Тема 8. Макроекономічне планування

8.1. Сутність та функції макроекономічного планування. 8.2. Основні форми державного планування. 8.3. Методологія (принципи та методи) макроекономічного планування. 8.4. Система показників макроекономічних планів. 8.5. Державна програма економічного і соціального розвитку України як форма макроекономічного планування.

8.1. Сутність та функції макроекономічного планування

Макроекономічне планування як складова механізму ДРЄ широко використовується в економічно розвинутих країнах з метою:

• соціально-економічної стабілізації;

• формування макропропорцій;

• забезпечення динамічного розвитку економіки.

У загальному розумінні план - це сукупність обґрунтувань цілей і способів їх досягнення. Процес розроблення плану називається плануванням. Такі універсальні визначення можна застосувати до будь-якої свідомої діяльності.

Особливість макроекономічного планування полягає в тому, що його об'єктом є національна економіка, а суб'єктом - держава.

Отже макроекономічне планування - це особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних і оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей.

Це розробка моделі досягнення бажаного й очікуваного стану національної економіки за умови одночасного визначення шляхів, способів, засобів і термінів забезпечення цього стану та кінцевих результатів (показників).

Виходячи з цих визначень основні функції макроекономічного планування полягають у наступному:

• визначення цілей й пріоритетів розвитку національної економіки;

• забезпечення найефективнішого способу досягнення поставленої цілі (найоптимальнішого варіанта розвитку економіки);

• координація економічної діяльності суб'єктів економіки (забезпечення інформацією, стимулювання, організація тощо);

• узгодження економічних інтересів суб'єктів господарювання.

8.2. Основні форми державного планування

3 погляду обов'язковості виконання суб'єктами господарювання планових завдань розрізняють дві основні форми державного планування: директивне й індикативне.

Директивне планування це спосіб управління економікою країни за допомогою розробки обов’язкових для виконання завдань щодо виробництва і розподілу продукції та послуг.

Директивний план має силу закону, адресний та обов’язковий для виконання характер. У разі директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. Воно використовувалось в СРСР і соціалістичних країнах з метою прямого впливу держави на всі ланки оргструктури економіки.

Перший народногосподарський план, який відомий як план ГОЕЛРО (Державний план електрифікації Росії), був розроблений у 1920-1921рр. Цей план являв собою широкомасштабну для того часу спробу комплексної розробки системи заходів щодо різкого збільшення виробництва та застосування електроенергії. Основним завданням, як відзначалося в пояснювальній записці, - було «наиболее полное и совершенное использование имеющихся в распоряжении средств труда и рабочей силы для удовлетворения насущных нужд населення».

Протягом ряду років народногосподарські річні плани розроблялися на основі перспективного плану ГОЕЛРО, розрахованого на 10-15 років. Однак практика показала, що поряд з довгостроковими перспективними планами для ефективної реалізації завдань господарського будівництва необхідні й середньострокові - п’ятирічні плани розвитку народного господарства. Перший такий план був розроблений на 1923-1928рр. Відтоді п'ятирічні плани стали основною ланкою перспективного планування розвитку народного господарства, головною формою цілеспрямованого впливу на реконструкцію суспільного виробництва СРСР та його найважливіших галузей. У роки першої п'ятирічки спочатку на передових, а потім на усіх підприємствах стали розробляться техпромфінплани, у яких відображалися найбільш важливі кількісні та якісні завдання, заходи з реконструкції виробництва, освоєння нової техніки.

За директивного планування товаровиробнику визначають скільки і якої продукції необхідно виробляти й за якою ціною поставляти. Цьому процесу відповідає адекватна система постачання ресурсами.

Здається, на перший погляд, така система відносин між державою й товаровиробником є сприятливою для обох і може забезпечити повну збалансованість народного господарства. Але 70-річна практика господарювання за єдиним директивним планом довела неспроможність реалізувати це завдання.

Структура суспільних потреб визначалася центральними плановими органами. Однак, оскільки деталізувати й передбачити зміну суспільних потреб у таких масштабах принципово неможливо, ці органи керувалися переважно завданням задоволення мінімальних потреб.

Серед недоліків централізованого директивного планування можна також відмітити такі:

по-перше, жорсткий директивний план обмежує товаровиробників у пошуках варіантів освоєння нових видів продукції й ліквідує стимули саморозвитку;

по-друге, для збалансованого розвитку народного господарства через план необхідно розрахувати не тільки прямі, але й непрямі витрати на одиницю продукції. Якщо ж номенклатура продукції перевищує десятки мільйонів найменувань, то здійснити такі розрахунки неможливо. І хоча була розроблена модель міжгалузевого балансу, у практиці роботи центральних органів планування її використовували тільки на рівні аналітичних і попередніх розрахунків. Тому не розраховували й не пов'язували однієї тисячної частини того, що виробляли. З врахуванням цього механізм централізованого директивного планування перетворився у механізм відтворення диспропорцій.

Загалом кажучи, директивній системі планування, як і кожній іншій, властиві свої переваги і недоліки (табл. 8.1).

Однак, не дивлячись на ці та інші недоліки системи директивного планування, необхідно зазначити, що в період індустріалізації і масового тиражування машинних технологій вона дозволила добитися багаторазового збільшення суспільного виробництва і продуктивності праці (нехай навіть і при марнотратному використанні природних і трудових ресурсів).

Радянський досвід вивчався і використовувався зарубіжними економістами, дозволяючи уникнути багатьох помилок при створенні національних систем макропланування. Має зміст і подальше використання конкретних досягнень планування в СРСР, які в тій чи іншій формі були адаптовані в управлінській практиці Японії, Франції та інших країнах.

Індикативна форма планування виникла в період економічної кризи

1929-1933р.р., коли ринковий механізм почав втрачати здатність утримувати процеси відтворення в раціональних пропорціях і забезпечувати стабільний, збалансований розвиток економіки. Цей термін вперше з'явився в дослідженні К. Лапдаура «Теорія національного економічного планування» (1944).

У загальному розумінні індикативне планування - це сукупність процедур узгодження (координації) економічних процесів за рівноправності всіх учасників. За своїм змістом цей процес подібний до процесу консультування, в якому основними функціями є інформування, орієнтація і стимулювання. На відміну від директивного планування, індикативне планування є рівноправною взаємодією суб'єктів господарювання, з їх безпосереднім залученням у процес управління економікою за пріоритету державних інтересів.

Провідні економісти зазвичай розглядають індикативне планування як процес формування системи параметрів (індикаторів), що характеризують стан і розвиток економіки країни та відповідають державній соціально-економічній політиці, і розроблення заходів державного впливу на соціальні та економічні процеси з метою досягнення вказаних індикаторів.

Сутність індикативного планування полягає в тому, що уряд впливає на соціально-економічний розвиток не шляхом затвердження товаровиробникові директивних, обов'язкових для виконання завдань, а за допомогою координації діяльності та забезпечення інформацією.

Індикативний план - це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави, що передбачає створення таких умов функціонування суб'єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань. Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних (табл.8.2):

по-перше, індикативний план є комплексом рекомендацій, які не мають обов'язкового характеру;

по-друге, показники плану призначено для інформування суб'єктів господарювання про цілі, пріоритети та напрями держави;

по-третє, мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку;

по-четверте, реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів.

Проте, рекомендаційний характер індикативних планів не означає, що суб'єкти господарювання можуть ігнорувати його цілі, пріоритети та систему заходів.

Таблиця 8.1.