2. Ідеологія та культура

2.1. Ідеологія.

Особлива роль надавалася ідеологічній обробці суспільства, яку Сталін довірив А.Жданову. Він повів наступ проти «буржуазної куль­тури». Розгорнулася кампанія вихваляння всього російського: науки, культури, історичного минулого.

У 1946р. ЦК КПРС звинуватив українських комуністів у недостатній боротьбі з «буржуазно-націоналістичною ідеологією». Відповідно до рішень Москви ЦК КП(б)У ухвалив низку постанов, що претендува­ли на «виправлення» українських вчених, літераторів і митців: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури», «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР...». Секретар ЦК КП(б)У з ідеології К.Литвин піддав критиці за «національну обме­женість» письменників Л.Смілянського, О.Кундзича, Т.Масенка та ін. До нього приєднався борець з «бацилами націоналізму» драматург О.Корнійчук, критики С.Адельгейм, І.Стебун. Під час секретарюван­ня на Україні Л.Кагановича (1947р.) заборонено перший том «Історії України» за редакцією М.Петровського, цькувалися у пресі Ю.Яновський (за роман «Жива вода»), М.Рильський (за поему «Мандрівка в молодість»), А.Малишко, П.Панч та ін.

Як вважали партійні «специ», К.Данькевич у опері «Богдан Хмель­ницький» недостатньо висвітлив любов українського народу до Росії, а В.Сосюра занадто звеличив свою любов до Вітчизни у вірші «Любіть Україну», названому «ідейно-порочним твором». Воістину високі сло­ва «Любіть Україну, як сонце любіть, і вітер, і трави, і води» у Москві прагнули замінити любов'ю до «старшого брата» і Сталіна.

З кінця 1948 р. розгорнулася кампанія боротьби проти «низькопок­лонства» перед Заходом та «космополітизму» єврейських діячів куль­тури О.Борщаківського, А.Кацнельсона та ін. Керівник парторганізації України Л.Мельников ретиво заохочував боротьбу з «українськими буржуазними націоналістами» і «безрідними космополітами». Протя­гом 1952 р. у Москві, а згодом в Україні сфабриковані справи «лікарів-убивць» переважно єврейського походження.

У розгорнутих зверху наукових дискусіях насаджувався догматизм і вирішував диктат. Останнім «писком» науки вважалися сталінські писання з історії, мовознавства, економіки. Розгромлено Інститут історії АН УРСР, вітчизняну кібернетику, генетику. Жертвами «лисенківщини» на Україні стали біологи М.Гришко, І.Поляков, Л.Делоне та ін. Як влучно зауважив В. Мороз: «Сталін не визнав кібернетику. І все ж йому належить в цій галузі видатна заслуга: він винайшов зап­рограмовану людину. Сталін - «творець гвинтика».

Та не всі корилися кремлівським «кібернетикам». Ще з 1943р. за кіноповість «Україна в огні» був підданий жорстокому остракізму і вивезений у Москву геніальний О.Довженко. У своєму щоденнику він виливав тугу і любов до України і у 1946р. так оцінив переведення ук­раїнських ВНЗ на російську мову: «Ґвалтування народної душі і на­смішка над його історією, життям і попрания елементарних його прав». (Довженко О. - с 335).

2.2. Освіта. Наука. Культура.

Все ж і напівколоніальний народ спромігся у цей час не лише за­робляти хліб, а й робити наукові відкриття, творити мистецькі шедев­ри, здобувати освіту. У 1949 р. в республіці здійснено перехід до обо­в'язкової семирічної освіти. Наприкінці четвертої 5-річки у 160 вищих навчальних закладах навчалося 20 тис. студентів.

Відновлено науково-технічну базу. Продовжили розробку про­блем електрозварювання Є.Патон, фізіології людини О.Богомолець, біохімії - Президент АН УРСР О.Палладін, металургії І.Францевич, селекції сільгоспкультур В.Юр'єв. У 1946 р. в республіці пущено пер­ший в СРСР ядерний реактор. Під керівництвом Ф.Лєбедєва в 1950 р. в Києві вперше в СРСР створено малу електронно-обчислювальну ма­шину (ЕОМ). У 1953 р. там же збудовано найбільший у світі (1543 м) суцільнозварний міст за проектом академіка Є.Патона.

Українці-емігранти в цей час заснували в Німеччині Українську вільну академію наук, відновили діяльність НТШ. У 1949 р. вийшов перший том «Енциклопедії українознавства за ред. В.Кубійовича.

З літературних творів цього часу здобули визнання громадськості праця «Шевченко і Чернишевський» П.Тичини, збірка «Троянди і ви­ноград» М. Рильського, цикл романів Михайла Стельмаха, роман «Пра­пороносці» Олеся Гончара, гумористичні оповідання Остапа Вишні та ін. І.Багряний в еміграції задовго до О.Солженіцина змалював у своє­му романі «Сад Гетсиманський»табірний «рай» СРСР. За кордоном опублікована поема Т.Осьмачки «Поет».

Визнані майстри образотворчого мистецтва О.Шовкуненко, М.Дерегус, Т.Яблонська створили полотна, навіяні подіями минулої війни, портрети переможців. Стали відомі світу витвори народних майстрів Білокур Катерини, («Цар-колос»), Приймаченко Марії («Звірі в Бо­лотні»), Тетяни Пати.

Скульптор І.Севера зробив експресивні погруддя І.Франка, В.Стефаника, а М.Лисенко - бронзовий пам'ятник О.Пушкіну та А.Міцкевичу.

У 1949-1953рр. зодчі вдало проявили себе у відбудові київського Хрещатика, Севастополя.

Постійне захоплення глядачів викликав талант акторів Н.Ужвій, О.Сердюка, О.Ватулі. Чарував слухачів тенор І.Козловського, бас І.Паторжинського, баритон М.Гришка. З'явилися нові симфонії і опери Г.Майбороди, С.Людкевича, А.Штогаренка та ін.

Вийшли на екрани фільми «Тарас Шевченко» (режисер І.Савченко), «Весна на Зарічній вулиці», «Педагогічна поема», «Сільська вчи­телька» та ін.

Отже, у післявоєнні роки тоталітарний режим як гігантський спрут охоплював всі сфери суспільного і навіть особистого життя людини. Партія сама часто вирішувала з ким людині одружитися і хто має всту­пати до вищого закладу чи поїхати за кордон, що творити митцям. Як писав Іван Багряний, «збереження московської імперії - це є справж­ня мета всієї радянської кремлівської політики в галузі культури». (Істо­рія української культури. - с 427). Все ж народ зберігав власні духовні цінності.

...

З Постанови ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилку у висвіт­ленні історії української літератури в « Нариси історії української літе­ратури»» (24 серпня 1946 p.).

На початку 1946 р. вийшов з друку «Нарис історії української літе­ратури», виданий Інститутом мови і літератури Академії наук УРСР С.І.Маслова і кандидата філологічних наук Є.П.Кирилюка. Автори «Нарису» М.Н.Плісецький, М.М.Ткаченко, С.І. Маслов, Є.П.Кирилюк, І.І.Пільгук і С.М.Шаховський.

ЦК КП(б)У відзначає, що автори «Нарису» перекрутили марк­систсько-ленінське розуміння історії української літератури і подали її в буржуазно-націоналістичному дусі.

Історія української літератури висвітлюється в «Нарисі» поза зв'яз­ком з боротьбою класів, як процес ізольований від цієї боротьби...

Всупереч ленінській вказівці про те, що «є дві національні культу­ри в кожній національній культурі», в «Нарисі» затушовується різни­ця і суперечність між реакційними і прогресивними течіями в літера­турі і розвивається «теорія єдиного потоку» в українській літературі. Тим самим в «Нарисі» протаскується теорія про безкласовість і безбуржуазність українського народу в минулому, яка становить суть бур­жуазно-націоналістичної концепції «школи» М.Грушевського.

Автори «Нарису», у відповідності з схемою М.Грушевського та його теорією про «виключність» українського народу, ігнорують спільність походження, єдність і взаємодіяння в історичному розвитку російсь­кого і українського народів, їх мови і культури...

В «Нарисі» затушували боротьбу між прогресивним і реакційним напрямами в літературі, не піддали критиці політичні погляди лібе­ральної течії в українській літературі (П.Куліш, Б.Грінченко та ін.), вихваляючи буржуазно-націоналістичних письменників початку XX ст. (Олесь), діячів контрреволюційної Центральної ради та Директорії (В.Винниченко, І.Стешенко), принизили роль і значення революцій­но-демократичної течії в українській літературі (Шевченко, Леся Ук­раїнка, Франко, Коцюбинський та ін.).

В «Нарисі» не знайшов правильного відображення вплив на украї­нську літературу руху декабристів, діяльності Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, великого пролетарського письменника Горького, ігнорується такий вирішальний фактор у формуванні нової соц­іалістичної ідеології, як розвиток марксизму в Росії і роль партії більшо­виків.

Перекручення й помилки, допущені в «Нарисі історії української літератури», об'єктивно допомагають найлютішим ворогам народу -українсько-німецьким націоналістам.

Вихід у світ «Нарису історії української літератури» свідчить про наявність серйозних хиб в роботі Інституту літератури Академії наук УРСР. В Інституті нема більшовицької критики хиб і помилок в нау­кових працях...

ЦК КП(б)У вважає, що зазначені перекручення і помилки стали можливими тому, що частина істориків і літераторів ще не переборола вплив буржуазно-націоналістичної «школи» Грушевського, а партійні організації інститутів історії і літератури АН УРСР зовсім недостатньо орієнтують наукові кадри на боротьбу за чистоту марксистсько-лені­нської теорії, проти спроб відродити буржуазно-націоналістичні погля­ди в питаннях історії і літератури України.

Управління пропаганди ЦК КП(б)У не забезпечило належного контролю за роботою Інституту літератури АН УРСР і Спілки радянсь­ких письменників України.

Культурне будівництво в Українській РСР.Червень 1941-1950:36. Документів і матеріалів. – К.:Наук. думка, 1989. - с 253-255.

...