1.3.Суб’єкти та об’єкти державного регулювання економіки

У вітчизняній економічній літературі суб’єкти державного регулювання економіки поділяють на державні (суб’єкти виконання), недержавні (суб’єкти впливу), а також виділяють ще такі суб’єкти, котрі мають наддержавний (над національний) характер.

До державних суб’єктів відносять державу, включаючи регіональні і місцеві інституційні утворення, які наділені економічною та політичною владою (законодавчі, виконавчі, судові органи всіх рівнів). Влада держави повинна використовуватися для узгодження економічних інтересів різних груп виробників і країни, спрямування їх трудової активності на досягнення відповідних цілей.

До недержавних суб’єктів відносять різні громадські, політичні, релігійні, культурні об’єднання, які виражають інтереси відповідних прошарків і груп населення, а також засоби масової інформації, окремі особистості.

Характер дії державних і недержавних суб’єктів надто відмінний. Держава наділена економічною і політичною владою. Спілки та об’єднання можуть опиратись лише на свій економічний потенціал, законодавчої влади в них немає.

Значну роль в економічній політиці відіграють такі недержавні суб’єкти як профспілки і спілки підприємців. Вона полягає в можливості потужного групового тиску на ті владні стуруктури, які визначають економічну політику і проводять її в життя. Інтереси приватного сектору економіки можуть не співпадати з цільовою орієнтацією держави, яка ставить основною метою своєї діяльності добробут всього суспільства. Тому між спілками підприємців і державою нерідко виникає відкрита боротьба за практичну реалізацію їх економічних інтересів.

Спілки підприємців (а частково і профспілки) мають певні переваги завдяки вмілим діям в сфері реклами, системі громадських зв’язків. Вони також мають і політичний вплив на вибори в органи державної влади, порою чинять тиск на членів парламенту, а іноді самі намагаються до представництва в ньому. Все це робиться задля впливу на економічну політику.

Тому державі необхідно постійно враховувати всю сукупність групових інтересів, яка існує в суспільстві.

В сучасних умовах ринку важливого значення набуло соціальне партнерство. У тристоронні співпраці держави, підприємців (роботодавців), профспілок (захисників найманих працівників) основні їхні функції мають такий вигляд.

Держава в особі парламенту та уряду розглядає законодавчі акти, забезпечує правове регулювання взаємовідносин між партнерами, встановлює, гарантує і контролює дотримання мінімальних норм у сфері праці і соціально-трудових відносин (умови оплати праці, відпочинку, соціального захисту населення).

Підприємці (роботодавці), захищаючи свої інтереси і права як власників засобів виробництва, у соціальному партнерстві вбачають можливість проведення погодженої технічної, економічної та соціальної політики, розвиток виробництва без різких потрясінь і руйнівних конфліктів. На них покладається основний тягар відповідальності за результати господарювання, забезпечення належних умов праці і соціального захисту трудівників.

Профспілки (як захисники й виразники інтересів найманих працівників) покликані виборювати й захищати соціальні, економічні й професійні права робітників і службовців, боротися за соціальну справедливість, сприяти створенню для людини належних умов праці й життя.

Співробітництво соціальних партнерів здійснюється у формі консультацій, переговорів, які в більшості випадків закінчуються укладанням тарифних угод і колективних договорів.

Соціальне партнерство грунтується на таких принципах:

• визначення неоднаковості інтересів різних соціальних груп, право кожної групи мати власні економічні інтереси, які можуть не збігатися з інтересами іншої групи;

• усвідомлення бажання сторін дійти до взаєморозуміння, погоджуватися на компроміси, співробітничати в ім’я соціального миру;

• надання можливостей брати участь у прийнятті рішень щодо управління господарством, у розподілі створеного продукту.

В сучасному світі виділився самостійний і незалежний від національних держав транснаціональний капітал, який почав відігравати важливу роль в державному регулюванні економіки в якості недержавного суб’єкта.

Транснаціональні корпорації (ТНК) контролюють до половини світового промислового виробництва, 63% зовнішньої торгівлі, приблизно 4/5 патентів та ліцензій на нову техніку, технології і “ноу-хау”. Під контролем ТНК знаходиться 90% світового ринку пшениці, кави, кукурудзи, лісоматеріалів, тютюну тощо, 85% міді та бокситів, 80% чаю і олова, 75% бананів, природного каучуку та сирої нафти.

Основою світової господарської системи є біля 500 ТНК, які зосередили велику владу. Економічна могутність великих ТНК, якщо її відобразити в показнику ВВП, дорівнює рівню середніх держав. Так, обсяги продаж американської корпорації «General Motors» перевищують ВВП таких країн, як Швеція, Австралія, Швейцарія разом узятих.

З позиції регулювання важливо відмітити, що закони вільного ринку не повністю функціонують в середині ТНК, де встановлюються внутрішні ціни, які визначаються не ринком, а стратегією корпорації.

Транснаціональний капітал своєю могутністю може звести на нівець спроби держави регулювати фінансові ринки і може при бажанні «обрушити» фінансові ринки практично будь-якої держави.

Серед суб’єктів економічної політики є інститути, які мають наддержавний (наднаціональний) характер. Їх функціонування пов’язане з системою міждержавних угод. Національні органи влади передають їм частину своїх управлінських функцій. Так виникає феномен наддержавної економічної політики. Найбільш яскравий приклад - діяльность Європейського союзу. Є також політичні і міжнародні організації, такі як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світова торгова організація. Ці організації ставлять певні умови, коли видають позички та кредити, і державам все більше доводиться рахуватися з наддержавними інститутами як в економічній, так і в політичній сферах.

Визначення об’єкту ДРЕ є складною теоретичною проблемою. Дослідження науковців і практична діяльність держави у цій сфері мають поки що фрагментарний, некомплексний характер. Це обумовлює різні визначення об’єктів державного діяння.

В одному з цих визначень під об’єктами ДРЕ розуміють всі соціально-економічні процеси, що відбуваються у національній економіці в цілому, а також на окремих її рівнях і в ланках, тобто це і макро-, і мікро- і мезоекономіка.

Згідно цього визначення об’єктам ДРЕ є національна економіка в цілому і всі її складові, а саме:

• економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення);

• соціально-економічні процеси (економічні цикли, інфляція, науково-технічний процес, екологія, кон'юнктура і т. д.);

• відносини (виробничі, фінансові, кредитні, зовнішньоекономічні, орендні тощо);

• ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.);

• блок соціальних проблем (зайнятість і доходи населення, підготовка і перепідготовка кадрів, соціальний захист тощо).

В іншому визначенні об’єктами ДРЕ вважаються сфери, галузі, регіони, а також ті умови, процеси та відносини, стан і функціонування яких не може належним чином забезпечувати ринковий механізм. У відповідності з цим визначенням об’єктами державного впливу є тільки ті, де ринковий механізм не взмозі забезпечити рішення проблем, які виникають, або не забезпечує взагалі.