- •Тема 12. Україна в післявоєнний період. Криза авторитаризму (1946—1991)
- •3.Політика, культура, господарство наприкінці 40-х — у першій половині 50-х років
- •9. Україна в 1945-1991 pp.
- •9.1. Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 pp.)
- •5. Що означала "жданівщина" для духовного життя України?
- •9.2. Період хрущовської "відлиги" (1953-1964 pp.)
- •4. Назвіть відомих вам діячів культури - "шістдесятників". Що було характерним для їх творчості?
- •9.3. Період "застою" і кризи радянського суспільства (1964-1985 pp.)
- •9.4. Україна в період перебудови
- •2. Ідеологія та культура
- •2.1. Ідеологія.
- •2.2. Освіта. Наука. Культура.
- •2. Ідеологія та культура в урср середини 50-х - середини 60-х років
- •2.1. Ідеологія, освіта.
- •2.2. Наука.
- •2.3. Література і мистецтво.
- •2. Духовний стан українського народу
- •2.1. Освіта.
- •2.2. Русифікація в системі освіти та культури.
- •2.3. Наука.
- •2.4. Література.
- •2.5. Образотворче мистецтво.
- •2.6. Театр і кіно.
- •2.7. Музика.
- •16.2. Суспільно-політичне та культурне життя в україні (друга половина 40-х — 50-ті роки)
- •16.4. Суспільно-економічні, політичні процеси і розвиток культури України (середина 50 — перша половина 60-х років)
- •16.5. Наростання кризових явищ у соціально-економічному і політичному житті України (друга половина 60 —
- •4. Стан культури
- •5. Розвиток культури
- •1. Початок "перебудови"
- •21.3. Особливості культурного розвитку
- •22.4. Нові тенденції і проблеми культурного життя
- •23.5. Проблеми розвитку культури і науки
- •38. Повоєнна відбудова і розвиток україни в 1945 — у середині 50-х pp.
- •39. Україна в умовах десталінізації (1956-1964 pp.)
- •40. Україна в період загострення кризи радянської системи (1965-1985 pp.)
- •41. Розпад радянського союзу і відродження незалежності україни
- •14 Розділ. Україна у повоєнний період (друга половина 40-х —50-х pp.)
- •Тема 10. Україна в 1945-1991 pp.: трансформації суспільного розвитку (4 год)
- •3. Пошуки ефективних шляхів розвитку України в 50—60-ті pp., їх незавершеність.
- •3. Курс на перебудову радянського суспільства: плани і реальність.
- •13.4. Суспільно-політичне та культурне життя республіки
- •13.5. Політичні та економічні перетворення в західноукраїнських землях
- •13.6. Соціально-політичні процеси 50-х - початку 60-х років. Хрущовська «відлига»
- •14.3. Національна політика в Україні. Посилення русифікації
- •14.7. Наука і культура України в 60 -80-х роках
- •Тема 4. Україна в післявоєнний період. Криза авторитаризму (1946—1991)
- •§131. Процеси десталінізації та лібералізації в українській культурі
- •§133. Ідеологізація суспільного життя та розвиток науки в другій половині 50-х — першій половині 60-х pp.
- •§134. Україна в умовах згортання політичних реформ м. Хрущова
- •§136. Політико-ідеологічна криза системи.
- •§141. Наростання кризових явищ в освіті, науці та культурі
- •Культура і духовне життя в Україні у 1956-1964 рр.
- •Культура та духовне життя .
- •Культура та духовне життя суспільства
2.5. Образотворче мистецтво.
Незважаючи на ідеологічний тиск Москви, яка посилила русифікацію та «совєтизацію» республік, немало митців зберігали свою національну самобутність і творчу наснагу. Зусиллями вітчизняних зодчих постали не лише безликі мікрорайони чи помпезні адміністративні споруди в так званому «імперському» стилі, а й такі оригінальні споруди як Русанівський житловий масив та пам'ятник Лесі Українці у Києві, масив «Перемога» у Дніпропетровську та ін.
Поряд із численними зображеннями В.Леніна, Л.Брежнєва українські художники 60-х - 80-х років інтенсивно розробляли історико-революційну і військово-патріотичну тематику: «Примаковці» М.Дерегуса, «Перемога» О.Лопухова, «Повернення» І.Марченка, «Під Лютежем» В.Одайника. Г.Меліхов поповнив шевченківську тематику. На історичну тему написав картину «Коліївщина» - В.Полтавець; «Устим Кармелюк» - Л.Ходченко. Трудові будні змалювали Т.Яблонська, С.Григор'єв, портрети сучасників - В.Зарецький, М.Антончик. Оригінальні флоромозаїки Г.Синиці, ліплення Г.Севрук та І.Гончара, аплікації Л.Панченко, темперова філософія І.Марчука - частка багатої художньої палітри України 60-х - 80-х років.
А ще були знамениті петриківські розписи, косівські килими, опішнянські полив'яні вироби, решетилівські вишиванки тощо. Виявили свій новаторський хист, несумісний з комуністичними догмами художники О.Заливаха, А.Горська, Л.Семикіна. Не прийняли до спілки художників і талановитого, але нетрадиційного («Водохреща») Ф.Гуменюка. (З історії українського мистецтва. - с 142-144).
За кордоном постали в цей час пам'ятники українським діячам скульпторів Лео Мола (Л.Молодожанина), Г.Кальченко, створені картини Я.Гніздовського.
2.6. Театр і кіно.
Зріс у цілому рівень майстерності театральних митців. В УРСР у 80-і роки діяло майже 90 театрів, у тому числі 6 - опери і балету, 3 -оперети. Відомими майстрами театру і кіно були народні артисти СРСР Є.Пономаренко, Л.Сердюк, А.Гашинський, Н.Ужвій, А.Роговцева.
Широке визнання здобули вистави за творами М.Зарудного, О.Коломійця, В.Врублевської, кінофільми режисерів Т.Левчука («Дума про Ковпака»), Л.Осики («Камінний хрест»), П.Тодоровського («Воєнно-польовий роман»), Л.Бикова («В бій ідуть тільки «старики»). Новим кроком у розвитку українського поетичного кіно були високохудожні роботи Ю.Іллєнка «Вавилон XX», «Білий птах з чорною ознакою», де талановито зіграли Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Іван Гаврилюк. Останній фільм отримав відзнаку кінофестивалю у Каннах.
2.7. Музика.
Різнобарвним було музичне життя України у 60-і - 80-і роки. Спілка композиторів республіки об'єднала понад 200 митців. Громадськість схвально зустріла такі симфонічні твори, як 4-та і 5-та симфонії Б.Лятошинського, симфонії А.Штогаренка, В.Губаренка, сюїту «Король Лір» Г.Майбороди, симфонічні композиції І.Шамо, К.Домінчина, М.Скорика та ін. За симфонію «Я стверджуюсь» (на слова П.Тичини) Є.Станкевичу присуджено Державну премію УРСР ім. Т.Шевченка.
Є.Станкевич створив також балет «Княгиня Ольга», В.Гомоляка -«Либідь», М.Скорик - «Каменярі». У 70-х роках у Львівському театрі опери і балету поставлено хореографічний триптих «Відьма» В.Кирейка,»Досвітні огні» Лесі Дичко. Балетна трупа Київського театру опери і балету здобула 1964 р. в Парижі «Золоту зірку» кращої балетної трупи світу. Серед визначних представників хореографічного мистецтва республіки - Л.Сморгачова, І.Лукашова, Р.Хилько, С.Приходько, В.Ковтун та ін. Славили Україну і гастролі Заслуженого академічного ансамблю танцю УРСР ім. П.Вірського, художньо-спортивного ансамблю «Український балет на льоду».
Нові опери написали Г.Майборода («Мілана», «Ярослав Мудрий»), Ю.Мейтус («Украдене щастя»), В.Кирейко («Лісова пісня»). Блискуче сузір'я українських оперних співаків склали Д.Гнатюк, А.Солов'яненко, Є.Мірошниченко, Д.Петриненко, А.Мокренко. Українська культура немислима без народних пісень, яких ним створено 200 тис. Пісні І.Шамо, О.Білаша, В.Івасюка, П.Майбороди поповнили цю скарбницю. Творили академічний народний хор ім. Г.Верьовки, заслужені капели «Думка», бандуристів та ін. високопрофесійні мистецькі групи.
Король-старий
УКРАЇНА В ПОВОЄННІ РОКИ (1945—1955 рр.)
ЗДОБУТКИ І ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ. Культурне життя тих років в Україні було невід'ємною частиною післявоєнного відродження. У важкому стані опинилися заклади освіти, особливо у сільських районах.
Тому в Україні розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними силами. Крім того, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. На кінець 50-х років в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл — у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. В той же час дедалі більше відчувалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Так, «Історія СРСР» у школі починалася по суті історією Російської імперії, яка переходила в історію СРСР, а попередній період був історією ряду народностей, що складали СРСР. Лише у 30% шкіл навчання проводилось українською мовою.
Незадовільно здійснювалася підготовка технічних кадрів із середньою спеціальною та вищою освітою. Для розв'язання цієї проблеми відновлювалась мережа відповідних навчальних закладів, які забезпечувалися промисловістю необхідним приладдям та обладнанням.
Знову почали діяти Київський, Харківський, Одеський та інші державні університети, яким надавали допомогу вузи республік СРСР. У роботі наших вузів безпосередню участь брали відомі вчені і викладачі з Росії. Зокрема, у Львівському політехнічному інституті читали лекції 17 докторів і кандидатів наук, у Дніпропетровському—11. За рішенням РНК СРСР у розпорядження Управління у справах вищої школи України у перший післявоєнний рік було направлено 30 кандидатів наук. Після закінчення воєнних дій в Україну приїхали також понад 6 тис. фахівців з різних галузей народного господарства.
Уже через три роки було відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почали вестися розробки і дослідження в таких галузях науки, як атомна та теоретична фізика, металофізика та ін. Проте в обстановці нового витка репресій, пошуків «безрідних космополітів» у наукових колективах склалася напружена обстановка. Наслідки «керівництва» по-ждановськи в Україні виявилися у прийнятті в серпні 1947 р. постанови ЦК КЩб)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Безпідставній критиці в ній були піддані праці, видані у передвоєнні і воєнні роки; «Короткий курс історії України» за редакцією С Білоусов, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова, «Нариси історії України» за редакцією К. Гуслистого, Ф. Ястребова. Особливо дісталося першому тому «Історії України» за редакцією М. Петровського, як такому, що не забезпечив «боротьби з проявами буржуазного націоналізму в історичній науці».
Після сесії ВАСГНІЛу (серпень 1948 p.), яка довершила розгром «реакційної теорії менделізму-морганізму», жертвами «лисенківщини» стали в Україні академік АН УРСР М. Гришко, завідуючий кафедрою дарвінізму професор С. Гершензон (Київський університет), завідуючий кафедрою дарвінізму і генетики професор І. Поляков (Харківський університет), професор Л. Делоне з Харківського сільськогосподарського інституту та ін. Був розкритикований підручник для вузів «Курс генетики» М. Гришка і Л. Делоне.
Прийнята влітку 1946 р. постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград» в Україні мала своїм продовженням відповідні постанови ЦК КПб)У: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури» (24 серпня 1946 p.), «Про журнал сатири і гумору «Перець» (19 вересня 1946 p.), «Про журнал «Вітчизна» (1 жовтня 1946 р.), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (20 жовтня 1946 р.) та ряд інших.
У цих документах допускалися суб'єктивні оцінки і перекручення при аналізі загального стану літератури і мистецтва.
Ідеологічна ситуація в Україні погіршилася після того, як ЦК КПб)У знову очолив Л. Каганович. У пресі з'явилися статті, які вихваляли роль Кагановича в розгромі «хвильовизму» в Україні. А сам він у цей час безпідставно звинувачував у буржуазному націоналізмі відомих майстрів літератури П. Панча (за роман «Гомоніла Україна»), А. Малишка Д. Косарика, С Крижанівського, І. Неходу, В. Бичка, М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка та ін. Ганебному шельмуванню був підданий кіносценарій О. Довженка «Україна в огні».
І все ж у цих важких умовах українська література поповнилася рядом творів, які здобули визнання. Це, зокрема, праця «Шевченко і Чернишевський» П. Тичини, збірка поезій «Троянди і виноград» М. Рильського, а також вірш «Любіть Україну» В. Сосюри, за який автора «проробили» у пресі, проте не заарештували.
Значним досягненням української прози став цикл романів «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль» М. Стельмаха, «Хазяї» С. Скляренка, «Лейтенанти» О. Копиленка та ін.
Різноманітністю композиційних рішень позначені твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка, М. Дерегуса та ін., Тема минулої війни була домінуючою у творчості художників. Характерні в цьому плані «Бабин Яр» В. Овчинникова, «Ми ще повернемося» Л. Мучника, «Визволителі Києва» С Бесєдіна.
Зростала популярність нашого театрального мистецтва, В 50-х роках в Україні діяло близько 70 професійних театрів. Постійне захоплення викликав талант майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г, Юри та ін. Сприяли відродженню нашого музичного мистецтва гастролі в Україні І. Козловського, В. Давидової та ін.
В Україні працювали три кіностудії художніх фільмів — Київська, Одеська та Ялтинська.
Популярними стали кінокартини «Сільська вчителька», «Педагогічна поема», «Весна на Зарічній вулиці» та ін. У 1950 р. на екрани вийшов фільм-шедевр відомого кінорежисера І. Савченка «Тарас "Шевченко», роль поета в якому виконав С. Бондарчук. На початок 1946 р. понад 100 кіножурналів «Радянська Україна» випустила Українська студія кінохроніки.
Активізація культурного життя сприяла пожвавленню художньої самодіяльності.
Маючи незаперечні досягнення, українська культура повоєнного часу зазнала на собі і руйнівного впливу сталінщини, що призводило до суб'єктивізму в зображенні життя українського народу важких відбудовних років.
СПРОБА ЗДІЙСНЕННЯ НОВОЇ ПОЛІТИКИ (середина 50-х — перша половина 60-х pp.)
СУПЕРЕЧЛИВИЙ ХАРАКТЕР КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ. Суспільно-економічні процеси того періоду вимагали удосконалення народної освіти. У другій половині 50-х років почалася організація шкіл нового типу, шкіл-інтернатів. Уже в 1958 р. в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл — у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. На середину 60-х років у республіці було 533 школи-інтернати, в яких навчалося понад 200 тис. учнів.
У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про народну освіту. За основу було взято принцип поєднання загальноосвітнього і політичного навчання. Проте реформа на засадах політехнізації йшла повільно, недостатнім був індивідуальний підхід до виховання учнів, який обстоювали В. Сухомлинський та інші педагоги.
Недооцінювалося питання активізації учбового процесу шляхом ознайомлення учнів з величезним книжковим фондом СРСР і, зокрема, України. В 1950 р. в СРСР було видано 43100 назв книжок, з них російською мовою 30 489 назви (71%), а мовами неросійських народів, які становили майже 50% всього населення СРСР, вийшло всього 29% назв. У тиражах видавництв республіки відсоток української книжки впав з 80 в 1950 р. до 66 в 1963 р. А тим часом невпинно зростала кількість спеціалістів. Досить сказати, що в I960' р. в народному господарстві республіки працювало понад 500 тис. фахівців з вищою освітою, або в 2,5 рази більше, ніж у 1910 р. В цей же період в Україні діяли 595 середніх спеціальних навчальних закладів, у яких навчалося 398 тис. учнів.
Певні позитивні зміни сталися і в розвитку української науки. Чисельність учених у 1958—1965 pp. зросла з 37 до 94 тис. чоловік. Як і раніше, головним науковим закладом України була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входили 36 науково-дослідних інститутів і 19 інших наукових установ. Основна увага вчених зосереджувалася на фундаментальних проблемах, які визначали перспективи науки. Багато було зроблено для розвитку ракетної техніки, космонавтики.
У 1964 р. в Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР , було споруджено один з найбільших у світі прискорювач електронів. Розвивалася кібернетика, одним з основоположників якої в Україні був академік В. Глушков. Розширювалися зв’язки з вченими інших республік.
В галузі суспільних наук після XX з'їзду КПРС теж відбулися позитивні зміни. Відкрився, хоч і ненадовго, доступ до нових архівних матеріалів. Вийшли з друку двотомні «Історія Української РСР» та «Історія української літератури». З'явилися нові наукові журнали: «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Проте керівництво АН УРСР на чолі з Б. Патоном (обіймає цю посаду з 1962 р. по сьогоднішній день) намагалося в першу чергу догоджати партійній владі і не виступило проти згубної політики меліорації земель, створення штучних водосховищ. Пасивну позицію потурання зайняла майже вся інтелігенція України (за винятком О. Гончара та деяких інших митців) і стосовно знищення унікальних історичних пам'яток українського та інших народів. В результаті лише в Україні з 1955 по 1965 pp. було зруйновано понад 10 тис. православних церков, здебільшого унікальних пам'яток світової історії та культури. На початку 60-х pp. на догоду компартійним структурам була закрита Києво-Печерська лавра, яка не мала собі рівних серед історичних та архітектурних пам'яток світу. Сприяло цьому і керівництво Товариства пам'яток історії та культури УРСР на чолі з нинішнім академіком, а тоді заступником Голови Ради міністрів УРСР П. Троньком, який ніші виступає за написання творів про знищені пам'ятки історії. Підтримував згубну антидухоану політику, як це не дивно, і тодішній Предстоятель Української православної церкви митрополит Філарет. (У 1992 р. він разом з колишнім президентом України Л. Кравчуком домагався ліквідації Української автокефальної право славної церкви і створення натомість самозваного релігійного об'єднання УПЦ — Київський патріархат).
Неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі. В. Сосюра написав автобіографічну «Третю роту», поеми «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа». Творчим здобутком М. Стельмаха став роман «Хліб і сіль» та ін. Помітний слід залишив роман Григорія Тютюнника «Вир». В ті роки писав свій «Собор» О. Гончар, який був потім підданий різкій кришці. Плідно творили в ті роки П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та ін. З'явились і нові імена Є. Гуцала, І. Драча, Л. Костенко, Є. Сверстюка, В. Симоненка та ін. Вони входили до плеяди «шістдесятників» — людей нового політичного і творчого мислення. Навесні 1963 р. ідеолог ЦК КПУ А. Скаба нищівно розгромив творчість таких літературознавців як Є. Сверстюк, ї. Світличний, І. Дзюба. Не відставав від Скаби і ще один ідеолог — В. Маланчук.
На захист рідної мови виступив поет В.Стус. Активно включилися до творчої діяльності репресовані раніше діячі літератури І. Багмут, О. Ковінька, 3. Тулуб, Є. Шабліовський та ін.
Але передовій частині українського письменства працювалося все важче. Закінчувалася хрущовська «відлига». Уже з 1963 р. ЦК КПУ на республіканській наряді творчої інтелігенції засудив «формалістичні . викрутаси» у творчості М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко та ін. І все ж «шістдесятники» сприяли консолідації здорових сил суспільства.
Досить суперечливо розвивалося в ті роки і мистецьке життя. Певний імпульс до його розвитку дала постанова ЦК КПРС від 28 травня 1958 p., яка знімала безпідставні звинувачення з опери В. Мураделі «Велика дружба» та з опер українських композиторів К. Данькевича «Богдан Хмельницький» і Г. Жуковського «Від щирого серця». Постанова ЦК КПУ від 24 червня 1958 р. зняла необґрунтовані звинувачення з українських композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського, Г. Таранова та ін. Таке потепління сприяло творчості А. Кос-Анатольського, П. Майбороди, Ю. Мейтуса, А. Штогаренка та ін. композиторів.
У 50-х роках в Україні діяло близько 70 професійних театрів. Кращі традиції театрального мистецтва продовжували О. Кусенко, П. Куманченко, Б. Ступка, Ф. Верещагін і представники старшого покоління — А. Бучма, Є. Пономаренко, Н. Ужвій, Ю. Шумський та ін. Протягом 1958—1965 pp. чисельність театрів в Україні зменшилася до 61, але кількість глядачів за цей час зросла із 14,3 до 15,5 млн. на рік. Проте переважна більшість населення була позбавлена можливості спілкування з майстрами сцени.
Водночас набувало популярності українське кіномистецтво. Широкий відгук мали фільми Київської, Одеської та Ялтинської кіностудій. Сучасникам запам'яталися «Третій удар» І. Савченка, «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Сон» В. Денисенка та ін. відомі стрічки.
Образотворче мистецтво було представлене творчістю М. Дерегуса, К. Трохкмеика, О. Шовкуненка, Т. Яблонської, а також молодих митців В. Бородая, К. Клокова, О. Лопухова та ін, В той же час через несприйняття М. Хрущовим творчості художників-авангардистів в Україні постраждали (зокрема, за виготовлення в Київському університеті вітражу на шевченківську тематику) А. Горська, П. Заливаха, Г. Севрук та ін.
Отже, після XX з'їзду КПРС значно розширилися творчі обрії діячів культури України, але поступово цей процес уповільнилася внаслідок антидемократичних тенденцій, які виявилися уже при М. Хрущові і значно посилилися в роки застою
НАРОСТАННЯ КРИ30ВИХ ЯВИЩ У СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ І ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ (друга половина 60-х — середина 80-х pp.)
Саме на період перебування при владі В. Щербицького, п це понад 17 років, припадає посилення боротьби з українським націоналізмом, який нібито розцвів у роки правління II. Шелеста. В 1972 p., як і перед тим у 1965 p., були здійснені масові арешти української інтелігенції — носіїв національної самосвідомості. Початок цієї політики В. Щербицького започаткувала стаття в № 4 журналу «Комуніст України» за 1973 р. під назвою «Про серйозні недоліки і помилки однієї книги», в якій розгромній, але слабко аргументованій критиці було піддано книгу П. Шелеста «Україно наша Радянська», виданій у 1970 р. Автора звинуватили в тому, що він «ідеалізує українське козацтво і Запорозьку Січ», ігнорує роль Росії в нашій історії, не дає належної оцінки возз'єднанню України з Росією — «цій видатній історичній події» та ін. Водночас гострій критиці були піддані книги Р. Іваничука, С. Плачинди, І. Білика, для яких «характерна ідеалізація патріархальщини» та ін. Безпідставно були заарештовані брати М. Горинь та Б. Горинь, О. Заливаха, С. Караванський, М. Масютко та інші правозахисники, які намагалися боротися з порушеннями прав людини. Мужньо виступали проти сил реакції І. Дзюба, В, Стус, В. Чорновіл та ін.
Посилювався ідеологічний наступ на весь народ. У національних відносинах пропагувалося злиття націй. Проводилась русифікаторська політика. Заборонялося вживання слів «український», «козацький» та ін.
Таким чином, у 60-х—першій половині 80-х років суспільно-політичне життя України розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боку —наступ партапарату, його ідеології, з іншого — зростання національної самосвідомості. І все це відбувалося на тлі наростання кризових явищ у народному господарстві, подальшого розшарування суспільства, що в майбутньому привело до ще більшого ускладнення нашого життя.
СУПЕРЕЧЛИВИЙ РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ. У ці роки розвиток культурного життя в Україні теж носив суперечливий характер. Щорічно відкривалися нові школи, зростала кількість учителів і в той же час у зв'язку із зниженням росту населення зменшувалася кількість дітей шкільного віку. Зокрема, з 1965 по 1980 р. чисельність учнів загальноосвітньої школи знизилася з 7,4 млн. чоловік до 6,6 млн. чоловік. До того ж все менше ставало шкіл з українською мовою навчання. А в деяких великих містах, особливо Донецького регіону, вони зовсім;зникли. Тривогу за стан рідної мови викликав і той факт, що починаючи з 1964/1965 учбового року, у- старших класах на російську літературу стали відводити 300, а на українську—175 годин. (До цього було відповідно по 345 годин). Тобто, офіційна влада стимулювала процес русифікації української школи. Давався взнаки за всіх досягнень педагогічної науки і догматизм, який ще мав міцні позиції. І все ж, всупереч офіційній бюрократії, вчителі-новатори В. Сухомлинський, М. Щетинін, В. Шаталов та інші дедалі удосконалювали навчальну методику.
В системі профтехучилищ чисельність щорічного випуску кваліфікованих робітників подвоїлася. Одночасно професійно-технічне навчання поступово переводилося на базу середньої освіти. За 1965—1985 pp. збільшилася кількість фахівців з вищою освітою — з 0,9 млн. до 2,7 млн. чоловік. При цьому вища і середня спеціальна школа часто не враховували потреб нових галузей науки і техніки. Спроба реформування вищої і середньої спеціальної освіти в 1984 р. не принесла належної віддачі, оскільки не зачепила питань демократизації шкільної справи.
Певних успіхів досягла українська наука. В Інституті теоретичної фізики АН УРСР діяла школа математичної фізики на чолі з М. Боголюбовим. Розвиток кібернетики в ці роки нероздільний з ім'ям В. Глушкова. Значних успіхів домоглися науковці Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР на чолі з І. Францевичем. Проте в розвитку точних наук були і нерозв'язні проблеми, в першу чергу з вини керівництва України. Вчені Інституту теоретичної фізики АН УРСР так і не змогли досягти міжнародного рівня обміну результатами досліджень. Часто наукові відкриття не доходили до виробників (керівництво АН не змогло відстояти думку, що місце будівництва Чорнобильської АЕС вибрано неправильно, що реактори академіків А. Александрова і М. .Доллежаля недосконалі за конструкцією).
Відсутність об'єктивних досліджень була притаманна і суспільствознавцям, особливо історикам, які більше займалися коментуванням рішень вищих партійних інстанцій і вихвалянням «радянського способу життя». Але і тоді були історики, які без компромісів із владою творили історичну науку. Це, зокрема, М. Брайчевський (праця «Возз'єднання чи приєднання?»), О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира. Були свої вчені-подвижники, скажімо, Є. Пронюк, і в тогочасній філософії, хоча в цілому вона теж прославляла режим брехні і насильства. На науках гуманітарного профілю негативно позначилася не тільки заідеологізованість учених, а й тенденцій до технізації всієї академічної системи, і : В українській літературі тих років червоною ниткою проходили теми жовтневої революції і Великої Вітчизняної війни. Водночас з'явилися і неординарні твори. Поміж них— романи «Собор» (писався в 1963—1967 pp.) і «Циклон» О. Гончара, «Дума про тебе» М. Стельмаха, проза Ю. Муш-кетика, А. Дімарова, Л. Дмитерка. Є. Гуцала, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка та ін. Знайшла своїх читачів і поезія В. Стуса, Л. Костенко, критичні праці І. Дзюби, І Світличного, Є. Сверстюка. Звичайно, слово правди стало причиною обструкції письменників з боку офіційної влади. Одним з перших став жертвою О. Гончар за свій роман «Собор», в якому він передбачав роки застою і їх страшні наслідки. Така ж доля спіткала роман І. Білика «Меч Лрея» та ін.
Своїми акціями проти творчої інтелігенції ідеологічний апарат завдав великої шкоди розвитку творчої думки в Україні. Із Спілки письменників були виключені І. Дзюба, Г. Кочур, М. Лукаш та деякі інші письменники і поети, за гратами опинилися відомий фантаст О. Бердник, авторитетний у літературних колах І. Світличний, автор багатьох віршів, статей і виданої у «самвидаві» праці «Собор у риштованні» Є. Сверстюк та ін.
Виникли проблеми і в розвитку мистецтва. Кількість театрів зросла в УРСР за 1965—1985 pp. з 61 до 89. У ті часи популярною була класика у виконанні Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Дальського, В. Добровольського, співаків Д. Гнатюка, А. Солов'яненка та ін. Проте на сцені були суворо заборонені п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав свою національну особливість. З нього за роки застою все більше витіснялась українська мова. Наприклад, із семи ТЮГів лише львівський був українським.
У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода, В. Губаренко, П. Майборода, І. Шамо. С. Сабодаш та ін. Але стало помітним і зникнення інтересу до національної музики. Та все ж її традиції намагалися зберегти Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «Думка», заборонений в 1971 р. етнографічний ансамбль «Гомін» на чолі з Л. Яшенком та інші музичні колективи.
В образотворчому мистецтві того часу занадто багато місця займали образ Леніна, тема народу-творця. Тут відомими стали твори М. Божія, М. Дерегуса, В. Касіяна, С. Шипка та ін. Але були і художники-новатори, твори яких просто знищували. Така доля спіткала композицію скульптурних рельєфів «Стіна пам'яті» художників А. Рибачука і В. Мельниченка на Байковій горі в Києві. Постійно шельмували художника, скульптора та етнографа І. Гончара, На музей якого досі не знайшлося коштів.
У 70-х роках схвалення глядачів отримали такі визначні твори нашої кінематографії, як фільми «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати, йшли солдати...» режисера Л. Бикова, «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вавілон — XX» І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети кінотворців «Женці» та «Високий перевал» В. Денисенка та ін.
Набувало поширення започатковане О. Довженком поетичне кіно. З'явилися фільми за сценаріями І. Драча та Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала» та ін. В той же час зазнали гонінь С. Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Миколайчук. Надзвичайно важкі умови для праці створили Л. Бикову. Вкрай негативно партноменклатура зустріла фільм «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка.
Звичайно, ідеологічний натиск згубно впливав на кіномистецтво, призводив до появи старих, слабких фільмів.
Отже, були в роки застою досягнення на творчій ниві, були і збочення, деформації як наслідок негативних сторін життя нашого суспільства тих років.
Мирончук-МАУП
Розділ 16. УКРАЇНА В ПОВОЄННІ РОКИ. КРИЗА ТОТАЛІТАРИЗМУ