2. Види джерел права соціального забезпечення

Джерела права соціального забезпечення класифікуються за різними критеріями, з яких найбільш загальним є поділ усіх джерел цієї галузі права на 2 великі групи, з огляду на юридичну природу норм, що містяться в актах, які регулюють відносини соціального забезпечення. За цим критерієм виділяють акти договірного характеру та нормативно-правові акти.

Перші становлять чималу групу джерел, норми яких є результатом договірного правовстановлення, тобто прийняті за угодою 2 чи більше осіб і спрямовані на врегулювання відносин учасників, які уповноважили цих осіб на підписання договору. Зазвичай нормативно-правовий договір містить правила, що поширюються на певне коло неперсоніфікованих суб'єктів, є чинними впродовж тривалого часу або безстроково, не вичерпують своєї обов'язковості визначеною кількістю застосувань і їх виконання забезпечується державним примусом.

Систему договорів - джерел права соціального забезпечення України - складають:

а) міжнародні договори (міжнародно-правові акти), які уклала, до яких приєдналася чи щодо яких у порядку правонаступництва підтвердила свої повноваження Україна;

б) договори, укладені у сфері соціального партнерства, як результат колективних переговорів. Це договори, що, крім регулювання трудових відносин, містять положення, які стосуються соціального забезпечення.

Виходячи з особливостей нормативно-правових угод, укладених на міжнародному рівні, їх можна поділити на 2 види: міжнародні договори та міжнародно-правові акти. Міжнародним договором є виражена певним чином угода між 2 або кількома державами чи іншими суб'єктами міжнародного права щодо встановлення, виконання, зміни або припинення їх взаємних прав і обов'язків. Ці угоди встановлюють відповідні норми права, які кожен з учасників договору зобов'язується виконувати переважно на своїй території щодо другої сторони - держави або щодо громадян цієї держави.

Існують також міжнародні угоди, укладаючи які держави-учасниці беруть на себе зобов'язання дотримуватися певних норм права щодо своїх громадян. Це міжнародно-правові акти з прав людини. Вони поширюють свою дію на територію відповідної держави після ратифікації їх уповноваженими державними органами. До таких актів належать майже усі документи щодо захисту прав людини.

Законодавство України повинно відповідати ратифікованим Верховною Радою України міжнародно-правовим актам. Ці акти встановлюють загальноправові стандарти прав і свобод особи, що визначають відповідний рівень, нижче якого держави не можуть опускатися, гарантуючи права і свободи для своїх громадян. Універсальний набір прав і свобод, здатний забезпечити нормальну життєдіяльність людини, сформульований в таких міжнародно-правових актах, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Завдяки цим документам людина стала суб'єктом міжнародного права.

Чимало у системі джерел права соціального забезпечення двосторонніх угод, які містять норми прямої дії, наприклад Угода між Україною і Королівством Іспанія про соціальне забезпечення громадян від 7 жовтня 1996 p.; Угода між Урядом України і Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист від 8 квітня 1996 р. тощо.

Крім міжнародних угод, джерелом права соціального забезпечення в Україні є також акти соціального партнерства - колективні договори і угоди. Це специфічний вид угод (договорів) з чітко визначеними законом сторонами, спеціальним порядком його укладення, вирішенням розбіжностей і з особливим юридичним значенням.

Колективні договори (угоди), що укладаються між профспілками (їх об'єднаннями) як представниками інтересів найманих працівників та роботодавцями або їх представниками відповідно до Закону України від 1 липня 1993 р. "Про колективні договори і угоди" з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів сторін, можуть містити норми, які надають працівникам додаткові, порівняно із законодавством, пільги і переваги в сфері соціального захисту. Це можуть бути додаткові виплати на оздоровлення, забезпечення медикаментами, путівками, доплатило пенсій ветеранам праці, пільги для жінок, що мають дітей, додаткові гарантії для інвалідів, надання житла за рахунок підприємства та інші соціальні пільги.

Більш поширеним джерелом права соціального забезпечення продовжує залишатись нормативно-правовий акт. Порівняно з іншими джерелами права він має ряд істотних переваг. Зокрема:

- у ньому найбільш чітко, повно і однозначно формулюються права і обов'язки учасників соціально-забезпечувальних відносин;

- завдяки йому існує можливість найшвидше і найповніше довести зміст правових норм до безпосередніх суб'єктів суспільних відносин;

- він забезпечує умови для адекватного і однакового розуміння норм права;

- за його допомогою здійснюється оперативне реагування на потреби правового регулювання відповідних суспільних відносин;

- нормативно-правові акти піддаються систематизації, а це сприяє полегшенню користування ними.

На відміну від актів договірного характеру, нормативно-правові акти є волевиявленням держави або всього народу, тобто приймаються тільки державними або іншими органами, що наділені відповідними державно-владними повноваженнями, і є їхнім одностороннім волевиявленням; містять у собі правові норми; назовні дістають вияв письмового документу

встановленої форми; наділені юридичною силою, яка має значення у визначенні їх місця і ролі у системі законодавства під час правового регулювання.

За суб'єктами прийняття нормативно-правові акти права соціального забезпечення належать до актів, що видаються органами держави: за сферою дії вони поділяються на загальнодержавні та локальні; за ступенем загальності правових норм - на загальні та спеціальні.

За юридичною силою ці джерела можна класифікувати на закони України та підзаконні нормативно-правові акти. З-поміж останніх виділяють: укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств та відомств, нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування.

Закони України як акти вищої юридичної сили, з огляду на їх значущість та місце в системі законодавства соціального забезпечення, поділяються на:

- конституційні або основні. Це, насамперед, Конституція та закони з питань, що безпосередньо випливають із неї. Конституція є Основним Законом держави, у якому, зокрема, визначаються права особи у сфері соціального забезпечення. Положення, закріплені у Основному Законі, конкретизуються у конституційних законах. Прикладом такого конституційного закону може бути Закон України від 28 лютого 1991 р. "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (в редакції Закону від 19 грудня 1991 p.), який конкретизує положення ч. 1 ст. 50 Конституції: "Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди";

- звичайні або поточні. Це всі інші чинні в державі закони. До цієї групи законів у сфері соціального забезпечення можна віднести Закон України від 10 лютого 2000 р. "Про формування, порядок надходження і використання коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення".

Підзаконні нормативно-правові акти приймаються компетентними органами на підставі закону та спрямовані на його виконання. У праві соціального забезпечення до них належать: укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; інструкції, положення, розпорядження міністерств та відомств України; нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування.

Підзаконні акти іноді ще називають похідними чи конкретизуючими. Такими, наприклад, є затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1112 Порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, а також Порядок видачі свідоцтва про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2000 р. №. 1306.

Ще одним видом джерел цієї галузі є акти, що приймаються страховими фондами.

Страхові фонди є органами, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування. Вони належать до некомерційних самоврядних організацій, що діють на підставі статутів, затверджених у встановленому законами України порядку.

У межах своєї компетенції такі фонди вправі приймати документи нормативного характеру, які стосуються прав і обов'язків страхувальників та застрахованих осіб. Ці акти підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому для реєстрації нормативно-правових актів органів виконавчої влади. З моменту такої реєстрації вони отримують державне санкціонування і набувають ознак правових актів. Разом із іншими нормативно-правовими актами та нормативно-правовими договорами вони забезпечують повноту правового регулювання відносин у сфері соціального захисту громадян.