2. Право природокористування.

Термін “право природокористування” вживається у двох значеннях:

1) в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регламентують порядок, умови, підстави виникнення, здійснення, зміни і припинення прав і обов’язків суб’єкта, що користується природними ресурсами;

2) у суб’єктивному значенні – це забезпечена законодавством можливість безпосередньої експлуатації природного об’єкту (його частини) з метою одержання певних благ матеріального чи нематеріального характеру.

Найважливішими принципами природокористування є: цільовий характер (використання конкретного об’єкту природи можливо лише з тією метою, для якої він призначений); комплексність; плановість і тривалість; самостійний захист прав суб’єктів, які здійснюють експлуатацію природних ресурсів; ліцензування та інші.

Законодавство передбачає право загального і спеціального користування природними ресурсами.

Суб’єктами права загального користування природними ресурсами є громадяни, яким закон надає право використовувати природні ресурси для задоволення різноманітних життєво важливих потреб.

Даний вид природокористування здійснюється громадянами безоплатно, без закріплення за ними індивідуально визначених природних ресурсів, без спеціального дозволу уповноважених органів.

Прикладом загального природокористування є право користування вулицями, площами, парками та іншими землями загального користування в населених пунктах, а також право вільного перебування в лісах і збирання дикорослих плодів, ягід, грибів.

Спеціальне природокористування є цільовим використанням окремих видів природних ресурсів (землекористування, водокористування, лісокористування, використання надр та ін.), коли індивідуально визначений природний об’єкт закріплюється за конкретним суб’єктом права спеціального природокористування. Воно здійснюється не лише громадянами, а й підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами). Спеціальне використання природних об’єктів має оплатний характер і здійснюється на основі спеціальних дозволів (державних актів, які надають право постійного користування землею; договорів оренди землі чи водних об’єктів; ліцензій, відстрілочних карток тощо).

Природокористувачі повинні дотримуватися всіх вимог, встановлених законодавством щодо охорони довкілля (насамперед, використовувати природні ресурси відповідно до їх цільового призначення, вживати заходів щодо раціонального використання природних ресурсів, проводити природоохоронні й відновлювальні роботи).

Експлуатація природних ресурсів можлива як власниками, так і користувачами цих ресурсів.

Оренда природних ресурсів – це строкове, оплатне володіння й користування природними ресурсами з метою самостійного здійснення орендарем господарської та іншої діяльності. Найважливішими об’єктами орендних відносин є земля і водні об’єкти. Найголовнішою особливістю оренди землі є те, що в якості орендодавців, згідно ЗУ “Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 року, можуть виступати як ради народних депутатів та органи державної виконавчої влади (районні, обласні держадміністрації, Рада Міністрів АР Крим, КМУ – за погодженням з відповідними радами), так і інші власники земельних ділянок – колективи і окремі громадяни. Водні об’єкти, відповідно до ст.51 Водного кодексу України, можуть надаватися в оренду лише Верховною Радою АР Крим і обласними радами народних депутатів. Орендарями земельних ділянок можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи, органи державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, іноземні держави.

Умови оренди, включаючи розмір, умови і строки внесення орендної плати за земельну ділянку, визначаються за згодою сторін і фіксуються в договорі оренди землі, який повинен бути укладений у письмовій формі і зареєстрований у відповідних органах.

Першочерговою умовою договору оренди землі є закріплення в ньому мети, з якою надається і в подальшому буде використовуватися конкретна земельна ділянка. Термін договору оренди земельної ділянки (у тому числі до настання певної умови) визначається за погодженням сторін, але не більш як на 50 років.

Орендар має переважне право на поновлення договору оренди землі після закінчення строку його дії. Крім того, орендарі мають переважне право на одержання орендованих земельних ділянок у приватну власність.

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації.

Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.

Законом України “Про плату за землю” від 3 липня 1992 року встановлено, що використання землі є платним. Плата за землю збирається у вигляді податку або орендної плати (власники землі та землекористувачі сплачують земельний податок, а орендарі – орендну плату).

Об’єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності чи користуванні, в тому числі на умовах оренди.

Суб’єктом плати за землю є власник землі та землекористувач, у тому числі орендар (за винятком тих, хто звільняється від плати за землю – заповідники, ботанічні сади, заклади культури, освіти тощо). Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності і встановлюється у вигляді плати за одиницю земельної площі з розрахунку на рік.