6. Стадії вчинення злочину.

Стадії вчинення злочину – це етапи розвитку навмисного злочину, які відрізняються між собою характером дій і обсягом виконання описаного в нормах Особливої частини КК складу злочину. Виділяють три стадії вчинення злочину: готування до злочину, замах на злочин, закінчений злочин.

Готування до злочину і замах на злочин мають місце при незакінченому злочині, коли особі не вдається виконати всіх дій для досягнення поставленої злочинної мети з причин, не залежних від її волі. Незакінчені злочини тягнуть кримінальну відповідальність.

Готування до злочину – це підшукування або пристосування засобів чи знарядь або інше умисне створення умов для вчинення злочину (особа ще не виконує діяння, що утворює склад злочину, але виконує інші дії, якими умисно створює умови для його вчинення). Прикладом може бути придбання відмичок, виготовлення фальшивого документа, пошук співучасників, вивчення місця скоєння злочину тощо.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.

Закінчений злочин має місце тоді, коли в діях особи містяться всі ознаки складу злочину, описаного у відповідній статті Особливої частини КК. Розрізняють: злочини з “формальним складом”, які вважаються завершеними вже з моменту вчинення злочинного діяння – настання суспільно небезпечних наслідків при цьому не є обов’язковим (наприклад, хуліганство чи образа); злочини з “матеріальним складом”, які визнаються завершеними не після вчинення суспільно небезпечного діяння, а лише після настання внаслідок даного діяння суспільно небезпечних наслідків; та злочини з “усіченим складом” в яких момент закінчення злочину самим законом переноситься на стадію готування або на стадію замаху.

Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

Мотиви відмови (наприклад, побоювання відповідальності чи співчуття до потерпілого) не мають значення. Важливо, щоб відмова була добровільною (зі своєї волі, а не внаслідок примусу), остаточною (вчинення злочину не відкладене до певного моменту) і особа повинна усвідомлювати наявність реальної можливості доведення злочину до кінця в даній конкретній ситуації. Добровільна відмова має місце лише за наявності всіх вказаних ознак і можлива лише на стадіях готування до злочину й замаху на злочин.

Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, не несе кримінальної відповідальності. Якщо ж фактично вчинене нею до добровільної відмови діяння містить склад іншого злочину, то особа підлягає за це діяння кримінальній відповідальності (наприклад, за незаконне зберігання вогнепальної зброї при відмові від умисного вбивства з допомогою цієї зброї).

6. Співучасть у злочині.

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Кожна з осіб, яка скоює злочин у співучасті, повинна мати ознаки суб’єкта злочину (бути особою фізичною, осудною, досягти віку кримінальної відповідальності).

Злочин для всіх співучасників є одним і неподільним, оскільки всі особи при співучасті діють спільно і дії кожного з співучасників перебувають у необхідному причинному зв’язку зі злочином, який скоює виконавець.

При співучасті всі співучасники діють умисно, тобто кожен з них усвідомлює, що скоює злочин спільно з іншими співучасниками, і передбачає, що в результаті його діяльності виконавцем буде вчинено злочин, і бажає цього або свідомо допускає вчинення злочину. Не може бути необережної співучасті, або співучасті в необережному злочині.

Якщо один із співучасників скоює дії, які не охоплюються умислом інших співучасників, то співучасть відсутня (має місце ексцес виконавця, який може бути кількісним і якісним). Відповідальність при цьому несе сам виконавець за вчинені ним дії.

Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.

Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об’єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Залежно від ролі, яку виконують співучасники, співучасть може бути:

1) простою (співвиконавство, коли кожен із співучасників безпосередньо виконує своїми діями більшою або меншою мірою об’єктивну сторону складу злочину);

2) складною, коли між співучасниками має місце розподіл ролей (виконавці, організатори, підмовники, пособники).

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений Кримінальним Кодексом.

Від співучасті у злочині слід відрізняти причетність до злочину у формі переховування і недонесення. Заздалегідь не обіцяне переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом не є співучастю в злочині, оскільки воно не перебуває у причинному зв’язку зі злочином, не зумовлює і не породжує його, завжди має місце вже після того, як злочин вчинено. Недонесення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинений злочин також не є співучастю.

6. Кримінальне покарання.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:

1) штраф;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна;

8) арешт;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

12) довічне позбавлення волі.

Види покарань поділяються на:

1) основні покарання - громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі;

2) додаткові - покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

3) змішані - штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Вони можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини Кримінального Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

6. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Закон передбачає два види звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності:

1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру .

2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Загальним для цих видів є те, що неповнолітній, який вчинив злочин, за підставами, передбаченими в законі, звільняється від перетерпівання засудження, від певних обмежень, встановлених кримінальним законом за цей злочин. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру. Цей вид є найбільш важливою особливістю кримінальної відповідальності неповнолітніх. КК передбачає, що неповнолітній, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнений від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання.

Під цими заходами розуміють передбачені кримінальним законом особливі заходи впливу, що не є кримінальним покаранням. За своєю юридичною природою ці заходи є заходами виховання, переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування особистості неповнолітніх, виключення антисоціальних властивостей і навичок, попередження вчинення ними правопорушень.

Обов’язковими ознаками цих заходів є:

1) передбаченість їх кримінальним законом;

2) застосування їх тільки судом;

3) застосування їх тільки до неповнолітніх, що вчинили злочин;

4) відсутність в них ознак кримінального покарання. Підставою звільнення із застосуванням примусових заходів виховного характеру є можливість виправлення неповнолітнього без призначення покарання.

Можливість такого виправлення повинна випливати з оцінки поведінки неповнолітнього до і після вчинення злочину, його ставлення до навчання, роботи та інших обставин, що свідчать про невелику небезпечність особи неповнолітнього. Відповідно КК примусові заходи виховного характеру можуть бути призначені особі, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу.

Необхідними умовами застосування таких заходів є:

а) вчинення злочину вперше;

б) злочин належить до категорії злочинів невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 12 КК).

КК містить вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру:

а) застереження;

б) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

в) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

г) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

ґ) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

Умови перебування в цих установах і порядок їх залишення визначаються законом.

Застереження полягає в осудженні (осуді) суспільно небезпечної поведінки неповнолітнього, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосування більш суворих заходів відповідальності.

Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього може, наприклад, полягати у забороні відвідувати у вечірній час парки, кафе, у вимозі сумлінно відвідувати навчальні заклади тощо. Тривалість цих обмежень визначає суд.

Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання за своєю суттю припускає встановлення контролю і посилення виховного впливу з боку тих осіб, що були зобов'язані в силу сімейних, виробничих або інших відносин здійснювати позитивний вплив на неповнолітнього.

Саме тому цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли батьки або колектив мають реальну можливість здійснити такий вплив, створити нормальну обстановку для неповнолітнього.

Більш суворим видом примусових заходів виховного характеру є покладення на неповнолітнього обов'язку відшкодувати заподіяний майновий збиток. Закон, проте, обмежує можливість його застосування як віком неповнолітнього, так і його матеріальним становищем: цей захід може бути застосований тільки до неповнолітніх, які досягли п’ятнадцятирічного віку і мають майно, кошти або прибуток.

Найбільш суворим з аналізованих заходів є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків.

Такими установами відповідно є загальноосвітні школи соціальної реабілітації, в які направляються особи від одинадцяти до чотирнадцяти років, і фахові училища соціальної реабілітації для осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

КК встановлює, що у разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються судом і він притягується до кримінальної відповідальності.

Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. КК передбачає особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності в зв’язку із закінченням строків давності притягнення до такої відповідальності. Відповідно до КК для застосування цієї норми суду необхідно, насамперед, враховувати загальні підстави застосування інституту давності притягнення до кримінальної відповідальності передбачені в ст. 49 КК (закінчення передбачених законом строків після вчинення злочинів і до дня набрання вироком законної сили, невчинення під час цих строків нового злочину, відсутність ухилення від слідства або суду).

При наявності загальних підстав і умов застосування такого звільнення суд повинен врахувати його особливості щодо неповнолітніх. Такими особливостями відповідно до ст. 106 є:

- по-перше, можливість її застосування до осіб, які не досягли вісімнадцяти років до вчинення злочину, незалежно від їх віку на момент вирішення питання про звільнення;

- по-друге, встановлення в ній знижених строків давності. Частина 2 ст. 106 передбачає такі строки давності; 1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості; 2) п’ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості; 3) сім років - у разі вчинення тяжкого злочину; 4) десять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Закон передбачає вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього. Відповідно до ч.1 ст.98 це такі основні види покарання:

1) штраф;

2) громадські роботи;

3) виправні роботи;

4) арешт;

5) позбавлення волі на певний строк.

Слід, перш за все, зазначити, що в самому змісті, умовах застосування цих видів покарань мають місце певні особливості, порівняно з аналогічними покараннями при їх застосовуванні до повнолітнього.

Ці особливості в цілому відбивають тенденцію пом’якшення покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього.

Відповідно до ч. 1 ст. 99 штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення.

Частина 2 цієї статті обмежує розмір штрафу: він може бути призначений у межах до п’ятисот встановлених законом неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з обов’язковим урахуванням судом майнового стану неповнолітніх.

Значно пом’якшені щодо неповнолітніх і такі види покарань, як громадські та виправні роботи.

Відповідно до ст. 100 ці види покарання можуть бути призначені тільки неповнолітнім від 16 до 18 років.

Крім того, значно меншими є строки цих покарань: громадські роботи можуть бути призначені на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і тривалість їх не може перевищувати двох годин на день;

строк виправних робіт встановлений від двох місяців до одного року, при цьому відрахування в прибуток держави призначаються судом у розмірі від п’яти до десяти відсотків.

На підставі ст. 101 арешт полягає у триманні неповнолітнього в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах і може бути призначений тільки неповнолітнім, які досягай на момент постановлення вироку шістнадцяти років і на строк від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб.

Позбавлення волі відповідно до ч.2 ст.102 взагалі не може бути призначено неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

Крім того, КК визначає більш низькі (ніж повнолітнім) межі максимальних строків позбавлення волі.

Частина 1 ст. 102 передбачає, що покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років, а у випадках, передбачених в п.5 ч. 3 ст. 102

не більше п’ятнадцяти років.

Залежно від тяжкості злочину, за який засуджено неповнолітнього, позбавлення волі може бути призначене (ч. 3 ст. 102):

1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості не більше двох років;

2) за злочин середньої тяжкості - на строк не більше чотирьох років;

3) за тяжкий злочин - на строк не більше семи років; 4) за особливо тяжкий злочин - на строк не більше десяти років; 5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, - на строк до п'ятнадцяти років.

Неповнолітні, засуджені до позбавлення волі, відбувають його в спеціальних виховних установах, максимально пристосованих для цих осіб.

Певні особливості є й у призначенні покарання неповнолітнім. Вони викликані, насамперед, тим, що суд при призначенні покарання неповнолітньому повинен враховувати умови його життя і виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

Особливе значення має урахування вікових особливостей неповнолітнього, що вимагає встановлення не лише того, що особа формально досягла віку кримінальної відповідальності, але і з’ясування всіх індивідуальних психофізичних властивостей неповнолітніх певного віку.

Практика йде по шляху виключення кримінальної відповідальності і покарання відносно тих неповнолітніх, які хоча і досягай віку, з якого встановлена відповідальність, проте відстають (не в зв’язку з психічним захворюванням) у розумовому розвитку від рівня, типового для цього віку, який визначає можливість усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого.

Тому можна сказати, що загальні засади призначення покарання відносно неповнолітніх застосовуються з урахуванням специфіки їх вікового психофізичного розвитку. Можливість відносно легко (порівняно з дорослими) змінювати спрямованість формування особи підлітка пояснює і загальний напрямок у призначенні їм покарання - його пом’якшення. Саме це, як вже вказувалося, підкреслене в п. 3 ст. 66, яка визнає вчинення Злочину неповнолітнім як обставину, що пом'якшує покарання.

Практика однозначно йде по шляху найбільш частого застосування до неповнолітніх пільгових інститутів кримінального права, наприклад, призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом .

Література: 1, 71, 72, 104-106, 114, 115, 123-126, 145.