14.2 Міжнародна фінансова політика, її типи та інструменти

Міжнародна фінансова політика держави має базуватися на наукових концепціях у цій галузі, аналізі попередньої прак­тики та вимог поточного і стратегічного соціально-економіч­ного розвитку як окремої країни, так і всього світу.

„Політика” — це слово грецького походження, означає мис­тецтво управління державою. Міжнародна фінансова політи­ка представлена сукупністю заходів і рекомендацій держави у галузі міжнародних фінансів. Юридично вона оформлюється в нормах і принципах міжнародного фінансового права.

Міжнародна фінансова політика є частиною економічної політики. Вони взаємопов'язані. Успішна фінансова політика сприяє загальному розвитку національної економіки, і навпа­ки — прорахунки в міжнародних фінансах уповільнюють роз­виток національної економіки.

Передумовами успішної міжнародної фінансової політики є:

• належний рівень економічних знань і прогресивні погля­ди осіб, які приймають рішення з міжнародних фінансів і впроваджують їх у життя;

• оперативний та гнучкий механізм розробки, прийняття і реалізації фінансової політики;

• стабільний та сприятливий характер міжнародних еко­номічних відносин;

• стабільний та передбачуваний стан внутрішньої фінан­сово-економічної політики.

Формами реалізації міжнародної фінансової політики є планування, укладання міжнародних угод, видання норматив­них актів, оперативне керівництво та контроль з боку компе­тентних державних органів. У міру зростання кризових явищ спостерігається посилення державного регулювання у всіх формах.

Міжнародну фінансову політику за характером заходів і рекомендацій, а також їхніх наслідків можна поділити на довгострокову (структурну) та поточну.

Довгострокова політика передбачає структурні зміни міжнародного фінансового механізму. Тобто це — суттєві зміни, що відбуваються у системі міжнародних розрахунків, режимі валютних паритетів і курсів, ролі золота в міжнарод­них відносинах, наборі резервних (ринкових) валют, міжна­родних розрахункових і платіжних засобах, завданнях міжна­родних і регіональних фінансових організацій, методах саль-дування та вирівнювання платіжних балансів, перегляді пріо­ритетів податкової та кредитної політики тощо.

Поточна політика — це щоденне оперативне регулюван­ня кон’юнктури валютних ринків і ринків капіталу, міжна­родної інвестиційної діяльності, податків. Здійснюється таке регулювання з метою підтримання рівноваги платіжного ба­лансу та забезпечення стабільності й чіткого функціонування національної, світової та регіональних валютних систем.

Складовими поточної міжнародної фінансової політики є:

• валютна політика, яка включає низку методів: дискон­тну та девізну політику; валютні інтервенції; девальвацію та ревальвацію національної валюти; політику валютних обме­жень; політику конвертованості (оборотності) валют; диверси­фікації валютних резервів тощо;

• податкова політика;

• кредитна політика.

Дисконтна політика представлена маневруванням обліко­вою ставкою центрального банку. Вона дає змогу регулювати величину грошової маси в обігу шляхом підвищення (знижен­ня) ціни кредитних ресурсів, впливає на рівень цін, обсяг су­купного попиту, надходження з-за кордону та відплив корот­кострокових капіталів, курс національної валюти.

Девізна політика на сучасному етапі здійснюється переваж­но у вигляді валютних інтервенцій. Девізи — це платіжні засоби в іноземній валюті, передбачені для міжнародних розрахунків.

Валютна інтервенція є купівлею-продажем державними органами іноземної валюти з метою впливу на курс національ­ної валюти. Валютна інтервенція може здійснюватися за ра­хунок офіційних резервів, спеціальних (стабілізаційних) фон­дів і кредитів за міжбанківськими угодами „своп”.

Для підвищення курсу національної валюти національний (центральний) банк або за його дорученням інші банки та дер­жавні органи продають іноземну валюту, для зниження кур­су — скуповують її в обмін на національну.

Девальвація є знеціненням курсу національної валюти у формі зниження її курсу (ціни) відносно іноземних валют, міжнародних розрахункових грошових одиниць (МРГО), ра­ніше — золота. Ревальвація є підвищенням курсу національ­ної валюти відносно інших валют, МРГО та золота.

Валютні обмеження — це сукупність заходів і право­вих норм, спрямованих на обмеження операцій з валютними цінностями. Вони передбачають державне регулювання пере­казів та платежів за кордон, вивезення середньо- та довгостро­кового капіталу, репатріацію прибутків, вивезення валютних цінностей, купівлю-продаж іноземної валюти тощо.

За валютних обмежень валютні операції зосереджуються в центральному або уповноважених банках. З політикою валют­них обмежень тісно пов’язана політика режиму оборотності валют.

Конвертованість валют (оборотність валют) відображає можливість обміну (конверсії) валюти однієї країни на валюти інших країн за діючим валютним курсом. Валюта вважається неконвертованою, якщо держава-емітент (або її уповноваже­ний орган) забороняє (або обмежує) операції з її обміну на інші валюти. Валюти з проміжним режимом конвертованості нази­вають частково оборотними. У такому разі оборотність поши­рюється на певних держателів відповідної валюти та окремі види операцій. Часткова конвертованість може мати регіональ­ний характер, тобто обмежуватися певним колом країн (на­приклад, межами певної валютної зони).

Диверсифікація валютних резервів дає змогу зменшити ризик можливих збитків, пов’язаних зі зміною курсу резерв­них валют. Головний принцип диверсифікації валютних ре­зервів — продаж нестабільних валют і купівля більш стійких. Ця політика спрямована на регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їхнього складу різних інозем­них валют.

Поточна податкова політика в галузі міжнародної еконо­міки визначається пріоритетами держави на конкретному етапі її розвитку та загальним станом світової економіки.

Податкова політика може сприяти імпорту товарів, послуг і капіталу. Для цього застосовують: пільгові ставки мита та пільговий режим інших непрямих податків (акцизи, податок на додану вартість) щодо товарів, послуг і капіталу, які вво­зяться до країни; пільгове пряме оподаткування доходів (при­бутків), отриманих за участю іноземних інвестицій, а також доходів (прибутків) від зовнішньоекономічної діяльності.

Податкова політика може застосовуватися для обмеження надходжень у країну імпортних товарів, послуг і капіталу шляхом підвищення рівня відповідних податків.

Кредитна політика держави може бути пов’язана: з на­данням кредитів національним імпортерам та експортерам; наданням кредитів іноземним позичальникам; одержанням кредитів від інших держав, міжнародних організацій та зару­біжних комерційних банків; наданням гарантій за отримани­ми кредитами. Гарантії можуть надаватись як за резидентів своєї країни, так і за резидентів інших країн, за держави.