16.5. Наростання кризових явищ у соціально-економічному і політичному житті України (друга половина 60 —

середина 80-х років)

...

Таким чином, у 60 — першій половині 80-х років суспільно-по­літичне життя України розвивалося вкрай суперечливо. З одного боку, посилювався наступ партійного апарату, його ідеології, з іншого — зростала національна самосвідомість. Цей суперечливий процес по­значився на розвитку культурного життя в Україні. В українській лі­тературі тих років провідними були теми Жовтневої революції і Ве­ликої Вітчизняної війни. Водночас з'явилися й неординарні твори. Серед них — романи "Собор" і "Циклон" О. Гончара, "Дума про тебе" М. Стельмаха, проза Ю. Мушкетика, Л. Дмитерка, Є. Гуцала, поезії І. Драча, Б. Олійника та ін. Знайшла своїх читачів й поезія В. Стуса, Л. Костенко, критичні праці І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка. Звичайно, слово правди стало причиною обструкції письменників з боку офіційної влади. Однією з перших жертв став О. Гончар зі своїм романом "Собор", в якому він передбачив період застою. Така сама доля спіткала роман І. Білика "Меч Арея" та ін.

Виникли проблеми і в розвитку мистецтва. Кількість театрів в УРСР у 1965-1985 pp. збільшилася з 61 до 89. У ті часи популярними були твори класиків у виконанні Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Дальського, В. Добровольського, співаків Д. Гнатюка, А. Солов'яненка та ін. Проте на сцені були суворо заборонені п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав національ­ну особливість. З нього за роки застою майже зовсім було витіснено українську мову. Наприклад, із семи театрів юного глядача лише Львівський був українським.

У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода, В. Чубаренко, П. Майборода, І. Шамо, С. Сабодаш та ін. Втім, ста­ло помітним зникнення інтересу до національної музики. Та все ж її традиції намагалися зберегти Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена ака­демічна капела "Думка" та інші музичні колективи.

В образотворчому мистецтві того часу надто багато місця займа­ли образ В. Леніна, теми народу-творця. Відомими стали твори М. Божія, М. Дерегуса, В. Касіяна та ін. Твори художників-новаторів просто знищувались. Така доля спіткала композицію рельєфів "Стіна пам'яті" художників А. Рибачука і В. Мельниченка на Бай­ковій горі в Києві.

У 70-х роках схвалення глядачів дістали такі визначні твори віт­чизняної кінематографії, як «У бій ідуть тільки "старики"», "Ати-бати, йшли солдати..." режисера Л. Бикова, "Тривожний місяць ве­ресень" Л. Осики та "Вавілон-ХХ" І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети кінотворів "Женці", "Високий перевал" В. Денисенка та ін. Водночас С. Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Миколайчук зазнали гонінь. Вкрай негативно партійна номенклатура сприйняла фільм "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Іллєнка.

...

Алексеєв

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ТА КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ 40-Х -НА ПОЧАТКУ 50-Х РОКІВ

...

У післявоєнний період сталінський режим, стурбований споді­ваннями інтелігенції на лібералізацію, розпочинає нову ідеологічну кампанію по переслідуванню діячів культури, письменників, публіцистів, вчених. Пильна увага при цьому звертається на Укра­їну. У липні 1946 р. ЦК Компартії у Москві звинуватив українсь­ких комуністів у тому, що вони "не приділяють належної уваги підбору кадрів та їхній політично-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва, де існує ворожа буржуазно-націо­налістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції". Завдання посилення ідеологічного контролю над сус­пільством Сталін поклав на свого помічника, секретаря ЦК ВКП(б) А. Жданова.

Великоруський шовінізм, "ждановщина" нанесли в цей період особливої сили удар по українській культурі. У 1946-1949 pp. були фактично ліквідовані всі попередні здобутки української культури. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК КП(б)У про небезпеку українського націоналізму засуджує "Нарис історії української літератури" 1945 р. за редакцією С. Маслова та Є. Кирилюка. Різкій критиці піддано ряд журналів. Змінено склад редколегії журналів "Вітчизна", "Перець". З'являються погромні рецензії на твори Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка. Було також засуджено "Історію України", видану у 1943 p., відновлено кампанію проти "українських буржуазно-націоналістичних істориків". Наприкінці 1946 р. затверджений новий, ще більш наближений до російсько­го, український правопис. Жорстокій критиці був підданий репер­туар опери, театру, кіно, радіо, самодіяльних культурно-освітніх установ. Так, оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький" крити­кували за те, що росіянам у ній відведене не досить помітне місце, а українські журнали та енциклопедії звинувачували в зосередже­ності на "вузьких", українських темах.

За націоналістичні ухили зазнали переслідувань у цей період чимало представників інтелігенції. Найбільша наруга чинилась над українською інтелігенцією в період "правління" Л. М. Кага­новича, який був призначений Москвою на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У і обіймав її з березня по грудень 1947 р. В цей час були піддані критиці М. Рильський, Ю. Яновський, О. Кундзич, О. Дорошкевич. Пізніше, у 1951р., зазнали переслідувань В. Сосюра, за поезію "Любіть Україну!", написану ще у 1944 p., a також А. Малишко, Є. Кирилюк, О. Білецький, Л. Первомайський та багато інших.

Пошуки ідеологічних відхилень привели до нападок на євреїв, діячів єврейської культури. Багато єврейських письменників, уче­них, художників було репресовано за звинуваченням у "космопо­літизмі". Була навіть сфабрикована "змова" єврейської інтелігенції, в якій планувалося за допомогою "міжнародного єврейства" заво­лодіти Кримом і відокремитись від Радянського Союзу.

Наприкінці 40-х - на початку 50-х років в умовах навішування націоналістичних ярликів, боротьби з національними культурами набуває величезних розмірів фетишизація російської культури і російської історії. Ідеологія і політична практика сталінізму набра­ла відкрито великоруських націоналістичних рис. Скрізь і всюди проголошувалось, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російській думці належало "всесвітньо-історичне значення". Ро­сійський народ, за словами Сталіна, "заслужив у цій війні загаль­не визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни".

Новий наступ тоталітаризму завдав великої шкоди українсько­му суспільству, національній культурі.

СПРОБА ЗДІЙСНЕННЯ НОВОЇ ПОЛІТИКИ (СЕРЕДИНА 50-Х — ПЕРША ПОЛОВИНА 60-Х РОКІВ)

...

Друга половина 50-х - початок 60-х років увійшли в історію СРСР як період "відлиги", ревізії політики сталінського періоду

З 1955 р. в Україні починається рух протесту проти національно-культурної дискримінації, зароджується дисидентський рух. Було порушено питання чистоти української мови. Перевидано "Сло­варь української мови" Б. Грінченка. Ставилися вимоги реабілітації заборонених діячів, проведені акції проти цензури. У цей період були реабілітовані В. Чубар, Г. Петровський, В. Затонськйй, С. Косіор, М. Скрипник, Ю. Коцюбинський та інші. З 1 січня 1955 р. ліквідується Міністерство вищої освіти СРСР і створюється відповідне республі­канське міністерство. Восени 1955 р. впроваджено часткову дерусифікацію університетів України. Засновано Академію будівництва й архітектури, Спілку журналістів України (1957 p.).

З 1957 р. було посилено наступ на церкву та релігію. Внаслідок цього до 1961 р. ліквідовано майже половину всіх існуючих цер­ковно-релігійних установ. Водночас знову посилився наступ на українську школу. 12 листопада 1957 р. пленум ЦК КПРС прий­няв постанову "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про даль­ший розвиток системи народної освіти", результатом якої було посилення русифікації школи і всієї України. У 60-х роках в об­ласних центрах і в Києві українські школи становили 28%, російські 72%; в інших містах відповідно - 16 і 84%.

З 1957-го по 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії України був М. Підгорний, який ретельно виконував вказівки Москви. Пе­ріод послаблень закінчився, і центральна влада повернулася до традиційної для себе політики дискримінації неросійських народів.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

3. Чим характерний був цей період для національно-культурного життя? Чому він увійшов в історію як період "відлиги"?

НАРОСТАННЯ КРИ30ВИХ ЯВИЩ У СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ, ПОЛІТИЧНОМУ І КУЛЬТУРНОМУ ЖИТТІ (ДРУГА ПОЛОВИНА 60-Х -СЕРЕДИНА 80-Х РОКІВ)

...

Залишковий прин­цип фінансування призвів до зубожіння у сфері освіти, науки, куль­тури, медицини.

...

Поряд із карними методами офіційна влада посилювала ідео­логічний тиск на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин орієнтація йшла на злиття націй і утворення нової історичної спільності - радянського народу. Пріоритетне становище відводилося російській мові, культурі. У 1978 р. вийшов "Брежнєвський циркуляр" - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та ви­кладання російської мови і літератури; у 1983 р. - "Андроповський указ" - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російсь­кої мови в школах. Русифікаторська політика Москви ще більше посилювала опір в Україні.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

2. Чим характерна була національна політика радянського уряду у зазначений період?

УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО СВОБОДИ І НЕЗАЛЕЖНОСТІ

... З'яв­ляються організації з різними політичними концепціями, про­грамами культурного відродження: товариство "Меморіал", Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС), Християнсько-демократичний фронт, товариство "Спадщина", екологічна організація "Зелений світ". У лютому 1990 р. було утворено Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка. ..

Відроджується Українська автокефальна православна церква. Сотні православних парафій по всій Україні оголошують себе автокефальними. Під тиском українських автокефалістів Російська православна церква на архієрейському соборі 30-31 січня 1990 р. у Москві прийняла рішення дати Екзархатові УПЦ в Україні назву Українська православна церква.

УПЦ дозволено було самостійно вирішувати питання внутріш­нього самоврядування при підпорядкованості Московському патріархатові у всіх основних питаннях церковного життя. Про­хання надати повну самостійність УПЦ було відхилене архієрейським собором у Москві навесні 1990 р.

У 1992 р. продовжуються міжцерковні конфлікти. У Західній Україні вийшла з підпілля незаконно заборонена у 1946 р. Українська греко-католицька церква.

НАУКА І КУЛЬТУРА УКРАЇНИ (80—90-І РОКИ)

Розкриваючи цю тему, варто почати з аналізу наслідків вузькокласового підходу до культури впродовж останніх сімдесяти років її існування. У цей період культура, як система загально­людських цінностей, духовних і матеріальних досягнень кожного народу, зазнала в умовах радянської влади значних деформацій. Однобокий підхід до культурно-творчого процесу суттєво збіднив сферу культурного життя, залишивши за його рамками все, що не вкладалося в догмати класової, а згодом партійно-номенклатурної ідеології. Вкрай негативно позначився на стані культури залишко­вий принцип її фінансування. В результаті, за даними ЮНЕСКО, СРСР за інтелектуально-моральним рівнем посів у середині 80-х років 57-е місце у світі.

На кінець 80-х років більш як у шести тисячах населених пунктів немає жодного закладу культури. 5 лютого 1993 р. одна з українсь­ких газет повідомила про те, що на хуторі Костянтинівка Бердичів­ського району Житомирської області більше року повністю були відсутні електроенергія і радіозв'язок.

В Україні розвалилася державна мережа книгодрукування і книгопостачання. Книжкова палата перестала видавати списки українських видань.

У складних умовах перебувала освіта. Незважаючи на неодно­разові спроби реформувати систему освіти, її стан не тільки не покращився, а ще погіршився. Проекти освітніх реформ 1984 р. та 1987-1988 pp. були розроблені КПРС, яка, крім великої кількості гарних слів у цих документах, нічого не зробила для покращення стану освіти. Навпаки, у цей час продовжував діяти залишковий принцип фінансування освіти, бюрократичні перепони все ще ско­вували її демократизацію. На початку 90-х років СРСР посідав за рівнем освіти 28-е місце у світі.

У 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про осві­ту", що визначав школу як основу духовного і соціально-економічного розвитку держави і передбачав кардинальні зміни в ро­боті школи. Його реалізація була тісно пов'язана із зміцненням матеріально-технічної бази освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень науки. Одним із найважливіших завдань шко­ли стало забезпечення виконання Закону "Про мови в Українській РСР", прийнятого у 1989 р. Відтоді в республіці було відкрито чи поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання, органі­зовано тисячі українськомовних класів у школах з російською мовою навчання. Освітня система ставала більш гнучкою та різно­манітною. З'явилась велика кількість ліцеїв, коледжів, гімназій. Ці навчальні заклади значно урізноманітнили навчальний про­цес, сприяючи поглибленому розвиткові здібностей учнів та сту­дентів. Зроблені помітні кроки в справі гуманізації освіти. Знач­но більше уваги стали приділяти вивченню української історії, релігії, народознавству, перші зрушення з'явилися у викладанні інших суспільних наук.

Зроблені перші суттєві кроки по перебудові вищої і середньої спеціальної освіти. Для кращої організації роботи освітніх закладів усіх рівнів два міністерства - народної освіти та вищої середньої спеціальної освіти - були об'єднані в одне - Міністерство освіти України, тепер Міністерство освіти і науки. Реорганізовувалась вся структура вищої і середньої спеціальної освіти з метою наближен­ня до практики суспільного життя незалежної України і переходу до ринкових відносин. В республіці розгорнулася велика робота по акредитації вузів. Однак проблемою проблем залишається фінансування. І на сьогодні витрати на підготовку одного спеціа­ліста у вузах розвинутих країн у 5-6 разів більші ніж у нас.

Наука в Україні у 80-і - на початку 90-х років продовжувала перебувати у складному становищі. Довгий час її розвитком керували за допомогою адміністративно-командних методів; відомчі інтереси, бюрократизація стримували науковий процес. Згубний вплив на фундаментальні дослідження в кінці 80-х років мало за­хоплення багатьох наукових закладів лише практичними дослід­женнями. Ефективність наукових робіт залишалась надзвичайно низькою. Перед Україною постала загроза перетворитися в країну "третього світу".

Провідним науковим центром залишалася Академія наук Ук­раїни. Однак і в ній нагромадилися серйозні проблеми. Орієнта­ція на прикладні розробки призвела до падіння престижності фундаментальних досліджень. При цьому понад 90% нових технологічних розробок не впроваджувалася у виробництво. Серйоз­ною вадою в галузі науки в Україні залишався її поділ на академічну, вузівську і галузеву. Низький рівень фінансування ство­рював великі труднощі і в достатньому матеріально-технічному забезпеченні науки.

Чисельність наукових кадрів у республіці на початок 90-х років становила понад 200 тис. осіб, з них понад 80 тис. - доктори й кан­дидати наук. Між тим спостерігалося падіння професіоналізму значної маси наукових співробітників. Давалися взнаки відсутність обміну думками, одностороння орієнтація української науки на російську під вивіскою "всесоюзна" та ізоляція від європейської і світової науки. Погана технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня призвело до того, що все більше вчених виїжджало за рубіж для роботи за контрактом на тривалий час, а то й назовсім. Так, протягом 1991-1992 pp. за межі України виїхало у відрядження на термін понад 6 місяців 300 вчених та інже­нерно-технічних працівників Академії наук України. 77 з них не повернулись. Особливо відчутні були втрати серед генетиків, фізіо­логів, біохіміків, фізиків-теоретиків. Повідомляючи про цей факт, преса України водночас наголошувала, що протягом 1992 p. HAH України не одержала жодної державної квартири. Таке ставлення до наукових кадрів не давало надії на швидкий вихід України з кризи, хоча немало вчених самовіддано працювали у цьому напрям­ку. Перебудовувалася робота Академії наук, змінювалися пріоритети. Зростала увага до фундаментальних досліджень. Йшло пере­групування наукових сил. Влітку 1990 р. створена українська наукова асоціація (УНА), покликана сприяти відродженню україн­ської науки і виведенню її на світовий рівень. Засновано ряд галу­зевих академій, державних та громадських організацій науковців. Тіснішало співробітництво з українською діаспорою. Багато відо­мих її представників допомагають безпосередньо у державному та культурному будівництві України. Це, зокрема, Б. Гаврилишин, Б. Кравченко, О. Пріцак, Т. Гунчак та ін. На початку 1993 р. по­відомлено, що секретаріат Українського вільного університету в Мюнхені підписав договір про співпрацю, за яким Міністерство освіти України визнавало УВУ та його дипломи.

Суттєві зміни відбувалися в галузі суспільних наук. Актуалі­зувалися тематика досліджень. Розпочата робота по написанню. фундаментальних праць з історії українського народу, історії української культури. Ці праці були визнані пріоритетними в НАН України.

Відкрито нові суспільствознавчі інститути-сходознавства, на­родознавства, Український державний славістичний центр НАН України та Міносвіти і науки України, що діє на базі Київського славістичного університету. В Україні створена національна систе­ма атестації наукових кадрів. З'явилися перші ознаки виходу укра­їнської науки з кризи.

Процеси оновлення широко охопили також українську літера­туру і мистецтво. Письменство остаточно звільнялося від комуністичної ідеологічної облуди. Йшла переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ. Центральне місце стало належати публіцистиці, що пов'язано з високим рівнем політизації суспільних процесів. Слід відзначити наповнену високим громадянським змістом творчість О. Гончара, І. Драча, Д. Павличка, П. Мовчана, В. Яворівського, І. Дзюби, Р. Лубківського, Р. Іваничука, О. Сизоненка, О. Му-сієнка, Ю. Щербака та ін. Широко розгорнув публікації з при­забутої спадщини критик М. Жулинський.

У 80-і - на початку 90-х років до читача, нарешті, прийшли твори В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового, М. Зерова, Г. Косинки, Є. Плужника та ін. Повернуто до життя твори В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців, В. Голобородька, В. Рубана та ін., чия діяльність в обстоюванні україн­ської культури та мови за брежнєвських часів була розцінена як націоналістична та антирадянська. На рідну землю повернувся письменник і правозахисник М. Руденко. Немало письменників включилися в політичне життя і, ставши народними депутатами різних рівнів, активно намагаються вирішувати питання державо­творення, розвитку української мови і культури, відстоюють сво­боду творчості.

Обнадійливі зрушення відбувалися в театрі, кінематографі, образотворчому мистецтві, музиці.

Відроджувалося українське кіно. Створювалися україномовні фільми. Було розпочато підготовку власних режисерів і сценаристів.

У кінці 80-х - на початку 90-х років в республіці були створені фільми, які здобули міжнародне визнання. Серед них "Лебедине озеро. Зона" (С. Параджанов, Ю. Іллєнко), "Голод - 33" (О. Янчук, С. Дяченко, Л. Танюк). Фільм "Лебедине озеро. Зона" у 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого в світі кінофестивалю в Каннах.

В умовах переходу до ринку складні проблеми і труднощі пере­живало мистецтво. З одного боку - загроза для митців опинитися без засобів до існування, а з другого - небезпека комерціалізації. З'явилася й інша небезпека: крадіжки, погроми. Було пограбова­но музей Львова; у Переяслав-Хмельницькому історико-культурному заповіднику викрадено історичні реліквії доби Богдана Хмельницького; спалено хату в історико-культурному заповідни­ку "Батьківщина Т. Г. Шевченка".

Шлях до підвищення інтелектуального й духовного потенціа­лу народу безумовно лежить через посилення уваги всього суспільства до освіти, науки і культури, відмову від залишкового принципу їх фінансування.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. В якому стані перебувала освіта в Україні у 80-х роках?

2. Що перешкоджало розвиткові української науки?

3. Назвіть вузлові проблеми розвитку української літератури і мистецтва за умов незалежності України.

Лях

...