14.4 Валютне регулювання

Сучасний валютний ринок становить розгалужену систе­му механізмів, функціонування яких має забезпечити купів­лю і продаж національних грошових одиниць та іноземних валют із метою їх використання для обслуговування міжна­родних платежів.

Найсуттєвішим функціональним призначенням валютно­го ринку є забезпечення реальної свободи вибору і дій власни­ка валюти. Тому ступінь зрілості валютного ринку визначається не тільки масштабами валютних операцій, а й його спро­можністю повною мірою реалізувати саме цю функцію.

Свобода вибору суб’єктів ринку пов’язана з їхнім прагнен­ням отримати для себе у процесі здійснення валютних опе­рацій певні матеріальні вигоди, виражені у відповідному до­ході.

Отже, валютному ринку властиві атрибути будь-якого рин­ку. По-перше, він завжди є конкурентним ринком. Суб’єкти ринку конкурують між собою з приводу одержання найбіль­шого прибутку. По-друге, будь-які обмінні операції на валют­ному ринку містять елементи валютного ризику. Валютний ризик органічно пов’язаний із конкуренцією, з елементами невизначеності економічної кон’юнктури, зрештою, з обов’язко­вою присутністю суб’єктивного моменту в поведінці контр­агентів, який не завжди можна прогнозувати.

Невід’ємним атрибутом валютного ринку є наявність функціональних елементів його регулювання. Сучасний валют­ний ринок — це інституційно регульований ринок. Уся систе­ма міжнародних валютних організацій, союзів і угод, що діють на міждержавній і транснаціональній основі, а також система страхування від валютного ризику є відповідними атрибутами валютно-ринкової діяльності. Але функція регулювання ва­лютного ринку може реалізуватися тільки у певних межах. І за формою, і за змістом вони не можуть і не повинні підміню­вати ринкових саморегуляторів. Вони лише доповнюють і відповідно коригують дії останніх.

Валютний ринок, побудований лише на інституційно регу­льованих структурах, перестає бути ринком по суті. У такому разі він втрачає основне - свою стимулюючу функцію, кон­курентно-конструктивну місію. Тому, розглядаючи механізм ринкових регуляторів, необхідно виходити з їх обслуговую­чої, коригувальної ролі в загальному процесі саморегулюван­ня валютного ринку. Таким чином, взаємний інтерес контр­агентів, валютний прибуток, конструктивна конкуренція, ко­мерційний ризик, система інституційних регуляторів — та­кий далеко не повний перелік основних органічно пов’язаних між собою ланок, на яких будується сучасна структура валют­ного ринку.

У валютних операціях, здійснюваних на валютному ринку, беруть участь різні групи економічних суб’єктів, кожна з яких прагне задовольнити власний комерційний інтерес. Це традиційна тріада — продавці валюти, її покупці та посередники. Іншими словами, суб'єктами валютного ринку є:

• по-перше, фірми, організації й індивідуальні особи, зай­няті в різних сферах зовнішньоекономічної діяльності;

• по-друге, комерційні банківські установи, що забезпечу­ють валютне обслуговування зовнішніх зв’язків;

• по-третє, у функціонуванні валютного ринку особливо важливу роль відіграють брокерські фірми, контори й окремі брокери, що займаються посередницькою діяльністю, одержу­ючи за неї відповідну компенсаційну винагороду. На окремих валютних ринках ці структури проводять більше половини валютних операцій;

• по-четверте, державні установи, основне місце серед яких займають валютні банки і державні казначейства окремих країн.

Основним споживачем валютного ринку, який, по суті, ви­значає попит на його основний товар — валютні ресурси, є сві­тові транснаціональні банки. На них припадає близько 90 % усього валютного обігу. Внаслідок цього валютні курси форму­ються звичайно у процесі здійснення міжбанківських операцій.

Статистичних даних про щорічні обсяги операцій на валют­ному ринку немає. За деякими оцінками, сучасний сукупний оборот валютних ринків досягає 100 трлн дол. за рік. Така астрономічна цифра пояснюється багаторазовістю валютних переказів як готівкою, так і на безготівковій основі.

Сучасне технічне оснащення валютного ринку — його ши­рока комп’ютеризація, насичення новітніми засобами елект­ронного зв’язку, з одного боку, істотно прискорює оборот ва­лютних ресурсів і міжнародних платіжних документів, мігра­цію капіталу, а з іншого — забезпечує органічне поєднання територіальних структур і функціональних центрів світового ринку в єдину глобальну цілісну систему.

Найбільші валютні центри розташовані в країнах, де ва­лютні обмеження зведено до мінімуму. Такими центрами є валютні ринки у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Цюриху, Франк­фурті, Сан-Франциско, Торонто, Токіо, Гонконгу, Сінгапурі та інших містах. На цих ринках обсяги валютних операцій мо­жуть становити 100 млрд дол. і більше в день.

Проте активи валютного ринку не зводяться тільки до гро­шових одиниць іноземних держав. Під валютою розуміють:

1) у вузькому значенні цього поняття — грошові знаки іно­земних держав;

2) у широкому розумінні — цінні папери, тобто платіжні до­кументи (чеки, векселі, акредитиви, сертифікати та ін.), фон­дові цінності (акції, облігації тощо) в іноземній валюті, а також інші цінності (благородні метали, дорогоцінне каміння та ін.).

У практиці функціонування валютного ринку використо­вують дві групи валютних операцій.

По-перше, це операції, здійснювані на умовах „спот”. Йдеться про валютні угоди, які реалізуються на короткостро­ковій основі — поставка валюти здійснюється протягом 48 год. Відповідно до цього визначається і валютний курс „спот” — курс на момент укладення угоди.

По-друге, операції форвардного типу. Це термі­нові операції, розрахунки за якими провадяться не більш як за два дні (48 год) після укладення угоди.

Однією з функціональних форм термінових угод є опціонні операції, відповідно до яких суб'єкти ринку дістають право купити або продати валюту в майбутньому за курсом, зафіксованим на момент укладення відповідної угоди.

Форвардні валютні курси відрізняються від курсів „спот” на величину „знижки”, або „премії”, пов’язаної з відстрочкою платежів.

Механізм функціонального валютного регулювання має два рівні: міждержавний (у тому числі регіональний) і націо­нальний. Сучасний механізм валютного регулювання склався після впровадження на основі Ямайської угоди плаваючих валютних курсів і принципу поліцентризму в структурі побу­дови усієї валютної системи.

Функції регулювання міжнародних валютних відносин покладені світовою спільнотою на Міжнародний валютний фонд (МВФ), що керується у своїй діяльності статутом Фонду і спільно прийнятими країнами-учасницями постановами і домовленостями. Механізм регулювання на національному рівні, його інституційні структури, принципи і нормативні параметри визначаються законодавчими актами кожної краї­ни.

Важливою ланкою в системі валютних відносин є Світо­вий банк — міжнародний інвестиційний інститут, заснований одночасно з МВФ у Бреттон-Вудсі (США, штат Нью-Гемпшир) у 1944 р. (попередня назва Світового банку — Міжнародний банк реконструкції і розвитку). Вступ країни до МВФ автома­тично забезпечує їй членство у Світовому банку. Одночасно вся кредитна діяльність банку, що має звичайно довгостроко­вий характер і пов’язана з фінансуванням об’єктів виробничо­го призначення, прямо і безпосередньо синхронізується з відпо­відними експертними оцінками МВФ.

Вступивши до МВФ, Україна одночасно увійшла до структу­ри Світового банку, їй виділена квота в 10 678 акцій на загаль­ну суму в 1,3 млрд дол. Валютну готівку за членство України в банку в сумі 7,9 млн дол. внесли Нідерланди, що є країною — опікуном України в названій банківській структурі.

Вступ України до МВФ і Світового банку дає їй можливість одержувати достатньо вагомі кредити для структурної перебу­дови економіки, стабілізації власної валюти, відкриває шлях для залучення іноземних інвестицій.

Валютне регулювання на національному рівні здійснюєть­ся на основі принципів і методів, визначених МВФ і регіональ­ними союзами, до яких входять окремі країни. У своєму прак­тичному втіленні воно охоплює широкі аспекти зовнішньо­економічної діяльності суб'єктів валютного ринку.

Зміст валютного регулювання конституюється чинним за­конодавством і правовими нормами окремих держав. У тако­му законодавстві визначаються загальні принципи здійснення валютних операцій у внутрішньогосподарському обороті та міждержавних розрахунках, функції державних органів у валютному регулюванні й управлінні валютними ресурсами, права й обов'язки громадян і юридичних осіб у питаннях во­лодіння, користування і розпорядження валютними цінностя­ми, напрями валютного контролю і відповідальності за пору­шення валютного законодавства та ін.

Механізм валютного регулювання на національному рівні становить систему контролю за припливом і відпливом іноземної валюти в країну і з країни.

З цією метою уряд приймає постанови щодо валютного ре­гулювання з різноманітними обмеженнями. Як правило, уряд приймає постанови, що:

1. вимагають від окремих осіб або фірм, які одержують іно­земну валюту, передати або продати її уряду;

2. нормують запаси іноземної валюти. Підприємець, кот­рий бажає здійснити платежі за кордон в іноземній валюті, може потрапити під обмеження обсягу валюти, що не дасть йому змоги купити за кордоном стільки товарів, скільки він хотів би. Тому українська фірма, що бажає експортувати свої товари за кордон, повинна знати про всі чинні постанови з ва­лютного регулювання в Україні та в інших країнах, оскільки вони можуть відбитися на її спроможності постачати товари або одержувати платежі з цих країн.

Рекомендована література

Нормативна література

1. Конституція України. — К.: Преса України, 1997.

2. Бюджетний кодекс України: Ухвалений Верховною Радою Украї­ни 22 березня 2001 р.

3. Закон України „Про цінні папери і фондову біржу” від 18 липня 1991 р.

4. Закон України „Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” від 26 січня 1993 р.

5. Закон України „Про податок з доходів фізичних осіб” від 22 трав­ня 1993 р.

6. Закон України „Про страхування” від 7 березня 1996 р.

7. Закон України „Про лізинг” від 16 грудня 1997 р.

8. Закон України „Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 р.

9. Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств” (із змін, і доп.) від 22.05. 1997 р.

10. Закон України „Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 р.

11. Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 тра­вня 1997 р.

12. Закон України „Про збір на обов’язкове державне пенсійне страху­вання” від 26 червня 1997 р.

13. Закон України „Про державну податкову службу в Україні” від 5 лютого 1998 р.

14. Закон України „Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р.

15. Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне стра­хування від нещасного випадку на виробництві та професійного захво­рювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 р.

16. Закон України „Про Рахункову палату Верховної Ради України” від 11 липня 1996 р.

17. Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне стра­хування на випадок безробіття” від 2 березня 2000 р.

18. Закон України „Про страхові тарифи на загальнообов’язкове держав­не соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та профе­сійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 22 лю­того 2001 р.

19. Закон України „Про обов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовле­ними народженням та похованням” від 18 січня 2001 р.

20. Закон України „Про Державний бюджет України на 2007 р.

21. Указ Президента України „Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” від 3 липня 1998 р.

Основна література

1. Берлин С.И. Теория финансов: Учеб. пособие. — М.: Приор, 2000.

2. Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник. — К.: НІОС, 2001.

3. Василик О.Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України: Підручник. — К.: НІОС, 2002.

4. Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2001.

5. Романенко О.Р. Фінанси: Підручник. — К.: КНЕУ, 2004.

6. Финансы: Учеб. для вузов / Под ред. Л.А. Дробозиной. — М.: ЮНИТИ, 2000.

7. Фінанси підприємств: Підручник / За ред. А.М. Поддерьогіна. — К.: КНЕУ, 2004.

Додаткова література

1. Вазилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси: Навч. посіб. — К.: Атіка, 2002.

2. Білик М.Д., Бабяк НД., Семенюк О.Б. Фінанси підприємств. Зав­дання для практичних занять з методичними вказівками: Навч. посіб. —К.: Центр „Методика-інформ”, 2003.

3. Бланк И.А. Управление денежными потоками. — К.: Ника-Центр: Зльга, 2002. — 736 с. — (Библиотека финансового менеджмента).

4. Бланк И.А. Управление финансовой стабилизациеи предприятия. — К.: Зльга: Ника-Центр, 2003. — (Знциклопедия финансового менедж­мента: Вып. 4).

5. Булгакова С.О. та ін. Казначейська система виконання бюджету: Підручник. — К.: КНТЕУ, 2000.

6. Завгороднйй В.П. Налоги и налоговнй контроль в Украине. — К.:А.С.К., 2000.

7. Кириленко О.П. Місцеві бюджети України (історія, теорія, прак­тика). — К.: НІОС, 2000.

8. Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навч. посіб. — К.: Т-во „Знання”, КОО, 1999.

9. Кредитування: теорія і практика: Навч. посіб. — К.: Т-во „Знання”, КОО, 2000.

10. Крисоватий А.І., Десятник ОМ. Податкова система: Навч. посіб. — Т.: Карт-бланш, 2004.

11. Луніна І.О. Державні фінанси України в перехідний період / НАН України. Ін-т екон. прогнозування. — К.: 2000.

12. Сафонова Л.Д. Бюджетний менеджмент: Навч.-метод, посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ. — 2001.

13. Суторміна В.М., Радзієвська ВМ., Стеценко Б.С. Фінансовий ринок: Навч.-метод, посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2001.

14. Суторміна В.М., Федоров В.М., Рязанова Н.С. Фінанси зарубіж­них корпорацій. — К.: Либідь, 1992.

15. Терещенко О.О. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання. — К.: КНЕУ, 2002.

16. Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств. — К.: КНЕУ, 2000.

17. Финансы предприятий / В.В. Остапченко. — М.: Омега-Л, 2003.

18. Шемет Т.С. Міжнародні фінанси: Підручник / За заг. ред. А.А. Мазаракі. К.: КНТЕУ, 2000.