2.4.Органи місцевої (регіональної) влади і управління
Система місцевих (регіональних) органів виконавчої влади визначається територіальним устроєм країни згідно з яким адміністративно – територіальний поділ України такий: Автономна Республіка Крим, адміністративні області (24), адміністративні райони (близько 490), міста, райони у містах, селища і села.
Місцеві державні адміністрації виконують повноваження державної влади та делеговані їм виконавчі функції відповідних рад (обласних і районних) через створені управління, відділи та інші структурні підрозділи (рис. 2.2).
Отже, МДА діють за принципами субординації, відповідальності перед Президентом, Кабінетом Міністрів, підзвітності й підконтрольності органам виконавчої влади вищого рівня, а також районним та обласним радам у межах чинного законодавства.
Глави адміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів на термін повноважень Президента. Вони одноосібно приймають рішення шляхом розпоряджень і несуть за них відповідальність згідно діючого законодавства.
До основних функцій місцевих державних адміністрацій відносно регулювання економічних відносин і соціально-економічного розвитку регіонів належать:
розробка прогнозів і програм соціально-економічного розвитку регіонів;
бюджетна діяльність;
забезпечення об’єктів комунальної власності;
забезпечення раціонального використання землі, природних ресурсів, охорони, навколишнього природного середовища;
упорядкування та стимулювання малого і середнього бізнесу;
соціальний захист населення;
розв’язання проблем зайнятості населення;
ряд інших проблем.
Рис. 2.2. Структурна схема органів місцевої (регіональної) влади і управління
Тема 3. Соціально – економічні цілі дре
3.1. Піраміда цілей. Вища (основна) ціль. 3.2. Група головних цілей. 3.3. Практично орієнтовані (макроекономічні, прикладні) цілі. 3.4. Взаємозв’язок та протиріччя цілей.
3.1. Піраміда цілей. Вища (основна) ціль
Ціль – це бажаний результат діяльності, який досягається у межах деякого інтервалу часу і який має певну корисність.
Основною рисою сучасної економічної ринкової системи є багатогранність цільових установок соціально-економічного розвитку та державного регулювання.
Складні та протиречиві взаємовідносини цілей соціально-економічного розвитку, їх взаємопереплітіння, заставляють державні регулюючі органи розробляти та здійснювати цілі не окремо, а тільки в ув’язці одна з одною.
У багатьох наукових та учбових публікаціях перелік (набір) цільових установок, які стоять перед органами влади при регулюванні економічних відносин наводиться у вигляді піраміди цілей, котрі знаходяться між собою в певній субординації.
Виділяють вищу (основну) ціль розвитку (ціль першого рівня), потім групу головних цілей (цілей другого рівня) і групу практично орієнтованих (макроекономічних) цілей третього рівня. При цьому мається на увазі така методологічна деталь: співвідношення різних задач знаходиться у діалектичному взаємозв’язку, тобто досягнення цілі, яка нижче за рівнем, є засіб для виконання цілі більш вищого рівня.
На глобальному рівні у якості вищої (основної) цілі розвитку економіки виділяють досягнення максимального добробуту всього суспільства. Однак, говорячи про добробут, важко конкретно (у кількісному аспекті) сформулювати цю ціль. Вона в значній мірі має умовний та відносний характер.
В економічній дійсності ця ціль проявляється як прагнення до максимального росту ВВП. Але на практиці орієнтація на це недостатньо надійна, бо показник ВВП не у всьому точно відображає рівень та якість життя, потребує врахування досить великої кількості додаткових обставин (інакше використання даного показника може дати викривлений щодо справжнього становища результат).
В певній мірі добробут населення відображують показники рівня життя населення. Під рівнем життя прийнято розуміти ступінь задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини, які забезпечує сукупність матеріальних та соціальних умов життя.
В узагальненому вигляді основними елементами рівня життя є :
рівень та структура споживання матеріальних благ (продуктів харчування та непродовольчих товарів );
рівень забезпеченості житлом;
рівень споживання послуг закладів сфери обслуговування (охорони здоров’я, освіти, культури, соціального забезпечення тощо).
Рівень споживання матеріальних благ включає: регулярність харчування (в калоріях, кількості білків, вітамінів); смакові якості; свіжість і чистота продуктів; якість одягу і можливість вибору; доступність придбання одягу.
Рівень забезпеченості житлом включає: площа і обладнання житла; зручність планування і благоустрій побуту; благоустрій населеного пункту.
Рівень споживання послуг побуту і соціальної сфери включає: розгалуженість підприємств побуту; якість та структура послуг; тривалість життя; рівень смертності; тривалість і важкість захворювань; фізичні і розумові здібності людей, їх самопочуття; тривалість і рівень освіти; ступінь оволодіння науковими знаннями; художній і моральний стан літератури; доступність бібліотек, телебачення, музеїв та інших закладів культури; соціальна рівність; гарантія зайнятості; забезпечення старості, тимчасової непрацездатності; допомога сім’ям з дітьми і відповідні показники допомоги, пенсій, дотацій, пільг, тривалість відпочинку, доступність різноманітних закладів відпочинку і спорту, туризму, екскурсій; самопочуття людей під час відпочинку і після нього тощо.
Система вартісних показників рівня життя складається з таких показників: ВВП на душу населення; частка товарів та послуг в структурі ВВП; грошові доходи на душу населення; середньомісячна заробітна плата одного працівника (номінальна і реальна); середній розмір місячних пенсій; реальні грошові доходи , індекс споживчих цін; мінімальна оплата праці , мінімальна пенсія , мінімальний споживчий бюджет, середній розмір грошових вкладів в банках, мінімальний нормативний “споживчий кошик” тощо.
Інтегральним показником не тільки рівня життя, а і економіки в цілому, є індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП):
І рл = 1/S ( ∑ Іхі )
де, І набуває значення від 1 до 5;
І рл - індекс розвитку людини;
І х1 - індекс очікуваної тривалості життя при народженні;
І х2 - індекс рівня освіти;
І х3 - індекс рівня бідності;
І х4 - індекс рівня безробіття;
І х5 - індекс реального ВВП на душу населення.
В системі показників рівня життя важливим індикатором добробуту населення є його доходи. Доходи населення - це сукупність грошових і натуральних засобів, одержаних або вироблених домашнім господарством за відповідний проміжок часу.
Розрізняють грошові і натуральні доходи населення .
Грошові доходи населення - всі надходження грошових засобів у вигляді зарплати, пенсії, стипендії, різноманітні виплати, доходи від власності у вигляді процентів , ренти, надходження грошей від продажу акцій, цінних паперів, нерухомості, тварин, сільськогосподарської продукції, різних виробів (включаючи продаж на неофіційному ринку), оплата наданих послуг та інші.
Натуральні доходи населення – всі надходження сільськогосподарської продукції, різноманітних виробів, послуг та іншої продукції в натуральній формі, одержаних з присадибних ділянок, домашнього господарства, самозаготовки дарів природи, призначених для особистого, сімейного споживання. Також це можуть бути автомобілі, дачі, меблі і т.д.
Розрізняють також номінальні і реальні доходи.
Номінальні доходи характеризують рівень грошових доходів без врахування податків і цін.
Використовувані доходи – це номінальні доходи за вирахуванням податків та інших обов’язкових платежів, тобто засоби , які використовує населення на споживання і заощадження .
Реальний використовуваний дохід розраховується з врахуванням індексів цін, тарифів і являє собою реальну купівельну спроможність, тобто це кількість товарів та послуг , які можна придбати на фактично отримані гроші.
При регулюванні доходів має враховуватись принцип нерівності формування й розподілу доходів у суспільстві. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою свідчить, що цей принцип є відносно стабільним – економічне піднесення в будь-якій країні збільшує її доходи в цілому, але не веде до суттєвих змін тієї частки сукупного доходу, яку одержують конкретні групи населення чи категорії сімей.
Причинами нерівності утворення й розподілу доходів є: різниця у фізичних і розумових здібностях людей, в їхній освіті та професійної підготовки, у складі сімей, у наявності власності (житло, земля, виробниче устаткування, акції тощо).
На думку західних вчених і фахівців, саме нерівність доходів членів суспільства стимулює виробництво, створює передумови для піднесення економіки, збільшення доходів кожної сім’ї, тобто є шляхом до індивідуальної свободи, до гартування підприємницького духу. В ім’я збільшення доходів суспільство розвиває продуктивні сили, оновлює технологію виробництва, штовхає вперед науку, винаходить нові товари і послуги. Ясна річ, що це справедливо лише до певної межі. Занадто велика різниця в доходах є причиною соціального напруження і можливого соціального збурення в суспільстві.