40. Україна в період загострення кризи радянської системи (1965-1985 pp.)

40.3. Проблеми у сфері культури.

...

Ще більш наполегливо захищав П. Шелест мовні та культурні права українців. Він і його прибічники не бачили суперечнос­тей між досягненням загальних цілей радянської політики та модернізацією України, збереженням її культури.

У травні 1972 р. П. Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КПУ, звинувативши в українському націо­налізмі. Було піддано критиці його книжку «Україна наша ра­дянська», в якій начебто ідеалізувалася українська історія. Партійне керівництво республіки очолив В. Щербицький. Він став одним з найближчих сподвижників Л. Брежнєва.

... В. Щербицький відзначився активними діями в загаль­носоюзній командно-адміністративній системі, яка активно впроваджувала в життя ідею «злиття націй», що виявилося у намаганні витіснити українську мову і культуру з усіх сфер суспільного життя. Нове керівництво підтримало відновлення політики підпорядкування української економіки центру, ру­сифікації та безкомпромісного придушення дисидентства.

У 1972 р. ЦК КПРС ухвалив постанову про посилення ви­вчення російської мови. З 1983 р. вчителі російської мови в національній школі почали одержувати підвищену платню, їм надавався статус найбільшого сприяння. Саме у ці роки зник­ло з ужитку поняття «український народ».

...

Водночас, комуністичний режим активно шукав нові шля­хи подальшого впливу на українське суспільство і особливо на молодь. Тому і не дивно, що радянська влада намагалася по­вністю підпорядкувати собі не тільки молодіжні суспільно-політичні рухи, а й школу.

У 1966—1967 pp. в школах республіки почався перехід на нові програми та підручники. Вводилися нові навчальні дис­ципліни: кібернетика, генетика, суспільствознавство, основи радянської держави та права. У 1972 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли спільну постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і подальший роз­виток загальноосвітньої школи». У 1979/1980 навчальному році в республіці функціонувало 23,4 тис. шкіл, де навчалося 7,6 млн. учнів.

Водночас, пишаючись офіційною статистикою, за якою в Україні щорічно відкривалися нові навчальні заклади, влада замовчувала факт зникнення шкіл з українською мовою вик­ладання. Всього за 1960-1980 pp. кількість таких шкіл у рес­публіці зменшилася на 8,7 тис. У республіці відбувався по­слідовно скерований процес русифікації українського шкільництва. До того ж, русифікація охопила дошкільні та вищі навчальні заклади, державні установи. У 70-х pp. школа поступово втрачала свої кращі надбання. Відбувалося це за умов, коли держава проголосила головним завданням школи підготовку робочої сили. Новим явищем стала організація на­вчання у міжшкільних навчально-виробничих комбінатах. На­прикінці 70-х pp. такими комбінатами було охоплено близько 2 млн. учнів. Формалізм і заідеологізованість у школі все більше набирали сили. Та всупереч бюрократичним перешко­дам учителі-новатори В. Сухомлинський, В. Шаталов, М. Щетінін та інші вдосконалювали методику навчання, виховували у молоді кращі людські риси.

Суттєві зрушення відбулися в системі професійно-техніч­ного навчання. Щороку збільшувалась кількість училищ.

3 1959 по 1980 р. чисельність ПТУ зросла в 1,3 рази, а контин­гент — більш ніж у 2 рази. З 1971 р. професійно-технічним училищам почали надавати статус середніх, їхній відсоток у загальній структурі постійно зростав. Однак рівень знань випускників таких училищ не був високий, оскільки школа відправляла до ПТУ в основному слабо підготовлених учнів та «проблемних» підлітків.

Держава приділяла увагу і такій галузі, як середня спе­ціальна і вища освіта. З 1965 по 1985 р. кількість фахівців з середньою спеціальною освітою зросла з 1,4 млн. до 3,6 млн. чол., а з вищою — з 0,9 млн. до 2,7 млн. чол.

Проте, вища школа мала свої вади. Низькою була якість підготовки спеціалістів, особливо на заочному та вечірньому відділеннях. Мала недоліки і система прийому до вищих на­вчальних закладів. При зарахуванні на навчання враховували­ся пільги, які надавалися певним соціальним групам. Форму­вання студентства за хибним класовим принципом призводило до того, що талановита молодь, яка перебувала поза класовою рознарядкою, не могла навчатися у вищих навчальних/закла­дах. Намагаючись вирішити освітянські проблеми, у 1984 р. держава започаткувала реформу загальноосвітньої школи. Але, на жаль, реформа була в основному спрямована на розши­рення освітньої мережі. Вона не вирішила проблеми демокра­тизації шкільної справи, до того ж реформа слабо підкріплюва­лася матеріально і суттєвих наслідків не дала.

У складних умовах опинилася українська наука. Центром наукових досліджень залишалася Академія наук УРСР. З 1962 р. роботу АН УРСР очолив відомий спеціаліст в галузі електрозварювання Б. Патон. У 1969 р. в умовах космічного вакууму й невагомості на кораблі «Союз-6» завдяки розробкам вчених Інституту електрозварювання вдалося вперше у світі здійснити зварювання алюмінію, титану та нержавіючої сталі. Певні успіхи були досягнуті в аграрній науці. Колектив Миронівського науково-дослідницького інституту на чолі з академі­ком В. Ремесло селекціонував нові сорти пшениці. В Україні також були виведені високоврожайні сорти цукрового буряку, кукурудзи, соняшника та інших культур.

Одначе на той час було чимало невирішених проблем, не­доліків, які зумовили уповільнення фундаментальних розро­бок, втрату провідних позицій вітчизняної науки. Адміністра­тивно-господарський апарат вбачав у науковцях серйозну небезпеку, оскільки впровадження у виробництво досягнень науки і техніки ставило під сумнів доцільність існування роз­дутих штатів управлінців. Не знаходили підтримки науковці і серед вищого керівництва республіки. Так, не були враховані застереження вчених про помилковий вибір місця під будів­ництво Чорнобильської АЕС. За свої переконання деякі нау­ковці підпали під репресії.

Так, було засуджено на вісім років кандидата технічних на­ук Б. Болотова за його публічні виступи проти комуністичної диктатури. Дванадцять років був ув'язнений за свої переко­нання науковець-філософ Є. Проток. Був засуджений у 1972 р. за свої політичні переконання на п'ять років таборів співробіт­ник Інституту філософії АН УРСР В. Лісовий.

Офіційна влада намагалася протиставити прагненню науковців-суспільствознавців глибоко і об'єктивно досліджувати су­спільні явища своє замовлення, що зводилося до наукоподібно­го коментування рішень вищих партійних і державних органів та вихваляння переваг «радянського способу життя».

Проте й за таких умов були підготовлені ґрунтовні праці, серед яких заслуговує особливої уваги 26-томна «Історія міст і сіл Української РСР», у написанні якої взяло участь понад 100 тис. краєзнавців. Нестандартний підхід до висвітлення ук­раїнської історії запропонували О. Апанович, М. Брайчевський, Я. Дзига, О. Компан та інші.

Звичайним явищем на той час у художній творчості була політика заборон. Влада дозволяла і навіть заохочувала висвіт­лення в літературі і мистецтві теми класової боротьби, вироб­ничої тематики, героїзму радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни.

Незважаючи на «відлигу» 60-х pp., переважна більшість українських письменників залишалися на позиціях «соціалістичного реалізму». Серед них О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич, яким у 1966 р. було присвоєно звання Героя соціа­лістичної праці.

Водночас вийшли друком твори, що набули широкого ви­знання. Серед них романи «Собор», «Циклон», «Бригантина» О. Гончара, «Дума про тебе», «Чотири броди» М. Стельмаха. Набирала звучання новаторська поезія І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка. Разом з тим влада визначила як шкідливі і не­безпечні публіцистичні твори І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка та інших, які були виключені з Спілки письмен­ників України. Так, наприклад, у 1968 р. за ініціативою пер­шого секретаря Дніпропетровського обкому партії А. Ватченка була розгорнута кампанія переслідування Олеся Гончара за йо­го роман «Собор». Підпав під критику та фактично був виклю­чений з друку роман Р. Іванчука «Мальви», де автор намагався показати незахищеність національної культури.

Далеко не всім літераторам вдавалося витримувати жор­стокі переслідування, окремі з них вдавалися до самогубства. Так, пішов з життя у 1980 р. Г. Тютюнник, у 1981 р. — В. Близнець.

Під тиском комуністичного режиму політизувалося мис­тецтво. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки ідеологічними догмами. Влада заборонила транслювати по радіо й телебаченню українські обрядові пісні та колядки. У 70-80-х pp. епідемія русифікації охопила теат­ральне мистецтво. Менше 30% професійних театрів республі­ки були українськими. Театрів, де б ставилися спектаклі мо­вою національних меншин, які проживали в Україні, взагалі не існувало.

Спілка композиторів України об'єднувала 214 митців, її осередки були створені в Харкові, Донецьку, Львові. У 1980-1982 pp. вперше за довгі роки Державний академічний оперний театр України брав участь у знаменитому Вісбаденському фестивалі, де шанувальники мистецтва познайомилися з оперою М. Лисенка «Тарас Бульба». Далеко за межами Украї­ни стали відомі виконавці оперних партій Є. Мірошниченко, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко та ін.

Отже, у другій половині 60-х — першій половині 80-х pp. XX ст. українське суспільство опинилося в стані глибокої кризи. Невдалі спроби економічних реформ ще більше ускладнили ситуацію. Економічні труднощі супроводжувалися застійними явищами у політичному житті. Загострювалися проблеми і у сфері культури та духовності суспільства.