9. Поняття і види строків позовної давності.

Позовна давність– це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Строк позовної давності – це проміжок часу, в межах якого може чи має бути поданий позов (обмежує дію суб’єктивних прав і обов’язків у часі). Він може продовжувати, змінювати або припиняти цивільні правовідносини. Позовні строки не можуть бути змінені угодою сторін.

Позов – це юридичний засіб захисту порушеного або оспорюваного суб’єктивного права. Формою вираження позову є позовна заява, яка подається в суд будь-якою заінтересованою особою в установленому законом порядку.

Позовна заява повинна містити:

1. назву суду, до якого подається заява;

2. точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також назву представника позивача, коли позовна заява подається представником;

3. зміст позовних вимог;

4. виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

5. зазначення доказів, що стверджують позов;

6. зазначення ціни позову;

7. підпис позивача або його представника з зазначенням часу подання заяви.

Строки, встановлені в законі або призначені судом, обчислюються роками, місяцями, днями або ж визначаються вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: загальний і скорочений (спеціальний). Загальний строк за позовом фізичної чи юридичної особи, право якої порушене, встановлюється в 3 роки.

Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1. про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2. про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3. про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності - про стягнення неустойки (штрафу, пені);

4. у зв’язку з недоліками проданого товару;

5. про розірвання договору дарування;

6. у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти;

7. про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Перебіг строку позовної давності зупиняється:

- якщо пред’явленню позову перешкоджає непереборна сила (повінь, землетрус);

- в силу встановленої законодавством відстрочки виконання зобов’язань (мораторій);

- якщо позивач або відповідач перебувають у складі Збройних сил України, переведених на воєнний стан.

Перебіг строку позовної давності зупиняється, якщо вказані обставини виникли або продовжували існувати в останні 6 місяців строку давності, а якщо цей строк менший 6 місяців – протягом строку давності. З дня припинення обставини, що була підставою для зупинення строку давності, перебіг строку давності продовжується. При цьому частина строку, що залишилася, продовжується до 6 місяців, а якщо строк позовної давності був меншим 6 місяців – до строку позовної давності.

За позовами про відшкодування шкоди, пов’язаної з ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті, перебіг строку давності зупиняється, крім загальних підстав, також зверненням потерпілого до відповідного органу з заявою про призначення пенсії або допомоги – до їх призначення або відмови в їх призначенні.

Перебіг строку позовної давності переривається пред’явленням позову в установленому порядку, а по спорах, в яких однією або обома сторонами є громадяни – також вчиненням зобов’язаною стороною дій, що свідчать про визнання боргу. Після перерву перебіг строку позовної давності починається спочатку (час, що минув до перерву, до нового строку не зараховується).

Закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові. Але вимога про захист порушеного права приймається до розгляду судом, господарським або третейським судом незалежно від закінчення строку позовної давності (стаття 267 ЦК). Пропущений строк позовної давності відновлюється судом за умови визнання ним поважною причини пропуску цього строку (хвороба, тривале закордонне відрядження тощо).

Вимоги, на які позовна давність не поширюється: вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, за винятками, передбаченими законом (для захисту честі і гідності громадян і юридичних осіб встановлений строк позовної давності в 1 рік); вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених в ощадний банк, та інші вимоги, передбачені законодавством.

6. Спадкування за законом і за заповітом.

Спадкове право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють порядок переходу прав та обов’язків померлого до інших осіб.

Спадкування – це перехід майнових і деяких особистих немайнових прав і обов’язків (спадщини) від померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) у встановленому законом порядку.

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, за винятком тих прав і обов’язків, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця (наприклад, право на відшкодування шкоди у зв’язку з каліцтвом). До спадщини входять і борги спадкодавця. Однак спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за борги спадкодавця лише в межах дійсної вартості успадкованого ним майна.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим – день вступу в законну силу рішення суду, або день оголошення його померлим, або день його ймовірної загибелі, встановлений судом.

Місцем відкриття спадщини визнається останнє місце постійного проживання спадкодавця (і особи без громадянства, яка проживала на території України), а якщо воно невідоме – місцезнаходження майна або його основної частини.

Підставою спадкування виступає заповіт або закон (стаття 1216 ЦК).

Спадкоємці – це живі на момент смерті спадкодавця особи, вказані у законі або в заповіті як правонаступники спадкодавця. Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи, держава. Громадяни і держава можуть бути спадкоємцями як за законом, так і за заповітом. Організація виступає як спадкоємець лише у випадку складення заповіту на її користь. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого переходить до держави.

Можливість громадянина успадковувати не залежить від його дієздатності. Проте не мають права стати спадкоємцями:

1. особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь із спадкоємців чи зробили замах на їх життя;

2. батьки після дітей, стосовно яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини;

3. батьки і повнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання покладених на них законом обов’язків щодо утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку.

Спадкування за заповітом має місце тоді, коли спадкодавець ще за свого життя розпорядився своїм майном таким чином, що після його смерті воно переходить до осіб, яких він вказав у заповіті. Заповідач може залишити все своє майно або його частину одній або кільком особам (включаючи і тих, які не входять до кола спадкоємців за законом), а також державі або окремим юридичним особам. На випадок смерті зазначеного в заповіті спадкоємця або відмови його від спадщини заповідач може визначити іншого спадкоємця (підпризначення спадкоємця). Заповідач може позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом. Заповідач вправі покласти на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого зобов’язання (заповідальний відказ) на користь однієї або кількох осіб (відказоодержувачів), які набувають права вимагати його виконання.

Заповіт – це односторонній правочин, на якій поширюються всі умови дійсності правочинів (дієздатність заповідача і т. ін.). Заповідач вправі в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, особисто склавши новий заповіт. Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі із зазначенням місця й часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і посвідчений нотаріусом, або посадовою особою, посвідчення якої прирівнюється до нотаріального. Якщо спадкодавець у зв’язку з фізичними вадами не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням він може бути підписаний іншою особою, крім тієї, на користь якої заповіт зроблений.

Виконання заповіту покладається на призначених у ньому спадкоємців, але заповідач може доручити виконання заповіту особі, зазначеній у заповіті (за її згодою), що не є спадкоємцем (виконавцеві заповіту). Виконавець заповіту не одержує винагороди за свої дії щодо виконання заповіту.

Спадкування за законом має місце тоді, коли і оскільки воно не змінене заповітом. Спадщина переходить після смерті спадкодавця до осіб, що вказані у законі.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

До числа спадкоємців за законом належать непрацездатні особи, що перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. За наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні зі спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкування.

Особливий порядок встановлений для спадкування предметів домашньої обстановки та вжитку, які переходять за законом до спадкоємців, які проживали спільно зі спадкодавцем до його смерті не менше одного року незалежно від їх черги і спадкової частки.

Законом передбачене право на обов’язкову частку спадщини. Неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі всиновлені), а також непрацездатний інший член подружжя, батьки (усиновителі) й утриманці померлого успадковують незалежно від змісту заповіту не менше половини частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом (обов’язкова частка). При визначенні розміру обов’язкової частки враховується і вартість предметів домашньої обстановки та вжитку.

Для того щоб спадкоємець став власником заповіданого майна, він має прийняти спадщину. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженням. Вважається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо:

1. він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном;

2. він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Спадкоємець зобов’язаний вчинити ці дії протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини (після закінчення строку і без звернення до суду – за наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину). Спадкоємець, який вступив у володіння й управління спадковим майном до виявлення інших спадкоємців, не вправі розпоряджатися спадковим майном, поки не мине 6 місяців з дня відкриття спадщини або поки не буде одержано свідоцтво про право на спадщину (видається спадкоємцям, які прийняли належну їм спадщину, в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини після закінчення 6 місяців з дня відкриття спадщини). Поділ спадкового майна між спадкоємцями відбувається за їх згодою, а якщо виникає спір, то його розв’язує суд.

Спадкоємець має право відмовитися від спадщини (протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини). Він може заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь із інших спадкоємців, на користь держави чи окремих організацій. Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається. Встановлено, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини. У разі неприйняття спадщини спадкоємцем або позбавлення спадкоємця права спадкування його частка переходить до інших спадкоємців за законом або за заповітом.

Кредитори спадкодавця втрачають право вимоги по боргах спадкодавця, якщо протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини не пред’являти претензій спадкоємцям. Не застосовується зазначений строк при пред’явлені вимог третіми особами про визнання права власності, про відшкодування витрат по догляду за спадкодавцем під час його хвороби, на похорони спадкодавця.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.