14.7. Наука і культура України в 60 -80-х роках

Неоднозначні процеси в означений період відбувались у сфері освіти, науки та культури. З одного боку, неможливо не визнати великих зрушень і досягнень, з іншого - період застою привів до відчутних негативних, кризових явищ у галузі культури, науки, освіти.

З кінця 50-х років у сфері освіти було проведено три реформи. Реформою 1958 року передбачалось здійснити перехід до політехнічної освіти. В 60-х роках було прийнято рішення про перехід до обов'язкової восьмирічної освіти. В 70-х роках відбувся перехід до обов'язкової загальної середньої освіти не тільки в загальноосвітній, а й у професійно-технічній школі. Конституція 1978 року законодавчо затвердила положення про загальну середню освіту. У 1984 році була проведена нова реформа освіти, згідно з якою здійснювався перехід до навчання з шести років, середні школи переводились на одинадцятирічний термін навчання.

Характерною ознакою навчально-виховного процесу стала його ідеологізація і політизація. Школи як державні навчальні заклади покликані були виховувати слухняних, покірних громадян унітарної союзної держави. На всіх рівнях навчання обов'язковим було вивчення праць класиків марксизму-ліенінізму, рішення з'їздів і пленумів партії, праці провідних партійних діячів. Об'єктивно школа перетворилась на бюрократичний заклад, який діяв у режимі одноманітності, однодумства і одноосібної влади. Це не могло не призвести до падіння престижу знань, зниженню ефективності освіти, поглиблень розриву між освітою та потребами практичної діяльності.

Розв'язати тугий вузол проблем, що виникли в системі народної освіти, спробувало радянське керівництво в роки перебудови. Перебудова освіти усіх рівнів передбачала, по-перше, радикальну реформу на основі нової філософії освіти; по-друге, підтримку та матеріальне стимулювання педагогічного новаторства; по-третє, інтеграцію освіти, науки і виробництва. Реалізація перебудови народної освіти в Україні відбувалась у межах державної національної програми "Освіта".

Проблемами школи в Україні були: зменшення учнів в умовах зниження народжуваності, недостатнє матеріально-технічне забезпечення, довготривала русифікація. Партійне керівництво, яке взяло курс на "злиття націй у єдиний радянський народ", відводила національним мовам другорядну роль. У деяких великих містах республіки не було жодної української школи.

Схожі процеси відбувались і в галузі вищої освіти. З одного боку, зміцнювалась матеріально-технічна база вищих навчальних закладів, будувались нові корпуси, гуртожитки, їдальні, спортивні комплекси тощо. Потреби народного господарства у високоосвічених, кваліфікованих спеціалістах сприяли відкриттю нових інститутів. Вищі навчальні заклади України готували висококваліфікованих спеціалістів не лише для народного господарства республіки і СРСР в цілому, а й для багатьох країн Європи, Азії, Африки, Латинської Америки.

У цілому освітній рівень населення України був досить високим. Вищу і середню освіту (повну і неповну) на 1987 рік мали близько 84% зайнятого населення.

У 60—80-х роках розвивалась і наука. Головним науковим центром України залишалась Академія наук УРСР, очолювана відомим вченим академіком Б.Патоном. Основні напрями наукових досліджень визначалися фізико-технологічною, біохімічною секціями та секцією суспільних наук АН УРСР. Фундаментальні дослідження проводилися в науково-дослідних інститутах республіки.

Українські вчені зробили значний внесок у розвиток ракетної техніки, космонавтики, кібернетики, у використання атомної енергії в мирних цілях. Науковими дослідженнями в Україні в 1987 році займались понад 213 тис. науковців, серед яких було близько 6 тисяч докторів та більше ніж 71 тис. кандидатів наук.

Усе більшої ваги набували наукові дослідження в галузі сільського господарства. В Україні були виведені нові гібридні сорти кукурудзи, соняшнику, цукрових буряків. Науковці Миронівського інституту селекції і насінництва пшениці під керівництвом академіка В.Ремесла вивели кілька нових перспективних сортів пшениці.

Під керівництвом вчених Інституту історії Академії наук УРСР було видано 26-томну роботу "Історія міст і сіл Української РСР", закінчено працю над багатотомним виданням "Історія Української РСР".

І все ж, незважаючи на, безсумнівно, значні успіхи, вітчизняна наука відставала від розвинутих країн Заходу. Гальмом розвитку наукових досліджень була надмірна централізація керівництва наукою, диктат партійного керівництва обмежував можливості об'єктивних досліджень в галузі гуманітарних наук.

Українська наука забезпечувала насамперед потреби військово-промислового комплексу, на його розвиток держава кошти виділяла без обмежень. Інші наукові дослідження фінансувалися здебільшого за залишковим принципом.

У другій половині 70 - початку 80-х років наука мала ознаки "застою", конкретними проявами якого було: всеохоплююча ідеологізація, несприйняття нового, науковий диктат консервативних кіл учених, бюрократизація. У результаті відбувалось зростання чисельності наукових співробітників, але результативність їх наукових досліджень неухильно падала. Впровадження новітніх досягнень науки у виробництво гальмувалося роками.

Відбулися суттєві зміни і в сфері культурного життя республіки. До безсумнівних здобутків у галузі культури варто віднести діяльність "шістдесятників", творчість молодих талановитих художників, у тому числі і художників-авангардистів, розвиток довженківських традицій і народження національно-самобутнього кіно, розвиток української музичної культури та літературно-художньої творчості.

Серед найбільш відомих літературних творів того періоду можна назвати збірки М.Рильського "Троянди і виноград", "Далекі небосхили", романи Олеся Гончара "Тронка", "Собор", "Циклон", "Бригантина", "Берег любові", романи М.Стельмаха "Дума про тебе" та "Чотири Броди", В.Земляка "Лебедина зграя", роман Ю.Мушкетика "Позиція" та ін. Українські композитори написали багато опер, оперет, симфоній, пісень, які отримали народне визнання. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили Г.Майборода, П.Майборода, А.Кос-Анатольський, К.Данькевич, Б.Лятошинський, І.Шамо, О.Білаш і багато інших. Наприкінці 70 - початку 80-х років в Україні працювало 6 оперних театрів, 25 філармоній, велика кількість музичних колективів. Народними улюбленцями були видатні майстри сцени Д.Гнатюк, А.Солов'яненко, Б.Гиря, Н.Ужвій.

Переважна більшість творів українських авторів була написана з позицій соціалістичного реалізму і розвивала тему "соціалістичного і комуністичного" будівництва. В умовах жорсткого ідеологічного тиску українські митці були позбавлені можливості писати про історію боротьби українського народу за національне відродження. Твори з цією тематикою були заборонені, а якщо й розповсюджувались, то здебільшого в рукописних варіантах.

Поштовхом до активізації культурного життя в Україні стала "перебудова", однією зі складових якої стала політика "гласності". Звільнення друкованого слова, живої думки від жорсткої цензури, догматизму і заборон сприяли виникненню нової морально-політичної атмосфери в Україні, відродженню національної самосвідомості українського народу.

Справжніми подіями того періоду стали численні публікації художніх, історичних, філософських творів українських авторів, які довгі роки були недоступними. Саме тоді були вперше оприлюднені таємні протоколи пакту Ріббентропа—Молотова, численні документальні підтвердження страшних фактів голодомору 1932-1933 років, документи і спогади, пов'язані з революційними подіями в Україні 1917-1918 років, діяльністю Української Центральної Ради, Директорії тощо.

На екрани кінотеатрів республіки вийшли раніше заборонені та нові фільми: "Тіні забутих предків", "Покаяння", "Холодне літо 53-го" та ін.

Після довгого забуття до широкого читача повернулись твори М.Хвильового, В.Підмогильного, Г.Косинки, Є.Плужника, М.Зерова, В.Винниченка, М.Куліша та інших. Вперше українські читачі отримали можливість ознайомитися з раніше забороненими творами Г.Тютюнника, В.Стуса, В.Голобородька.

Активізували свою діяльність Український фонд культури, творчі спілки і об'єднання.

"Перебудова", "гласність" і демократизація створили більш сприятливі, ніж раніше, можливості для розвитку української мови, початку її повернення в усі сфери культури, освіти, науки.

Баран

ЛІКВІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОї ЦЕРКВИ

З приходом радянської влади в Західній Україні почався наступ на греко-католицьку церкву, що була найсильнішою ланкою між українцями й Заходом і виступала духовним натхненником українців у національно-визвольних змаганнях. До встановлення радянської влади на Західній Україні греко-католицька церква складалася з 3040 парафій і 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Видавалося 3 тижневики і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків, було 520 ієромонахів, 1090 монахинь, 540 семінаристів. Вона об'єднувала понад 5 млн. віруючих.

Смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького стала сигналом до кампанії проти церкви. Його наступником став довголітній ректор Богословської Академії у Львові о. д-р Иосиф Сліпий, висвячений 1941 р. на єпископа, відомий як науковець і педагог, людина, котра практично не займалася політикою.

У грудні 1944 р. митрополит Сліпий вислав до Москви делегацію на чолі з архімандритом Климентієм Шептицьким у складі каноніка Гавриїла Костельника, радника Митрополичої консисторії Івана Котова та ієромонаха Германа Буджинського. Вона інформувала представників радянської влади про стан справ у церкві, ознайомила з відозвою митрополита "До духовенства і віруючих", передала у фонд Червоного Хреста 100 тис. крб. на оборону країни. На запитання делегації, чи дозволяється греко-католицькій церкві вільне богослужіння в межах Радянського Союзу, було сказано: "Так".

11 квітня 1945 р. були заарештовані всі українські греко-католицькі єпископи на чолі з митрополитом Й. Сліпим: Н. Будка, М. Чарнецький, Г. Хомишин, І. Латишевський, а пізніше Й. Коциловський і Г. Лакота. Всім їм було запропоновано "добровільно" возз'єднатися з московським православ'ям, від чого вони відмовились.

Розуміючи, що ліквідація греко-католицької церкви може викликати негативне ставлення до СРСР у світі і буде використана як вагомий аргумент проти радянської держави, влада прагнула надати цьому актові бодай якогось правового оформлення.

"Самоліквідація" греко-католицької церкви була підготовлена НКВС за прямою вказівкою Сталіна. Керував цією акцією один з керівних працівників органів безпеки Г.Карпов, який тісно співпрацював з верхівкою Російської православної церкви (РПЦ), очолюючи відповідну Раду в справах цієї церкви при РНК СРСР. Він підготував інструкцію про ліквідацію греко-католицької церкви і надіслав 15 березня 1945 р. Сталіну, Молотову і Берії. У ній передбачалося створити Львівсько-Тернопільську православну єпархію, прово­дити місіонерську діяльність, надати православній єпархії уніатський кафед­ральний собор у Львові, зміцнити Почаївську православну лавру, випустити спеціальне звернення РПЦ до духовенства і віруючих уніатської церкви, організувати всередині уніатської церкви ініціативну групу, що мала проголо­сити розрив з Ватиканом і закликати уніатське духовенство перейти на православ'я. Відомо, що на цій інструкції Сталін написав: "Згоден".

28 травня 1945 р. у Львові не без допомоги відповідних органів виникла "ініціативна група" по з'єднанню греко-католицької церкви з православною. До її складу входили: Г. Костельник — о. доктор філософії, настоятель Преображенської церкви у Львові, о.доктор М. Мельник — парох містечка Нижанковичі і генеральний вікарій Перемишльської єпархії та о. А. Пельвецький — парох м. Копичинці, декан Гусятинського деканату, представник Станіславської єпархії. Вони заявили, що прагнуть вивести греко-католицьку церкву "зі стану анархії в стан консолідації для перетворення її в православну церкву". Тоді ж члени "ініціативної групи" звернулися з листом до Раднаркому УРСР з проханням про її затвердження, в якому також писали: "Ми маємо повне довір'я до Радянської влади. Для думаючих ясно, що уніатська церква, як уніатська, в цих нових наших умовах державного й народного життя являється як історичний пережиток".

Рішення Собору щодо ліквідації греко-католицької церкви не було канонічним, оскільки замість заарештованих перед тим греко-католицьких єпископів його провели священослужителі Російської православної церкви о. Антоній Пельвецький і о. д-р Михайло Мельник, які 24 і 25 лютого 1946 р. були висвячені на єпископів, а день перед тим перейшли в православ'я і постриглись у ченці, отже, вже не були греко-католицькими священиками.

8—10 березня 1946 р. відбувся Львівський собор, на якому були присутні 216 делегатів від духовенства, 19 мирян і делегація Московської патріархії. На цьому соборі під натиском НКВС була "скасована" Брестська унія, проголошено "возз'єднання Української греко-католицької церкви з православ'ям і повер­нення назад до матірної руської церкви". Греко-католицька церква офіційно перестала існувати. В 1949 р. за таким же сценарієм була ліквідована греко-католицька церква на Закарпатті.

Ця акція мала на меті не тільки повністю знищити греко-католицьку церкву як релігійну і національну інституцію, яка найбільшою мірою охороняла український народ від русифікації, але й терором зламати частину духовенства, змусити його до співпраці з НКВС і в такий спосіб підірвати авторитет церкви. Після собору було вислано до духовенства відозву приєднуватися до нової церкви. Священики, що не хотіли підписати "повернення", відразу потрапляли в НКВС. Кілька місяців після собору понад 1400 священиків, що не приєдналися, і 800 монахів і монахинь заслано в Сибір, а 200 розстріляно.

Крім того, що греко-католицька церква офіційно переслідувалася, більшо­вики часто грабували і закривали церкви, розганяли людей з богослужінь, нищили ікони, публічно знущалися з релігійних почуттів українського населення. Церква на довгий час була загнана у підпілля. Львівський собор назавжди залишиться актом брутального насильства над сумлінням українців Західної України.

...

"ЖДАНОВЩИНА" В УКРАЇНІ

По закінченні війни окремі літератори, відчувши деяке послаблення контролю з боку режиму, спробували дещо відхилитися від офіційної лінії. Відновлення ідеологічної роботи у суспільстві було довірено Андрію Жданову, близькому помічникові Й. Сталіна. Ідеологічна кампанія була спрямована насамперед проти тих, хто прагнув лібералізації культурної атмосфери і захоплювався досягненнями західної культури. Водночас ця кампанія мала на меті ще більше підносити досягнення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.

Протягом 1946—1948 pp. було прийнято чотири постанови ЦК ВКП(б) про спрямування розвитку літератури і мистецтва, в яких проявилися авторитарність думок і оцінки, грубе і некомпетентне втручання у творчу діяльність, заперечення елементарних художніх свобод, неповажне ставлення до творчої інтелігенції.

Для України грім пролунав у липні 1946 p., коли ЦК ВКП(б) звинуватив українських комуністів у неправильному доборі кадрів та їхній недостатній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва, де "існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції". Історик О.Субтельний пише: "Цс був похоронний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури".

Відповідно до рішень у Москві, ЦК КП(б)У ухвалив низку постанов, метою яких було показати стан справ в українській радянській літературі і мистецтві: "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури" (серпень 1946 p.), "Про журнал сатири і гумору "Перець" (вересень 1946 p.), "Про журнал "Вітчизна" (вересень 1946 р.), "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення" (вересень 1946 р.), "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) "Про оперу "Большая дружба" В.Мураделі" (травень 1948 р.) та ін. В критиці окремих творів та їх авторів переважали обвинувачення у "буржуазному націоналізмі", ставились вимоги "викривати ворогів народу". Наприклад, праця "Нарис історії української літератури", на думку партійних керівників, мала суттєві "недоліки", бо її автори перекрутили марксистсько-ленінське розуміння історії української літератури і подали її в буржуазно-націоналістичному дусі". Підкреслювалося також, що в книзі "не показана боротьба партії більшовиків проти ворогів народу — троцькістів, бухарінців, а також проти українських націоналістів — шумськістів, хвильовістів, скрипниківців, які намагалися використати літературу як один із засобів відриву українського народу від великого російського народу і перетворення радянської України в колонію німецького імперіалізму".

Редакція журналу "Вітчизна", зокрема головний редактор Ю.Яновський і його заступник Є.Кирилюк, звинувачувалася в тому, що "систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології і сама опинилася в полоні буржуазно-націоналістичних поглядів". Журнал "Перець" звинувачувався у відсутності "гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів нашої Батьківщини".

Виступаючи на засіданні Верховної Ради УРСР 28 серпня 1946 p., М. С. Хрущов заявив: "Пережитки капіталізму у свідомості живучіші в галузі національного питання, ніж у будь-якій іншій галузі, бо вони мають можливість добре маскуватися в національному костюмі. Тому треба посилити роботу в справі викривання буржуазно-націоналістичної ідеології". Секретар ЦК КП(б)У по ідеології К. 3. Литвин у виступі на зборах письменників Києва піддав гострій критиці Л. Смілянського, 0. Кундзіча, Т. Масенка та інших, у творах яких проявлялася "національна обмеженість", "рецидиви буржуазного українського націоналізму".

Особливої жорсткості набуло полювання на реальних і удаваних українських націоналістів 1947 р. під час перебування в Україні Кагановича. На пленумі спілки письменників України, партійних зборах постійно критикувалися за націоналізм, всіляко цькувалися у пресі М. Рильський, А. Малишко, В. Сосюра, Ю. Яновський, І. Сенченко, П.Панч та інші.

Тоді ж подібній критиці "за націоналізм" було піддано перший том "Історії України" за редакцією М. Н. Петровського "за грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру".

З кінця 1948 р. в Україні розгорнулася кампанія боротьби проти "низькопоклонства" перед Заходом, а згодом і "космополітизму" єврейських письменників, художників, зокрема О. Борщаківського, І. Стебуна, Є. Адельгейма, А. Кацнельсона та ін.

У широкомасштабній дискусії з питань філософії, мовознавства, політеко­номії не допускалося інакомислення у суспільних науках, все більше утверджувалися догматизм і диктат.

У серпні 1948 р. на сесії ВАСГНІЛ була завершена кампанія розгрому "реакційності теорії менделізму-морганізму". Жертвами "лисенківщини" стали відомі вчені-генетики М. М. Гришко, Є. М. Гершензон, І. М. Поляков, Л. М. Делоне та ін.

Вершиною ідеологічного наступу став 1951 p., коли було піддано необґрунтованій і різкій критиці патріотичний вірш В. Сосюри "Любіть Україну". Цей вірш був названий "ідейно порочним твором", а автора змусили опублікувати принизливе каяття. В дусі критики 1946—1948 pp. M. Рильському знову згадали про "серйозні ідеологічні помилки", критикувалася опера К. Данькевича "Богдан Хмельницький", відзначалися "серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі".

Ідеологічна, соціально-культурна ситуація в Україні середини 40-х—на початку 50-х років негативно позначилася на розвитку літератури і мистецтва, багато діячів були позбавлені можливості творчо працювати.

ХРУЩОВСЬКА "ВІДЛИГА" (1953—1964)

ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ

Критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей процес був складним і суперечливим, але загалом сприяв громадському пробудженню, національному від­родженню в Україні. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З'явилися нові періодичні видання, зокрема журнали "Прапор" (1956), "Радянське літературознавство" (1957), відновився вихід журналу "Всесвіт" (1958). У цей час були створені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки — Спілка Журналістів України (1957) та спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання "Українського історичного журналу" та першої "Української Радянської Енциклопедії". Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мовознавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії української літератури та літературної мови, "Антології української поезії" та ін.

Критика культу особи поклала край "сталініані" в мистецтві УРСР. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна і скульптури, присвячені "вождю всіх народів". Митці України, насамперед графіки, почали пошуки нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки соціалістичного реалізму. В зв'язку зі святкуванням 150-річчя від дня народження Кобзаря у Москві було споруджено пам'ятник Т. Г. Шевченку (роботи М. Грицюка, Ю. Сінкевича, А. Фуженка). Того ж року у Львові відкрито пам'ятник І.Франку, виконаний В. Борисенком, Д. Крвавичем, Е. Миськом, В. Одрехівським, Я. Чайкою та А. Шуляром. Цікаві твори станкової скульптури створили М. Рябінін і В. Сколоздра ("Олекса Довбуш"), Г. Петрашевич ("Дитино моя") та інші митці. У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію, яка присуджувалась в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітек­тури.

Розвиток національної культури загальмував новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 р. Він надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично був використаний для русифікації українського шкільництва. Проти цього закону рішуче виступили представники творчої інтелігенції, які слушно вбачали в ньому інструмент національного нівелювання і знеособлення. Гіркі плоди цього закону даються взнаки ще й донині.

В цілому ж лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення для розвитку української літератури. У цей час були написані "Зачарована Десна" і "Поема про море" О. Довженка, "Гомоніла Україна" П. Панча і "Вир" Г. Тютюнника, "Людина і зброя" О. Гончара та "Правда і кривда" М. Стельмаха. Припинилися нападки на письменників, які на початку 50-х років були об'єктом критики борців проти космополітизму й буржуазного націоналізму. На розвиток української культури, на громадське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які одержали назву "шестидесятників". Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерідко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукопи­сах. Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або, інакше кажучи, український "самвидав".

Серед зачинателів руху "шестидесятників" були Л. Костенко і В. Симоненко. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Великий інтерес читачів викли­кали збірки поезій Л.Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). У 1962 р. побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і грім", що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. В 1953 р. Д. Павличко дебютував збіркою "Любов і ненависть". Широкий відгук 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча "Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні прелюди". До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. У плеяді митців-шестидесятників — поети Б. Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Молоді українські письменники були піддані критиці вже на серпневому (1962 р.) пленумі ЦК КПУ, що розглядав питання ідеологічної роботи партії. Але широкий наступ на шестидесятників розпочався наприкінці 1962 p., після зустрічі партійного і урядового керівництва з представниками творчої інтелігенції у Москві. Ця зустріч відбулася після того, як М. Хрущов відвідав виставку модерністського мистецтва, яке не зрозумів, не сприйняв і різко розкритикував. Боротьбу з модернізмом, абстракціонізмом, будь-якими но­ваціями, що виходили за рамки традиційного реалістичного мистецтва, було підхоплено і в Україні. Творча праця знову ставилася під жорсткий адміністративний контроль. Розпочалися атаки на І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, які підтримували "шестидесятників". На зустрічі представників української творчої інтелігенції з ідеологічними працівниками в квітні 1963 р. критиковано І. Драча, М. Вінграновського, С. Голованівського. Йшла кампанія проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінського періоду. В західних областях УРСР пророблялася група "формалістичних теоретиків" з Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва. Словом, почалося згортання процесів лібералізації і з'явилися перші ознаки ресталінізації суспільства.

На початку 1963 р. відбулася конференція з питань культури української мови, організована Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР. В ній взяло участь понад 800 осіб і було зачитано 27 доповідей. Особливий інтерес учасники конференції виявили до питань загального стану української мови. У багатьох виступах засуджувалась теорія двомовності націй і зазначалося, що у кожного народу є тільки одна рідна мова, ставились питання про поширення української мови у всіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. Засуджувалась позиція мовознавців, які проповідували необхідність ліквідації національних мов і переходу радянських письменників на російську мову (таку позицію займав, наприклад, російський мовознавець А. Агаєв).

Учасники конференції порушили клопотання перед ЦК КПУ, перед урядом республіки про те, щоб у всіх вищих навчальних закладах, технікумах, училищах, курсах навчання вести українською мовою; у всіх дошкільних установах, де є діти українського населення, виховання провадити українською мовою; у всіх установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту, в торгівлі всі справи вести українською мовою; інститути, видавництва видавали наукові твори здебільшого українською мовою; кіностудії творили кінофільми українською мовою, а фільми інших республік переклада­лися на українську мову тощо. Проблеми розвитку рідної мови порушувались у численних публікаціях, що з'являлися в періодичних виданнях. Однак питання, які хвилювали громадськість, залишилися практично невирішеними, а іноді відверто ігнорувалися керівництвом республіки.

АНТИЦЕРКОВНА КАМПАНІЯ

Процес лібералізації суспільства, що почався після смерті Сталіна, наклав певний відбиток на політику властей щодо релігії та церкви. Восени 1954 р. з'явилася постанова ЦК КПРС "Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення". За рішенням Ради у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР від 17 серпня 1955 р. відмінено реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій приходських церков. У 1956 р. почалося повернення репресованих священиків, у тому числі ліквідованої 1946—1949 pp. Української греко-католицької церкви.

Однак наприкінці 50-х років становище різко змінилося. КПРС брала курс на побудову комунізму, на форсоване "подолання" релігійності, надзвичайно посиливши адміністративне втручання і діяльність релігійних організацій. Прийняті тоді акти значно обмежили можливості відкриття церков, проте істотно полегшили їх закриття, передавши вирішення цього питання з відання Ради Міністрів УРСР у компетенцію облвиконкомів. Місцеві органи влади встановили жорсткий контроль за священиками, релігійними громадами, фінансовою і господарською діяльністю церкви.

Восени 1958 р. Рада Міністрів СРСР прийняла кілька постанов, спрямованих на ліквідацію монастирів. За рішенням Ради Міністрів УРСР, площа землі, що перебувала в користуванні всіх монастирів України, зменшилася з 357 га до 60 га, тобто майже в шість разів. В особливо тяжкому становищі опинилися монастирі, в яких переважали старі монахи (таких була більшість), оскільки їм заборонили використовувати найману робочу силу і не дозволяли приймати осіб, яким не виповнилося 30 років. У 1958 р. в СРСР налічувалось 63 монастирі і скити, з них в Україні 32 монастирі та 8 скитів. Зусиллями партійних і державних органів лише за літо 1959 р. в Україні було закрито 8 монастирів і скитів.

Восени 1958 р. прийнято постанову про податки на виробництво свічок у церковних майстернях, яка послаблювала економічну основу існування церкви. Навесні 1959 р. Рада у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР відновила реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій приходських церков, яку здійснювали уповноважені цієї Ради або місцеві радянські органи. Того ж 1959 р. за рішенням Президії ЦК КПРС було вжито заходів, спрямованих на припинення паломництва і закриття святих місць. Усе це відображало новий наступ на церкву, яку М.Хрущов називав "агентурою буржуазної ідеології".

У 1958 р. в Україні було закрито 64 церкви і молитовних будинки РПЦ, причому в усіх областях. У 1959 р. закрито вже понад 260 церков і молитовних будинків, з них найбільше — у Київській, Запорізькій, Вінницькій, Дніпро­петровській областях. Протягом наступних років кампанія проти церкви набрала ще більшого розмаху: 1960 р. було закрито 747, 1961 р. — 997, 1962 р. — 1144 церкви і молитовних будинки, особливо багато православних храмів закрито у Львівській, Вінницькій, Івано-Франківській, Тернопільській та Хмельницькій областях.

Навесні 1961 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову "Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи". У тому ж році без широкого розголосу силами партійно-радянського активу проведено облік релігійних об'єднань, молитовних будівель та майна, що перебували в користуванні церковних органів. На той час в Україні залишилось лише 13 православних монастирів і 2 духовні семінарії в Одесі та Луцьку. Крім того, початок 60-х років відзначився посиленням переслідування представників незареєстрованих сект, насамперед п'ятидесятників та єговістів.

На середину 60-х років в УРСР налічувалось близько 4,5 тис. діючих і майже 1,1 тис. закритих церков і молитовних будинків РПЦ, найбільше їх було в Львівській, Тернопільській, Закарпатській, Івано-Франківській та Вінницькій областях. У середині 60-х років в Україні залишилось 9 монастирів, у тому числі 2 чоловічих і 7 жіночих, в яких перебувало 900 осіб.

...

НОВІТНЯ РУСИФІКАЦІЯ

ТЕОРІЯ ЗЛИТТЯ НАЦІЙ ТА ЇЇ ВТІЛЕННЯ

Серед пропагованих Програмою КПРС комуністичних перспектив була теза про стирання національних відмінностей, особливо мовних, що було визнано, правда, тривалим процесом. Це явище належало до нового етапу "розвитку національних відносин" у СРСР, що характеризувався дальшим "зближенням націй і досягненням їх повної єдності". Тобто йшлося про сформульоване ще основоположниками марксизму "злиття націй", про здійснюване КПРС перетворення їх у єдину соціалістичну націю, у "нову історичну спільність — радянський народ". Так теоретично обґрунто­вувалась чергова хвиля русифікації багатонаціонального СРСР.

У 1965—1966 pp. відбулися погроми дисидентів, у 1968 р. було розгорнуто кампанію цькування Олеся Гончара за роман "Собор". Процес тотального зросійщення України у 60-х роках намагався стримати П. Шелест, що викликало негативну реакцію Москви, призвело до звинувачення його у націоналізмі і зняття з посади Першого секретаря ЦК КПУ.

В. Щербицький, прийшовши до влади, для початку розправився з тими, хто пророкував з його приходом чорні дні для української мови і національної культури, зокрема, з редактором газети "Радянська Україна" Андрієм Рябоклячем. Потім, услід за Л. Брежнєвим, відмовився від терміна "український народ", а вживав лише поняття "народ України". І тільки на "прощальному" пленумі ЦК КПУ заговорив про український народ та ще й українською мовою.

Уже на початку своєї керівної діяльності на найвищому партійному посту В. Щербицький звернув увагу на "помилки і недоліки в ідеологічній роботі", на "відступи від класових, партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ і процесів", які виявились, на його погляд, у національному чванстві й обмеженості, ідеалізації патріархальщини, висвітленні історичного минулого українського народу з ідейно хибних позицій "самобутності".

Наведення "ідеологічного" порядку традиційно почалося з кадрових переміщень. Призначувані з Дніпропетровщини міністри, голови комітетів і відомств, які у переважній більшості не розмовляли українською мовою, поробилися провідниками русифікації у своїх галузях. Вони розправлялися з чесними, відданими Україні діячами науки, літератури і мистецтва. Наприклад, було звільнено з посади директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського, члена-кореспондента АН УРСР М. Савченка, якому ставилося в вину посилання на праці академіка Сергія Єфремова та деяких інших учасників вигаданої чекістами Спілки визволення України.

Українська мова почала зникати з офіційного вжитку. Приклад у цьому подав лідер комуністів республіки В. Щербицький виголошенням звітної доповіді на XXV з'їзді Компартії України 1976 р. російською мовою. Надалі на партійних з'їздах, пленумах, конференціях, на сесіях Рад, у тому числі й Верховної, на всіляких активах, нарадах, зборах, зльотах, семінарах і симпозіумах престиж­ним вважалося вживання російської мови і плебейством — української. Вимога писати дисертації лише російською мовою (з 1973 p.), рекомендація нею ж популяризувати наукові досягнення "вимивали" українську мову із сфери науки.

Піклування партії та уряду СРСР про поширення російської мови у національних республіках знайшло свій вияв у постанові Ради Міністрів СРСР від 13 жовтня 1978 р. "Про заходи по поліпшенню вивчення російської мови в союзних республіках", у пропозиції міністра освіти СРСР М.Прокоф'єва розпочинати її засвоєння у дошкільному віці, у постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. "Про додаткові заходи для удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх учбових закладах союзних республік". В Україні вчителям російської мови були встановлені 15-процентні надбавки до ставок, класи, у яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялись на групи, учнів заохочували спілкуватися російською на перервах і поза школою. Тобто для русифікації був встановлений режим найбільшого сприяння.

Наприкінці 50-х років М. Хрущов побіжно висловив думку щодо права батьків обирати для своїх дітей мову навчання в школі. Запопадливі виконавці, серед яких особливо ревним виявився міністр освіти України академік І. Білодід, швидко порушили це питання на Політбюро ЦК КПУ, і черговий "валуєвський" циркуляр було видано: російська мова є обов'язковою, а українська вивчається за бажанням. Цей крок негайно було оголошено "вагомим проявом інтер­націоналізму".

На виробництві, в управлінських структурах панувала російська мова. Загальну деукраїнізацію учнівства забезпечувало майже повсюдне російсько­мовне викладання предметів у вузах та технікумах республіки. Виняток становили хіба що окремі навчальні заклади західних областей та Київський університет. Суцільно зрусифікованими були навіть профтехучилища, основним контингентом яких була сільська молодь. За рік-другий навчання майбутні робітники успішно засвоювали "суржик". Цьому сприяла відсутність українських підручників та посібників. А ті, що були, виводились з ужитку. З 1972 по 1980 р. кількість назв українських видань навчальної літератури для вузів скоротилась у 5,7 рази.

Дійшло до того, що спілкування рідною мовою у повсякденному житті стало викликати підозру. Наприклад, один із свідків на процесі Василя Стуса категорично твердив, що поет є націоналістом, оскільки завжди розмовляє українською мовою.

РОСІЙЩЕННЯ КУЛЬТУРИ

Критичний стан склався в культурі. Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. В репертуарі, наприклад, Ук­раїнського музично-драматичного театру в Криму такими були дев'ять з кожних десяти спектаклів. Подібна ситуація спостерігалася на кіностудії ім. О. Довженка, а Одеська кіностудія з 60 відзнятих фільмів українською мовою випустила лише 3. Репертуар кінотеатрів на 99 % був російськомовним і навіть українські фільми переважно демонструвалися у російськомовному варіанті.

Унікальні книжки — раритети духовності й національного буття — вилучались з бібліотек, спалювались, вивозились на звалища, здавались у макулатуру і лише по два примірники без урахування місця, часу, повноти, рідкісності видання передавались у спецсховища, тобто у своєрідну книжкову тюрму під пильне око спецохоронців.

З часу приходу до влади В. Щербицького відбулась переорієнтація видавничої політики. Наприклад, якщо 1973 р. в Україні російською мовою вийшло 3,3 млн. примірників художньої літератури, то вже 1974 р. — 9,9 млн.

У 1970 р. в республіці видано 8133 назви книжок та брошур, з них українською мовою 3105, або 38,2%. У 1988 р. до книгарень та бібліотек надійшло 8311 видань, та українськими серед них були лише 1778 (21,4%). При загальному зростанні видавничих тиражів з 121,5 до 184,6 млн. примірників кількість українських зменшилась з 92 до 78,9 млн., або з 75,7 до 42,7%. Левову їх частку становили книжки видавництва "Веселка" й брошури товариства "Знання". Наукова ж, технічна, навчальна література видавалася переважно російською мовою. За переписом 1989 p., українці в СРСР становили 15,5% населення, а книжок та брошур українською мовою 1988 р. було видано за назвами всього 2,8% та за тиражем 4%. У 1970 р. ці пропорції знаходились на рівні відповідно 5,2 та 8,5 %.

Число газет за 1970—1988 pp. скоротилось в Україні з 2618 до 1794, але українських серед них було спершу 80,9%, а стало 70,3%, та й тираж останніх поменшав (з 67,5 до 64,2%).

Ці ж тенденції торкнулись і українських журналів. Різко скоротилася їх кількість: з 186 до 99. Щоправда, ліквідовано було й чимало російськомовних журналів. Але якщо 1980 р. українською мовою журналів видавали більшість (51%), то 1988 р. — вже 47,6% (російських стало на 10 більше, а українських — на 2 менше).

Державна цензура і партійні комітети прискіпливо стежили за "ідейно-те­оретичним рівнем" друкованих видань (книжок, газет, журналів), передач телебачення і радіо, репертуару театрів, концертів і кіно, програм вечорів відпочинку і наукових конференцій.

Потужним був наступ русифікаторів на історичну пам'ять українського народу. Одним з широко практикованих засобів цього наступу була заміна давніх історичних та етнічних назв місцевостей, поселень, вулиць на нові соціалістично-комуністичні. У кожному місті й селищі, а часто і в селах обов'язково були (нерідко й залишилися) вулиці Леніна, Маркса, Дзержинського, Пушкіна, Суворова та ще Жовтнева з Першотравневою, хоч, як правило, згадані діячі й події до тих населених пунктів не мали жодного відношення. У Миколаєві, наприклад, лише 4 вулиці з 35, названих на честь діячів культури, мали українські імена.

Вагомий вплив на людину мало мовне середовище. Чужинецьку атмосферу формували і підтримували всілякі довідкові бюро, інформаційні служби, автовідповідачі, телефоністки, касири закладів культури, продавці, секретарки численних приймалень. До цього слід додати виготовлені російською мовою вивіски, рекламу, дороговкази, написи на виробах, в автобусах, тролейбусах, трамваях і поїздах, на залізничних вокзалах, різноманітну наочну агітацію. Негативно позначилось на мовній культурі українців тривале перебування майже всіх юнаків в армійському російськомовному середовищі.

МОВНІ НАСЛІДКИ ДЕМОГРАФІЧНИХ ЗМІН

Сталінська політика перемішування народів у єдиному союзному казані активно застосовувалась й у 60—80-ті роки. Офіційно стимулювалась зміна співвідношення українського і російського населен­ня у республіці на користь останнього. За переписом 1989 p., росіян в Україні налічувалося 11,4 млн., що на 884 тис. більше, ніж за попереднім переписом. Симптоматично, що за 1979—1989 pp. частка українців серед жителів республіки зменшилась на 0,9% при збільшенні питомої ваги росіян з 21,1 до 22,1%. З 1959 р. кількість перших зросла на 16,4, а других — на 60,1%.

Радянська міграційна політика найбільше впливала на демографічну ситуацію у східних та південних регіонах республіки. Зокрема, у Криму українці є другою за чисельністю національною групою. Порівняно низький відсоток українців живе у Донецькій, Одеській та Луганській областях (ледь більше половини). Та й диспропорції у прирості населення цих областей зберігаються. Наприклад, з 1970 по 1979 р. українців у Донецькій області стало більше на 26 тис, а росіян — на 238 тис. Поселяються росіяни переважно у містах і тому часто становлять там більшість. Загалом українців у містах — лише дві третини.

У 80-х роках відбувалось активне переселення людей (головним чином пенсіонерів) з Крайньої Півночі, Далекого Сходу, Чукотки та інших районів Росії в Одеську, Миколаївську, Чернівецьку, Київську та інші області України. Для забудови їм виділялись ліпші, зокрема приморські, землі. Місцева влада, приваблена великими фінансовими і матеріальними можливостями новоселів, сприяла новітній колонізації українських земель.

Ці демографічні зміни негативно впливали на ставлення людей до основного засобу спілкування — мови. Якщо 1959 р. мову своєї національності вважали рідною 93,5% українців, то 1989 р. — 87,7%. Зауважимо, що у 80-х роках російською мовою вільно володіли кожні два з трьох українців, а українською — лише кожен четвертий представник російськомовного населення республіки.

Водночас продовжувалась практика переселення українців у віддалені райони СРСР. До примусово заселених ними Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу, Уралу, Півночі додалися нові адреси добровільних поселень наших земляків, зваблених романтикою, організованим набором робітників та щедрими обіцян­ками. Перепис 1989 р. наочно продемонстрував результати цієї політики. На той час у Приморському краї мешкало 185 тис. українців, у тому числі близько 12 тис. у Владивостоку. У Ямало-Ненецькому національному окрузі українці становили 17,2% населення, в Магаданській області — 15,4, в Кустанайській — 14,6%. 105 тис. Їх проживало на Кольському півострові, 268 тис. — в Тюменській області.

У реалізації антиукраїнської політики високопоставлені русифікатори мали численних прибічників і прислужників серед українців, які заподіяли чимало шкоди власному народові, але чи не найбільша з них — денаціоналізація молодого покоління, що загрожувало позбавити націю її майбутнього.

Національно свідомі українці протестували проти російської мовно-культур­ної експансії. Наприкінці 1965 р. Іван Дзюба надіслав керівникам республіки П. Шелесту та В. Щербицькому листа і свою працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" з переконливим, теоретично й документально обґрунтованим аналізом цілеспрямованої русифікаторської, антиукраїнської політики центру та відступництва КПРС від вчення свого вождя і власних рішень з національного питання. З того часу ця праця та її автор стали символом опору зросійщенню.

До когорти захисників українства прилучилися також письменники Олесь Гончар та Роман Іваничук, поети Ліна Костенко, Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Драч, критики Іван Світличний та Євген Сверстюк, художники Алла Горська, Опанас Заливаха, Валерій Гнатенко, Стефанія Шабатура, музикант і композитор Леопольд Ященко, невтомний збирач скарбів народного побуту й мистецтва Іван Гончар, багато інших патріотів України. Оборона української мови і культури стала одним з найважливіших напрямів дисидентського руху.

...

Субтельний

ВІДБУДОВА І ВІДНОВЛЕННЯ

...

Ліквідація греко-католицької церкви. Одним із перших об'єктів атаки радянської влади стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом й діяла головним чином як церква національна. Сигналом до кампанії, спрямованої проти греко-католицької церкви, послужила смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького, що користувався ве­личезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали з'являтися стат­ті, що звинувачували церкву в колабораціонізмі з нацистами й підтримці українського підпілля. Особливо ядучі памфлети писав західноукраїнський комуніст Ярослав Га-лан. За кампанією наклепів пішли арешти й заслання до Сибіру за явно сфабрикованими звинуваченнями усієї греко-католицької ієрархії, включаючи її нового архі­пастиря Йосипа Сліпого.

Ліквідуючи церковну ієрархію, більшовики водночас переконали впливового свя­щеника Гаврила Костельника організувати групу греко-католиків для агітації за роз­рив унії з Римом. Опір, який викликала діяльність цієї групи, придушив НКВС, розпочавши серед духовенства кампанію терору. 8 березня 1946 р. група скликала синод (що було абсолютно неканонічним з огляду на відсутність єпископів), щоб роз­глянути питання про зв'язки з Римом. Його результатом стало наперед відоме рішення: 216 священиків і 19 представників мирян, які взяли участь у синоді, проголо­сили про скасування Берестейської унії 1596 р., про розрив із Римом і «возз'єднання» греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше ана­логічна процедура, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодо­ра Ромжі, була пророблена в Закарпатті, й до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регіоні також було знищено.

Зникнення церковних ієрархів, радянська тактика терору, страх за свої сім'ї змусили багатьох священиків перейти у православ'я. Тих, хто відмовлявся, усували з парафій і, як правило, висилали до Сибіру. Та не слід думати, що радянському ре­жимові вдалося припинити існування греко-католицької церкви просто черговим де­кретом. Багато священиків і мирян, котрі ніби прийняли православ'я, продовжували таємно дотримуватися греко-католицьких обрядів і свят. Безперервний потік ра­дянської пропаганди проти греко-католицької церкви свідчив про те, що ще далеко не вмерла вірність західних українців своїй давній церкві.

...

Чи не найпопулярнішим заходом радянської влади стало значне розширення освітніх можливостей населення. Щоб схилити на свій бік симпатії західних укра­їнців, у 1945 p., аналогічно політиці 1939 p., новий режим активізував українську по­чаткову освіту. Швидко розвивалася також вища освіта: в 1950 р. у 24 вузах Західної України навчалося вже близько 24 тис. студентів денного й 9 тис. заочного відділень. Однак зростання освітнього рівня зумовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р. навчання в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно вка­зувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти русифікації.

...

Ідеологічний наступ сталінізму

...

Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому по­мічникові Андрію Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західної цивілізації. Він стверджував, що така позиція крила в собі невдоволеність радянсь­кою культурою. А це, на його думку, було недопустимим. «Наше завдання,— про­голошував він,— полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка перебуває в стані розкладу і занепаду». Але якщо метою Жданова та його прибічни­ків було відкинути західну культуру, то вони повинні були запропонувати народові привабливішу альтернативу. Відтак ідеологічна кампанія Жданова дала новий поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Для кожного за­хідного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, який розвинув цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора був кращий за нього ро­сійський автор, а для кожного славетного державного діяча Заходу знаходився російський із ще похвальнішими досягненнями. Поява цієї нової форми російського націоналізму не була чимось несподіваним: ще у травні 1945 р. Сталін провістив його в своєму знаменитому тості за російський народ, вітаючи його як найвидатнішу з усіх націй, що входять до Радянського Союзу.

Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед ініціативами Ста­ліна в особливо вразливому становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під на­цистською окупацією, саме їх переважно вивозили для примусової праці до Німеччи­ни, й саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш непримиренни­ми. На західних українцях найдужче «позначилися» західні впливи. Зауваження Сталіна, що він депортував би до Сибіру всіх українців, якби їх не було так багато, звичайно, не віщувало нічого доброго. Про наближення погрому на Україні свід­чило висунуте в липні 1946 р. Центральним Комітетом партії у Москві зловісне звинувачення українських комуністів у тому, що вони «не надають належної уваги підбору кадрів та їхній політично-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва ... де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія» і «мають місце українські націоналістичні концепції». Це був похоронний дзвін по скромному по­воєнному ренесансу української культури.

Через місяць, коли Остап Вишня — надзвичайно популярний поет-гуморист, репресований у 30-х роках,— наважився висловити думку, що художник має право помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів град звинувачень в «ідеологічній розхлябаності». Сприйнявши цей випадок як підказку, лідер Комуністичної партії України Микита Хрущов та його заступник з ідеології К. 3. Литвин тут же дали кілька залпів по українській інтелігенції в цілому, звинува­чуючи її в «українському націоналізмі». Тим часом Литвин зосередився на конкрет­них справах, зокрема на нещодавно опублікованій «Історії української літератури». Він стверджував, що праця мала суттєві «недоліки», бо зображала розвиток україн­ської літератури ізольовано від класової боротьби, перебільшувала західні впливи й Лазар Каганович і Микита Хрущов у Києві. 1947 р. недостатньо підкреслювала позитивний вплив російської літератури. Через рік по­дібній критиці було піддано перший том «Історії України», який вийшов у 1943 р. за редакцією М. Н. Петровського.

Нещадні нападки були спрямовані також на українських композиторів за вико­ристання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельниць­кий» критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередже­ності на «вузьких» українських темах. Особливої жорстокості набуло полювання на реальних і удаваних українських націоналістів у 1947 р. під час короткого перебу­вання на .Україні Кагановича, який, можливо, отримував садистичну насолоду, тероризуючи представників української інтелігенції.

Апогей цього ідеологічного «закручування гайок» настав у 1951 p., коли на вірш В. Сосюри «Любіть Україну!» впало звинувачення у «націоналізмі», а його автора змусили опублікувати принизливе каяття. Пошуки ідеологічних відхилень набули ще більш гротескового — й смертельного — забарвлення, коли об'єктом пересліду­вань обрали євреїв. Багато єврейських письменників, учених, художників було ре­пресовано за звинуваченням у «космополітизмі». Таємна поліція навіть сфабрикувала «змову» групи єврейської інтелігенції, що планувала за допомогою «міжнародного єврейства» заволодіти Кримом і відокремитися від Радянського Союзу. Саме в цей час з'явилося сміхотворне твердження, прикметне для радянської пропаганди, нібито українські націоналісти співпрацюють з єврейськими сіоністами на шкоду СРСР.

В міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку Сталіним наступ­ної кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й просити вибачення. З усією очевидністю українська інтелігенція засвоїла урок 30-х років: тоб­то краще відступити сьогодні, якщо хочеш жити й писати завтра. Але якраз коли всі збиралися з силами, щоб пережити наступну сталінську чистку, 5 березня 1953 р. «великий вождь» помер. Здається, було чути, як Україна полегшено зітхнула.

В українців, котрі до 1939 р. жили під радянським правлінням, післявоєнні роки викликали відчуття «deja vu» («вже баченого»). Знову вони поринули у здійснення величезних виснажливих будівельних проектів, знову переживали гнітючий пере­хід від періоду відносної гнучкості в ідеології та культурі до ортодоксії, й знову перед ними поставала реальна перспектива голоду і репресій.

...

ВІДЛИГА

Десталінізація

Зміни на Україні. Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої вони навчилися за сталінщини. Але коли стало ясно, що критика «культу особи» Сталіна ведеться відверто і в широких масштабах, вони приєдналися до неї з цілим потоком власних скарг і вимог. Як і належало сподіватися, особливо сильно зву­чало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним із перших пролунало, а по­тім не раз повторювалося звинувачення за той жалюгідний стан, у якому опинилася українська мова. Інтелігенція, студенти, робітники й навіть партійні чиновники — всі повторювали один і той же рефрен: особливий статус в СРСР російської мови ні­як не означає, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як «Захистімо українську мову!» та «Розмовляймо українською!», дедалі частіше лунали по всій республіці, особливо в середовищі студентів університетів.

Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Іс­торики, на відміну від численних партійних заробітчан, котрі називали себе істори­ками, виступали проти жорсткого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі, що призвів до «зубожіння історії». Це зубожіння виражалося у провінціалізмі, рабсь­кому дотриманні партійної лінії, перебільшенні зв'язків і спорідненості з Росією та одночасному приниженні «української історичної самобутності». Аналогічні скарги на стан речей у своїй ділянці висловлювали літературознавці.

Кремль, очевидно, прислухався до всього цього. У 1957 р. українські історики дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою «Український історичний журнал». Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії,; частково у відповідь на подібний проект, що його здійснювали українські емігранти на Заході. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як «Словник україн­ської мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва» й дуже детальна «Історія міст і сіл України», якої не мали навіть росіяни.

Намагаючись піднести українську науку й тим самим підняти престиж україн­ської культури, інтелігенція зосередилася не лише на традиційних гуманітарних дис­циплінах, а й вимагала створити в республіці можливості для розвитку таких сучас­них галузей знань, як ядерні дослідження та кібернетика. Так, у 1957 р. в Києві було засновано комп'ютерний центр, що в 1962 р. став Інститутом кібернетики й вивів Україну на провідну роль у цій галузі в СРСР. З'являлися численні україномовні жур­нали з природничих і суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта, цілком оче­видно, збиралася використати створені десталінізацією можливості для поширення сучасних знань українською, а не російською мовою.

Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані незаконно, дедалі гучніше лунали вимоги реабілітувати їх. Першими, кому посмертно повернули добре ім'я, стали репресовані під час чисток комуністи. На Україні зростали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий і чле­ни КПЗУ. Незабаром уже пропонувалося реабілітувати такі ключові постаті куль­тури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Курбас, кінорежисер світової слави Олександр Довженко й видатний мислитель XIX ст. Михайло Дра­гоманов, кожен із яких досяг успіхів у намаганні піднести українську культуру над властивою для неї провінційністю. Позаяк відновлення доброго імені цих діячів торкалося такого політично чутливого питання, як культурна незалежність України та її «власний шлях до комунізму», партія реагувала на ці вимоги обережно й неод­нозначно. Але той факт, що українська інтелігенція продовжувала добиватися реа­білітації згаданих діячів, свідчив про те, що ідеї репресованих і надалі зберігали свою притягальну силу.

...

Національне питання. Чи не найпромовистішим свідченням рішучості Хрущова дотримуватися основних засад радянської національної політики — навіть якщо водночас робилися деякі другорядні поступки — стала реформа освіти 1958 р. Ті положення її широкої перебудови, що торкалися вивчення національних мов, містили надзвичайно багато суперечностей. Отож, школярі були зобов'язані вивчати рідну, а також російську мову. Позірно ліберальна хрущовська реформа передбачала право батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можна навчатися на Україні й не вивчати української мови. З огляду на цілий ряд формаль­них і неформальних спонук до вивчення російської слід було чекати, що багато батьків віддадуть своїх дітей до російських шкіл, аби не обтяжувати їх вивченням другої, хай навіть рідної, мови. Попри бурю протестів, до яких приєдналися навіть українські партійні чиновники, режим завдав цього удару по вивченню національних мов, продемонструвавши в такий спосіб, що навіть у період лібералізації він міг лише модифікувати, але не відкинути остаточно політику русифікації.

Проте вплив десталінізації сягнув далеко поза політико-культурні течії та про­титечії, в яких рухалися кремлівські політики й київські інтелектуали. Загальне по­слаблення ідеологічного контролю виявило нові настрої, що зароджувалися серед освіченої міської молоді. Якщо палка меншість була сповнена рішучості виправити кривди сталінського терору, то величезна більшість не виявляла в ідеологічних і по­літичних питаннях великої заінтересованості. І все ж у молоді виразно зростали настрої непокори владі та прагнення керуватися в житті засадами індивідуалізму, так довго пригнічуваного сталінською ортодоксією. Для молоді стали нестерпними одноманітність радянського життя, віджила мораль, старомодна манера вдягатися і вкрай ідеологізована система навчання. В її середовищі поширювалася мода на за­хідну джазову та поп-музику, що викликало переляк у старшого покоління. А де­які молоді люди, зокрема так звані «стиляги», навіть хизувалися своїм нечуваним (за радянськими мірками) одягом і «антигромадською поведінкою». На Україні, як ід усьому Радянському Союзі, почало з'являтися матеріалістичне й егоцентричне «Я»-покоління (вже достатньо сформоване на Заході), дуже відмінне від поперед­нього, що породило таких завзятих комуністів і націоналістів.

...

Активізація інтелігенції

... У травні 1961 p., намагаючись згладити напруженість, що ви­никла між ним та українцями через проблеми сільськогосподарського виробництва, Хрущов здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Тараса Шевченка. Тим часом набирала сили «відлига» в культурному житті: за кордоном був опублікований роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», який утверджує загально­людські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом було за це покарано), а в радянській періодиці з'являється повість О. Солженіцина «Один день Івана Де­нисовича», яка в суворих подробицях описує життя в'язнів сталінських концентра­ційних таборів. Здавалося, ці факти вказували на можливість дальшої лібераліза­ції в літературі та культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля.

На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вони писали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олек­сандр Корнійчук закликав опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризації творів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитися аналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврували наступ русифікації, що продовжувався.

Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, кри­тиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали ви­правити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, най­краще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втру­чання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освіт­ній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому од­ночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж нова літературна когорта користувалася значною й дедалі ширшою підтримкою, особливо серед молодої інтелігенції.

Реакція

Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбу­вати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себе групу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму. Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників ро­сійської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів. Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити «незрілі елементи» в українській літературній громаді.

Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник, відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких лі­тературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Маланчук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від моло­дих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців проти культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більше того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьби з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радян­ські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».

Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала по­ява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї­ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталіна пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькі зв'язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Лібераль­на українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обурення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліо­теки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і доку­ментів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світо­вої культури злочину» признався якийсь Погружальський — русофіл зі схильностя­ми психопата.

Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити дисцип­ліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої руки» було запізно. Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфрон­тації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастро­фічний неврожай 1963 p., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні 1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі ре­форм, експериментаторства й лібералізації прийшов кінець.

...

Поступово підвищувався життєвий рівень. На деякий час письменники, поети та інші діячі культури дістали ширший простір для самовираження. Зростали впевненість керів­ництва республіканської компартії у своїх силах та визнання важливого економічного значення України у складі СРСР. Але найбільш вражаючою, особливо з огляду на жахливі втрати, що їх зазнала українська інтелігенція в 30-х роках, стала поява но­вого багатообіцяючого покоління діячів культури.

Проте в недоторканості збереглося багато основоположних рис радянського способу життя. Цензура продовжувала жорстоко регламентувати межі того, що дозволялося читати, бачити й слухати.

...

Русифікація

З точки зору Кремля, національне питання в СРСР — це до гнітючості складна проблема. В суспільстві, що охоплює більше ста різних народів, кожен з яких зай­має власну територію й має свою виразно самобутню культуру, історію, суспільні цін­ності та економічні інтереси, радянське керівництво повинне знайти спосіб сформу­вати відчуття спільної тотожності й мети. Для цього радянські ідеологи постсталінської доби висунули ряд понять, що ставили за мету перемістити наголос із націо­нальних особливостей народів на їхні спільні радянські риси. Серед них найважли­вішими були чотири поняття: розквіт — твердження, що за радянської влади всі народи СРСР переживають небувалий прогрес; зближення, що відбувається між на­родами внаслідок створення в СРСР спільних політичних, економічних і культурних установ; злиття радянських народів в один і поява нового типу історичної спіль­ності — радянського народу.

За цією ідеологічною новомовою ховався вже давно відомий порядок денний: русифікація. Оскільки росіяни переважали чисельно, оскільки вони створили біль­шовицьку партію та радянську систему, оскільки вони займали більшість найвищих посад й оскільки їхня мова є основним засобом спілкування в СРСР, то їх розгля­дали як той цемент, що тримає СРСР укупі. Тому радянське керівництво вважало, що чим більше інші народи СРСР уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим ставатиме почуття взаємної солідарності. Але багато західних учених і неросій­ських дисидентів в СРСР трималися думки про те, що зближення, злиття і радян­ський народ — це не що інше, як просто кодові слова, котрі означають русифікацію неросіян.

Як ми переконалися, саме русифікація України викликала найбільші протести українських дисидентів. Вони відкидали твердження про те, що переважання росій­ської мови й культури виступає обов'язковим побічним продуктом прогресивного й надихаючого завдання створення нового типу «соціальної та інтернаціональної спільності — радянського народу». На їхню думку, підкреслення ролі російської мови просто було старим вином у нових міхах. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Дзюба доводив, що за русифікацією стоїть давній російський шовінізм і колоніалізм в обгортці псевдомарксистської термінології. «Колоніалізм,— писав він,— може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, але й також у формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму». Широко ци­туючи Леніна, він намагався показати, що в марксистсько-ленінській ідеології немає положень, що виправдовували б ту перевагу, яку Кремль віддає російській мові. В останні десятиліття асиміляторські заходи проводилися на Україні особливо інтенсивно, частково через мовну й культурну близькість українців до росіян, що значно прискорювало процес їхньої русифікації. До того ж економічне значення України для СРСР вимагало запобігати посиленню в її народі «сепаратистських» тенденцій. Завдяки своїй відносно великій кількості українці потенційно могли стати «вирішальним голосом» у національних взаєминах: тримайся вони росіян, етнічно-політична ситуація в СРСР скоріше за все лишатиметься стабільною. Але стань вони на бік неросіян, це підірвало б панування росіян і в радянській політичній системі відбулися б докорінні зміни.

Мовне питання. В боротьбі між радянським керівництвом, що плекало ідею ство­рення нового радянського народу, та українцями, котрі виступали за збереження власної національної тотожності, основна «лінія фронту» проходила через питання мови. За Брежнєва Кремль проводив систематичну кампанію розширення вживан­ня російської мови на Україні та обмеження української. У здійсненні своїх цілей радянське керівництво могло розраховувати на енергійну підтримку, зокрема, 10 млн. росіян, що проживали на Україні, та ще й мільйонів «малоросів» — україн­ців за походженням, але росіян за культурою та мовою. Воно мало також, перекон­ливі аргументи: російська мова — це мова найбільшого й найважливішого народу в СРСР, єдиний засіб спілкування між різними національностями, а також мова науки ( й міжнародних взаємин.

Власті мали в своєму розпорядженні цілий ряд прямих і непрямих засобів, щоб змусити людей користуватися російською мовою. Швидко" зростало використання її в українських школах, aj/успішність у навчанні ставилася в залежність від доброго володіння російською мовою. Те ж саме стосувалося можливостей зробити кар'єру найцікавіші й найважливіші публікації на Україні виходили російською мовою, в той час як українські журнали нерідко переповідали нудні й нецікаві теми. 3 па­дінням тиражу цих видань власті отримували зручний привід для їх закриття. Так, між 1969 і 1980 pp. частка журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46 % до 19 %; між 1958 та 1980 pp. відсоток книжок, що публікувалися україн­ською мовою, впав з 60 до 24.

Спостерігався сильний соціальний тиск у містах, спрямований на використання і/російської мови, а з української знущалися, як із «селюцької». У ставленні до рідної ' культури та мови режим послідовно виховував в українцях комплекс неповноцін­ності. Про таке явище свідчить той факт, що не хто інший, як самі українці, часто вимагали, щоб їхні діти навчалися в російських школах. «Який толк у тій українській? Аби чогось досягти, мої діти повинні оволодіти російською мовою»,— можна було часто почути від колишніх селян, які (почуваючи себе ще не зовсім комфортно в но­вому суспільному оточенні) намагалися пристосуватися до життя в зрусифіко­ваних містах. Деякі представники інтелігенції жартували, що якби тоді стали про­водити політику українізації, то євреї змогли б українізуватися за один рік, росіяни на Україні підтримали б цю політику десь через три роки, але знадобилося би при­наймні десять років, аби переконати честолюбного українського «хохла» користува­тися рідною мовою.

Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це навіть могло V поставити під сумнів її політичну лояльність. Так, наприклад, радянські слідчі ор­гани надали великого значення такій заяві свідка звинувачення проти поета Васи­ля Стуса: «Я одразу зрозумів, що Стус — націоналіст, бо він весь час розмовляв ук­раїнською мовою».

Наскільки ефективною виявилася мовна русифікація? Між 1959 і 1979 pp. чи­сельність українців, що вважали українську мову рідною, впала з 93,4 до 89,1 %. Сьо­годні понад 2'млн. українців вважають російську мову рідною. Водночас лише один із кожних трьох росіян, що мешкають на Україні, потрудився вивчити українську мо­ву. Чи означає це, що зникнення української є лише справою часу? Якщо такі тен­денції продовжуватимуться, на українську мову, звісно, чекає похмуре майбутнє. Песимісти передбачали зникнення української мови протягом цього століття. Оптимісти ж казали, що, коли попри постійні намагання викорінення мова не вмерла, то вона вже й не умре ніколи. Вони зауважували, що становище української мови не таке погане, як здається. Щоправда, у певних регіонах, таких як Донецький промис­ловий пояс, Харківська область, Причорноморське узбережжя, українською послу­говуються в мінімальному масштабі. Однак останніми роками вживання української мови, зокрема в Києві, помітно зросло. На Західній же Україні українська мова набула куди більшого поширення, ніж перед другою світовою війною. Проте мовне пи­тання, що в історії України завжди мало величезне значення, ще далеко не вирішене.

Росіяни на Україні. Інший метод, що його використовував режим для проведення русифікації на Україні, полягав заохоченні переселення сюди росіян і виселенні українців. Ця політика проводилася під вивіскою «плідного обміну спеціалістами» між республіками. Відтак коли на Україну прибували величезні маси росіян, які мали збагатити її своєю майстерністю, такі ж великі маси освічених українців виряд­жалися на роботу в інші частини СРСР (де вони нерідко ототожнювалися з росія­нами). Ці гігантські демографічні зрушення мали за мету перемішувати народи СРСР і сприяти зростанню серед них спільної ідентичності. Варто зауважити, що росіяни взагалі виявляють виразну схильність виїжджати зі своєї республіки. Експер­ти пояснюють це відносною бідністю російського села й повсюдно поширеним пере­конанням, що росіяни в неросійських регіонах, як правило, отримують найкращі призначення. Особливо улюбленим краєм для росіян є Україна: тут добрий клімат, порівняно високий рівень соціально-економічного й культурного розвитку, знайома культура та мова.

Неважко передбачити, що міграційні процеси спричинилися до значного збіль­шення числа росіян, котрі мешкають на Україні. В 1923 р. в республіці налічувалося 3 млн. росіян, у 1959 р. їхнє число зросло до 7 млн., а в 1970 р.— до 10 млн. Як завжди, росіяни мають тенденцію зосереджуватися на Україні у великих містах, особливо в Донецькому промисловому районі та на Півдні. Сьогодні вони складають близь­ко 21 % мешканців України, а за впливом набагато переважають свою частку в населенні.

Проте швидке зростання числа росіян на Україні є не лише наслідком пересе­лення. Такі меншості України, як євреї, греки й болгари, асимілювалися з російською національністю. Як ми вже бачили, подібне відбувалося й з українцями. Цей процес підсилює високий відсоток змішаних українсько-російських шлюбів. У 1970 р. на етнічно мішані припадало близько 20 % усіх шлюбів, з них 30 % у містах і 8 % у селах. Для порівняння, на початку XX ст., коли більшість українців ще жили в ізо­льованих селах, лише 3 % шлюбів відбувалося між представниками різних етніч­них груп.

З огляду на швидко зростаючу російську присутність у республіці можна вслід за Романом Шпорлюком говорити про наявність двох Україн: одної інтенсивно ро­сійської, а другої все ще переважно української. З точки зору географії, «зрусифіко­вана Україна» охоплює промисловий Донбас і міста Півдня — території, що ніколи не були складовими історичної України. Водночас у таких регіонах, як Правобе­режжя, частина Лівобережжя та Західна Україна, що їх завжди залюднювали пере­важно українці, мова й культура лишаються, особливо на селі, в основному україн­ськими. Лінію між російською й українською культурою та мовою на Україні можна також провести й на іншому рівні. Світ великих міст — політичної, економічної, наукової еліти, світ модерності в цілому — є в основному російським. Світ села — колгоспників, народних звичаїв — переважно український. Таке становище існувало за царів. Такому становищу за допомогою хитрішої тактики радянське керівництво потурало й до недавнього часу.

Але політика русифікації не задушила процес розбудови української нації. Два покоління тому більшість східних українців ще називали себе «малоросами», «хох­лами» чи «місцевими», одне покоління тому багато західних українців визначали себе лемками, гуцулами чи русинами, тобто в термінах регіональної культури. Сьогодні ж їхні діти й онуки самі проголошують себе українцями. Коротко кажучи, вони вже не являють собою різнобарвну етнічну масу, якою були на світанку століття. На­віть неукраїнці стають українцями. Наприклад, поляки, що залишилися на Україні, виявляють тенденцію до асиміляції з українцями. Багато росіян, які прожили тут протягом кількох поколінь, також розвинули в собі сильне почуття територіального патріотизму.

Та й урбанізацію вже не можна розглядати як шлях з одностороннім рухом у напрямі денаціоналізації. Радянський учений В. В. Покшишевський доводить, що, хоч у місті новоприбулець потрапляє в асиміляційні (русифікаторські) течії, воно й стимулює «загострення в нього етнічної свідомості». Стосовно зростання україн­ської присутності в Києві він стверджує, що причиною цього є привабливість міста для всіх українців, а також «дальша консолідація української нації та посилення ет­нічної свідомості». Покшишевський зауважує: «Можна допустити, що деякі кияни після деяких вагань, чи вважати себе українцями, згодом саме так і робили з абсо­лютним переконанням; українцями також оголошували себе все більше дітей від змі­шаних шлюбів». Таким чином, як і щодо мови, остаточний успіх Кремля в прове­денні політики гомогенізації на Україні у 60-х — на початку 80-х років лишався під знаком запитання.

...

Ера Горбачова

Горбачовська гласність і Україна. З початком перебудови у Москві багато фак­тів свідчило про намагання Горбачова провести реформи, незважаючи на значний опір прихильників твердої лінії в системі влади та скептицизм публіки. Нові настрої гласності й самокритики стали проймати найбільші газети; неодноразово критику­вав культ особи Сталіна і зловживання владою з боку органів внутрішніх справ і бю­рократії популярний журнал «Огонёк» на чолі з колишнім киянином українським поетом Віталієм Коротичем; стали публікуватися російські поети, які дотримують­ся відверто антирадянських поглядів; навіть лишається незабороненою громадська організація «Пам'ять», що пропагує войовничий і вкрай ворожий марксизмові ро­сійський шовінізм і антисемітизм.

У порівнянні з цим прояви «нового духу» на Україні лишалися явищем рідкіс­ним і відносно притишеним. Обережність українців була цілком зрозумілою. Київ усе ще перебував вотчиною Шербицького, затятого консерватора, останнього в Політбюро пережитка застійного брежнєвського режиму. До того ж український КДБ мав v репутацію найбільш репресивного в СРСР. І нарешті, українська інтелігенція надто добре пам'ятала, як болісно вона «опеклася», з ентузіазмом повіривши хрущовським реформам 60-х років.

Попри ці побоювання серед української інтелігенції з'являлися певні ознаки не­покори. У 1987 р. в Києві було засновано Український культурологічний клуб. Ба­гато його членів були колишніми дисидентами, які намагалися виявити межі гласності, відкрито дискутуючи такі політично чутливі питання, як голодомор 1932— 1933 pp., тисячоліття християнства на Україні, боротьба за незалежність 1917— 1920 pp.

Набагато ширший відгук політика гласності знайшла у Львові — цій столиці національно свідомих західних українців. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, що зібрали тисячі людей. На демонстраціях, організованих такими колишніми диси­дентами, як Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці, та новим діячем Іваном Макаром, лунали заклики спорудити у Львові гідний пам'ятник Тарасові Шевченку, а також жертвам сталінських репресій. Ці діячі виступали проти партійних бюро­кратів, які самі себе обрали представниками Львова на майбутньому партійному з'їз­ді в Москві, відкрито говорили про численні утиски, що їх зазнають українці. У серп­ні львівський КДБ зреагував у типовий для себе спосіб: він звинуватив організаторів в «антирадянській діяльності» й заарештував декого з них. Це ще раз підтвердило, що українці тільки-но починають довгий та нелегкий шлях до демократії.

Трохи раніше навколо вічно актуального питання русифікації й статусу україн­ської мови з партійними консерваторами, які групувалися навколо Щербицького, зіткнулися представники прорежимної Спілки письменників України (законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови). У червні 1986 р. проти витіснення з ужитку в школах республіки української мови виступив ряд ві­домих українських письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч і Сергій Плачинда, а Спілка письменників утворила комісію для зв'язку з ос­вітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр вищої освіти УРСР М. Фоменко предста­вив комісії гнітючий, хоч і цілком сподіваний звіт про стан україномовної освіти. За його даними, на Україні існувало 15 тис. україномовних шкіл, тобто близько 75 % усіх шкіл, водночас у 4500 російськомовних школах, що складали менше 22 % за­гальної кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Ще не нормальнішим було становище в Києві: з 300 тис. учнів українською мовою навчалися тільки 70 тис.

Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних функціонерів. Із цього приводу Щербицький лише висловив надію на те, що російська мова не звужуватиме сфери свого вжитку. В цілому здавалося, що хоч партійний «істеблішмент» на Ук­раїні ставав дедалі сприйнятливішим до деяких аспектів горбачовської модернізації, він не поспішав змінювати свою національну політику.

Петровський