Тема 4: основи фінансового права україни

1. Поняття, предмет та метод фінансового права.

Фінансове право – це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері збирання, розподілу та використання органами державної влади та місцевого самоврядування коштів з метою забезпечення виконання покладених на ці органи завдань і функцій. Фінансове право поділяється на бюджетне право і податкове право.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються у сфері фінансової діяльності держави.

У фінансових відносинах інтереси держави представляють органи, наділені нею владними повноваженнями – Міністерство фінансів, Державне казначейство, Державна податкова служба, Національний банк тощо. Іншим учасником фінансових відносин можуть виступати як державні органи, організації, установи (наприклад, бюджетні організації), так і суб’єкти підприємницької діяльності та громадяни. Визначальною умовою для віднесення таких відносин саме до фінансових є наявність діяльності щодо мобілізації, розподілу або використання коштів централізованих та децентралізованих фондів.

Так, фінансові відносини виникають при встановленні бюджетної, податкової, грошово-кредитної систем держави; складанні, розгляді та затвердженні актів про бюджет; розподілі доходів і видатків між окремими ланками бюджетної системи; виконанні державного та місцевих бюджетів; збиранні податків, зборів, інших обов’язкових платежів; фінансуванні та кредитуванні; обов’язковому державному майновому й особистому страхуванні; при відносинах у сфері державного кредиту та регулюванні грошово-кредитної та валютної систем тощо.

Метод фінансово-правового регулювання – це сукупність засобів впливу з боку держави на учасників фінансово-правових відносин. Основним методом фінансового права є метод владних приписів, який за своєю структурою є органічно цілісною системою безперервного впливу на учасників фінансово-правових відносин з метою реалізації ними своїх функцій.

Для державно-владних приписів у сфері фінансової діяльності характерні такі риси, як категоричність та відсутність оперативної самостійності. Пояснюється це насамперед тим, якого значення надає держава фінансам для її стабільного функціонування та забезпечення суверенітету. Будь-які приписи у сфері фінансів мають категоричний характер. Наприклад, несплата своєчасно податку тягне за собою у будь-якому разі обов’язок застосування санкцій з боку держави через уповноважений орган – державну податкову службу.

Поряд із методом владних приписів, для фінансового права характерні метод субординації, метод погодження, метод рекомендації тощо, що поступово поширюються. Особливо це стосується сфери муніципальних фінансів, де органи місцевої влади та самоврядування дістають більшу самостійність у реалізації своїх повноважень, у тому числі й у фінансовій сфері. Хоч зазначені методи, як правило, застосовуються разом з основним методом фінансового права – методом владних приписів.

Отже, фінансове право – це публічна галузь права, яка містить сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі створення, розподілу й використання фондів коштів (фінансових ресурсів) держави та органів місцевого самоврядування, необхідних для реалізації їх завдань та функцій.

До джерел фінансового права належать:

• Конституція – Основний Закон України;

• загальні та спеціальні закони;

• постанови Верховної Ради України;

• укази Президента України;

• постанови та декрети Кабінету Міністрів України;

• відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління НБУ;

• накази Міністра фінансів;

• розпорядження Державного казначейства України тощо);

• міжнародні правові акти, звичаї та стандарти, що ратифіковані парламентом та входять до національного законодавства.

Основними нормативно-правовими актами у сфері державного регулювання фінансової діяльності є Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 р. і Закон України “Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 р., а також Закон України „Про податок з доходів фізичних осіб” від 22 травня 2003 року.