівавтоматичного зварювання під флюсом. Значним технічним досягненням, яке довело великі можливості нових технологій, була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км. З 1953 р. після смерті батька і донині Інститут електрозварювання очолює академік Б.Патон.
Позитивні результати були досягнуті в галузі хімічних наук. В Інституті фізичної хімії ім. Л.Писаржевського 1949 р. було вперше одержано важкий азот. Директор, інституту О.Бродський разом із своїми учнями розробив теорію розділення ізотопів, створив методи концентрування важкої води.
Його книга „Хімія ізотопів", видрукувана 1952 p., стала першим у світовій науці підсумковим дослідженням у цій галузі хімії. В Інституті загальної та неорганічної хімії було розгорнуто дослідження, спрямовані на розв'язання проблем захисту водного басейну від забруднень шкідливими речовинами і постачання споживачам чистої води.
В УРСР проводились дослідження в галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних наук, у вивченні та використанні гідроенергетичних ресурсів республіки. В галузі сільського господарства діяльність учених спрямовувалась на виведення нових зернових і технічних культур, високопродуктивних порід худоби, на застосування нових добрив та удосконалення методів обробки ґрунтів. Доводилося вченим України реалізовувати й прожекторські плани, породжені у високих партійно-урядових кабінетах. Зокрема, розроблялися проблеми, пов'язані з акліматизацією на українських землях субтропічних культур. В Інституті фізіології рослин та агрохімії розгорнулися дослідження щодо підвищення продуктивності каучуконосіїв в Україні.
Значної шкоди розвитку біологічних наук завдала лисенківщина. В 1947—1948 pp. відновилися переслідування генетиків. Т.Лисенко оголосив ген міфічною частинкою. Біологів, які в проблемах генетики стояли на наукових позиціях, було піддано нищівній критиці як „безрідних космополітів". В Україні переслідувань зазнали вчені-біологи Д.Третьяков, М.Гришко, І.Шмальгаузен та ін., що на багато років загальмувало розвиток перспективних напрямів біологічної науки і зумовило відставання в цій галузі від світового рівня.
Зміцнювала свої позиції археологічна наука. Однак недостатнє фінансування та брак технічних можливостей вели до втрат величезної кількості археологічних пам'яток. Особливо з вини всесоюзних відомств. З 1945 по 1954 р. Інститут археології АН УРСР очолював академік П.Єфименко. Його фундаментальна праця „Первісне суспільство" (1953) здобула великий авторитет автору. Певні результати були досягнуті економістами, літературознавцями, мовознавцями, етнографами, мистецтвознавцями, філософами, правознавцями. Робота останніх зосереджувалася у новоствореному в 1946 р. Інституті філософії та секторі держави і права (1949). Літературознавці досліджували творчість українських класиків та письменників радянської України. Науковцям вдалося зібрати рукописи Т.Шевченка, Марка Вовчка, М.Коцюбинського та багатьох інших. Було продовжено видання десятитомника Т.Шевченка. В 1949 р. розпочато видання 20-томного зібрання творів І.Франка. На початку 50-х pp. було видано повне зібрання творів І.Котляревського, підготовлено 5-томник Лесі Українки. В літературознавстві плідно працювали О.Дорошкевич, А.Шамрай, Ю.Меженко, Є.Ки-рилюк, М.Возняк, І.Пільгук, Ю.Білецький, О.Килимник, С.Крижанівський та ін. В Інституті мовознавства, який з 1945 р. носить ім'я видатного українського філолога XIX ст. О.Потебні, продовжувались дослідження фонетичної системи, граматичної будови і лексичного складу сучасної української літературної мови, збирались матеріали для атласу української мови. Вчені-мистецтвоз-навці досліджували теорію та історію образотворчого мистецтва України, музики, театру, кіно. Ця праця здійснювалася в умовах шаленого ідеологічного тиску, некомпетентного втручання партійно-державних органів у розвиток науки, безпідставних звинувачень учених-гуманітаріїв у „безідейності", „націоналістичних збоченнях", у „низькопоклонстві перед Заходом", у відступах від марксизму-ленінізму.
В таких же умовах працювали діячі літератури і мистецтва. Однак всупереч обставинам у 40—50-і pp. ними створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Так, Ю.Яновський опублікував роман „Жива вода", темою якого була воєнна і повоєнна дійсність України. П.Панч видав ряд новел і роман „Запорожці", в якому змалював події з української історії 1639-1648 pp. Історичний роман з часів Хмельниччини написав Н.Рибак — „Так сходило сонце". Ю.Смоличу належить роман „Вони не пройшли" про німецьку окупацію Харкова в 1941—1942 pp. Плідно працювали О.Довженко, В.Сосюра, Остап Вишня. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії „Прапороносці", повісті „Земля гуде". До помітних явищ літературного життя належали збірки поезій А.Малишка „Чотири літа", „За синім океаном", збірка Л.Первомайського „Земля", поема П.Тичини „Похорон друга", автобіографічна поема М.Рильського „Мандрівка в молодість".
Зусиллями талановитих митців України розвивалося театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. Уже 1944 р. було завершено реевакуацію театрів. Відновлювали життя і ті театральні колективи, які припинили роботу під час війни. В західних областях УРСР було створено 18 нових театрів. У другій половині 40-х pp. в УРСР діяло 96 театрів, у 78 із них спектаклі ставили українською мовою. Спільною бідою їх була ідейна й мистецька уніфікованість, а спільним здобутком — наявність великої плеяди талановитих акторів. У театрах України працювали такі видатні майстри сцени, як М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, М.Гришко, І.Паторжинський, Г.Юра, Б.Гмиря, Н.Ужвій, К.Хохлов, М.Романов, А.Бучма, Є.По-номаренко, Ю.Шумський та багато інших.
Музичне мистецтво радянської України в перше післявоєнне десятиріччя позначене передусім творчістю таких композиторів, як К.Данькевич, Д.Клебанов, А.Філіпенко, Г.Жуковський, А.Свечников, М.Вериківський, В.Гомоляка, К.Домінчен, М.Колесса, Г.Майборода, Б.Лято-шинський та ін. Популярністю серед глядачів і слухачів користувалися Державний український народний хор під керівництвом Г.Верьовки, створений восени 1943 p.. Київська державна академічна капела „Думка" під керівництвом О.Сороки, Львівська державна хорова капела „Трембіта" під керівництвом П.Муравського, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О.Міньків-ського, Державний симфонічний оркестр.
Пошуки ідеологічних відхилень призвели до нападок не тільки на діячів української чи російської, а й єврейської культури. Багато єврейських письменників, учених, художників було репресовано за звинуваченням у „космополітизмі". Була навіть сфабрикована „змова" єврейської інтелігенції, в якій планувалося за допомогою „міжнародного єврейства" заволодіти Кримом і відокремитись від Радянського Союзу.
Наприкінці 40 — на початку 50-х pp. в умовах навішування націоналістичних ярликів, боротьби з національними культурами набирає величезних розмірів фетишизація російської культури та історії. Ідеологія і політична тактика сталінізму носили відкрито великоруський націоналістичний характер. Скрізь і всюди проголошувалось, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російській думці належало „всесвітньо-історичне значення". Російський народ, за словами Сталіна, „заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни".
В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України. Третя хвиля еміграції, пов'язана з подіями 2-ї світової війни, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. Обстави-
ни війни змусили залишити Батьківщину майже 4,5 тис. вчителів, інженерів, учених, лікарів, акторів, священиків, студентів, їх зусиллями були відкриті навчальні, духовні й культурно-освітні заклади, засновані товариства й асоціації, наукові установи. В 1947-1948 pp. у Німеччині й Австрії було 29 українських гімназій, 80 народних шкіл, 8 спеціальних середніх шкіл. У Німеччині відновили свою діяльність Український вільний університет та Український техніко-господарський інститут, засновані нові вузи — Українська висока економічна школа, Українська богословська православна академія і Греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. була відновлена також діяльність Наукового товариства ім. Т.Шевченка (в Мюнхені). Найбільшим доробком його стала кількатом-на „Енциклопедія українознавства". З 1945 р. розгорнула діяльність Українська вільна Академія наук спочатку в Авгсбурзі, а згодом у Вінніпезі та Нью-Йорку. НТШ організувало свої відділи у США, Канаді й Австралії. Основний напрям досліджень — українознавство.
Значним був доробок українських еміграційних літераторів. З-поміж інших творів, написаних у 40-і pp., варто виділити романи „Діти чумацького шляху" Д.Гуменної, „Ост" У.Самчука, „Тигролови" І.Багряного, „Доктор Серафікус", „Без грунту" В.Домонтовича, „Еней і життя інших", „День гніву" Ю.Косача. Найвидатнішим з поетичних творів була поема Т.Осьмачки „Поет" (1947). Плідно творили на поетичній ниві М.Орест, Ю.Клен, В.Барка, Л.Лиман, Л.Полтава, О.Заєвський, О.Веретенченко, Яр.Славутич, С.Гординський, Б.Кравців, Б.Нижанківський та ін. Найбільш виразними явищами в театральному житті українців за рубежем були Ансамбль українських акторів під керівництвом В.Бладацького і Театральна студія під керівництвом И.Гірняка та О.Добровольської.
В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949-1950 pp. вони поступово перемістилися до США та Канади. Культурна творчість зарубіжних українців репрезентувала українську культуру за рубежем, засвідчувала високі потенційні можливості уярмленого українського народу, який навіть в умовах сталінщини зберігав, розвивав і примножував кращі національно-культурні традиції, плекаючи надію на майбутнє демократичне відродження їх і вільний розвиток.
...
Лібералізація культурного життя
Найпомітніше атмосфера змін, новизни далася взнаки в духовному житті. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 р. в „Литературной газете" статті О.Довженка „Мистецтво живопису і сучасність". У ній містився заклик „розширювати творчі межі соціалістичного реалізму". Він знайшов глибоке розуміння й підтримку як в Україні, так і за її межами, сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.
Першим на нову ситуацію зреагували письменники. З позицій „розширенного трактування методу соціалістичного реалізму" написані автобіографічна повість О.Довженка „За ширмою", поеми „Розстріляне безсмертя", „Мазепа" та повість „Третя рота" В.Сосюри, Л.Первомайського „Дикий мед", роман Гр.Тютюнника „Вир". У поезії та прозі активно виступали В.Симоненко, М.Руденко, Л.Костенко, Д.Павличко, М.Вінграновський, Р.Лубківський, Ю.Мушкетик, І.Чендей, І.Драч, В.Шевчук. Літературну критику представляли І.Дзюба, Є.Верстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, В.Мороз та ін.
Політична „відлига" привела до нової хвилі „українізації". Знову було відкрито поставлено питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. Газети „Радянська культура", „Радянська освіта", „Літературна газета" та ін. друкували численні листи письменників, учителів, викладачів вузів із закликами й вимогами поширювати українську мову, боротися за її культуру, підносити красу й милозвучність. На захист української мови виступили М.Рильський, Л.Дмитренко, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін. Письменник М.Шумило, військовий кореспондент під час війни, у журналі „Смена" за липень 1956 р. писав: „На жаль, ще є люди, які нехтують мовою українського народу. Декому з них здається, що українська мова недовговічна. Мине, мовляв, небагато часу, і українська мова зникне, а її замінить мова російська. Це нащадки великодержавних націоналістів типу Суворіна, що видавав чорносотенну газету „Новое время", і Шульгіна-видавця такої ж реакційної газети „Киевлянин". Це абсолютно ворожі нам, радянським людям, думки. Ніяка мова не повинна витискувати іншу мову. В тому суть і рівноправності націй. Із зникненням мови зникає, гине і нація".
Згаданий закон про зв'язок школи з життям під виглядом демократизації значно послабив позиції української мови в радянській Україні і одночасно привів до посилення й поширення руху громадськості на її захист. Під його натиском і натиском реальних обставин навіть перший серкетар ЦК КПУ П.Шелест неодноразово висловлювався на захист української мови. За збереження і розвиток національної мови й культури відкрито висловилися учасники V з'їзду українських письменників, що відбувся в листопаді 1966 р.
Період „відлиги" був характерний і певним відновленням історичної справедливості — поверненням українській культурі імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих. Особливу активність проявляв у цьому М.Рильський. Саме завдяки йому було посмертно реабілітовано поетів О.Олеся, М.Вороного. Він домігся перевидання творів видатних українських композиторів XVIII-XIX ст. М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя.
Значну роботу провели створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Вони, зокрема, опрацювали твори В.Чумака, В.Еллана-Блакитного, а також репресованих сталінщиною письменників — Б.Бобинського, О.Досвітнього, Г.Косинки, М.Ірчана, М.Куліша, Д.Фальківського та багатьох інших. Ряд письменників було поновлено у правах членів Спілки українських письменників. Серед них: Н.Забіла, Г.Епік, Б.Коваленко, В.Поліщук, Г.Овчаров, 3.Тулуб, Г.Хоткевич, Е.Шехтман, Є.Шабліовський, О.Сорока, В.Гжицький. Того ж 1956 р. були реабілітовані Б.Антоненко-Давидович, А.Костенко, П.Кононенко, П.Колесник, А. Петрусь-Карпатський, Ю.Шкрумеляк. Після довгих репресій повернулися в 1957 р. до літератури М.Андрущен-ко, М.Годованець, М.Гаско, М.Доленго, О.Журлива, М.Марфієвич. У жовтні 1957 р. був поновлений у письменницькому товаристві репресований О.Ковінька, а в грудні — В.Мисик.
Реабілітація давала право на видання деяких творів письменників, визнаних найкращими. В кінці 50-х pp. вийшли твори В.Еллана-Блакитного, Г.Епіка, М.Ірчана, В.Чумака, І.Микитенка, роман „Людолови" 3.Тулуб, „Чорне озеро" В.Гжицького, М.Годованець опублікував свої „Байки", О.Журлива та М.Гаско — збірки „Поезії", А.Петрусь-Карпатський — збірку „Що на світі найсвятіше", Ю.Шкрумеляк — збірку „Сопілка співає". У цей період вийшли також однотомник О.Досвітнього „Вибрані твори", збірка „Вибране" О.Сороки, „Вибрані поезії" М.Вороного, окремі твори Д.Бузька, М.Куліша, О.Соколовського. Ряд творів письменників, які були репресовані за сталінського режиму, опубліковано в „Антології української поезії" та збірнику „Революційні поети Західної України". В газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про реабілітованих. З'явилися літературознавчі праці про них. Реабілітовані діячі культури, які лишилися живими, поступово втягнулися в культурне життя народу, хоча не всі зберегли життєві сили й могли так само енергійно й настирливо відстоювати його інтереси, як раніше.
„Відлига" породила і таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво — рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції режиму в Україні.
Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників В.Мороз підкреслював: „То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись, як твій нарід російщать, — це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна".
Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація". З позицій „розширеного трактування соціалістичного реалізму" автор розглядав проблему права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття „націоналізм поневоленої нації" позитивний зміст. Цю працю Б.Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління.
Провідною постаттю серед молодих поетів був В.Симоненко. Уродженець Полтавщини, він закінчив 1957 р. факультет журналістики Київського університету, виявивши великий потяг до високої громадянської поезії. У 1962 р. вийшла його збірка „Тиша й грім", у 1963-му — віршована казка для дітей „Цар Плаксій і Лоскотон". У 1964-1965 pp., вже після смерті поета (14 грудня 1963), опубліковані збірка поезій, книги „Вино з троянд", ,ъ3емне тяжіння", „Подорож в країну навпаки". Його збірки вийшли також у Мюнхені (1965, 1973) під заголовком „Берег чекань".
Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х pp. Ліна Костенко її перші збірки написані під час „відлиги", „Проміння землі", „Вітрила", „Мандрівки серця" засвідчили непересічний талант поетеси, її здатність глибоко, філософськи осмислювати дійсність, генерувати нові, оригінальні думки, подаючи їх у чудовій поетичній формі.
Більш плідною й багатою в новій суспільно-культурній атмосфері була творчість композиторів як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного напряму в музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б.Лятошинського, А.Кос-Анатольського, С.Людкевича, братів Г. і П. Майбород, Ю.Мейтуса, А.Штогаренка та ін. Новаторством позначена була авангардна музика композиторів-„шістдесятників" Л.Грабовського, В.Годзяцького. В.Сильвестрова, В.Загоруєва.
Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М.Дерегуса, М.Божія, К.Трохименка, О.Шовкуненка, В.Бородая. З рухом „шістдесятників" тісно пов'язане ім'я талановитої художниці, учениці Ф.Кричевського Т.Яблонської, яка ще в 50-і pp. здобула популярність і визнання своїми картинами: „Хліб", „Весна", „Над Дніпром", „Ранок" та ін. У 60-і рр Т.Яблонська на противагу „соціалістичному реалізму , що тяжів фактично, до натуралізму, демонструє нові рішення синтетичних образів, в яких яскраво вирізняється давня традиція українського народного живопису (картини „Травень", „Фольклорна сюїта" та ін.). Т.Яблонська разом з В.Зарецьким та іншими художниками-„шістдесятниками" стала основоположницею й фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні десятиріччя.
Пожвавлення в національно-культурному житті привело до зростання інтересу в суспільстві до театрального мистецтва: протягом 1958-1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 млн. до 15,5 млн. на рік. Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів сцени, як В.Добровольський, Н.Ужвій, Ю.Лавров, Є.Пономаренко, М.Романов, К.Хохлов. Традиції Л.Курбаса творчо наслідували його учні — режисери Г.Юра, М.Крушельницький, Б.Тягно, В.Скляренко та ін.
З новими ідеями й творчими знахідками влилися в потужний струмінь суспільно-культурного руху шістдесятників десятки й сотні відомих і менш відомих трудівників і творців української культури новітнього часу. „Відлига" дещо розкріпачила творчий потенціал українського народу, сприяла піднесенню національної гідності та самосвідомості, збереженню й примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби. Пік „відлиги" для України припав на кінець 50 — початок 60-х pp. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р. вони становили 53%, у 1958 — 60, у 1960-му — 49, але уже в 1965 р. цей показник опустився фактично до рівня 1940 р. — 41%. Далі — лише неухильно зменшувався.
Шістдесятники
відомість цього покоління меншою мірою була отруєна радянським ідеологічним монотеїзмом, генетичним страхом попередників. Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна. У системі цінностей цього покоління з'явилися несподівані для радянського морального кодексу індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм, гуманізм без сурогатних домішок класового підходу, космополітичність культурних смаків. Воно уособлювало собою суспільно-культурне явище, течію, духовний феномен — шістдесятників. Цей термін активно вживався вже на початку 60-х pp.
Важливим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними стежками, здебільшого через переклади, до України потрапляли твори Е.Хемінгуея, А.Камю, А.Сент-Екзюпері, Ф.Кафки та ін. Одкровенням стало італійське кіно епохи неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні, мексиканський монументальний живопис і скульптуру. Надбання західної культури сприяли підвищенню статусу загальнолюдських цінностей, модернізації свідомості молодшого покоління інтелігенції, посіяли відразу до „соціалістичного реалізму". Закономірним наслідком цих зрушень було відродження інтересу до власної культури, її багатств. З'явилась потреба знайти своє місце не поруч з культурою „старшого брата", а в контексті загальносвітової культури.
Нове покоління інтелігенції, крім більшої свободи та інформованості, мало в активі вищий культурний рівень, талант і смак. Воно вважало природним своє право на розкутість, щирість почуттів, звернення передусім до внутрішнього світу людини, прагнуло до відновлення чистої естетики, культивувало красу, палко бажало новизни й подолання провінційності своєї культури. В результаті творчість і громадська діяльність шістдесятників стали справжнім проривом у монолітній системі заідеологізованої офіціозної культури.
Поетичні вечори І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського та ін. збирали тисячні аудиторії. Справжнього громадянського звучання була сповнена поетична творчість В.Симоненка, В.Стуса. Потяг до чистого мистецтва відчувався у витончених естетських віршах І.Калинця, Є.Гуцала; В.Дрозд, В. Шевчук та ін. повернули українській прозі зацікавленого читача своїми неординарними, сповненими психологізму творами. Нові форми й незвичний зміст принесла творчість художників П.Заливахи, А.Горської, В.Кушніра, В.Зарецького та ін. Плеяда блискучих літературних критиків — І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк повернули цьому жанрові звання літератури. Нову хвилю в кінематографі представляли С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Л.Осика. Непересічний талант і майстерність визначали переклади Г.Кочура і М.Лукаша. Нові імена, ідеї з'явилися в гуманітарних науках: історії, археології, літературознавстві, мистецтвознавстві. Звичайно, коло шістдесятників було значно ширшим. До них горнулися молоді вчені, вчителі, студентство.
Все це не могло не викликати незадоволення можновладців. Попервах його доводилося стримувати, оскільки воно не збігалося з віяннями часу. Втім довго чекати не довелося: з центру надійшов сигнал. 8 березня 1963 р. у Москві відбулася зустріч М.Хрушова з мистецькою інтелігенцією, її параноїдальна атмосфера, брутальне цькування митців послужили „керівництвом до дії" для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40 — початку 50-х pp.
У пресі, на зборах творчих спілок почалося цькування шістдесятників. Першими пролунали звинувачення у „формалізмі", „космополітизмі", відході від „марксизму-ленінізму". Словесні атаки супроводжувались адміністративними заходами. Спочатку почали обмежувати публікації шістдесятників у літературних журналах („Жовтень", „Прапор", „Вітчизна", „Ранок", „Дніпро" та ін.), газетах — скрізь, де вони раніше мали трибуну. Більшість шістдесятників-поетів „першої хвилі" — Л.Костенко, І.Калинець, Г.Кириченко, Б.Мамайсур, В.Голобородько та ін. перестали друкуватись саме після 1963 р. Стали забороняти, а то й просто розганяти літературно-мистецькі вечори. Закрили клуби творчої молоді.
Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада сподівалася, що таким чином вдасться підкорити їх, примусити діяти суто за законами системи. Проте результат не відповідав задуму. Частина шістдесятників дійсно досить швидко „переорієнтувалась" (серед таких були й дуже талановиті люди) і стала робити те, що від них вимагалося, частина відійшла від громадської діяльності і поринула у суто фахові проблеми. Однак певна частина нового покоління не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на приховану або відкриту конфронтацію з владою.
Невід'ємною частиною суспільно-культурного життя України у першій половині 60-х pp. став самвидав: ціла система розповсюдження не визнаної офіційно або забороненої літератури. Десятки літературних і публіцистичних творів, яким був перекритий шлях до публікації в офіційних виданнях, передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку, надиктовувались на магнітофонні стрічки, навіть переписувались від руки і читалися тисячами людей, здебільшого інтелігенцією.
Поширювались твори Ліни Костенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та ін. Згодом самвидав став політизуватися. В 1964—1965 pp. з'явилась ціла серія анонімних публіцистичних статей („З приводу процесу над Погружальським" — відгук на пожежу в Центральній науковій бібліотеці у Києві, під час якої згоріла безцінна колекція україніки; „Про сучасне і майбутнє України", „Націоналісти?", „12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство") та ін. Статті підіймали найактуальніші та найболючіші проблеми сучасності: підлегле становище України в СРСР, стан української мови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо.
Поява політичної публіцистики стала свідченням зародження політичної течії у шістдесятництві, певної групи, яка прагнула обговорювати не тільки суто культурницькі, а й важливі суспільно-політичні проблеми.
У системі розповсюдження самвидаву головними були два центри: Київ (тут активно діяли І.Світличний, В.Чорновіл, Є.Пронюк) та Львів (М. і Б.Горині, І.Гельта ін.). Саме тут писалися й передруковувалися самвидавчі статті, саме звідси вони розповсюджувались у містах України. Це були головні осередки духовної опозиції та інакомислення. У цьому ж середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху. 1964 р. з'явилися анонімні тези „Стан і завдання українського визвольного руху", в яких йшлося про колоніальне становище України в складі СРСР, ставилися завдання організації визвольного руху в Україні, котрий мав би діяти легальними й нелегальними „революційно-демократичними" методами. Частина шістдесятників стояла на порозі формування політичної опозиції.
Проте в 1964 р. період „мирного" співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні цього року М.Хрущов, який остаточно заплутався у своїх планах, проектах і стосунках з партійно-державною бюрократією, в результаті справжньої змови був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим і М.Сусловим. Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну „відлизі" приходила реакція.
Поворот до неосталінізму
В серпні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі — представники інтелігенції. Більшість з них мала пряме або посереднє відношення до виготовлення й розповсюдження самвидаву. Мета акції була очевидною — придушити інакомислення, залякати ту частину інтелігенції, яка ще наважувалась на незгоду. Проти більшості заарештованих було висунуто звинувачення в „антирадянській агітації і пропаганді", і навесні 1966 р. під час серії судових процесів 20 чоловік були засуджені у Львові, Києві, Луцьку, Тернополі, Житомирі та Івано-Франківську на різні строки покарання. В результаті у таборах Мордовії опинилися науковці М. і Б.Горині, М.Осадчий, інститутські викладачі В.Мороз та Д.Іващенко, художник П.Заливаха, інженери О.Мартиненко, І.Русин та ін.
Паралельно розгорталась програма утисків і переслідувань тих, хто співчував заарештованим, їх однодумців. ЦК КПУ надіслав до місцевих парторганізацій „закритого листа", в якому виправдовувались репресії (їх жертв виставляли як „антирадянщиків") і йшлося про необхідність посилення „виховної роботи" з інтелігенцією. Республікою прокотилась хвиля відкритих партійних зборів з участю громадськості, на яких „відщепенців" засуджували й всіляко паплюжили їх однодумців. Людей, згаданих у листі, звільняли з роботи, виключали з партії і комсомолу, виганяли з інститутів. Переслідували навіть членів їх родин.
Очевидно, що чергова зміна курсу, наочно продемонстрована арештами, була продиктована з Москви, де теж почалися переслідування інакодумців. При цьому масштаб таких дій в Україні знову був значно більшим, ніж деінде в Союзі. Українське керівництво на чолі з П.Шелестом, як завжди, слухняно виконало вказівку, хоча й не було зацікавлене в такому ході подій.
Сплеск репресій у 1965—1966 pp. супроводжувався досить масштабним ідеологічним поворотом. Газети зарясніли статтями, спрямованими проти „буржуазної ідеології" та „українського буржуазного націоналізму". Пожорсткішала цензура. ЦК КПУ ухвалив ряд „закритих" постанов, що стосувалися виправлення „ідеологічних помилок" у роботі деяких журналів („Вітчизна", „Жовтень" та ін.), кіностудії ім. О.Довженка. Тривала прихована ідеологічна чистка редакцій газет, журналів, видавництв, інститутів гуманітарного профілю Академії наук УРСР. Усе це нагадувало сталінські ідеологічні чистки 40—50-х pp., хоча, зрозуміло, не могло зрівнятися з ними за масштабами та інтенсивністю.
Однак у суспільно-політичному житті ще відбувалися процеси, які можна вважати інерцією „відлиги". Репресії не були зустрінуті „загальнонародним схваленням", як у попередні роки, більше того, саме з кола шістдесятників почалися протести. 4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі „Україна" під час прем'єрного показу кінострічки С.Параджанова „Тіні забутих предків" І.Дзюба, В.Стус, В.Чорновіл та ін. організували щось на зразок демонстрації протесту проти арештів. Навесні 1966 р. під час судового процесу над діячами самвидаву у Львові відбувалися вже справжні демонстрації біля будинку суду на підтримку підсудних. До ЦК КПУ, прокуратури, КДБ, ЦК КПРС відправлялися колективні та індивідуальні петиції на захист репресованих, підписані здебільшого представниками інтелігенції. Серед їх авторів нерідко були відомі вчені, митці, письменники. Ці листи протесту розповсюджувались у самвидаві, потрапляли за кордон.
Дуже неприємним сюрпризом для властей став стихійний протест проти заборони відзначення пам'яті Т.Шевченка 22 травня 1967 р. у Києві. Цього дня міліція спробувала розігнати неформальне зібрання біля пам'ятника. У відповідь присутні організували маніфестацію протесту і демонстрацію, яка дійшла до будинку ЦК КПУ.
Партійна верхівка України, безумовно, підтримуючи лінію Москви, в той же час намагалася використовувати настрої громадськості у власних інтересах, у боротьбі з центром за більший обсяг влади у республіці. Гірка пілюля 1965—1966 pp. була підсолоджена заходами, спрямованими на підвищення статусу української мови. Вищі навчальні заклади отримали директиву щодо ширшого впровадження української мови у викладання. Явно з дозволу „верхів" на V з'їзді письменників України (листопад 1966) було піднято мовне питання, і його обговорення стало справжньою подією в громадсько-культурному житті республіки. Апогеєм цієї „малої відлиги" став вихід 1969 р. книги П.Шелеста „Україно наша радянська", яка викликала незадоволення в Москві своїми національними мотивами. Цей досить примітивний ідеологічно-публіцистичний трафарет не тільки став демонстрацією уваги партійного керівництва республіки до її специфічних інтересів, а й відігравав роль віхи, яка вказувала інтелігенції межі можливого у висвітленні національного питання.
Та період загравань з інтелігенцією закінчився 1968 р. В квітні цього року до Л.Брежнєва (генерального секретаря ЦК КПРС), О.Косигіна (голови Ради міністрів СРСР) та М.Підгорного (голови президії Верховної Ради СРСР) надійшов лист-петиція з України, спрямований проти порушення „норм соціалістичної демократії" (йшлося про арешти інакодумців в Україні та Москві). Листа підписали 139 осіб, серед них члени-кореспонденти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори. Хоча лист мав цілком прорадянський зміст і спрямованість, його авторів почали переслідувати: їх звільняли з роботи, виключали з партії, „проробляли" на зборах колективів тощо. Реакція влади була неадекватно жорсткою. Коли влітку 1968 р. війська країн Варшавського договору на чолі з СРСР вторглися у Чехословаччину, щоб придушити там процес демократизації, стало зрозумілим: радянське керівництво остаточно перейшло на рейки неосталінізму. У березні 1969 р. ЦК КПУ ухвалив постанову „Про підвищення відповідальності керівників органів преси, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури і мистецтва за ідейно-політичний рівень матеріалів, що друкуються, та репертуар". Вона встановлювала персональну відповідальність керівників усіх структур ідеологічного циклу за ідейно-політичний зміст діяльності, зобов'язувала їх виступати у першу чергу проти будь-яких проявів „буржуазної ідеології" і, зрозуміло, „націоналізму". Тоді ж була ухвалена подібна постанова, що стосувалась кінематографу.
З цього часу ідеологічний контроль за діяльністю інтелігенції став майже тотальним. Письменників, митців, учених картали в пресі і на зборах творчих спілок за „аполітичність", „ідейну незрілість", „формалізм", „націоналізм" тощо.
Митців, літераторів, які намагалися зберігати в цих умовах незмінним своє творче й громадське обличчя, всіляко цькували. Об'єктом пильної уваги ідеологічних наглядачів став критик І.Дзюба. Всіма можливими адміністративними засобами переслідувався скульптор І.Гончар, який утримував вдома унікальну колекцію творів українського мистецтва. В умовах постійних гонінь діяв самодіяльний народний хор під керівництвом Л.Ященка, врешті-решт хор у 1971 р. розігнали, а його керівника позбавили роботи і виключили із Спілки композиторів України. Фактично наприкінці 60 — початку 70-х pp. в Україні відбувалась ідеологічна війна з „українським націоналізмом", хоча, як правило, мало хто був у змозі точно окреслити рамки цього поняття. Це було повторенням „ждановщини".
Українське партійне керівництво цілком йшло у фарватері політики, яка ініціювалась з Москви. Утім воно було незадоволене постійно зростаючим диктатом центру в ідеологічних питаннях, прекрасно розуміючи, що цей диктат зростатиме й в інших сферах. Тому нерідко ідеологічні „проробки" тих чи інших представників інтелігенції не доводились до логічного кінця — адміністративних або навіть судових переслідувань. Прибічники П.Шелеста серед вищої номенклатури нерідко навіть заступалися за деяких з тих, хто піддавався ідеологічним гонінням. Однак позиції самого П.Шелеста перед Москвою ставали дедалі слабкішими. Влітку 1970 р. в Україні відбулася заміна шефа КДБ: на місце В.Нікітченка, людини П.Шелеста, був призначений В.Федорчук, який орієнтувався виключно на Москву і був прибічником „жорсткого курсу" щодо нонконформістів. Це був явний сигнал, що приходять останні дні правління П.Шелеста і Україна стоїть на порозі чергової „чистки".
...
Стан освіти та науки
Процеси, що відбувалися в економіці України протягом 20 років після XX з'їзду КПРС, неодноразові спроби реформ не могли не позначитися на стані освіти і науки.
Особлива увага приділялася освіті, яку партія розглядала як частину своєї ідеологічної системи. 25 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон „Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в
СРСР", яким було розпочато роботу щодо реформування школи. Семирічні і десятирічні школи були перетворені на восьмирічні (обов'язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20% кращих учнів, були зобов'язані попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузів.
Після приходу до влади Л.Брежнєва ця реформа, як й інші реформи М.Хрущова, була фактично відкинута, хоча окремі її елементи залишилися. Була збережена, зокрема, загальна обов'язкова 8-річна освіта, не була відновлена плата за середню та вишу освіту, українська мова й література більше не були обов'язковими для вивчення в російських школах УРСР.
З 1956 р. в республіці почали діяти школи-інтернати, а з 1960 р. — школи подовженого дня. З 1966 р. відповідно до рішень XXIII з'їзду КПРС почалося впровадження загальнообов'язкової десятирічної освіти. Одночасно посилювалася централізація управління освітою. В 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, яке взяло ряд основних функцій Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес. З 1972 р. в усіх середніх школах була введена обов'язкова початкова військова підготовка. Ще раніше, у 1968 p., військова підготовка була відновлена у вищих навчальних закладах.
Господарські реформи потребували все більше і більше фахівців з вищою освітою. Тому мережа вузів неухильно розширювалась. У 1964 р. був заснований Донецький університет, у 1972 р. — Сімферопольський, у 1985 р. — Запорізький, а згодом — Прикарпатський та Волинський. При великих промислових підприємствах було організовано загальнотехнічні та загальнонаукові факультети. Розширювалася підготовка спеціалістів з нових галузей науки і техніки. Однак у кінці 60-х pp. Україна мала на 25% менше студентів на 10 тис. населення, ніж Росія. В її вузах, за розпорядженням Москви, навчалася велика кількість студентів з т.зв. соціалістичних країн та країн, що розвивалися. Лише в 1976 р. у вузах і технікумах Харкова навчалося понад 2 тис. студентів із 22 країн світу.
Проблемою проблем залишалася якість підготовки спеціалістів. У загальній своїй масі вона була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях, хоча кількісні показники зростали: протягом 1964-1985 pp. з 2,3 млн. до 7,3 млн. чол. Збільшилася кількість фахівців із середньою спеціальною та вищою освітою, зайнятих у народному господарстві України. На початку 80-х pp. стало особливо помітно, що рівень підготовки фахівців в УРСР, як і загалом в СРСР, значно відстає від світового.
До 1976 р. в УРСР був, в основному, здійснений перехід до загальнообов'язкової середньої освіти. У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила „Основні напрями реформ загальноосвітньої і професійної школи". Вони визначали освітню політику партії „в умовах розвинутого соціалізму". Відповідно до цього документа посилилася ідеологізація школи, суттєві зміни вносилися у зміст навчально-виховного процесу. Увага акцентувалася на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкретними знаннями з природничо-технічних, економічних та суспільних наук. Одночасно запроваджувалося навчання дітей з 6 років, 8-річні школи було реорганізовано в 9-річні, середні — в 11-річні, а професійно-технічні училища різних типів — в єдиний тип навчального закладу — середні професійно-технічні училища.
Кількісні показники в розвитку загальної освіти в УРСР у 60—80-і pp. також засвідчують прогрес. Однак освіченість випускників середніх шкіл падала. Рівень підготовки учнів сільських шкіл був значно нижчим, ніж міських. З погляду загальнолюдських норм ідейне спрямування, рівень знань та інтелектуального розвитку, стан і характер морального виховання, виховання національної свідомості не відповідали вимогам цивілізованого світу.
У 60—80-і pp. зазнала певних реформацій і наука України, що не могло не позначитися на її дослідженнях. Основним науковим центром залишалася республіканська Академія наук. Згідно із статутом 1963 р. вона підпорядковувалася Раді міністрів УРСР та президії АН СРСР.
Звичайно, діяти доводилося відповідно до тих законів і принципів, що панували в радянському суспільстві. Екстенсивний розвиток економіки визначив такий же шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані наукові установи, відділи та лабораторії, виникали численні підрозділи. Більшість з них займалася новими перспективними напрямами наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень та ін.), але були й такі, що виникали на хвилі реорганізації, кон'юнктури, без достатніх на те об'єктивних підстав. Вони спричинялися до дальшого розпорошення наукових сил, диспропорції наукового потенціалу, нераціонального його використання, не відповідали вимогам підвищення ефективності академічної науки, що й обумовило їх перегляд, визнання як помилкових.
В 60—70-і pp. республіканська академія складалася з трьох секцій, що об'єднували 9 відділів (згодом — відділення). В наступні роки були створені ще три відділення. Основні напрями досліджень визначалися секцією фізико-технічних і математичних наук, секцією хіміко-технологічних та біологічних наук і секцією суспільних наук. В установах Академії наук неухильно зростала кількість науковців. Якщо 1960 р. їх нараховувалося 3,6 тис, то 1985-го —15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той час у 5,5 рази.
Останнє не могло не позначитися на ефективності наукових розробок. Відкриття й розробки, які не мали аналогів в світі, були здійснені вченими-математиками. Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики, очолюваний впродовж двох десятиріч академіком В.Глушковим, а потім академіком В.Михалевичем. Фундаментальні дослідження були виконані в галузі твердого тіла й низьких температур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фізики, фізики плазм і керованого термоядерного синтезу, астрономії та радіоастрономії. З 1960 р. у розпорядженні вчених-фізиків — ядерний реактор, з 1966 р. — найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів.
Значний імпульс у своєму розвитку одержали атомна енергетика, науки про Землю. Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам учених-геологів розширилися можливості, особливо в нинішній час, освоєння корисних копалин на території України.
Зусиллями вчених у складі академії створено найбільший у світі центр наукових досліджень у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та особливо чистих металів і сплавів. Помітним внеском у розвиток науки стали дослідження українських учених у галузі ливарного виробництва, матеріалознавства, фізико-хімічної механіки, матеріалів та надтвердих матеріалів. Прискоренню технологічного впровадження найперспективніших
результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в АН УРСР в середині 80-х pp. Найпотужнішими серед комплексів були міжгалузеві НТК „Інститут електрозварювання ім. Є.Патона", „Інститут проблем матеріалознавства", НТК „Інститут кібернетики ім. В.Глушкова", „Інститут надтвердих матеріалів".
Істотні зрушення відбулися у галузі хімії та хімічної технології, біохімії, фізіології і теоретичної медицини, загальної біології. Спільними зусиллями науковців ряду інститутів були проведені дослідження з фундаментальних і прикладних проблем, які мали практичну цінність для розвитку сільського господарства. Виведені нові сорти жита, пшениці, кукурудзи, цукрових буряків, кормових культур, винайдено нові засоби боротьби з хворобами плодових рослин і виноградників. Значні здобутки вчених у галузі біотехнологій. Вагомий внесок у розвиток наукових досліджень робили працівники галузевої та вузівської науки, зокрема Київського, Львівського, Харківського, Донецького та Дніпропетровського університетів, Української академії сільськогосподарських наук (1956—1962), Академії будівництва й архітектури (1956—1963) та інших наукових установ.
Протягом 1970 —1985 pp. понад 13 тис. наукових розробок учених Академії наук УРСР було впроваджено у виробництво. Однак далося це нелегко, оскільки виробнича сфера об'єктивно не була зорієнтована на чутливе сприйняття наукових новацій і прогресивних ідей. Жорстке планування з постійно зростаючими показниками зумовлювало низьку спроможність економіки та суспільства використовувати досягнення НТР, штовхало на пошук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвитку. Наукові розробки впроваджувалися здебільшого тим же методом адміністративного тиску, наказу, розпорядження. Велика кількість наукових досягнень, технологій, винаходів і розробок циркулювали лише в науковому середовищі, не знаходячи попиту в сфері виробництва, а якщо й знаходили, то швидше за рубежами СРСР. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового комплексу і великі наукові проекти загальнодержавного значення.
Не ініціювала плідну працю й морально-політична атмосфера, що культивувалася як у суспільстві, так і в творчих колективах зокрема. Немало вчених за вільнодумство зазнавали репресій.
Нелегкими були 60—80-і pp. і для працівників гуманітарних наук. Періоди „відлиги", реакції і застою тут також проявилися. Так, після XX з'їзду КПРС дещо полегшився доступ історикам, літературознавцям та мистецтвознавцям до архівів. Розширилася тематика досліджень. Дещо поліпшилася мовна ситуація, зокрема вдалося перевидати „Словник української мови" Б.Грінченка. З 1957 р. почали виходити такі журнали, як „Радянське право", „Економіка Радянської України", „Народна творчість та етнографія", „Український історичний журнал" та ін. Було опубліковано ряд документальних збірників, з обов'язкового вжитку вилучено „Короткий курс історії ВКП(б)".
Процес наближення суспільних наук до історичної правди та реальної дійсності був складним і суперечливим, бо на зміну одному культу приходив інший. І на догоду кожному вимагали „творити" науку, прославляти існуючий політичний режим, виводити „закономірності". „Ідеологічні потреби партії" зумовлювали передусім вивчення проблем соціалістичного і комуністичного будівництва. Незмінною складовою праці науковців усього спектра суспільних наук мали бути т.зв. „класовий підхід" та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.
Незважаючи на тотальний контроль українськими вченими-економістами, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60—80-і pp. було опубліковано ряд цікавих наукових розробок. Так, історик М.Брайчевський написав кілька глибоких наукових розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема: „Коли і як виник Київ", „Походження Русі", „К происхождению древнерусских городов". 1972 p. друком у Торонто з'явилася праця вченого „Приєднання чи возз'єднання", в якій була піддана критиці офіційна інтерпретація Переяславської угоди, викладена в „Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією, 1654—1954 pp.", і діячів козацької державності. У 1979 р. завершив свою історико-філософську працю „Лист до російських та українських істориків" історик та філолог Ю.Бадзьо. В ній він заперечує теорію про т. зв. „триєдине" походження трьох слов'янських народів — російського, українського і білоруського. Нестандартно підходили до вивчення історичного минулого українського народу та його культури такі історики, як О.Апанович, Я.Дзира, О.Компан, І.Бойко, філософ Є.Пронюк, літературознавці Є.Кирилюк, І.Дзюба та ін.
Науковими колективами було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не одержали однозначно позитивної оцінки наукової громадськості, особливо зарубіжної. Серед них варто назвати такі багатотомні публікації, як „Історія Української РСР", „Історія міст і сіл Української РСР", „Археологія Української РСР", „Історія українського мистецтвознавства", „Історія української літератури", „Словник української мови", „Українсько-російський словник". Були випущені також Українська Радянська Енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін.
Далеко не всі найважливіші проблеми, події та явища суспільно-культурного й економічного життя знайшли своє адекватне відображення на сторінках названих видань.
На практиці науково-дослідні установи України все більше інтегрувалися в систему наукових складів СРСР, а фактично Росії, нерідко перетворюючись в їх периферійні придатки, втрачаючи не тільки національне, а й наукове обличчя. Управління наукою все більше монополізувалося невеликою групою вчених-адміністраторів з Москви і Ленінграда, які, зімкнувшись із владними структурами, мали вирішальний вплив в Академії наук СРСР. У руках останньої зосереджувалася основна науково-виробнича та видавнича база, інформаційні канали та формування наукових напрямів. За таких умов навіть незначні прояви опозиційності в середовищі науковців жорстоко каралися. Так, у 70-і pp. в результаті чергової ідеологічної чистки за невчинені злочини було позбавлено роботи ряд працівників інститутів хімії полімерів, теоретичної фізики, археології, історії, літератури, фольклору та етнографії, психології, нафти і газу та ін. Немало наукових україномовних журналів, що почали видаватися під час „відлиги", були переведені на російську мову.
Літературно-художня творчість
Відлига, що тривала менше 10 років, позначилася тією чи іншою мірою на творчості багатьох письменників і художників, демократизуючи і, гуманізуючи її. У 60—80-і pp. українська література поповнюється творами одного з натхненників шістдесятництва, відомого письменника О.Гончара („Тронка", „Циклон", „Собор", „Берег любові", „Твоя зоря", „Чорний яр"), романами і повістями М.Стельмаха („Чотири броди", „Дума про тебе", „Правда і кривда"), П.Загребельного („Розгін", „Диво"), В.Дрозда („Катастрофа"), І.Білика („Меч Арея"), В.Земляка („Лебедина зграя", „Зелені млини"), О.Чендея („Березневий сніг"). Інтерес громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р.Іваничука, Ю.Мушкетика, Р.Федоріва, Р.Іванченко. Плідно працювали О.Коломієць, М.Зарудний та інші драматурги, п'єси яких ставилися театрами України й інших республік. Українську поезію збагатили новаторські твори І.Драча, Д.Павличка, В.Голобородька, Л.Костенко, А.Малишка.
Непересічний талант і громадянську мужність виявив поет, літературознавець і критик з Донеччини В.Стус. Переслідуваний і гнаний, він лише за кордоном зумів опублікувати книжку прекрасних поезій „Зимові дерева".
Високим громадянським звучанням були позначені поетичні твори І.Калинця „Вогонь Купала" та самвидавні збірки, збірка М.Осадчого „Квос его..."
Трагічною була доля М.Руденка, поета, письменника і публіциста, ветерана війни з німецько-фашистськими загарбниками. Його літературний доробок багатий і різноманітний. Перу М.Руденка належать роман „Вітер в обличчя", „Остання шабля", фантастичні повісті „Чарівний бумеранг", „Народжений блискавкою", трагедія „На дні морському". Наприкінці 60-х pp. вийшли три збірки поета: „Всесвіт у тобі", „Сто світил", „Оновлення". Всі вони одразу по виході були заборонені, як і попередні збірки. Автора заарештували. Перебуваючи в ув'язненні, психіатричній лікарні, поет пише цикл віршів „Я вільний", поему „Хрест", збірки лірики „Прозріння", „За гратами".
Письменники України попри всі труднощі, переслідування і репресії продовжували працювати над історичною та сучасною тематикою. Г.Снегірьов підготував у 70-і pp. повість „Ненько моя, ненько" про процес „Спілки визволення України", яка вийшла за кордоном. Є.Сверстюк, що багато віддавав сил боротьбі за збереження національних традицій, написав есе „Собор у риштованні" — історично-філософський твір про трагедію сучасної України. Справжнім шедевром був видрукуваний 1980 р. віршований роман Ліни Костенко „Маруся Чурай", що в яскравих образах змальовує епоху Б.Хмельницького. В центрі твору
— народна поетеса і співачка Маруся Чурай, авторка багатьох пісень, що здобули велику популярність серед людей.
1981 р. у видавництві „Молодь" вийшла збірка „Лебеді материнства" В.Симоненка. У ній — поезії, новели, гумористика, публіцистика видатного поета і прозаїка.
Із політичного забуття повернулося до нас на початку 90-х pp. ім'я талановитої поетеси І.Ратушинської, засудженої в 70-і pp. „за антирадянську діяльність" на 7 років виправно-трудової колонії суворого режиму та 5 років заслання. Поетична слава київської правозахисниці у світі була такою, що на її захист виступали Р.Рейган, М.Тетчер, Ф.Миттеран. її звільнення вимагали Нобелівські лауреати академік А.Сахаров, поет И.Бродський, багато інших письменників та політичних діячів. В Україні поетесу мало хто знав, тоді як її книгу „Сірий — колір надії" було перекладено на всі європейські та японську мови. Британський книжковий клуб включив її до тих 30 книг, які щороку підносяться королеві. У США її було визнано найкращою релігійною книгою року. У списку бестселерів у Швеції вона також стояла на першому місці...
Через крижану товщу застою і всезаборонства з великими труднощами пробивало собі шлях новаторство у кінематографі і музиці, образотворчому й театральному мистецтві. Видатним явищем українського кіно стала творчість С.Параджанова, Ю.Іллєнка, Л.Осики, О.Фіалка, О.Савченка, Р.Сергієнка, К.Муратової. Скарбницю українського кіно поповнили такі талановиті стрічки, як „Тіні забутих предків", „Камінний хрест", „Вечір на Івана Купала", „Білий птах з чорною відзнакою", „Криниця для спраглих", „Подарунок на іменини", „Соломія Крушельницька", „Меланхолійний вальс", „Розпад", „Поріг" та ін.
Розвиток театрального мистецтва в Україні в 70—80-і pp. тісно пов'язаний з іменами таких режисерів, як С.Сміян, А.Скибенко, О.Король, В.Афанасьев, О.Бєляцький, І.Равицький, В.Заго-руйко, В.Козьменко-Делінде, М.Шейко. Високохудожні образи створювали на сцені видатні її майстри — Н.Ужвій, В.Дальський, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева. Д.Гнатюк, А.Солов'яненко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Є. Мірошниченко.
На різні роки випадав пік творчих досягнень таких митців, як скульптор і живописець І.Гончар, художники А.Горська, Л.Семикіна, О.Заливаха, Г.Севрук, I.Кулик, А.Рибачук, В.Мельниченко, майстри сцени і кіно І.Миколайчук, Б.Брондуков, В.Симчич, композитор В.Івасюк. Найхарактернішою рисою творчості їх усіх були високий професіоналізм, новаторство, оригінальність і національний колорит.
Людиною великого таланту і музичного чуття був В.Івасюк — молодий композитор, уродженець Буковини. Він мав хист і до музики, і до поезії, укладаючу віршовані тексти для своїх музичних творів. Його пісні „Я піду в далекі гори" (1968), „Червона рута" (1969), „Водограй" (1969) дуже швидко заспівали по всій Україні і далеко за її межами. Співали його пісні навіть ті, хто ніколи не розмовляв українською мовою. Пісня В.Івасюка „Червона рута" дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться почергово в містах України.
Нових барв набула в 70—80-і pp. музика Лесі Дичко, І.Шамо, М.Скорика, Є.Станковича. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С.Ротару, В.Зінкевич. Н.Яремчук.
Через політичні перепони значною мірою автономно розвивалася у 60—80-і pp. культурна творчість зарубіжних українців. У галузі літератури плідно працювали У.Самчук, В.Барка, О.Лятуринська, Б.Бойчук, Ю.Тарнавський, Б.Рубчак та ін. Образотворче мистецтво збагачувалося творами Г.Новаківської, М.Левицького, С.Гординського, С.Лади. Х.Дохват з Філадельфії прикрасила своїми іконостасами близько 60 церков, каплиць, соборів у США. Серед композиторів відомими були А.Рудницький, І.Соневицький, Ю.Фіяла. На всіх континентах у місцях компактного проживання українців діяли українські театри, численні драматичні гуртки. Хоч і з великими труднощами, але творчі здобутки зарубіжних українців, обминаючи „залізну завісу", проникали на материкову Україну.
...
Литвин