ДЗЯРЖАВАЎТВАРАЛЬНЫЯ ПРАЦЭСЫ Ў БЕЛАРУСІ ВА ЎМОВАХ ГЕАПАЛІТЫЧНЫХ ТРАНСФАРМАЦЫЙ У ЕЎРОПЕ
свободное самоопределение, вплоть до отделения и образования самостоятельного государства. 3. Отмена всех и всяких национальных и национально-религиозных привилегий и ограничений. 4. Свободное развитие национальных меньшинств и этнографических групп, населяющих территорию России» [10, с. 238–239]. Но это «право», по выражению В. И. Ленина, будет предоставляться только тогда, когда это будет выгодно в интересах социалистической революции [11, с. 251].
С установлением советской власти в Минске 26 ноября 1917 г. был создан Областной исполком Советов рабочих, солдатских и крестьянских депутатов Западной области и фронта под руководством Северо-Западного обкома РКП(б). Он же сформировал СНК Западной области и фронта [12, с. 12]. Однако в этих органах власти не было белорусов, местных жителей. В них были представлены русские, евреи, латыши, представители других народов, которые из-за войны оказались на Западном фронте и не знали местных условий. Более того, подавляющаее большинство белорусов проживало в сельской местности, а в городах звучала в основном русская речь. Представителем фронта казалось, что здесь проживают русские.
В этих условиях 15 ноября Великая белорусская рада, Центральный военный совет и Белисполком Западного фронта обратились с обращением к белорусскому народу. В нем предлагалось: заключить мир с Германией; объединить Беларусь, изрезанную на части фронтом; построить ее как демократическую республику, соединенную с Великороссией и другими соседними республиками на основе федерации; передать без выкупа трудовому народу все барские, церковные, удельные и другие земли; безотлагательно начать формирование национальной белорусской армии [13, с. 7–8]. Как видно, предлагалось по форме правления – республика, а по форме государственного устройства – федерация.
Авторы обращения не без оснований считали, что советская власть в Беларуси установлена группой большевиков, а не всем белорусским народам и распространялась только на Западный фронт, так как в органах власти (Облисполкомзап, СНК) были представлены в основном военнослужащие, не имевшие ничего общего с краем, а не представители местного населения. Поэтому было решено созвать в Минске 5 декабря 1917 г. съезд представителей всего белорусского народа. Никогда в истории Беларуси не было такого демократического представительства на подобный политический форум: были приглашены представители волостных, уездных и губернских земств, органов городского самоуправления всей этнической территории белорусов; Советов рабочих, солдатских и крестьянских депутатов; белорусских воинских частей всех фронтов и тыла; беженских союзов и комитетов; кооперативов; профсоюзов; всех политических партий, национальных организаций, национальных меньшинств в Беларуси. Организаторы съезда действовали не подпольно, открыто заявили о своих целях. Они стремились определить власть в Беларуси в отличие от большевиков легитимным путем.
На I Всебелорусском конгрессе (съезде), пленарное заседание которого открылось 14 декабря 1917 г., проявились и различные подходы к государственности. Самой многочисленной и сильной была группа, выступающая за создание собственного независимого государства на основе старинных белорусских государственных традиций в современной республиканской форме. Представители, в основном из Могилевщины и Смоленщины, выступали за создание Белорусской области в составе России. Автономисты требовали для Беларуси автономии со своей администрацией и Краевым советом. Ассимиляторы, состоявшие в основном из бывших царских чиновников и части большевиков, считали, что положение Северо-Западного края нужно оставить прежним и это с течением времени приведет к окончательной ассимиляции белорусов русскими [11, с. 243]. Как видно, единой точки зрения о государственности Беларуси делегаты конгресса не выявили. Основные причины – разность политических взглядов и низкое этническое самосознание его делегатов. Поэтому была принята компромиссная резолюция: «Замацоўваючы свае правы на самавызначэнне, абвешчанае расейскай рэвалюцыяй і прымаючы рэспубліканскі дэмакратычны строй на абшарах Беларускай Зямлі, дзеля паратунку Роднага Краю і дзеля забеспечаньня яго ад раздзелу і адлучэньня ад Расейскай дэмакратычнай фэдэратыўнай рэспублікі, Першы Ўсебеларускі Зьезд ухваляе: безадкладна утварыць са сваяго складу орган Краёвай улады, у асобе Ўсебеларускай Рады Сялянскіх, Салдацкіх і Рабочых Дэпутатаў, які часова становіцца на чале кіраваньня Краем, уступаючы ў дзелавыя зносіны з цэнтральнаю ўладаю, адпаведнай перэд саветамі рабочых, сялянскіх і салдацкіх дэпутатаў» [13, с. 13–14].
События развивались стремительно. 3 марта 1918 г. в Брест-Литовском был заключен сепаратный мирный договор советской России с Германией и ее союзниками. В соответствии с ним 85 % этнической территории Беларуси отходило Германии, 15 % – России [14, с. 53–54]. Германия не была заинтересована в признании независимости Беларуси, так как включала в свой состав ее земли, а также рассматривала ее как удобный мост для борьбы с большевизмом.
Учитывая раздел Беларуси, исполком Рады Первого Всебелорусского съезда 9 марта 1918 г. издал вторую Уставную грамоту к народам Беларуси, в которой провозгласил Белорусскую Народную Республику. Анализ ее показывает, что провозглашался республиканский строй, о федеративном устройстве ничего не говорилось. Законодательная власть должна была перейти к «Устаноўчаму Сойму Беларусі, скліканым на асновах агульнага, роўнага, простага, патаемнага і прапарцыянальнага выбарчага права, не зважаючы на род, народнасць і рэлігію». Исполнительная и административная власть в БНР принадлежит Народному Секретариату (правительству), назначаемому Радою съезда и подотчетна ему. Провозглашались вольность слова, печати, собраний, забастовок; безусловная вольность совести, незачепность личности и помещения. Важно, что права частной собственности на землю отменялось, устанавливался не более чем 8-часовой рабочий день [15, с. 211–212]. Как видно из этого нормативного акта, становление капиталистического строя, о чем утверждалось в советский период истории, не
211
БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА
предусматривалось. Это программа быстрее всего соответствовала социал-демократам, но не большевикам. В то же время не провозглашалась независимость БНР. Ее руководители наивно думали, что Всероссийский съезд Советов не ратифицирует Брест-Литовский мирный договор, тем более что левые коммунисты были против него. А это означало б, что Беларусь не была бы разделена на две части. Но когда этот договор был ратифицирован Россией, 25 марта 1918 г. была провозглашена независимость и вольность БНР [15, с. 213].
Не вдаваясь в дискуссию о том, была ли БНР государственным образованием, отмечу, что она, несомненно, была одной из форм государственности. Ее признали де-юре многие государства, но только не Германия и не советская Россия, хотя они признавали ее де-факто. Именно от них во многом зависело быть новому независимому государству или не быть. На это повлиял и целый ряд иных факторов, неблагоприятных для белорусского народа: Беларусь была разделена Первой мировой войной на две части; на ее территории было введено военное положение; основными этническими элементами в городах были евреи, русские, поляки, но не белорусы; имелись малочисленность национальной буржуазии и узкий слой национальной интеллигенции, низкое этническое самосознание белорусов; не было белорусской армии на отечественной территории (белорусы в основном воевали на Румынском фронте и несли службу на Балтийском флоте); не проявился национальный харизматический лидер.
БНР не стала полноценным независимым, суверенным государством в современом понимании слова, но ее провозглашение способствовало тому, что большевики вынуждено пошли на образование Советской Беларуси. Дело в том, что 27 августа 1918 г. был заключен русско-германский дополнительный договор к мирному договору от 3 марта 1918 г. В статье 4 подчеркивалось, что «Германия никоим образом не будет вмешиваться в отношения между Русским государством и его отдельными областями …она в особенности не будет ни вызывать, ни поддерживать образование самостоятельных государственных организмов в этих областях» [16]. Она была направлена против деятельности органов власти БНР в зоне влияния Германии. С учетом этого, СНК РСФСР 29 августа издал Декрет о непризнании разделов Речи Посполитой. В статье 3 отмечалось: «Все договоры и акты, заключенные правительством бывшей Российской империи с правительствами королевства Прусского и Австро-Венгерской империи, касающиеся разделов Польши, ввиду их противоречия принципу самоопределения наций и революционному правосознанию русского народа, признавшим за польским народом неотъемлемое право на самостоятельность и единство, ‒ отменяются настоящим бесповоротно» [17].
Однако Ноябрьская 1918 г. революция в Германии сорвала эти надежды. Польша была объявлена государством на чале с ее Начальником Ю. Пилсудским и начала восстанавливать Речь Посполитую, не спрашивая на это согласия БНР, УНР, Литовской Республики. В этих условиях Политбюро ЦК РКП(б) 25 декабря 1918 г. срочно решило образовать Белорусское советское правительство. 27 декабря И. В. Сталин подписал Директиву о практических мероприятиях по образованию Советской Беларуси, а 30 декабря VI Северо-Западная конференция РКП(б) по решению центра приняла решение провозгласить Социалистическую Советскую Республику Беларусь, а себя – I съездом КП(б) Беларуси. В состав ССРБ съезд включил Витебскую, Гродненскую, Минскую, Могилевскую, Смоленскую губернии и части Ковенской, Виленской и Черниговской губерний [15, с. 216–217].
1 января 1919 г. был подписан «Манифест Временного рабоче-крестьянского советского правительства Белоруссии» о становлении свободной, независимой Белорусской Социалистической Республики [18, с. 24]. Прав был академик И. М. Игнатенко о том, что военно-политическое положение требовало срочного образования БССР, чтобы тем самым закрыть окно для проникновения империалистических сил непосредственно на территорию России [19, с. 67]. Однако уже 16 января 1919 г. ЦК РКП(б) принял решение, негативно повлиявшее на Беларусь. Ленин пояснил его тем, что «Республика буферная и нужна постольку, поскольку граничит с другими странами. Поскольку Смоленская, Витебская и Могилевская губернии не граничат с другими странами – постольку их можно исключить» [20, с. 184]. Значит, главное не право наций на самоопределение, а интересы социалистической революции. Такое отношение руководства большевиков проявилось и при подписании Рижского мирного договора, когда Беларусь была разделена между Польшей и РСФСР.
Тем не менее, большевики вынуждены были признать второе провозглашение ССРБ 31 июля 1920 г., подписав по настоянию А. Г. Червякова 16 января 1921 г. «Союзный рабоче-крестьянский договор между РСФСР и Социалистической Советской Республикой Белоруссии» [21, с. 265–266]. В соответствии с ним ССРБ стала не объектом, а субъектом международного права. А с образованием СССР появилась возможность и возвращения в 1924, 1926 гг. значительной части восточной этнической территории белорусов в состав БССР. Так окончательно в первой четверти ХХ в. Беларусь приобрела государственность на советской основе.
Таким образом, после разделов Речи Посполитой со второй половины ХIХ в. под влиянием восстания 1863– 1864 гг., публикации А. И. Герцена в «Колоколе» появляется идея об автономном статусе именно Беларуси (не совместно с Литвой) в федеративном устройстве России. Это положение с определенными трансформациями (автономно-территориальный статус и иные) продержалось до декабря 1917 г., когда на Всебелорусском конгрессе были определены разные формы государственности Беларуси: ее суверенность, государственная независимость; областной статус; краевой статус. В результате сложного геополитического положения была провозглашена Белорусская Народная Республика социал-демократической направленности, просуществовавшая не более двух лет, прежде всего из-за негативных отношений к ней со стороны Германии и РСФСР. В результате популистских лозунгов большевиков («Долой войну», «Земля крестьянам» и др.), их тактического лозунга о праве наций на самоопределение была провозглашена государственность Беларуси на советской основе, просуществовавшая 72 года. Как без БНР не смогла быть образована БССР, так последняя стала
212
ДЗЯРЖАВАЎТВАРАЛЬНЫЯ ПРАЦЭСЫ Ў БЕЛАРУСІ ВА ЎМОВАХ ГЕАПАЛІТЫЧНЫХ ТРАНСФАРМАЦЫЙ У ЕЎРОПЕ
добротным основанием для государственной независимости Беларуси. Ни Германия, ни Польша такой возможности Беларуси не предоставили.
Список литературы
1. Герцен, А. И. Русским офицерам в Польше / А. И. Герцен // Собр. соч. : в 30 т. – М. : Изд АН СССР, 1959. – Т. 16. Статьи из «Колокола» и другие произведения 1862–1863 годов. – С. 251–257.
2. История белорусской государственности : в 5 т. / Н. В. Смехович [и др.] ; отв. ред. тома: Н. В. Смехович, А. В. Унучек, Е. Н. Филатова ; Нац. акад. наук Беларуси, Ин-т истории. – Минск : Бел. навука, 2019. – Т. 2: Белорусская государственность в период Российской империи (конец XVIII – начало XX в.). – 413 с.
3. Публицистика белорусских народников. Нелегальные издания белорусских народников (1881–1884) / сост., подгот. текстов С. Х. Александровича и И. С. Александровича ; предисл. и коммент. И. С. Александрович. – Минск : Изд-во БГУ, 1983. – 134 с.
4.Белорусский государственный архив-музей литературы и искусства. – Ф. 3. – Оп. 2. – Д. 7.
5.Пратакол з’езду беларускіх нацыянальных арганізацый у Мінску 25–27 марца 1917 г. // Спадчына. – 1990. – № 4. – С. 28–33.
6.Промышленность СССР : сб. ст. – М. : Госстатизд, 1957. – 447 с.
7.Народное хозяйство СССР в 1959 г. – М. : Госстатиздат, 1960. – 960 с.
8.Хромов, П. А. Экономическая история СССР. Период промышленного и монополистического капитализма в России / П. А. Хромов. – М. : Высш. шк., 1982. – 240 с.
9.Лященко, П. И. История народного хозяйства СССР / П. И. Лященко. – М. : Изд-во полит. лит., 1952. – 658 с.
10.Документы и материалы по истории Белоруссии : в 4 т. / редкол.: А. И. Азаров [и др.] ; Институт истории Академии наук БССР. – Минск : Изд-во Академии наук БССР, 1954. – Т. 4: Из истории установления Советской власти в Белоруссии и образования БССР. – 515 с.
11.Саракавік, І. А. Гісторыя Беларусі ў кантэксце сусветнай гісторыі / І. А. Саракавік. – Мінск : Совр. шк., 2009. – 456 с.
12.Энцыклапедыя гісторыі Беларусі : у 6 т. – Мінск : БелЭн, 1993. – Т. 1 : А – Белица. – 494 с.
13.Захарка, В. Галоўныя момэнты беларускага руху / В. Захарка // Спадчына. – 1997. – № 5. – С. 3–17.
14.Мирный договор между Россией с одной стороны и Германией, Австро-Венгрией, Болгарией и Турцией – с другой // Спадчына. –
1993. – № 2. – С. 52–57.
15.Вішнеўскі, А. Ф. Гісторыя дзяржавы і права Беларусі ў дакументах і матэрыялах / А. Ф. Вішнеўскі, Я. А. Юхо. – Мінск : Акадэмія МУС Рэсп. Беларусь, 1998. – 311 с.
16.Русско-Германский дополнительный договор к мирному договору от 3 марта 1918 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://histdoc. net/history/ru/dobavochnyi_dogovor_1918.htm. – Дата доступа: 07.11.2019.
17.Об отказе от ряда договоров правительства бывшей Российской империи: Декрет СНК РСФСР от 29.08.1918 [Электронный ре-
сурс]. – Режим доступа: http://istmat. info/node/31062. – Дата доступа: 07.11.2019.
18.1 января 1919 года: Временное рабоче-крестьянское советское правительство Белоруссии : док. и материалы / сост. В. Д. Селеменев (рук.) [и др.] ; науч. ред. М. Ф. Шумейко. – Минск : Лимариус, 2005. – 304 с.
19.Нарысы гісторыі Беларусі : у 2 ч. / М. П. Касцюк [і інш.]. – Мінск : Беларусь, 1995. – Ч. 2. – 560 с.
20.Игнатенко, И. М. Октябрьская революция и самоопределение Белоруссии / И. М. Игнатенко. – Минск : Навука і тэхніка, 1992. – 254 с.
21.История Советской Конституции. 1917–1956 гг. – М. : Госюриздат, 1957. – 1046 с.
Иван Александрович Сороковик, Академия управления при Президенте Республики Беларусь, г. Минск, Республика Беларусь.
Ivan Sorokovik
Academy of Public Administration under the President of the Republic of Belarus, Minsk, The Republic of Belarus e-mail: i.sorokovik@yandex.by
THE CHOICE OF THE PATH OF STATE DEVELOPMENT IN RUSSIA (1917–1922)
The article deals with one of the most important events in history of the Belarusian people in the twentieth century: historical choice of the way of national development of Belarus in 1917–1922. It is shown that the geopolitical situation in Eastern Europe in the mentioned period, the absence of statehood of the Belarusian people after the partition of Poland, relatively low ethnic identity has led to the fact that the choice of statehood in these circumstances has naturally been made on the Soviet basis.
Keywords: Belarus, Germany, Russia, Poland, geopolitics, statehood, ethnic identity, World War I, Civil War.
УДК 340.15(477)“1917/1921”
В. П. Капелюшний, М. В. Чубата
ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРИКАМИ ТА ПРАВОЗНАВЦЯМИ ВПЛИВУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1921 рр. НА ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ В БІЛОРУСІ
Осуществлен краткий историографический анализ историко-правоведческих исследований об особенностях процессов государственного строительства в Украинской Народной Республике и Белорусской Народной Республике, проведен сравнительный анализ законодательства УНР и БНР, в частности Универсалов Центральной Рады и Уставных Грамот Рады БНР, Конституции УНР и Временной Конституции БНР, исследовано влияние Украинской революции 1917–1921 гг. на становление БНР.
Ключевые слова: Украинская Народная Республика, Белорусская Народная Республика, государственно-созидательные процессы, законодательство, Универсалы Центральной Рады, Уставные Грамоты Рады БНР.
Незважаючи на понад 100-річний період дослідження та осмислення, феномен Української революції 1917– 1921 рр. продовжує притягувати до себе увагу науковців, особливо істориків та правознавців, адже багато аспектів, що стосуються ґрунтовного вивчення проблеми, залишаються малодослідженими і дискусійними. До таких аспектів відноситься і дослідження впливу Української революції на державотворення в Білорусі. Слід зазначити, що нами вже здійснювались спроби стисло або фрагментарно дослідити цю важливу наукову проблему [1]. Спробуємо узагальнити досвід її вивчення шляхом порівняння наукового доробку українських та білоруських істориків та правознавців.
213
БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА
Аналіз наявної літератури, а також джерел, зокрема законодавчих актів досліджуваної доби, дає нам підстави констатувати, що розвиток національно-державницького руху на території Білорусі в 1917–1921 рр. має чимало спільного і, водночас, неабияк відрізняється від українського державотворення того часу. Білоруська еліта намагалася наслідувати логіку українського національного державотворення: за зразком Української Центральної Ради (УЦР) з запізненням на чотири місяці в Білорусі створено власну Центральну Раду, позитивний відголос Всеукраїнського національного конгресу спричинив згодом проведення Всебілоруського конгресу, специфіка обнародування найважливіших рішень через Універсали УЦР найшла подібне втілення в Статутних (Уставних) грамотах, нарешті постання національної державності українців у формі Української Народної Республіки (УНР) стало прототипом для проголошення Білоруської Народної Республіки (БНР) тощо. На жаль, це наслідування відбувалося зі значним запізненням та меншою рішучістю, тож наслідки, певна річ, також були різними.
Одним з перших до проблеми становлення білоруської державності звернувся український політичний діяч, білорус за походженням, член ради Міністерства закордонних справ за доби Гетьманату П. Скоропадського І. Красковський. Певний інтерес викликає власна оцінка І. Красковським досвіду українського державотворення: «Немає сумніву, що український національний рух дійсно вплинув і на рух білоруський, двинув і відкрив взагалі для національного руху великі перспективи. Особливо це було помітно на розвитку національного білоруського руху у військах, національне самооприділення українців-військових, утворення особливих українських частин викликає відповідний рух в білоруських масах...» [2, с. 159].
Такої ж думки, до речі, дотримується і австрійський історик А. Каппелер, наголошуючи, що «натхненні українським рухом, інтелектуали й солдати заснували в липні Білоруську раду» [3, с. 274]. Про вплив Української революції на державотворення в Білорусі зазначає в своїй «Истории Советской России» і відомий англійський радянолог Е. Карр: «Все відбувалось за українським зразком...» [4, с. 248]. Причому є всі підстави говорити про спроби копіювання як національної моделі так і радянської моделі (УСРР – БСРР) державотворення. На жаль, в історіографії ці проблеми залишаються малодослідженими. Серед білоруських істориків до їх висвітлення активно долучився О. Кукса, здійснивши порівняльний аналіз національних та радянських державних структур в Білорусі та в Україні за революційної доби 1917–1921 рр. [5]. Крім монографії, О. Кукса також упорядкував та опублікував збірку документів [6]. Ґрунтовний історіографічний та джерелознавчий аналіз цих видань здійснив нещодавно український історик В. Скальський [7]. До речі, дослідник зазначає, що «в літературі поширене переконання (небезпідставне) про вторинність білоруського національного руху щодо українського, копіювання першим основних кроків другого. Щоправда, білоруські націонал-демократи чимало запозичували і з литовського руху за незалежність» [7, с. 393].
Варто наголосити, що український вплив визнають не лише історики, а й правознавці, зокрема історики права. Так, наприклад, А. Кіштимов констатує, що «білоруське національне відродження та національно-визвольний рух багато в чому йшов шляхом, показаним українською національною моделлю» та доходить висновку, що Велика Білоруська рада, Білоруська Народна Республіка виникли під впливом та як аналогії Української Центральної Ради й Української Народної Республіки [8, с. 530]. Правознавці В. Круталевич та І. Юхо трактують Білоруський з’їзд (конгрес) як аналогію, чи прототип Всеукраїнського національного конгресу [9, с. 16].
В той же час слід зазначити, що процеси розробки малодосліджених тем в Білорусі відчутно стриманіші, порівняно з аналогічними процесами в Україні. Багатьом працям білоруських вчених, присвяченим дослідженню революційної доби 1917–1921 рр., притаманна суперечливість, що пов’язано з переважанням в них прорадянських стереотипів та апологетики радянської влади при висвітленні проблеми. Відомий білоруський дослідник революційної доби М. Семенчик констатує, що «розвиток історичної науки відбувався і відбувається не на власному ґрунті, а під впливом російських, у першу чергу московських авторів» [10, с. 405]. Досить чітко висловив своє негативне відношення до більшовизму та радянської доби С. Акінчиць: «Комуністична диктатура, що панувала в Білорусі 70 років, зробила все можливе, щоб зробити білорусів нацією без історії, людьми, які не можуть нічого перейняти з досвіду попередніх поколінь» [11, с. 124]. В той же час науковець висловлює надію, що «обман і безпам’ятство не будуть вічно панувати на нашій білоруській землі» [11, с. 124], а в одній з найновіших публікацій з цієї проблеми О. Кравцевич наголошує: «В білоруській історіографії поки що не цілком скинуто баласт радянської історіографічної спадщини, але сподіваємось, що це лише справа часу» [12, с. 249].
Про яку об’єктивність і науковість досліджень можна говорити, коли в офіційному трактуванні вітчизняної історії керівництвом держави ще й досі вперто не визнається білоруська національна державність, а лише білоруська радянська: «наше белорусское государство существует с 1 января 1919 года – со времени образования БССР. Белорусская Народная Республика, о которой неоправданно много говорят, не стала реальным государством…» [13, с. 43]. Після цього стає зрозумілим, чому деякі білоруські дослідники активно демонструють відкрито негативне ставлення до БНР. Так, наприклад, А. Резнік в своїй брошурі про БНР «переможно» констатує: «можна зробити висновок, що БНР не володіла або майже не володіла тими ознаками, які характерні для повноцінної держави. БНР була політичним явищем» [14, с. 34]. Якщо українські історики активно досліджують різні аспекти, пов’язані з УНР, ЗУНР, Карпатською Україною, гордо трактуючи їх як віхи національного державотворення, то багато білоруських істориків, як бачимо, такою віхою вважають лише БРСР. Можливо вони прозріють, прочитавши ґрунтовну книгу Н. Дейвіса «Європа. Історія», де цей історик зі світовим ім’ям наголошує: «В лютому 1918 р. після німецького наступу червоні втекли і влада перейшла до рук місцевого населення. БНР, зобов’язавшись дбати про добробут усіх національностей – білорусів, поляків, євреїв, литовців і татар, – проіснувала до кінця року. У 1919 р. її силоміць придушила Червона армія» [15, с. 961]. А можливо в
214
ДЗЯРЖАВАЎТВАРАЛЬНЫЯ ПРАЦЭСЫ Ў БЕЛАРУСІ ВА ЎМОВАХ ГЕАПАЛІТЫЧНЫХ ТРАНСФАРМАЦЫЙ У ЕЎРОПЕ
такому прозрінні допоможе ґрунтовна праця білоруського історика З. Шибеки «Нарис історії Білорусі. 1795– 2002», де він, підкреслюючи тяглість державницької традиції в Білорусі, називає один з підрозділів своєї книги «Боротьба за відродження білоруської державності (березень 1917 – лютий 1918 р.», а наступний – «Проголошення БНР та її існування під німецькою окупацією. 1918 рік» [16]. Щодо радянської державності, то З. Шибека констатує, що більшовики пішли на створення радянської моделі національно-культурної автономії БРСР, щоб не допустити реалізації ідеї національної незалежності білоруського народу, а репресії згодом, на думку автора, взагалі зламали волю білорусів до самостійного життя у самостійній державі [16, с. 319]. Нарешті, не інакше як міфом слід вважати трактування деякими істориками білоруської радянської державності як національної, адже вона була силоміць нав’язана білоруському народові радянською Росією. Варто наголосити, що частина білоруських істориків, наприклад Л. Лич, розуміють, що справжню білоруську національну державність із захопленням території БНР більшовиками було втрачено, а «БРСР носила чисто символічний характер» [17, с. 170]. Таку ж точку зору відстоює в своїй ґрунтовній публікації і О. Кравцевич, підкреслюючи, що радянська державність «принесла Білорусі і її народу найбільшу шкоду» [12, с. 247].
Нещодавно в дослідженні А. Астапенка, присвяченому аналізу наукової спадщини М. Єрмаловича, чи не вперше в працях білоруських дослідників відкрито наголошується, що теза про бездержавність нанесла величезної шкоди осмисленню справжніх державотворчих процесів в Білорусі: «особливу шкоду для правдивого бачення нашої історії нанесла теза про бездержавність Білорусі до 1919 р., тобто до проголошення БСРР» [18, с. 56–57].
Слід наголосити, що найважливішим в ситуації, яка склалася, є, на нашу думку, не з’ясування питання про те, чи була Білоруська Народна Республіка повноцінною державою, а визнання періоду її існування важливим і невід’ємним етапом білоруського національного державотворення.
Маючи оприлюднені джерела доби УНР і БНР [19], вагомий науковий доробок попередників, а також враховуючи обмежений обсяг даної статті, сформулюємо найважливіші міркування щодо впливу Української революції 1917–1921 рр. на перебіг подій в Білорусі через здійснений нами порівняльний аналіз державотворчих процесів в УНР та БНР.
Особливої уваги заслуговує версія А. Кіштимова про запозичення лідерами білоруського національновизвольного руху ідеї звернення УЦР до українського народу у формі Універсалів, які в Білорусі увійшли в історію під назвою Статутних грамот [8, с. 530]. Аналіз джерел та літератури дає підстави констатувати, що дійсно саме під впливом Універсалів Центральної Ради в Білорусі Рада Всебілоруського з’їзду (згодом Рада БНР) проголосила Статутні грамоти. Ознайомлення з їх текстами переконує, що Статутні грамоти як і Універсали складались у формі звернення до всіх громадян держави, свідчить про подібність державотворчих процесів: в Україні лише ІV Універсал, а в Білорусі лише ІІІ Статутна грамота проголошували державну незалежність.
Аналіз тексту Першої Статутної грамоти дає підстави твердити про її певну аналогію з Першим Універсалом Центральної Ради. Зокрема, у цій грамоті Виконавчий комітет проголошував себе тимчасовою владою в Білорусі, приступав до управління краєм і до найшвидшого скликання Всебілоруського Установчого Сейму на основі загального, простого, рівного, таємного і пропорційного виборчого права для всього дорослого населення, не зважаючи на національність, релігію і стать. В ній зазначалось, що створювався Народний Секретаріат Білорусі як тимчасова народна влада краю, проголошувалося право національних меншин на національноперсональну автономію. Аналіз тексту Першого Універсалу красномовно свідчить про подібність найважливіших положень в обох документах та їх творче запозичення білорусами.
В той же час, слід наголосити і на деяких особливостях, притаманних лише Першій Статутній грамоті, яких немає в І Універсалі. Зокрема, виборче право надавалось тим, хто в Білорусі до цього був його позбавлений: жінкам, євреям та селянам. Дещо раніше, в резолюції Всебілоруського з’їзду наголошувалось, що Білорусь повинна увійти до складу Російської Демократичної Республіки як автономна одиниця із республіканським устроєм. Проте в Першій Статутній грамоті нічого не сказано про автономію Білорусі, а лише закликалось білорусів перед загрозою німецької окупації «узяти свою долю у власні руки» та «здійснити своє невід’ємне право на повне самовизначення» [20, с. 46–47].
Що стосується законодавчих актів, які проголошували УНР і БНР, тобто ІІІ Універсалу та Другої Статутної грамоти, то в них фактично однаковими є пункти про проголошення Народної Республіки, дію основних законів, свободу слова, друку, зборів, недоторканість особи і помешкання, право на національно-персональну автономію, скасування права приватної власності, встановлення 8-ми годинного робочого дня та ін. Щодо найважливіших відмінностей, то текст ІІІ Універсалу розлого викладено більш ніж на трьох сторінках, а зміст Другої Статутної грамоти стисло вміщено на одній сторінці, де, крім преамбули і висновків, чітко сформульовано лише вісім пунктів основних положень, з яких 6-й пункт кардинально відрізняється від дотичного положення ІІІ
Універсалу. Якщо в УНР мало бути «забезпечено…право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами», то в БНР «оголошуються рівні права всіх мов народів Білорусі». Крім цього, в Статутній грамоті не йшлося ані про міжнародно-правовий статус БНР, ані про її зовнішню політику [20, с. 52–53].
Запозичення ключових положень характерне і для таких актів як ІV Універсал та Третя Статутна грамота, якими, відповідно, проголошувалась незалежність УНР і БНР. Слід зазначити, що III Статутна грамота зафіксувала різке зниження демократичного потенціалу в білоруському русі і засвідчила факт формування пронімецького курсу.
Нарешті, про Конституцію УНР (1918 р.) та Тимчасову конституцію БНР (1918 р.), які, насправді, мали назви «Статут про державний устрій, права і вільності УНР» та «Статут Ради Білоруської Народної Республіки».
215
БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА
Як бачимо, обидва документи мали назву «Статут». Конституція УНР була ухвалена Центральною Радою на своєму останньому засіданні, тобто 29 квітня 1918 р. Того ж дня в Україні стався державний переворот, внаслідок якого Конституція УНР так і не набула чинності, а залишилася пам’яткою української правничо-політичної думки. Цей законодавчий акт є неодмінною складовою хрестоматій та збірників документів з історії України та історії держави та права України, тематичних документальних видань, присвячених Українській революції 1917–1921 рр.
Щодо Конституції БНР, то вона була ухвалена 11 жовтня 1918 р. і певний час була чинною на території БНР. Однак, про цей важливий законодавчий акт білоруського національного державотворення інформація в наукових дослідженнях мінімальна. Причому це стосується праць не лише білоруських вчених, а й українських. Прикро, що Тимчасова конституція БНР не аналізується в дисертаціях останніх років, безпосередньо присвячених становленню Білоруської Народної Республіки [21], а в захищеній у 2017 р. дисертації О. Панасюка – навіть не згадується [22].
Текст Тимчасової конституції БНР не включено до жодного зі збірників документів, опублікованих в сучасній Білорусі, єдиний варіант ознайомитись з цим документом – це мережа Інтернет [23], адже офіційно влада визнає існування лише 5-ти білоруських конституцій, вважаючи першою Конституцію БСРР (1919 р.). В зв’язку з цим слід зазначити, що молоді білоруські правознавці зовсім по-іншому оцінюють Тимчасову конституцію БНР. Так, Н. Макаєв наголошує, що «проблема вивчення Конституції БНР 1918 р. практично не піднімалась юристами й істориками. …спірне питання про сутність БНР не впливає на факт існування Конституції даного політичного феномену» [24, c. 200]. Підтримуємо думку автора, що давно настав час звернути належну увагу на тимчасову конституцію БНР, проголошену Радою БНР 11 жовтня 1918 р., адже її аналіз свідчить, що цим актом детально визначалась система державних органів, а також принципи виборчого права. Погоджуємось також і з думкою дослідника, що «її зміст в цілому не можна назвати конституцією в прямому розумінні слова – по характеру вона була схожа на положення про парламент» [24, с. 201]. В той же час заслуговує на увагу висновок Н. Макаєва, зроблений ним на підставі аналізу інших законодавчих актів доби БНР, що «Основний Закон БНР – це не один акт, а ціла сукупність правових актів, а точніше це неписана конституція, що складається з трьох документів: ІІ і ІІІ Статутної грамоти і тимчасової Конституції 11 жовтня» [24, с. 201]. До речі, конституційний характер Другої Статутної грамоти, яка «проголосила етнографічну територію білорусів у якості республіки» вбачав ще у 1919 р. тодішній політичний і державний діяч БНР А. Цвікевич [25, с. 13]. Оцінка Тимчасової конституції БНР як «одного з юридичних документів політичних структур Білоруської Народної Республіки, який співіснував з іншими основними документами тодішнього становлення республіки (зокрема, статутними грамотами)» торує собі шлях і в Інтернет-ресурсах [23]. Все це вселяє надію, що в найближчій перспективі білоруська спільнота, оцінюючи значення Конституції БНР 1918 р., дійде до такого ж висновку, до якого дійшов Н. Макаєв: «Таким чином, можна небезпідставно стверджувати, що не дивлячись на те, що сама Конституція проіснувала короткий період часу і не змогла повністю бути втіленою, її необхідно вважати першим білоруським Основним Законом і, що найважливіше, єдиною Конституцією до 1994 р., яка приймалась саме білоруським народом і білоруською інтелігенцією на благо національних інтересів незалежно від інших держав» [24, с. 201].
Після проголошення БНР білоруські державотворці розбудовували свою державу, дотримуючись принципу розподілу влади на законодавчу та виконавчу. Він був закріплений у спеціальному законі Ради БНР «Про верховну владу Білоруської Народної Республіки», згідно якого можна окреслити наступні функції Ради БНР: установчу, законодавчу, контрольну, фінансову, представницьку. Згідно цього закону виконавча влада у Білорусі належала уряду – Народному Секретаріату (НС). 27 березня 1918 р. НС видав постанову, якою підпорядкував собі всі урядові установи краю і фактично оголосив себе єдиною вищою виконавчою владою на теренах Білорусі. 29 квітня 1918 р. на засіданні Народного Секретаріату був затверджений «Тимчасовий наказ місцевим білоруським радам», у якому визначалися функції місцевих органів БНР. 25 травня 1918 р. Рада БНР прийняла закон, який надавав білоруській мові державний статус. У 1918 р. в Берліні був випущений загальногромадянський паспорт Білоруської Народної Республіки. 9 липня 1918 р. Рада Республіки та Народний Секретаріат прийняли постанову про державні символи.
Вже цей перелік прийнятих законів та проведених заходів свідчить про значний державотворчий та законодавчий досвід БНР. Саме в цьому ключі звучить висновок О. Панасюка про значення БНР: «Білоруська Народна Республіка стала одним із етапів білоруського державотворення, без якого білоруси не отримали б своєї державності в 1919 р., в рамках радянської системи, і незалежної Республіки Білорусь у 1991 р.» [22, с. 209].
Отже, започатковані українськими і білоруськими істориками та правознавцями малодосліджені аспекти проблеми, без сумніву, потребують подальшого вивчення і ґрунтовного осмислення. Безумовно, цей процес необхідно активізувати, бажано спільними зусиллями українських та білоруських науковців.
Спісок літератури
1. Капелюшний, В. П. Вплив Української революції на державотворчі процеси в Білорусі (1917–1921 рр.): історіографічні та історикоправові аспекти / В. П. Капелюшний, М. В. Капелюшна // Новітні тенденції вивчення актуальних проблем революційної доби (1917–1921 рр.) : зб. наук. пр. – Київ : Черкаси, 2012. – С. 37–46; Чубата, М. В. Історико-правові аспекти дослідження законодавчих процесів доби Української Народної Республіки та Білоруської Народної Республіки / М. В. Чубата // Вплив юридичної науки на розвиток міжнародного та національного законодавства. – Харків, 2017. – С. 13–17; Срібняк, І. В. Історіографічні та порівняльно-правові аспекти державотворчих процесів в Українській Народній Республіці та Білоруській Народній Республіці / І. В. Срібняк, М. В. Чубата // Rocznik Centrum Studiów Białoruskich. – Warszawa, 2018. – № 4. – С. 32–43.
2. Красковський, І. На порозі нового життя / І. Красковський // Літературно-науковий Вістник. – К., 1918. – Т. LXX. – Кн. ІV–VІ. –
С. 155–171.
216
ДЗЯРЖАВАЎТВАРАЛЬНЫЯ ПРАЦЭСЫ Ў БЕЛАРУСІ ВА ЎМОВАХ ГЕАПАЛІТЫЧНЫХ ТРАНСФАРМАЦЫЙ У ЕЎРОПЕ
3.Каппелер, А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / А. Каппелер ; пер. з німецької. – Львів : Вид-во Католицького Українського університету, 2005. – 360 с.
4.Карр, Э. История Советской России : Большевистская революция. 1917–1923 / Э. Карр ; пер. с англ. – М. : Прогесс, 1990. – 768 с.
5.Кукса, А. Н. Взаимодействие национальных движений Белоруссии и Украины в 1917–1922 гг. / А. Н. Кукса. – Минск : РИВШ,
2010. – 193 с.
6.На пути к самоопределению народов Белоруси и Украины в 1917–1918 гг. / сост. А. Н. Кукса. – Минск, 2012. – 341 с.
7.Скальський, В. Білорусь, білоруси, білоруські національний рух та державність в наративі про Українську революцію 1917–
1921 рр. / В. Скальський // Rocznik Centrum Studiów Białoruskich. – Warszawa, 2018. – № 4. – С. 388–397.
8.Кіштымаў, А. Рэцэнзія на кнігу Я. Грицака «Нарис історії України : формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. – К., 1996» / А. Кіштымаў // Беларускі гістарычны агляд. – [б. г. в.]. – Т. 5. – № 2 (9). – С. 523–533.
9.Круталевіч, В. А. Гісторыя дзяржавы і права Беларусі (1917–1945 гг.) / В. А. Круталевіч, І. А. Юхо. – Мінск : Бел. навука, 1998. –
238 с.
10. Сяменчык, М. Я. Рэвалюцыйныя падзеі 1917 года ў працах беларускіх гісторыкаў канца мінулага стагоддзя / М. Я. Сяменчык // Сучасныя праблемы гістарыяграфіі гісторыі : у 3 ч. – Мінск, 2003. – Ч. 3. – С. 405–409.
11. Акиньчиц, С. Золотой век Беларуси / С. Акиньчиц. – Минск : Юнипак, 2002. – 126 с.
12. Краўцэвіч, А. Традыцыя айчыннай дзяржаўнасці ў беларускай гістарыяграфіі / А. Краўцэвіч // Rocznik Centrum Studiów Białoruskich. – 2018. – № 4. – С. 236–251.
13. Лукашенко, А. Г. Исторический выбор Беларуси / А. Г. Лукашенко. – Минск : БГУ, 2003. – 48 с.
14. Резник, А. Н. К вопросу о государственности БНР, или Так была ли БНР государством? / А. Н. Резник. – Минск : Технопринт,
2002. – 36 с.
15. Дейвіс, Н. Європа. Історія / Н. Дейвіс. – Київ : Основи, 2006. – 1464 с.
16. Шыбека, З. Нарыс гісторыі Беларусі. 1795–2002 / З. Шыбека. – Мінск : Энцыклапедыкс, 2003. – 490 с. 17. Лыч, Л. Беларуская нацыянальная ідея / Л. Лыч. – Мінск : [б. в.], 2010. – 448 с.
18. Астапенка, А. Мікола Ермаловіч : Той, хто вярнуў нам гісторыю / А. Астапенка. – Мінск, 2015. – 64 с.
19. Українська Центральна Рада: документи і матеріали : у 2 т. / упоряд. В. Ф. Верстюк. – Київ : Наукова думка, 1996. – Т. 1. – 589 с.; Українська Центральна Рада: документи і матеріали : у 2 т. / упоряд. В. Ф. Верстюк. – Київ : Наукова думка, 1997. – Т. 2. – 422 с.; Архівы Беларускай Народнай Рэспублікі : у 2 т. – Вільня – Нью-Ёрк – Менск – Прага : Таварыства беларускага пісьменства, 1998. – Т. 1, кн. 1. – 860 с.; Архівы Беларускай Народнай Рэспублікі : у 2 т. – Вільня – Нью-Ёрк – Менск – Прага : Таварыства беларускага пісьменства. – Т. 1. –
Кн. 2. – 1720 с.
20. Архівы Беларускай Народнай Рэспублікі : у 2 т. – Вільня – Нью-Ёрк – Менск – Прага : Таварыства беларускага пісьменства, 1998. –
Т. 1. – Кн. 1. – 860 с.
21. Мартиненко, В. В. Виникнення державності в Білорусі (1917–1918 рр.) : автореф. дис. … канд. іст. наук / В. В. Мартіненко. – Чернігів, 2010. – 24 с.; Панько, О. Д. Становлення білоруської державності 1914–1923 рр.: територіальний аспект : автореф. дис. … канд. іст. наук / О. Д. Панько. – Чернігів, 2010. – 24 с.; Стрикун, І. С. Становлення білоруської державності (1917–1921 рр.) : автореф. дис. … канд. іст. наук / І. С. Стрікун. – Київ, 2010. – 23 c.
22.Панасюк, О. П. Білоруська Народна Республіка у 1918–1919 рр.: внутрішня та зовнішня політика : дис. … канд. іст. наук / О. П. Панасюк. – Чернівці, 2016. – 280 с.
23.Часовая канстыту́цыя Белару́скай Народнай Рэспу́блікі [Электронны рэсурс] // Вікіпэдыя. – Рэжым доступу: https://be-tarask. wikipedia. org/wiki. – Дата доступу: 07.11.2019.
24.Макаев, Н. В. Конституция БНР: забытое достижение нации / Н. В. Макаев // Национальная экономика Республики Беларусь: проблемы и перспективы развития : материалы V междунар. науч.-практ. конф. студентов. – Минск, 2012. – С. 200–201.
25.Цвикевич, А. И. Краткий очерк возникновения Белорусской Народной Реcпублики / А. Цвикевич. – Киев : [б. и.], 1918. – 16 с.
Валерій Петрович Капелюшний, Марина Валеріївна Чубата, Київський національний університет імені Тараса Шев-
ченка, м. Київ, Україна.
Valeriy Kapeliushnyi, Marina Chubata
Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine
v.kapelyushniy@meta.ua, kapelyushna@meta.ua
RESEARCH INTO THE HISTORY AND JURISDICTIONS OF THE INFLUENCE OF THE UKRAINIAN REVOLUTION
OF 1917–1921 ON THE GOVERNMENT PROCESSES IN BELARUS
The article presents a brief historiographical analysis of historical and jurisprudential research about the features of the processes of statebuilding in the Ukrainian People’s Republic and Belarusian People’s Republic. A comparative analysis of the legislation of the UPR and the BPR, in particular Universals of the Central Rada and the charters of the Rada (Council) of BPR, the Constitution of the Ukrainian People’s Republic and the Interim Constitution of the BPR was done. The impact of the Ukrainian revolution of 1917–1921 on the formation of the BPR was studied.
Keywords: Ukrainian People’s Republic, Belarusian People’s Republic, state-building processes, legislation, Universals of the Central Rada, charters of the Rada (Council) of BPR.
УДК 94(41/99)
M. Jarnecki
DROGI DO NIEPODLEGŁOŚCI POLSKI I BIAŁORUŚI W LATACH 1917–1920
Рассматриваются некоторые аспекты формирования идеи независимого белорусского государства в непростой период 1917–1920 гг. Этот процесс показан в сравнении с процессом формирования польской государственности.
Ключевые слова: Польша, Беларусь, идея и практика национальной независимости, польско-белорусские проекты.
Współczesna niepodległa Białoruś przez kilka stuleci stanowiła integralną część Wielkiego Księstwa Litewskiego i przedrozbiorowej Rzeczypospolitej, kiedy nowoczesne narody, jak dzisiaj je rozumiemy, jeszcze nie istniały. Cała Rzeczypospolita nie tylko Dwojga Narodów uległa w końcu XVIII stulecia zagładzie, a obszary białoruskie i litewskie znalazły się obok niemałego fragmentu ziem obecnej Polski pod rosyjskim zaborem. Przypomnienie faktów nie jest jednak zamierzonym truizmem, ale punktem wyjścia. Należałoby się zgodzić z opiniami Hieronima Grali. «Nawet jeżeli Rzeczypospolita w pewnym momencie jako eksperyment historyczny, społeczny, cywilizacyjny poniosła klęskę,
217
БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА
to jednak przez dwieście pięćdziesiąt lat to działało. I stworzyło przecież pewien trwały dorobek, co widać w stałych punktach odniesień w świadomości narodowej Litwinów, Białorusinów i Ukraińców. To była pewna wartość» [1].
Już pod obcym panowaniem, w dobie zaborów, przyśpieszeniu uległy procesy emancypacji narodów, z jednej strony będące skutkiem procesów modernizacji – dotykające całego kontynentu, o których pisał już klasyk Ernst Gellner [2, s. 225–233], a z drugiej stanowiąc skutek systematycznego cofania się polskości, osłabianej rosyjskimi represjami, epizodycznie nawet przez «obcych» inspirowanymi. To nieszczere zainteresowanie swojskością i lokalnością, osłabiające polskiego przeciwnika, taktycznie mogło być użytecznym narzędziem w walce z krnąbrnymi «polskimi panama». Obawa jednak, że wydarzenia wyrwą się spod kontroli, a emancypacja narodowa, może zagrozić imperialnym planom, spowodowuje odejście od przejściowej tolerancji lokalnego przebudzenia tożsamości. Szczególnie pokaże to przypadek litewski i zgoda przejściowa na używanie w kuźni kadr – gimnazjum mariampolskim miejscowego języka [3; 4, s. 17–19]. W dobie powstań na obszarach białoruskich, choć nie w tym samym rozmiarze co w Królestwie Polskim, doszło do udziału części nie tylko lokalnych elit, w walce, solidaryzując się z wydarzeniami w tzw. Kongresówce. Ostatnim takim przypadkiem było powstanie styczniowe, gdzie bohater – zapewne dwóch narodów, polskiego i białoruskiego, Kostik, czyli Konstanty Kalinowski, dzięki swej energii i dotarciem do rzesz chłopskim poprzez posługiwanie się lokalnym językiem (legendarna już «Mużycka Prawda» – Złota Hramota), zdołał popchnąć do zrywu, także część białoruskich chłopów. Język przez niego używany był domowym językiem Kalinowskiego, pochodzącego z Mostowlan, obecnie po polskiej stronie granicy. Sam niewątpliwie uważał się za Polaka. On sam czy inni polsko-białoruscy insurgenci zapłacą najwyższą cenę.
Sam termin najprawdopodobniej i oznaczał samookreślenie się prawosławnej społeczności na ziemiach b. Wielkiego Księstwa Litewskiego w granicach po Unii Lubelskiej Pojawił się w XIX stuleciu [5, s. 30–37].
W następnych dziesięcioleciach drogi Polaków i powoli emancypujących się Białorusinów, coraz bardziej się rozchodziły. Niebagatelną rolę odegrały procesy wzmożonej rusyfikacji i brutalne represje ze strony władz. Te również ewoluowały w kierunku wielkoruskiego nacjonalizmu, jeśli nie nawet czasem szowinizmu, co w wieloetnicznym imperium, okaże się drogą do nikąd i zaproszeniem do tragedii. Naturą tworzących się ruchów nacjonalistycznych w środkowej Europie była raczej ich ekskluzywność niż otwarcie. Demiurg polskiego ruchu narodowego, Roman Dmowski wręcz wykluczał, częste na kresach i w ogóle na obszarach etnicznie mieszanych, podwójne tożsamości. [6, s.
106–111; 7, s. 297–300].
Pod wieloma względami Polakom było łatwiej. Bez wątpienia należeli do tzw. narodów historycznych, posiadających długie tradycje państwowe. Co prawda rozumienie narodu w dobie przedrozbiorowej zawężało się do szlachty, bez specjalnego rozróżniania jej etniczności. Proces tworzenia się nowoczesnego narodu jednak postępował, stopniowo rozszerzając się na mieszczaństwo, choć brutalnie został przerwany przez rozbiory. Czas powstań pokaże fakt opóźnienia tego zjawiska w chłopskim środowisku, ale i one i ostatecznie po reformach uwłaszczeniowych wejdzie w orbitę oddziaływań bardziej wyrobionych środowisk inteligenckich (nauczycieli, księży, rzadziej ziemian) i przyjmie narodową świadomość [8–9]. Polacy posiadali intelektualne i polityczne elity, mające doświadczenie w sprawach międzynarodowych, ludzi rozpoznawalnych w Europie i świecie. Okaże się to niezwykle pomocne podczas pierwszej wojny światowej i po jej zakończeniu, gdy powstały szanse odbudowy państwa polskiego i ustalaniu jego granic na konferencji pokojowej. Maciej Kozłowski, analizując walki polsko-ukraińskie w Galicji Wschodniej, podążając tropem rozważań Wasyla Kuczabskiego, ubolewającego, że brakowało Ukraińcom kogoś na miarę Paderewskiego czy Masaryka, pogłębił te pełne goryczy konkluzje autora. Napisał m. in.: «Tu dodać należy, że nie mieli także swojego Dmowskiego, Sienkiewicza, hr. Maurycego Zamoyskiego, słowem tych kontaktów i możliwości, które mieli świetnie czujący się na światowym gruncie Polacy <…>» [10, s. 97]. Można śmiało zaryzykować tezę, iż Polacy, czekając oczywiście na odpowiednią koniunkturę międzynarodową, byli niewątpliwie intelektualnie i kadrowo zdecydowanie lepiej przygotowani do tworzenia podstaw państwowości.
Proces może nie tyle odrodzenia ile budowy narodu, na ziemiach białoruskich przebiegał wolniej niż u sąsiadów z północy i południa – patrząc na byłe tzw. kresy Rzeczypospolitej. Za pierwsze przejawy narodowego przebudzenia można uznać obok zainteresowania części polskiego ziemiaństwaczy to z pragmatyzmu, czy szczerej fascynacji lokalna kulturą czy folklorem, działania inteligentów, najczęściej potomków uwolnionych już z pańszczyzny chłopów. Były i przypadki rutenizacji części polskiego ziemiaństwa. Drobna szlachta, zwana zagrodową w swej masie na tych obszarach, schłopiona i spauperyzowana przez carat, także faktycznie uważała się za Rusinów. Istotną rolę wśród budzicieli świadomości odegrali czy to wspomniany już Kostik Kalinowski, ale też w następnym pokoleniu Maksim Bohdanowicz, Wacłau Iwanouski (Wacław Iwanowski), czy ikona białoruskości, Janko Kupała – de facto Iwan Daminikawicz Łucewicz, Ciotka, czyli Alaiza Paszkiewicz-Kairys, nie mówiąc o innych. Działalność kulturalna prekursorów białoruskiego odrodzenia kulturalnego końca XIX wieku i wydarzenia polityczne XX stulecia stały się bodźcem do konsolidacji Białorusinów jako zbiorowości etnicznej, ale nie doprowadziły do powstania nowoczesnego narodu» [11, s. 92]. Jednym z pierwszych przejawów tych procesów i prób przejścia w fazę organizacyjną młodego ruchu narodowego, stała się inicjatywa wydawnicza – publikacja w 1906 r. dziennika, z czasem tygodnika Nasza Niwa
(biał. Наша Ніва, Naša Niva), które zastąpiło zlikwidowana przez cenzurę «Naszą Dolę». Inicjatorem i pierwszym redaktorem naczelnym był Aleksander Własow (następcą został Janko Kupała), który skupił wokół siebie grupę zaangażowanych entuzjastów, niektórych już wcześniej wymienionych. Pismo odegrało w ciągu dziesięciolecia swego istnienia (ukazywało się do sierpnia 1915 r.) trudną do przecenienia, niebagatelną rolę promotora akcji narodowego przebudzenia. Spotkało się z zainteresowaniem wsi, coraz liczniejszej inteligencji, a nawet części ziemiaństwa, sympatyzującej z lokalną kulturą i społecznością. Grupa stojąca na pograniczu polskości i formującej się białoruskiej tożsamości, z dużą
218
ДЗЯРЖАВАЎТВАРАЛЬНЫЯ ПРАЦЭСЫ Ў БЕЛАРУСІ ВА ЎМОВАХ ГЕАПАЛІТЫЧНЫХ ТРАНСФАРМАЦЫЙ У ЕЎРОПЕ
sympatią dla tej drugiej, nazywana była «krajowcami» i prym w niej wiodło kilku kresowych ziemian, jak Roman Skirmunt, Iwan Żukowski, Witold Żukouski czy Aleksander Lednicki, skupionych wokół «Kuriera Litewskiego» czy pisma «Białoruś», sponsorowanego przez Magdalenę Radziwiłł (księżna także wspierała «Naszą Niwę») [12, s. 174].
Pomimo intensywnej akcji rusyfikacyjnej, powstała też pierwsza partia polityczna, którą można uznać za pewną emanację narodowych aspiracji, choć na pewno dalekich od niepodległości. Była to Białoruska Socjalistyczna Gromada
(BSH), nie tylko z nazwy lewicowa, zrodzona w latach 1903–1904. Skupiła grono działaczy głównie o inteligenckoszlacheckim rodowodzie, z braćmi Antonem oraz Iwanem Łuckiewiczami na czele. W kierownictwie znalazła się tez grupa wcześniej wspomnianych działaczy, jak Ciotka – A. Paszkiewcz, czy Iwanouski. Partia reprezentowała głównie chłopów, najlicznie`odrzucała jako jedyny wyznacznik walkę klasową [12, s. 160; 13, s. 27–28]. Miasta także były trudnym dla rodzącej się orientacji narodowej gruntem, podobnie jak na Ukrainie, ze względu, na ich skład etniczny – przeważali tam Żydzi, Rosjanie i Polacy i łatwiej zrozumieć problemy z pozyskiwaniem dla tej opcji robotników.
Istotną rolę odgrywała wciąż kwestia wyznaniowa, posiadając związek z polityką. Białoruska tożsamość przyjmowana była chętniej i znajdowała raczej odzew wśród katolickiej społeczności. Prawosławni, zazwyczaj silniej zrusyfikowani, zazwyczaj byli bardziej do niej zdystansowani. Nie znaczy to wcale, że zupełnie byli impregnowani na narodowe trendy, ale tutaj proces przebudzenia etnicznego napotykał większe opory. W tym środowisku większe wsparcie znalazła opcja «zapadnoruska», której głosicielem i twórcą był ks. Michał Kojałowicz, wywodzący się – nomen omen – z Kuźnicy Białostockiej. uważał, że Białorusini są grupą etniczną należącą do wielkiego narodu rosyjskiego. Polsko-bialoruski badacz, Eugeniusz Mironowicz, tak to określił: «Wedle jego koncepcji, Rosjanie to byli Wielikorusy, Ukraińcy Małorusy, a Białorusini Zapadnorusy» [14].
Kolejnym punktem zwrotnym dla rozwoju idei narodowej na Białorusi stała się rewolucja 1905–1907, która niewątpliwie uaktywniła masy, wyrywając je z letargu oraz pokazała, ze władza pod naciskiem może się cofnąć i nie jest wszechmocna, jak się dotąd wydawało. To wtedy właśnie zaczęła ukazywać się «Nasza Niwa», a w jej redakcji nieprzypadkowo znalazło się wielu członków Hromady. Na wsi białoruskiej doszło do strajków rolnych, z rzadka też do aktów terroru wobec najbardziej znienawidzonych obszarników, a w miastach do strajków robotniczych. Ożywieniu uległo życie polityczne, w tym i działalność BHS. Hromada, co może było jej błędem, nie wzięła udziału w wyborach do Pierwszej Dumy, stawiając na rewolucyjne rozwiązania. Nie znaczy to wcale, że w Dumie nie znaleźli się deputowani z białoruskich ziem. Wybrano z ugrupowania liberalnych kadetów oraz powołanej na początku 1906 r., z inicjatywy biskupa Edwarda Roppa, katolickiej partii obejmującej swym działaniem Litwę i Białoruś. Deputowani o chłopskim rodowodzie. Jako że kadeci pomimo swego liberalizmu dalecy byli od pójścia na koncesje uciśnionym narodom imperium poza wyjątkiem dla Finlandii i Polski, nierosyjscy deputowani utworzyli swoją frakcję autonomistów, do których dołączyła grupa z Białorusi – chłopi, inteligenci i ziemianie, ze znanym nam R. Skirmuntem. Została sformułowana prze te kręgi idea autonomii dla Białorusi. W wyborach do Drugiej Dumy (1907) Hromada już zgłosiła swych kandydatów, ale poniosła porażkę. Okazało się, że na ziemiach białoruskich opcja radykalnorewolucyjna nie posiada specjalnej akceptacji. Na tych obszarach silniejsze niż w rejonach etnicznej Rosji było przywiązanie do własności prywatnej i poszanowania wyników swojej pracy. Silniejszy odzew znalazły tutaj reformy rolne Stołypina, idące w kierunku przekazania w ręce prywatne ziem zarządzanych przez wspólnoty gminne. Nasiliła się emigracja z przeludnionych często wsi oraz przesiedlenia, czy raczej wewnętrzna migracja na obszary syberyjskie żądnych ziemi chłopów. Osłabiło to potencjalne kadry ruchu narodowego, którego trzonem byli właśnie ci ostatni. Wyciągając wnioski ze swojej porażki, jak i zachodzących przemian społecznych, samorozwiązaniu uległa Hromada, a jej aktywiści skupili się wokół «Naszej Niwy» [12, s. 160–161].
Po przejściowych ustępstwach, carat przystąpił do kontrofensywy. W ramach reakcji i zaostrzania kursu przez władze, gdy w 1907 r. został zlikwidowany niedawno powstały Związek Nauczycieli Białoruskich. Na obszarach mieszanych etnicznie oznaczało to wzmożony kurs rusyfikacyjny. Na ziemiach białoruskich dopuszczono lekcje, poza rosyjskim tylko w językach polskimi litewskim. Dla białoruskiego nie było akceptacji. Co prawda istniała możliwość wysyłania dzieci do szkół prywatnych, ale czy to z barku zainteresowania, czy finansów, inicjatywy (Siarhiej Palujan) takie nie znalazły większego poparcia. nowa fala rusyfikacji, choć dotkliwa nie miała tak szerokiego charakteru, jak poprzednia – po powstaniu styczniowym. Katolicka ludność pozostawiona została we względnym spokoju. Pomimo kontrakcji, ruch narodowy okrzepł, zwłaszcza w sferze kultury, czego dowodem stworzenie literackiego języka, utwory w ojczystej mowie, ruch wydawniczy i początkowo nieśmiałe hasła autonomii w ramach imperium [12, s. 174–182].
Należy jednak przyznać, że choć białoruski ruch narodowy odniósł pewne sukcesy i rozrastał się, to posiadały one charakter względny. Ruch białoruski był faktycznie rozproszony, jeśli nie rozbity na był na drobne grupy, które nie potrafiły znaleźć punktów stycznych nie tylko w sferze politycznej oraz ideologicznej. Najbliższy klasycznemu ruchowi narodowemu była umiarkowana platforma «Naszej Niwy». Obok socjaldemokratów znalazły się w jej kręgu osoby o liberalnych poglądach. Zwolennicy chadeckich rozwiązań skupili się wokół czasopisma «Białoruś». Bardziej konserwatywne środowiska, jak np. «krajowcy», byli raczej środowiskiem towarzyskim, sympatyzującym z działaniami budzicieli tożsamości narodowej i wspierającym ich poczynania.
Znamienne wydarzenie nastąpiło w 1909 r. w grupie «zapadnoruskiej». Podczas zjazdu istniejącego Towarzystwa «Włościanin», doszło do rozłamu. Z inicjatywy L. Sołoniewicza założyła Towarzystwo Białoruskie (TB), wraz z rosyjskojęzyczną gazetę «Belorusskaja Žizń». Liderzy TB oskarżyli przywództwo «Włościanina», że nie są Białorusinami, zaś środowisko «Naszej Niwy» określili mianem «fałszywych» przyjaciół białoruskiego ludu. nowe Towarzystwo postulowało zjednoczenie wszystkich Białorusinów bez względu na wyznanie i przynależność stanową. Białorusini w jego wizji stanowili osobna nację, ale używającą języka rosyjskiego. TB skierowało wobec rządu os-
219
БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА
karżenia, iż wspiera wbrew deklaracjom polskich i rosyjskich obszarników, działając na szkodę ludu. Pismo z programem zostało skonfiskowane, na 2 lata zamilkło, aby w 1911 r. ponownie się ukazać, głosząc poglądy bardziej zgodne z linia rządu. Jeden z białoruskich badaczy, Michał Bicz uważał, iż Sołoniewicz był prowokatorem [15, s. 425– 426], działającym w kierunku rozbicia ruchu narodowego, ale nie zmienia to sprawy, że zwykli członkowie TB utożsamiali zapewne się z większością programowych założeń organizacji. Zapewne «zapadnorusizm» «rozumiany nie jako ruch społecznopolityczny, lecz jako formacja kulturowa, ukształtował umysły większości działaczy, którzy przyłączyli się do białoruskiego ruchu narodowego po rewolucji 1917 r. w Rosji» [13, s. 34].
Nieistnienie szeroko pojętego białoruskiego obozu narodowego przejawiło się dobitnie w czasie wyborów do IV Dumy Państwowej w 1912 r. Mandaty przynależne ziemiom białoruskim przejęli albo rosyjscy nacjonaliści bądź sympatycy lokalności, faktycznie jednak polscy «krajowcy». Jeśli nie istniał polityczny ruch narodowy, raczej skupiony głównie na kulturalnych inicjatywach, tym bardziej nie mógł istnieć niepodległościowy. Popularne dzisiaj wśród białoruskich narodowców nawiązywanie do tradycji walk z Rosją przez przyswojenie W świadomości Białorusinów dominowała upowszechniona przez rosyjską szkołę i literaturę «zapadnoruska» wersja historii Białorusi, przedstawiająca antyrosyjskie powstania na Białorusi jako faktycznie antybiałoruskie działania Polaków. Jest rzeczą charakterystyczną, że gdy w ogarniętej rewolucją Rosji w 1917 r. formowały się białoruskie jednostki wojskowe, to odnosiły się do tradycji formacji noszących miano «białoruskich» [13, s. 34; 16, с. 7].
Co prawda funkcjonuje w części opinii publicznej czyn i osoba nauczyciela Józefa Mamońki, nauczyciela z Mołodeczna, który miał w 1905 r. ciągnąć swych uzbrojonych uczniów na Mińsk, ale źródłowego potwierdzenia ów mit potwierdzenia nie posiada [17, s. 1, 4].
Niezwykle doniosłe konsekwencje miała też dla ziem białoruskich I wojna światowa. W 1915 r, obszary te wskutek niemieckich sukcesów zostały podzielone linią frontu. Doszło do dewastacji ziem przez przemarsze wojsk, rabunki oraz zniszczenia wskutek działań wojennych. Nastąpił również znaczący odpływ ludności z tychże obszarów, ogłupionych propagandą straszącą Niemcami lub zmuszonych do ewakuacji. Do tego dochodziły straty wśród cywilów i powołanych do armii przedstawicieli lokalnej społeczności. Pogarszająca się sytuacja wojskowa Rosji i wkroczenie wroga do zachodnich guberni cesarstwa spowodowały wprowadzenie tamże zarządu wojskowego. Zamknięta została redakcja «Naszej Niwy». W kwietniu 1915 r. władze zezwoliły na pewna inicjatywę oddolną, mianowicie na utworzenie Białoruskiego Towarzystwa Pomocy Ofiarom Wojny (BTPOW) w Wilnie. Przewodniczącym (marszałkiem) Towarzystwa był znany już wcześniejszych inicjatyw Wacław Iwanowski (Wacłau Iwanouski), zaś jego zastępcami Antoni Łuckiewicz i Wacław Łastowski [13, s. 35].
Uformowany po obaleniu caratu Zjazd Białoruskich Partii i Organizacji, w marcu 1917 roku postanowił wysłać do Petersburga delegację na czele z arystokratą, Białorusinem katolikiem, Romanem Skirmuntem. Utworzyli oni tzw. Białoruski Komitet Narodowy (BKN) wnosząc o autonomię kraju w federacyjnej Rosji. Premierem wówczas był Michaił Lwow. Delegaci zostali zignorowani, a nowe władze Białorusinów postrzegały jako Rosjan. Po powrocie socjaliści wyrażali dezawuowali umiarkowanych delegatów. Istniały iluzje, że więcej mogą dać bolszewicy. W pierwszych dniach grudnia został zwołany Kongres Wszechbiałoruski (ponoć nawet 1800 delegatów!), który zdecydował się powołać organ wykonawczy w postaci Rady Delegatów Chłopskich, Robotniczych i Żołnierskich. Zakładano dalszy związek państwowy z Rosją. Bolszewicy zorientowawszy się, że w powstałej na Białorusi władzy nie są oni reprezentowani, zdecydowali się zlikwidować Kongres, co tez uczynili wysyłając wojsko do Mińska. Wydarzenia spowodowały, iż większość działaczy białoruskich pojęła, że w Rosji nie znajdzie partnera do rozmów o nawet delikatnej wersji autonomii politycznej. Nastąpił zwrot ku idei niepodległości [14].
Należy przypomnieć, że w połowie maja 1917 r. z poparciem BKN powstała w Mińsku Białoruska Organizacja Wojskowa. Kilka dni wcześniej w Rydze białoruskie koło wojskowe, na czele z wspomnianym już J. Mamońką – wówczas porucznikiem. W październiku zaś powołana została z inicjatywy zjazdu białoruskich żołnierzy Frontu Zachodniego, Białoruska Centralna Rada Wojskowa [18, s. 57–58].
Po rewolucji lutowej zaczęły powstać bądź może bardziej, podjęte zostały próby stworzenia jednostek wojskowych wzdłuż frontu zachodniego. Warto pamiętać, że największe skupisko żołnierzy wywodzących się z Białorusi istniało na tzw. froncie rumuńskim, południowym przedłużeniu zachodniego. Po okresie wahań, strona rosyjska licząc, ze zapobiegnie to dalszemu rozkładowi armii, wyraziła zgodę na tworzenie etnicznych formacji. Wyróżnili się w tym Cyprian Kondartowicz (niestety o słabym charakterze) i szczególnie Konstanty Jezowitow, Wykazali się przy tom pomysłowością, energią i patriotyzmem. Próby pomniejszania ich dokonań głównie niekoniecznie wysokimi pobudkami, jak np. szukanie bezpiecznego zajęcia na tyłach frontu, albo chęć szybkiego awansu lub skuteczniejsza obrona swego majątku, wydają się małostkowe. Tak też podobnie należy traktować postrzeganie ich niekiedy za Rosjan
(przypadek Kondratowicza) [17, s. 5; 19, s. 9].
Do połowy lutego udało się też białoruskim bolszewikom zapobiec powstaniu zwartej białoruskiej siły zbrojnej poprzez rozbrajanie białoruskich jednostek wojskowych. Te formowały się niemal na całej długości frontu wschodniego – od Pskowa poczynając, kończąc na obszarach Mołdawii i rejonie Odessy, gdzie akurat stacjonowały najliczniejsze jednostki, składające się ze zmobilizowanych mieszkańców Białorusi.
Sukcesy bolszewickie na Białorusi były jednak krótkotrwałe. 18 lutego 1918 r. Niemcy przystąpili do ofensywy, chcąc wymusić na «czerwonych» ustępstwa podczas negocjacji pokojowych. W bardzo krótkim czasie – zaledwie kilka dni zajęli pozostała część Białorusi – w zachodniej już przecież stacjonowali. Mińsk został pospołu wyzwolony przez Polaków i Białorusinów – nie bez tarć i rywalizacji, przed nadejściem Niemców. Bolszewicy zaś zbiegli. W dniu 3 marca został podpisany traktat brzeski pomiędzy państwami centralnymi a «czerwoną» Rosją, który faktycznie przekazywał ziemie
220