До питання № 8

Трагедія (з грец. – цапина пісня) – „драматичний твір, в основу якого покладено дуже гострий, непримиримий і життєво важливий для певної епохи конфлікт, а незвичайний герой потрапляє у безвихідне становище, вступає в боротьбу з нездоланними в даній ситуації силами й часто гине (хоч фізична загибель для трагічних героїв не обов’язкова, що підтверджують образи есхілівського Прометея, шекспірівського короля Ліра та ін.)” [17, с. 427].

Трагедія сформувалась ще в епоху античності, одним з основних джерел виникнення цього жанру були хорові пісні та сакральні дійства на честь Діоніса: зооморфним образом бога вина і виноградарства був цап і в жертву йому приносили цапа, співаючи при цьому сумних пісень. „Батьком” трагедії вважають Есхіла.

Арістотель визнавав трагедію найвищою формою літератури, оскільки в ній є відображення подій (як у епосі) та висока емоційність (як у ліриці), окрім того, вона показує дію на сцені. Автор „Поетики” звернув увагу на наступні моменти:

• трагедія відображає (наслідує) важливі, суттєві події;

• дія трагедії побудована на перипетіях (змінах від щастя до нещастя в долі героя і навпаки);

• герої трагедії – прекрасна людина, але не ідеальна, здатна на помилку;

• хор – органічна частина трагедії;

• мова трагедії „прикрашена”;

• через страх за героя і співчуття йому глядач трагедії внутрішньо очищується (переживає катарсис).

З ім’ям античного драматурга Софокла пов’язують поняття „трагедії року” *.

В епоху Середньовіччя трагедія на деякий час поступилась місцем іншим драматичним жанрам: з’явилися містерія (з грец. mysterion – таємниця) – вільна, часто імпровізована вистава на сюжети Старого та Нового заповітів, міракль (франц. miracle – диво) – дійство, яке показувало гріховне життя та каяття, звернення за допомогою до святого, який своїм чудесним втручанням рятував душу людини, фарси*, фастнахтшпілі* тощо.

У Німеччині „відродження” трагедії розпочинається не в часи Ренесансу (як, наприклад, в Англії, де слідом за К. Марло, Т. Кідом цей жанр уславив геніальний В. Шекспір), а дещо пізніше – у літературі бароко*: твори А. Гріфіуса, Х. Вейзе, у якого Г.Е. Лессінг вбачав „іскру шекспірівського генія”.

Цей жанр визнається „високим” (герої – видатні особистості, події – державного значення, стиль – піднесений) і продовжує зберігати свою популярність у літературі класицизму* (поряд із „низькою” комедією). Головним джерелом трагічного стає конфлікт у душі героя між пристрастю, приватними інтересами і обов’язком перед державою. У Німеччині заслуга „регламентації” жанрів („Досвід критичної поетики для німців”) та створення класицистичної трагедії належить І.Х. Готшеду („Помираючий Катон” та ін.).

Полемізуючи із класицистами, Г.Е. Лессінг закликав орієнтуватися на творчість Шекспіра, старовинний німецький театр і створив першу „міщанську трагедію” – „Місс Сара Сампсон”, де показав страждання не видатної особистості з вищих прошарків суспільства, а „домашні нещастя” „третього стану”. До найкращих зразків трагедійного жанру належить також його „Емілія Галотті”.

Усвідомлення того, що трагедії можуть переживати не лише правителі та полководці, але й звичайні люди стало тим ґрунтом, на якому виникла драма, а трохи згодом – мелодрама (грец. melos – песня, drama – дія).

Оновили „класичну трагедію” Ф. Шіллер („Марія Стюарт”) Й.В. Гьоте („Іфігенія в Тавриді”), Ф. Геббель («Юдифь»).

На межі XIX-XX ст. антична трагедія знову відроджується у модернізованому вигляді (Г.фон Гофмансталь, Г. Гауптман). А у XX ст. театр дає „нове життя старій, передусім шекспірівській трагедії” [18, с.1083].

Комедія (походить від двох грецьких слів komos і ode – „гульбище” та „співаю”) на відміну від трагедії, не показує трагічних наслідків конфлікту, фінал твору – щасливий. Цей жанр відображає смішні, комічні подій та характери, висміює соціальні або загальнолюдські недоліки.

Формується, як і трагедія, ще в епоху античності: серед джерел виникнення – святкові пісні та веселі дійства на честь все того ж Діоніса. Засновником вважають Арістофана („Вершники”, „Жаби”, „Хмари”).

Від Арістотеля про комедію до нас дійшло не багато відомостей (див. Хрестоматійний додаток): вважають, що друга частина його „Поетики”, присвячена цьому жанру, не збереглась.

За часів античності та Середньовіччя існувало багато видів імпровізованих комедій (мім*, ателлана*, комічний репертуар мандрівних акторів – жонглерів). Особливе місце займали соті*, фарси*, фастнахтшпілі*.

У XVI ст. комедія відродилась: в італійській літературі – „вчена комедія”, сommedia dell’arte („комедія масок”)*, іспанській – комедія „плаща і шпаги”, англійській – шекспірівська комедія. У Німеччини жанр серйозної („високої”) комедії вводить у XVIII ст. Х.Ф. Геллерт („Богомолка”, „Ніжні сестри”), традиції найвидатнішого майстра у жанрі класицистичної комедії – француза Ж. Б. Мольєра розвиває Г.Е. Лессінг („Мінна фон Барнгельм”). У ХІХ ст. романтичні комедії створюють Г. Бюхнер та Л. Тік. До найкращих німецьких комедій належить «Розбитий глек» Г. фон Клейста. Цікаво, що німецькі романтики особливе місце відводили саме італійській сommedia dell’arte, вбачаючи у її образах Коломбіни та Арлекіна карнавальну стихію, „світ чистої театральності, що протистоїть філістерській рутині й прозі життя” [17, с. 263].

З к. XIX ст. розвиток комедії на Заході відбувався ніби поза межами літератури: представників основних течій цього часу (символісти, імпресіоністи тощо) цей жанр не приваблював. Винятком може вважатися комедія Ґ. Гауптмана «Боброве хутро» (1893).

Термін драма використовується в двох значеннях:

• драма як рід;

• драма як жанр.

Драма (з грец. – дія) як жанр виникає набагато пізніше, аніж трагедія та комедія – у XVIII ст. Г.Е. Лессінг, створивши свою „міщанську трагедію”, підкреслив тим самим демократичну зміну орієнтирів: замість представників вищих кіл суспільства на сцені повинні були з’явитися міщани, здатні до глибоких почуттів не менше за аристократів.

ТРАГЕДІЯ	ДРАМА
Конфлікт піднесений, філософський: або внутрішній (в душі персонажа) або провіденційний (між прагненнями героя та Вищими силами).	Конфлікт соціального чи побутового характеру, зовнішній (персонаж – обставини життя, персонаж – інші персонажі).
Конфлікт дуже гострий, непримиренний, його вирішення неможливе (герой потрапляє у безвихідну ситуацію). Герой у більшості випадків гине чи божеволіє.	Конфлікт, як правило, так чи інакше вирішується, має розв'язку (з проблемної ситуації є вихід). У більшості випадків герой залишається живим, а якщо й гине, то найчастіше не з волі Вищих сил, а в результаті власного рішення.
Часто показує подіє історичного минулого.	Частіше показує події сучасності.
У центрі – видатні, незвичайні особистості.	Дійові особи, переважно, звичайні люди.
Трагічний пафос.	Драматичний пафос.

Серед найкращих зракзків світової драми – „Натан Мудрий” Г.Е. Лессінга, „Підступність і кохання”, „Вільгельм Телль” Ф. Шіллера, „Гец фон Берліхінген” Й.В. Гьоте, «Смерть Дантона» Г. Бюхнера.

Оновлення драми відбувається у к. ХІХ- поч. ХХ ст.: психологічні драми Г. Ібсена, ліричні драми М. Метерлінка, інтелектуальна драма Ж.-П. Сартра, Ж. Ануя, драма абсурду Е. Йонеско.

Визнані у всьому світі німецькі драматурги-новатори – П. Вайс, М. Фріш, Г. Гауптман та Б.Брехт. Останній створив особливий „епічний театр”*, протиставивши його традиційному „арістотелевському” театру.

Трагікомедія поєднує комічне і трагічне, „високе” та „низьке”, показує, як, незважаючи на небезпеки та нещастя, які загрожують персонажу, усе завершується добре. Доля персонажів багато в чому залежить від випадку, їх характери можуть змінюватися протягом твору, але в них домінує одна певна риса.

Цей жанр розвивається ще в літературі бароко (Ф. Бомонд, Дж. Флетчер). У трагікомедії ХІХ ст. («Йон Габріель Боркман» Г. Ібсена, «Червоний півень» Г. Гауптмана) та ХХ ст. (Г. Лора, Ж. Ануй, Ж. Жироду) посилюється саме трагічне начало.

„Сучасна трагікомедія не наділена чіткими жанровими ознаками і характеризується „трагікомічним ефектом”, який створюється шляхом зображення дійсності одночасно і в трагічному, і в комічному висвітленні, невідповідністю героя і ситуації (трагічна ситуація – комічний герой, рідше – навпаки.); нерозв'зністю внутрішнього конфлікту (сюжет ніби припускає продовження дії; автор при цьому утримується від остаточного вироку), відчуттям абсурдності буття” [32, с. 258].

Мелодрама (от греч. мelos – пісня, drama – дія) – вид драми, для неї характерні:

- гостра інтрига, захоплюючий сюжет;

- патетика (пристрасність, переповненість почуттями), гіперболізація пристрастей (наприклад, кохання або ревнощі, які призводять до злочину);

- чуттєвий характер, моралізаторство та дидактизм;

- герої чітко поділяються на позитивних і негативних, „героїв” та „злодіїв”;

- щаслива розв'язка.

Жанр виник у Франції, у XVIII ст. Засновником та теоретиком мелодрами вважають Ж. де Піксерекура (напр., „Селіна, або дитина таємниці”). Поетика мелодрами вплинула на П.О.Бомарше, В. Гюго, О. Дюма-батька та ін. „Елементи мелодрами мали місце і в першій німецькій „міщанській драмі” „Міс Сара Сампсон” Г.Е. Лессінга, а також у міщанській драмі „Дітовбивство” (1776) Г. Вагнера. В Німеччині на поч. 80-х рр. XVIII ст. створюється своя, відмінна від французької, мелодрама, що її протиставляли п’єсам, породженим буржуазною революцією у Франції... Увага випадає на долю А.В. Іффланда та, особливо, барона А. фон Коцюбу” [17, 320].