СУЧАСНЫЯ ГІСТАРЫЯГРАФІЯ І КРЫНІЦАЗНАЎСТВА: НОВЫЯ ПАДЫХОДЫ, КРЫНІЦЫ, МЕТАДЫ Ў ВЫВУЧЭННІ ГІСТОРЫІ ЕЎРОПЫ І БЕЛАРУСІ
жімо, посилання на особливості кераміки як етнодиференціюючий критерій, але водночас така ситуація засвідчує й надзвичайну бідність джерельної бази відповідних досліджень і, як наслідок, – хисткість етноісторичних висновків, які пропонуються кимось із дослідників. Ми також вважаємо, що більшість матеріальних решток, особливо керамічні вироби, відображають не етнічну специфіку давнього населення, а передусім локальні (регіональні) відмінності або всередині однієї, або між сусідніми культурами. За відсутності чіткої етнічної ідентифікації «племен» Східної Європи залізної доби у творах античних авторів, намагання співставлення з ними конкретних археологічних культур, відомих сьогодні, також виглядають доволі проблематично, а подекуди й відверто фантастично.
Не менш дискусійними виглядають спроби примусити говорити тих-таки античних авторів «сучасною мовою». Доволі наївними є й спроби «звинуватити» їх у некомпетентності, як це робить, приміром, Е. Загарульський, запевняючи, що, згідно археологічних відомостей, візантійський історик Йордан відносно слов ’ян помилявся та «схоже був слабко обізнаний про попередню етнічну історію степових районів Східної Європи» [12, с. 203]. Водночас не можна не відзначити, що саме цей учений серед сучасних білоруських археологів присвятив найбільше уваги джерелознавчому аналізові проблеми походження слов ’ян і розселення їх на теренах Білорусі. Насамперед, він визначає можливості різних видів джерел у такому дослідженні, справедливо відзначаючи: «Вирішення будь-якої наукової проблеми залежить від кількості та якості доступних джерел і від рівня розвитку самої науки. Тому варто розглянути, якою мірою питання етногенезу фіксуються джерелами та можуть вирішуватися засобами різних наук» [12, с. 7]. Крім власне археологічних джерел, Е. Загарульський аналізує можливості лінгвістики, наголошуючи, що головна слабкість лінгвістичного джерела в етногенетичних реконструкціях – відсутність чіткої хронологічної прив’язки, що робить неминучим союз лінгвістики з археологією.
Водночас не важко помітити, що огляд джерел проведений Е. Загарульським радше в межах загальноприйнятих правил традиційного історичного дослідження як один з його необхідних структурних елементів. Відтак він виглядає, на жаль, малопереконливо, адже не містить серйозного джерелознавчого аналізу та критики. Ознайомлення з концепцію етногенезу слов’ян, запропонованою цим автором, засвідчує, що джерела ним застосовуються тільки на підкріплення завчасно сконструйованої схеми. Подібні підходи властиві й іншим дослідникам, які й надалі працюють у методологічних межах позитивізму. Не бажаючи переосмислювати власні ані теоретичні, ані джерелознавчі підходи, вони тим не менш досить часто збиткуються щодо істотної кількості «білих плям» у минулому та виділяють навіть окремі недосліджені аспекти, пов’язані із означеної проблематикою.
Показовим щодо цього можна вважати застереження, вміщене в одному з томів найновішої «Археології Білорусі» (1999): «Однак представлена до уваги читачів праця, – йдеться у вступі, – розкриває й ті питання, котрі ще не мають остаточного вирішення, в ній міститься ряд дискусійних положень і висновків, особливо це стосується проблем етнічної історії» [13, с. 9]. Один із авторів цього тому – А. Мєдвєдєв – в окремій статті ще на початку 1990-х рр. також наголосив на низці недоліків у вивченні населення Білорусі залізного віку, особливо наголосивши на безсистемному вивченні археологічних культур, без урахування впливу на них як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, що зумовлює відсутність бодай якоїсь концепції розвитку населення цього періоду [14, с. 16–17]. Від того часу минуло вже кілька десятиліть, але ситуація залишається такою самою.
Ускладнюють її й інші чинники, пов’язані із браком джерелом. Наприклад, від 1986 р. дотепер неможливо проводити розкопки в територіально великій зоні радіоактивного ураження. Однак чимало білоруських регіонів, пов’язаних із етнічною історією східних слов’ян, також залишаються без ґрунтовного археологічного вивчення, що могло би внести суттєві корективи в побудови відповідних концепцій. Впливають на сучасний історіографічний процес і неоднозначно трактовані у формі теоретичного спрощення компоненти так званого «балтського питання», коли замість реальних джерел на передній план виходять інтуїтивні уявлення дослідника та його патріотичний ентузіазм.
Не додає оптимізму й рівень текстологічного аналізу писемних джерел у межах сучасної білоруської історіографії етнічної історії східних слов’ян, пов’язаний так само, передусім, з поверховими оглядами проблемних місць у літописах і застосуванням застарілих методик щодо їх інтерпретацій. Характерний підхід демонструє, скажімо, А. Багданович: «Дослідження етнічної ідентичності середньовічного білоруського населення, – вважає він, – неможливе без вивчення великої кількості історичних джерел. У літописних зводах містяться важливі відомості щодо розселення східнослов’янських племен... У той же час у них вельми погано висвітлений початковий період історії східних слов’ян: літописці обмежуються лише загальними зауваженнями та описами» [15, с. 145]. На жаль, на цьому аналіз джерелознавчого аспекту етнічної самосвідомості за літописами автор і завершує.
Присутні у сучасному білоруському гуманітарному дискурсі й спроби пошуку «сенсацій» у вигляді заперечення автентичності давньоруського літописання. Не менш показовою обставиною є те, що автор подібного винаходу – математик (до речі, родом з України) А. Ільїн. На думку останнього, автором літопису, відомого під назвою «Повість минулих літ» (або «временних літ»; далі – ПВЛ) був монах Києво-Печерського монастиря, але не Нестор, а Кассіан, який жив у середині XV ст. і написав цей твір на замовлення князів Олельковичів (Семена та Михайла), буцімто, через бажання цих магнатів укласти унію з католицькою церквою. При цьому припускається, що «кассіанова» ПВЛ можливо написана на основі попереднього Київського літопису, автором якого в ХІІ ст. можливо й був Нестор [16, с. 102–109].
151
БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА
Чому ж останній не міг написати ПВЛ? Виявляється, А. Ільїн, посилаючись на російського «історика» (насправді він філософ, автор концепції «російського космізму») В. Дьоміна (назви його «історичних» книжок вже багато чого пояснюють – «Таємниці російського народу», «Таємниці Всесвіту», «Русь гіперборейська», «Русь сакральна», «Історія Гіпербореї», «Дракони. Міф і реальність» тощо), котрий з легкістю вигадав, що літописець був «першим слов’янофілом» і «панславістом», своєю чергою, з математичною легкістю вирішив, що такою складною ідеологією чернець у ХІІ ст. володіти не міг, а отже, Нестор – не є автором ПВЛ. На жаль, подібні фантазії не є предметом критики в межах сучасної білоруської історіографії, а відтак, виступають за замовчуванням в очах громадськості її складовою.
На іншому полюсі проблеми знаходиться позитивістська прямолінійність прочитання ПВЛ, внаслідок чого її автору приписують заледве не сучасний диплом етнолога. Наприклад, саме так до проблеми підходить археолог П. Лисенко, переконуючи: «Не слід автора літопису підозрювати у недостатній компетентності чи тенденційній упередженості... Широчінь географічних знань і правильність (! – К. І.) використання основної етнічної ознаки (мови) знімають питання про некомпетентність автора літопису. Об’єктивність і безпомилковість поділу племен за різними етнічними групами не дає підстав підозрювати в тенденційності або викривленні етнічної картини... З урахуванням цієї зауваги, можна визнати віднесення літописцем перерахованих слов’янських племен до слов’янської мовної й етнічної спільноти компетентним і кваліфікованим». Звісно, після такої сентенції для дослідника вже остаточно «знімається питання щодо етнічної належності дреговичів» [9, с. 66–67], попри те, що автор ПВЛ про це зовсім нічого не говорить! Більше того, як підкреслює етнолог М. Піліпенко, в літописі, навпаки, присутня чимала плутанина зі східнослов’янськими етнонімами, зокрема й щодо назв «полочани» та «кривичі» [17, с. 36].
Власне бачення історії у сучасних термінах вкладає в уста «Нестора» й С. Тємушев, запевняючи, що літописець «мовою ХІІ ст. сформулював проблему формування Давньоруської держави та виникнення давньоруського етносу» [5, с. 9–10]. Хоча далі вчений справедливо відзначає цілковиту подібність ПВЛ до біблійної схеми, що для середньовічних християнських авторів було загальним риторичним прийомом, але ж у ньому ніхто не порушував проблем щодо початку формування якого-небудь етносу. Загалом позитивістське трактування змісту ПВЛ у праці С. Тємушева зумовлене поглядами та припущеннями інших дослідників її тексту, зокрема А. Шахматова, Д. Ліхачова, І. Фроянова, Б. Рибакова, П. Толочка, В. Пєтрухіна, В. Мількова та ін. Вважаємо, консервування в історіографії старих дослідницьких практик і методик зовсім не сприяє її подальшому розвитку, посилюючи натомість стагнацію та прирікаючи на безперспективне майбутнє.
Не зайвим для білоруських дослідників було б пам’ятати правило, сформульоване ще у XVIII ст. першим дослідником давньоруського літописання А. Шльоцером, котре стало по суті його науковим кредо відносно критики тексту ПВЛ: нічому не довіряти, в усьому сумніватися [18, с. 123]. Не зайвим було б і ознайомлення із іноземним трактуванням джерел стосовно етнічної історії слов’ян [19]. Варто було би також звернутися до критичних підходів у з’ясуванні джерелознавчої сутності цього літопису, пропонованих сучасними істориками І. Данілєвскім і О. Толочком. Так, перший наголошує на тому, що досі в історіографії панує підхід до її тексту, запропонований ще А. Шахматовим, коли за межами кругозору дослідника залишається значний комплекс проблем, пов’язаних із смислами та значеннями, важливими для тогочасного автора. Результатом же такого підходу стає некритичне сприйняття інформації, закладеної у дійсному, з погляду історика, тексті літопису й тим самим проблема достовірності тексту підміняється проблемою його справжності. На думку І. Данілєвского, саме «з цим пов’язаний “наївно-історичний” підхід до сприйняття літописних свідчень, їхнє буквальне повторення в історичних дослідженнях» [20, с. 178]. Однак і надалі вчені продовжують спроби примусити літописця говорити на невідомій йому мові.
Набагато критичніше до ПВЛ як історичного джерела закликає ставитись О. Толочко, наголошуючи, що цей твір був написаний надто пізно, аби мати такий статус. Її повідомлення в більшості легендарні або взагалі вигадані й жодними достовірними джерелами, які ми знали би сьогодні, літописець не володів. Це видатний літературний твір, – переконує київський дослідник, – але зовсім недостовірна історія й жодних причин продовжувати базувати на ньому наші знання про минуле не існує [21, с. 10, 17]. Історія походження русі та діяння перших київських князів, викладені у ПВЛ, написаній ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116 р., становить собою класичне origo gentis – жанр середньовічних повістей «про походження народів». Цінність подібних творів для реконструкції минулого народів невелика і наука давно навчилася поводитися з ними як з культурними артефактами, визнаючи за ними лише значення пам’яток історичної уяви своєї епохи.
Заслуговує на увагу також та обставина, що ніяких «попередніх» («початкових») зводів у ПВЛ не було, а їхнє вигадування, розпочате наприкінці ХІХ ст. А. Шахматовим, було передусім ознакою романтизованої історіографії та прагненням до штучного задавнення початку літописання (саме з таких ідеологічних міркувань цей процес тривав і в межах історіографії радянської). Не варто довіряти й літописній хронології, котра, за спостереженнями О. Толочка, не тільки помилкова у певних фрагментах, але й становить собою цілковито штучне утворення – а по суті, вигадана літописцем. Відтак, «для реконструкції дійсного минулого ІХ–Х ст. ця обставина, зрозуміло, фатальна», в тому числі, й для реконструкції так званої «етнографічної карти», запропонованої у ПВЛ. Безумовно, Сильвестр виявився великим майстром, який створив чудову історію та чудовий літературний твір, але правий О. Толочко, що саме неабиякі літературні вартості цієї праці роблять її цілковито непридатним історичним джерелом з ранньої історії Русі [21, с. 43, 59, 100].
152
СУЧАСНЫЯ ГІСТАРЫЯГРАФІЯ І КРЫНІЦАЗНАЎСТВА: НОВЫЯ ПАДЫХОДЫ, КРЫНІЦЫ, МЕТАДЫ Ў ВЫВУЧЭННІ ГІСТОРЫІ ЕЎРОПЫ І БЕЛАРУСІ
Таким чином, сучасна білоруська історіографія проблеми етнічної історії східних слов’ян поки що не може похвалитися серйозним джерелознавчим аспектом її розробленості. Доволі часто фахівці взагалі ігнорують цей сегмент дослідження, або підходять до нього формально та поверхово, що, звісно, істотно знижує рівень наукової вартості та евристичних можливостей відповідних спроб. Недостатньо артикульованою залишається й обмеженість етноісторичних реконструкцій за археологічними артефактами, хоча більшість фахівців чудово усвідомлює відсутність їхнього етновизначального потенціалу. Не додає оптимізму й рівень текстологічного аналізу писемних джерел у межах сучасної білоруської історіографії етнічної історії східних слов’ян, пов’язаний так само, передусім, з поверховими оглядами проблемних місць у літописах і застосуванням застарілих методик щодо їх інтерпретацій.
Список літератури
1.Івангородський, К. Білоруська історіографія сьогодні: між неорадянськими та національними практиками / К. Івангородський // Образ Білорусі в історіографії та історичній пам’яті українців / ред. В. Масненко. – Черкаси : ЧНУ, 2015. – С. 31–63.
2.Рассадин, С. Е. Первые славяне. Славяногенез / С. Е. Рассадин. – Минск : Бел. Экзархат, 2008. – 288 с.
3.Пилипенко, М. Ф. Возникновение Белоруссии. Новая концепция / М. Ф. Пилипенко. – Минск : Беларусь, 1991. – 143 с.
4.Рогалев, А. Ф. Белая Русь и белорусы: в поисках истоков / А. Ф. Рогалев. – Гомель : БАНТДИ, 1994. – 266 с.
5.Темушев, С. Н. Начало Руси: генезис государственности в источниках и исторической традиции / С. Н. Темушев. – Минск : БГУ,
2008. – 159 с.
6.Темушев, С. Н. Образование Древнерусского государства / С. Н. Темушев. – М. : Квадрига, 2014. – 208 с.
7.Егорейченко, А. А. Культуры шрихованной керамики / А. А. Егорейченко. – Минск : БГУ, 2006. – 207 с.
8.Макушников, О. Гомельское Поднепровье в V – середине XIII вв. : социально-экономическое и этнокультурное развитие / О. Макушников. – Гомель : ГГУ, 2009. – 218 с.
9.Лысенко, П. Ф. Туровская земля IX–XIII вв. / П. Ф. Лысенко – Минск : Бел. навука, 1999. – 268 с.
10.Шадыра, B. Да пытання аб ролі еўрапейскіх этнакультурных працэсаў I тыс. н. э. у этнагенезе беларусаў / В. Шадыра // Славяне и их соседи: археология, нумизматика, этнология / под ред. А. Егорейченко. – Минск : Веды, 1998. – C. 86–90.
11.Шадыра, В. І. Беларускае Падзвінне (І тысячагоддзе н. э.) / В. І. Шадыра. – Мінск : ІГ НАНБ, 2006. – 150 с.
12.Загорульский, Э. М. Славяне: происхождение и расселение на территории Беларуси / Э. М. Загорульский. – Минск : БГУ, 2012. – 367 с.
13.Археалогія Беларусі : у 4 т / пад рэд. В. Шадыры, В. Вяргей. – Т. 2 : Жалезны век і ранняе сярэднявечча. – Мінск : Бел. навука,
1999. – 502 с.
14.Мядзьведзеў, А. Насельніцтва Беларусі ў жалезным веку (VIII ст. да н. э. – VIII ст. н. э.) / А. Мядзьведзеў // Беларускі гістарычны агляд. – Мінск, 1994. – Т. 1, сш. 1. – С. 15–37.
15.Багдановіч, А. Крыніцазнаўчыя аспекты вывучэння этнічнай ідэнтычнасці беларусаў у сярэднявякоўі / А. Багдановіч // Крыніцазнаўства і спецыяльныя гістарычныя дысцыпліны / рэдкал.: С. Ходзін (адк. рэд.) [і інш.]. – Мінск : БДУ, 2005. – Вып. 2. – С. 145–148.
16.Ильин, А. «Повесть временных лет» и вопросы этногенеза беларусов / А. Ильин // Деды: дайджест публикаций о беларуской истории / под ред. А. Тараса. – Минск : Харвест, 2011. – Вып. 6. – С. 99–112.
17.Піліпенка, М. Фарміраванне Русі / М. Піліпенка // Беларусь на мяжы тысячагоддзяў / Ф. Абрамаў [і інш.]. – Мінск : Бел. энцыкла-
педыя, 2000. – С. 30–43.
18.Історичне джерелознавство / Я. Калакура [та ін.]. – Київ : Либідь, 2002. – 488 с.
19.Див. зокр. : Goehrke, C. Frühzeit des Ostslaventums / С. Goehrke. – Darmstadt : Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 1992. – 273 s. ; Curta, F. The Making of the Slavs. History and Archaeology of the Lower Danube Region, c. 500–700 / F. Curta. – Cambridge : Cambridge University
Press, 2001. – 483 p. ; Dzino, D. Becoming Slav, Becoming Croat. Identity Transformations in Post-Roman and Early Medieval Dalmatia /
D.Dzino. – Leiden ; Boston : Brill, 2010. – 271 p. ; та ін.
20.Данилевский, И. Исторические источники ХІ–XVII вв. / И. Данилевский // Источниковедение: Теория. История. Метод. Источники российской истории / И. Данилевский [и др.]. – М. : РГГУ, 1998. – С. 171–317.
21.Толочко, А. П. Очерки начальной Руси / А. П. Толочко. – Киев ; СПб. : Лаурус, 2015. – 336 с.
Костянтин Васильович Івангородський, Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, м. Черкаси, Україна.
Kostiantyn Ivangorodsky
Bohdan Khmelnytsky National University of Cherkasy, Cherkasy, Ukraine
e-mail: iwakos@ukr.net
SOURCING ASPECTS OF THE RECONSTRUCTION OF THE EAST-SLAVS’ ETHNIC HISTORY
IN THE CONTEMPORARY BELARUSIAN HISTORIOGRAPHY
Most contemporary Belarusian scientists, in their attempts to reconstruct both the general ethnogenesis of Slavs and the formation of East Slavic ethnic communities, not only ignore the existing historiography of these aspects of the past researching, but also have a rather superficial approach to the analysis of its source aspect. The analysis of the source base of modern Belarusian specialists’ works, who offer their own versions of reconstruction the Slavs ethnic history, convinces us that most of them are based on archaeological sources. At the same time, specialists are well aware of their limitations in ethnological reconstructions. Does not add the optimism the level of textual analysis of the written sources within the modern Belarusian historiography of the Eastern Slavs ethnic history limits. It is also characterized by superficial reviews of problem places in chronicles and the application of outdated techniques in their interpretations. The contemporary Belarusian historiography of the problem of the Eastern Slavs ethnic history can’t yet boast by a serious source aspect of its development.
Keywords: historiography, source study, historical source, archaeological sources, chronicles, ethno-historical reconstruction, East Slavs.
УДК 947.073.1 + 930.(093)
Е. В. Корень
МАТЕРИАЛЫ ДВИЖЕНИЯ ДЕКАБРИСТОВ КАК ИСТОРИЧЕСКИЕ ИСТОЧНИКИ
Рассматривается вопрос о характере и содержании материалов движения декабристов и их значении для изучения отечественной и всеобщей истории. Под общим названием «материалы движения декабристов» имеются ввиду все тексты, созданные декабристами до и после 1825 г. (программно-политические документы тайных обществ, публицистические, философские, художественные сочинения, вос-
153
БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА
поминания, дневники, письма и пр.). По содержательности и информативности материалы декабристов представляют собой солидную источниковую базу для исследования истории различных масштабов (в том числе и повседневной) более чем за четверть века. Они содержат информацию о различных сторонах российской действительности (о государственной политике, социально-экономических проблемах, общественных настроениях в столицах и в разных регионах), о военных событиях эпохи, о культурных и политических процессах общеисторического плана. В целом материалы декабристов – весомый вклад в арсенал исторических наук.
Ключевые слова: декабристы, материалы движения декабристов, исторические источники, исторические науки.
Деятельность декабристов и их вклад в общественно-культурное развитие многих регионов России не ограничиваются политикой. Будучи непосредственными участниками различных внутри- и внешнеполитических, военных, социально-экономических, культурных процессов и событий, они наблюдали и фиксировали ценные исторические факты, касающиеся разных аспектов жизни. В сочинениях, письмах, воспоминаниях и других документах декабристы запечатлели и наблюдения о специфике отечественной действительности и положения в других странах.
Участники декабристского движения проявили творчество в различных сферах военной, образовательной, научной, государственно-управленческой, экономической, художественно-творческой деятельности. Декабристы оставили огромное литературное наследие. В сущности, не было такой области внутренней жизни и внешнеполитических отношений Росси, которые не являлась бы прямо или косвенно предметом их внимания и анализа. Примечателен факт, что по требованию императора Николая I на основании декабристских наблюдений и предложений, высказанных во время следствия о восстаниях, правителем дел следственной комиссии А. Д. Боровковым был подготовлен «Свод показаний членов злоумышленного общества о внутреннем состоянии государства». К этому документу, содержащему весьма ценные сведения, впоследствии нередко обращался сам император Николай I, государственные деятели, историки [1, с. 302]. Это действительно ценные материалы о политическом и социально-экономическом состоянии Российской империи первой четверти ХІХ в.
Историография, источниковедение и философия истории также отмечены продуктивным участием декабристов, многие из которых профессионально занимались историческими исследованиями [2, с. 84–88]. А. О. Корнилович исследовал русскую историю XVII–XVIII вв., издавал альманах «Русская старина» [3]. М. А. Фонвизин по итогам достаточно глубокого анализа политической истории восточнославянских обществ и государств (от Киевской Руси и Новгородской республики до Российской империи), написал «Обозрение проявлений политической жизни в России». Он дал аргументированную и последовательную характеристику взаимоотношений власти и общества, раскрыл причины возникновения самодержавия, проследил развитие идей его ограничения на протяжении многих веков, пришёл к выводу о насильственном внедрении в России политического и гражданского рабства [4, т. 2, с. 107–114]. В работе «Обозрение истории философских систем» М. А. Фонвизин представил содержательную панораму путей развития философских идей от древности до Нового времени [4. т. 2, с. 205–262]. Этот трактат и ныне имеет значение для исследования истории философской мысли в России и собственных философских взглядов автора. М. С. Лунин в сочинении «Взгляд на русское тайное общество с 1816 до 1826 года» проанализировал историю декабризма. Свои историософские идеи он изложил в «Розыске историческом» [5]. А. А. Бестужев-Марлинский, В. К. Кюхельбекер, Н. А. Бестужев, А. О. Корнилович, К. Ф. Рылеев и другие декабристы написали ряд повестей, поэмы и драматических произведений на исторические темы. Эти тексты является своего рода памятником историософских взглядов, как самих декабристов, так и многих представителей интеллигенции.
Материалы движения декабристов как исторические источники можно классифицировать по различным принципам: по типу материалов (сочинения, дневники, письма, воспоминания и пр.); по масштабу отраженной в них исторической реальности (макроили микроистории, информации о международных отношениях, военных событиях, о развитии литературы, журнально-публицистической деятельности или детальные очерки обыденной жизни людей); по хронологическому охвату (воспоминания, охватывающие большой период времени или отдельные фрагменты, «малые» события повседневности); по степени информативности (количеству и разнообразию фактов); по цели создания, назначению (тексты, предназначенные для публичного распространения или, адресованные близким людям). Ограниченность рамок статьи позволяет лишь кратко охарактеризовать основные типы созданных декабристами исторических источников.
Материалы движения декабристов целесообразно разделить на четыре группы: 1) сочинения, 2) письма и дневники, 3) воспоминания, 4) документы следствия. Учитывая политическую роль декабристов, в первую группу источников можно включить их сочинения программно-политического, публицистического, философского, научного, художественного характера. Эти материалы при необходимости тоже можно разделить на несколько категорий. Надо принять во внимание, что большинство декабристских текстов политически окрашены, а политическим текстам в значительной мере присуща художественность.
Программные политические документы декабристов, как, например, «Законоположение Союза благоденствия», «Русская правда» П. И. Пестеля, «Конституция» Н. И. Муравьёва и т. п. позволяют исследовать политическое кредо и эволюцию идеологии декабристов. В то же время эти источники отражают реалии жизни страны в первую четверть XIX в., объективные условия и причины декабристского заговора. Эти документы вошли в состав многотомного издания «Восстание декабристов» и другие сборники [6, т. 1, с. 321–347; т. 5, с. 12–18; т. 7, с. 113–168, 171–209; 7, т. 1, с. 21–94]. Анализу этих материалов в советской историографии уделялось повышенное внимание. И сегодня это актуальные исторические источники.
Декабристы оставили большое литературное наследие. Еще задолго до политических выступлений 1825 г. многие члены тайных обществ («Союза благоденствия», «Северного общества» и др.) и будущие участники
154
СУЧАСНЫЯ ГІСТАРЫЯГРАФІЯ І КРЫНІЦАЗНАЎСТВА: НОВЫЯ ПАДЫХОДЫ, КРЫНІЦЫ, МЕТАДЫ Ў ВЫВУЧЭННІ ГІСТОРЫІ ЕЎРОПЫ І БЕЛАРУСІ
декабрьских выступлений 1825 г. проявили себя на литературном поприще, Среди них были известные поэтыромантики, публицисты и критики. Декабристские литературные тексты отличаются злободневностью и политической заостренностью. Яркий пример – сатира К. Ф. Рылеева «К Временщику» (№ 10 «Невского зрителя»), в которой поэт под прикрытием древнеримских образов выразил жестокую реальность политики императорского фаворита графа А. А. Аракчеева, который народ «налогом тягостным довёл до нищеты, селения лишил их прежней красоты». Это прямое указание на военные поселения [8, с. 67].
Посредством публицистических, философских, литературно-критических и художественных сочинений члены тайных обществ распространяли и утверждали освободительные идеи. Отражая политические и духовнонравственные запросы времени в литературе, декабристы формировали общественное мнение, влияли на мо- рально-духовное и гражданское развитие последующих поколений интеллигенции. Их сочинения печатались в «Полярной звезде» и других изданиях. Выходили они и после 1825 г. В художественных произведениях, обзорах русской словесности, рассуждениях о литературных направлениях А. А. Бестужева, В. К. Кюхельбекера, К. Ф. Рылеева и др. запечатлены черты современной им социальной реальности (столичной и провинциальной), и в обширном историческом плане, и в срезе повседневности. Так, А. А. Бестужев в литературно-критических статьях («Взгляд на старую и новую словесность в России», «О романтизме», «О романе Н. Полевого “Клятва при гробе Господнем”») и ряде писем охарактеризовал основные тенденции развития русской и зарубежной литературы, специфику классицизма и романтизма [9, с. 83–100, 127–129; с. 134–137, 158–168].
В художественном творчестве участников декабристского движения находили выход и идеи, которые не допускались властями к распространению. Сочинения Ф. Н. Глинки, А. И. Одоевского, Г. С. Батенькова, В. Ф. Раевского и др. богаты информацией о политических, социально-экономических, духовно-религиозных проблемах и противоречиях в России, о недовольстве в различных кругах общества злоупотреблениями в административных и судебных инстанциях, крепостническим произволом. В сочинениях декабристов имеются важные материалы о развитии интеллигентского менталитета в России, о влиянии на этот процесс западных идейных течений и авторов (Ш. Монтескье, Ж. -Ж. Руссо, Ф. Шиллера, Д. Байрона и др.) и русских мыслителей и общественных деятелей (Д. И. Фонвизина, Я. Б. Княжнина, А. Н. Радищева и др.).
Любопытную информацию о духовно-религиозных настроениях и поисках интеллигенции декабристского круга можно обнаружить в «Опытах священной поэзии» Ф. Н. Глинки. Эта книга духовных стихов, изданная в Петербурге в 1826 г., была допущена цензурой ещё до 14 декабря 1825 г. Сохранилось издание, вероятно, в небольшом количестве экземпляров, один из которых находится в «Фонде Паскевичей» Гомельской областной библиотеки. Книжка включает в себя 50 стихотворений, написанных по мотивам Библии, представляющих собой поэтическое изложение псалмов. Прибегнув к библейской аллегории, Ф. Н. Глинка в духовной поэзии смог показать реальные пороки, идеалы и чаяния своей эпохи. В стихах выражены декабристские представления о ценностях добра, истины, справедливости, человеческого достоинства и смысла жизни. Часто здесь звучат и откровенно тираноборческие мотивы. Например, в строках: «Не бойтесь, друга! ярой мести, // Не унижайтесь пред судьбой: // За дело правды мы и чести // И за отчизну держим бой». Много здесь и упования на высшую божественную справедливость [10, с. 69].
Таким образом, сочинения декабристов – хороший информационный источник о проблемах и ценностях их эпохи и их собственных стремлениях.
Во вторую группу источников отнесём письма и дневники декабристов. Участники политического движения оставили богатейшее эпистолярное наследие, которое открывает интересные факты об их жизненном мире. Потребность декабристов высказываться о происходящем и увиденном – черта эпохи. Этих деятелей отличали активное участие в общественной жизни, высокие культурные запросы, искренность, чувство исторической ответственности и своеобразная историческая отзывчивость. Дневники и письма декабристов позволяют проследить историю развития их политических взглядов, выяснить их реакции на разные события, мнения о личностях, ретроспективную оценку ими своей деятельности. В то же время дневники и письма помогают глубже осмыслить знаменательные события эпохи, тенденции культурно-политического развития общества, прояснить перемены в настроениях людей, в отношениях общества и власти.
Письма декабристов, появившиеся в период каторги и ссылки содержат ценную информацию не только о жизни и деятельности бывших заговорщиков, но и о местах, где они пребывали (например, о Сибири, Кавказе и пр.), о людях, с которыми встречались. Эти документы насыщены фактами политического, географического, психологического планов [11; 12; 13; 14; 15; 16; 17]. Дневники и письма отражают литературные интересы и политические ценности декабристов, свидетельствуют о неизменном внимании их к общественным вопросам. В дневниках и письмах часто содержится и программа собственного поведения авторов. Таковы письма Н. И. Тургенева, М. С. Лунина, П. А. Муханова, В. Ф. Раевского, В. И. Штейнгеля, П. Я. Чаадаева, Д. И. Завалишина, И. И. Пущина [5; 14; 15, т. 2; 18; 19; 20; 21; 22]. Так, письма М. С. Лунина, и по содержанию, и по назначению, являются больше политическими сочинениями или философско-религиозными трактатами, чем личными документами [5]. Особую подгруппу составляют письма декабристов, написанные во время судебного процесса, но их лучше рассматривать вместе с другими судебно-следственными документами.
Замечательным источником являются «Письма русского офицера» Ф. Н. Глинки, который даёт богатые сведения о духе русского общества накануне, во время и после Отечественной войны 1812 г. По форме «Письма» Глинки – это сочинения эпистолярного жанра, вполне в духе эпохи. По содержанию – это собственно хроника военно-политических событий 1805–1813 гг., созданная офицером – непосредственным участником
155
БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА
заграничных походов, сражений 1812 г. и др. Он ставил своей целью запечатлеть «военные происшествия и многие геройские деяния россиян», «описание о нравах, обычаях народов» [23, с. 23–24]. Подробно исследует он чувства, настроения, охватившие людей разных слоёв общества, офицеров и солдат в период оккупации наполеоновской армией многих населенных пунктов вплоть до Москвы, характер народной войны против оккупантов [23, с. 59–61]. Отмечает декабрист и негативные реакции народа на возврат крепостнических порядков после изгнания французов [23, с. 79]. Глинка фиксирует и внимательно анализирует военные события, факты общественно-культурной жизни Европы и России, особенности быта простого народа на территории России, Польши, Германии, Франции. Он также высказывает свои впечатления от посещения Дрезденской галереи, Лувра и других музеев. Очень ценны сегодня зарисовки различных населенных пунктов (Пинска, Дрездена, Парижа и др.), повседневного поведения, менталитета представителей различных слоев общества всех стран, которые посетил автор. По этим письмам можно изучать перемены в ценностных приоритетах российского общества и в нравственных понятиях молодежи декабристского круга, причины декабризма, связанные с войной 1812 г.
Богатый материал для изучения декабристского менталитета содержат письма Н. И. Тургенева к брату С. И. Тургеневу [18]. Они довольно полно характеризуют духовно-нравственный облик человека декабристского склада, его интеллектуальный уровень, систему ценностей, нравственные запросы, гражданскую позицию, раскрывают его взгляды на общество, самодержавно-крепостнические порядки. По этим документам можно проследить настроения людей декабристского круга, их отношение к ситуации в стране после заграничных походов, осмысления ими необходимых преобразований, в частности решения крестьянского вопроса.
Дневник М. А. Фонвизина является интереснейшим источником, характеризующим душевное состояние и поведение декабристов во время следствия, в крепости. Политика здесь уходит на второй план. Для бывшего заговорщика характерны глубокое религиозное чувство и нравственные переживания, хотя нет и раскаяния в принадлежности к тайному обществу. Он готов покориться судьбе, никого не обвиняет в своих страданиях, благодарит бога за посланные испытания [4, т. 1, с. 82–96].
Следует отметить, что декабристские письма и дневники отличаются хорошими литературными качествами, откровенностью и публицистической заостренностью, по глубине впечатлений и яркости выражения чувств и мыслей они часто напоминают художественные тексты. Эти документы являются прекрасным источником для изучения менталитета русской интеллигенции первой половины ХІХ в.
Третья группа источников – это разные мемуары, воспоминания и записки. Текстам декабристов вообще присуща историчность. Но данная группа материалов наиболее замечательна в этом плане. Воспоминания о прошлом рассматривались декабристами как запечатление истории. Они писали записки о памятных событиях, участниками которых были, из чувства долга, из убеждения в необходимости сохранить ценные исторические факты. Таковы, например, «Размышления русского военного о 29-м «Бюллетене», и «Капитуляция Парижа» М. Ф. Орлова. В них запечатлены многие черты менталитета русских и французов [24, с. 412–419, 419–446].
В совокупности воспоминания декабристов охватывают значительный отрезок времени (от конца ХVIII в. – до второй половины ХІХ в.). В них можно почерпнуть сведения о людях и событиях царствования Александра I, о реформах «Негласного комитета» и их восприятии в различных общественных кругах, о военных походах русской армии в 1805–1807 гг., об Отечественной войне 1812 г. и заграничных походах 1813–1814 гг., о политических настроениях офицеров и распространении тайных обществ, о междуцарствии 1825 г. и восстаниях декабристов, о ходе следствия о них, о тюрьмах, условиях каторги и ссылки, об укладе жизни Восточной и Западной Сибири, о Кавказе и пр. С. П. Трубецкой в «Записках» обосновывал версию о влиянии либеральной политики Александра I на умонастроения членов «Союза благоденствия» и других тайных обществ, осветил роль событий междуцарствия в назревании восстаний [16, с. 21–29, 76]. А. Е. Розен анализировал причины распространения тайных обществ, ситуацию междуцарствия и события 14 декабря 1825 г., процесс над декабристами и его итоги [25]. В мемуарах декабристов имеется огромный материал о специфике их психологии и эволюции интеллигентского менталитета в России. Однако при работе с этими документами надо учитывать давность времени их написания от описываемых событий и особенности судьбы авторов после 1825 г. Многое было переосмыслено и многое не затрагивалось по субъективным причинам, чтобы выжить в условиях каторги и поселения [26].
Оригинальны «Записки» Д. И. Завалишина, хотя и отличаются субъективизмом. Они носят дидактический характер. На своём примере автор строит образец личности и должного поведения в декабристском понимании. Это замечательный материал о декабристской психологии. Умный и проницательный наблюдатель, Завалишин сообщает ценные исторические факты о системе образования, о флоте, сведения об отношении к декабристам М. М. Сперанского, Н. С. Мордвинова, М. А. Милорадовича, о настроениях в светских, правительственных, декабристских обществах накануне 14 декабря 1825 г. Он дал яркую панораму едва ли не половины века [22].
Записки И. Д. Якушина отличаются точностью и объективностью, включают информацию о настроениях разных общественных кругов в 1812–1825 гг., важную для понимания причин и черт декабризма, сведения об эволюции тайных обществ, их преобразовательных проектов, влияния внутри- и внешнеполитических событий, политики Александра I в Польше. Интересен рассказ о попытке освобождения Якушкиным своих крепостных крестьян. Автор дал замечательные характеристики П. И. Пестеля, М. А. Фонвизина, А. Н. Муравьева и др. [17].
Записки декабристов А. П. Беляева, В. И. Штейнгеля, Н. И. Лорера, И. И. Пущина (воспоминания об А. С. Пушкине) отражают общественно-культурную жизнь, духовно-нравственные искания столичной и про-
156
СУЧАСНЫЯ ГІСТАРЫЯГРАФІЯ І КРЫНІЦАЗНАЎСТВА: НОВЫЯ ПАДЫХОДЫ, КРЫНІЦЫ, МЕТАДЫ Ў ВЫВУЧЭННІ ГІСТОРЫІ ЕЎРОПЫ І БЕЛАРУСІ
винциальной молодежи, содержат рассказы о культурных и государственных деятелях первой половины ХІХ в., ценные сведения о мотивах действий декабристов накануне и во время восстаний 1825 г., об их дальнейшей судьбе [19; 22; 27; 28].
Воспоминания С. Г. Волконского, Н. И. Тургенева («Россия и русские»), Н. В. Басаргина, Н. Н. МуравьеваКарского, М. И. Муравьева-Апостола важны для анализа влияния Отечественной войны 1812 г. на размежевание общества по идейным признакам. В них отражены перемены в нравственном облике военной молодёжи, всплеск патриотических и оппозиционных настроений. С. Г. Волконский ярко показал контраст в поведении молодых офицеров в довоенную и послевоенную эпохи [29]. Н. И. Тургенев осветил борьбу членов «Союза благоденствия» за общественное мнение в пользу реформ [30]. М. И. Муравьев-Апостол и Н. В. Басаргин описали деятельность и настроения членов тайного общества на юге [31; 33]. У Н. Н. Муравьева-Карского есть интересные сведения о тайном обществе московской Школы Колонновожатых, о юности государственного деятеля М. И. Муравьёва (будущего виленского генерал-губернатора), начинавшем свою деятельность с героического участия в сражениях 1812 г. и декабристских обществ («Священной артели», «Союза спасения», «Союза благоденствия») [33].
В мемуарах С. П. Трубецкого, Е. П. Оболенского, Н. А. Бестужева, И. И. Горбачевского имеются важные материалы о внутренней жизни и отношениях декабристских «обществ», о дискуссиях по вопросам идеологии и тактики в последние годы. Н. А. Бестужев дал яркую характеристику личности и деятельности К. Ф. Рылеева [34]. Е. П. Оболенский воспроизвел нравственно-политические и тактические противоречия «Северного общества» накануне восстания [35]. И. И. Горбачевский создал колоритные характеристики личностей и деятельности «южных» декабристов, членов «Общества соединенных славян», описал условия и обстоятельства объединения «славян» с «Южным обществом», восстание Черниговского полка, дальнейшую судьбу его участников [13].
Воспоминания А. В. Поджио, А. Е. Розена, М. А. Бестужева важны для анализа и оценки поведения декабристов в период арестов, следствия, суда. В них есть замечательные психологические очерки о переживаниях заключенных, ретроспективные оценки декабристского заговора, объяснение различных линий поведения декабристов на следствии, мотивов их откровенности перед следователями, раскаяния, обращения к религии и пр.
[25; 36; 37].
Мемуары декабристов отличаются хорошим литературным слогом, информативностью, многогранностью воспроизведения эпохи, живостью и колоритностью характеристик событий и людей. Как исторические источники воспоминания не только освещают деятельность тайных обществ, но позволяют глубже прояснить общественно-политическую ситуацию в России едва ли не за полстолетия. В мемуарах декабристов проявились, отличавшие этих деятелей, развитое историческое и ценностное сознание, чувства долга и справедливости, стремление к установлению исторической истины, стремление запечатлеть саму жизнь в истории.
Четвертая группа источников – это документальные, судебно-следственные материалы по делу декабристов. Они в основном включены в многотомное издание «Восстание декабристов» [6]. Следственные дела участников политического движения и восстаний 1825 г. состоят из описей документов, послужных списков подследственных, протоколов устных допросов и очных ставок, письменных «вопросных пунктов» и ответов на них. В последних (иногда в виде пространных писем) содержатся интересные сведения о воспитании и образовании, круге чтения, источниках формирования моральных, правовых, политических убеждений декабристов, их нравственном облике и мировоззрении. В отдельных письмах на имя императора и крупных государственных чиновников, членов Следственного комитета, содержатся ценные сведения о ситуации в стране. Например, письма А. А. Бестужева, В. И. Штейнгеля, Г. С. Батенькова детально раскрывают потрясающую картину российских непорядков, злоупотреблений в государственных, судебных, административных учреждениях, убедительно объясняют причины роста мятежных настроений, которые обусловили распространение тайных обществ [6, т. 14, с. 47–57, 128–145, 181–191], [38]. Показания и письма декабристов во время следствия свидетельствуют о наличии у них довольно сильной веры в просвещенного монарха, готового сверху провести реформы. Все письма декабристов (даже личные) отличаются политико-патриотической заостренностью. Потрясающее по своему содержанию и эмоциональному тону, письмо полковника А. М. Булатова отражает настроения, господствовавшие в декабристской среде накануне 14 декабря 1825 г. мысли и переживаниями, которыми были охвачены «первые революционеры» после восстания. Многие декабристы испытывали угрызения совести из-за того, что нарушили присягу, привели к гибели доверившихся им солдат [6, т. 14, с. 137–191;
т. 18, с. 287–316].
Значительно дополняют образы декабристов письма, написанные до декабря 1825 г. и попавшие в следственные дела. Так, письма членов «Общества соединенных славян» (П. Борисова, П. Выгодовского, И. Горбачевского) свидетельствуют об увлеченности их просветительскими и республиканскими идеалами [6, т. 13, с. 392–393]. Особый колорит имеет письмо М. И. Муравьева-Апостола к брату С. И. Муравьёву-Апостолу от 3 ноября 1824 г., отражая реальные сомнения в стратегии и тактике тайных обществ, появившееся у заговорщиков на последнем этапе их деятельности [6, т. 9, с. 210–211]. Письмо переполнено беспокойством о судьбе страны.
Судебно-следственные материалы являются важным источником сведений о личностном аспекте декабризма, о менталитете декабристов. Тексты декабристов отличаются информативностью. Это источники – «говорящие» об эпохе и людях. Им можно задавать вопросы и получать ответы. Вместе с тем следует иметь в
157
БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА
виду, что на высказывания декабристов влияли условия тюрьмы и следствия, тактика следователей, а также избранная самими подследственными линия поведения. Материалы следствия необходимо дополнять и проверять другими источниками.
В целом, материалы движения декабристов представляют собой ценное культурно-историческое наследие. Они имеют значение не только для исследования истории политического движения, характеристики личностей и деятельности его участников, но в плане освещения декабристами панорамы исторической эпохи в целом и конкретных событий, участниками которых они были. Заслуживает внимания и тот факт, что декабристы как авторы исходили из чувства долга, исторической ответственности, убеждения в ценности исторической памяти. Как мемуаристы, они внимательно относились к осмыслению исторических фактов. Их творчество – весомый вклад в исторические науки – оказало сильное влияние на историческое самосознание последующих поколений интеллигенции.
Список литературы
1.Декабристы в воспоминаниях современников / сост., ред., вступ. ст. и коммент. В. А. Федорова – М. : МГУ, 1988. – 508 с.
2.Волк, С. С. Исторические взгляды декабристов / С. С. Волк. – М. ; Л. : АН СССР, 1958. – 461 с.
3.Корнилович, А. О. Сочинения и письма / А. О. Корнилович. – М. ; Л. : Наука, 1957. – 550 с.
4.Фонвизин, М. А. Сочинения и письма. В 2 т. / М. А. Фонвизин. – Иркутск : Вост.-Сиб. кн. изд-во, 1979. – Т. 1 – 480 с. ; 1982. –
Т. 2. – 431 с.
5.Лунин, М. С. Письма из Сибири / М. С. Лунин. – М. : Наука, 1987. – 495 с.
6.Восстание декабристов. Материалы и документы следствия. В 18 т. – М. : Гос. полит. изд-во, 1925. – Т. 1. – 539 с. ; 1926. – Т. 5. – 493
[2]с. ; 1958. – Т. 7. – 692 с. ; 1950. – Т. 9. – 308 с. ; 1975. – Т. 13. – 471 с. ; 1976. – Т. 14. – 508 с. ; 1984. – Т. 18. – 368 с.
7.Декабристы. Избр. соч. В 2 т. / сост. и прим. А. С. Немзера и О. А. Проскурина ; вст. ст. А. С. Незера. – М. : Правда, 1987. – Т. 1. – 544 с.
8.Рылеев, К. Ф. Сочинения / К. Ф. Рылеев. – М. : Правда, 1988. – 352 с.
9.Декабристы. Эстетика и критика / сост., вступ. ст. и коммент. Л. Г. Назарьяна и Л. Г. Фризмана. – М. : Искусство, 1991.
10.Глинка, Ф. Н. Опыты священной поэзии / Ф. Н. Глинка. – СПб. : Тип. Департ. народного просвещения, 1826 (Фонд Паскевичей Гомельской обл. б-ки им. В. И. Ленина). – 180 с.
11.Батеньков, Г. С. Сочинения и письма. В 2 т. Т. 1. Письма / Г. С. Батеньков. – Иркутск : Вост.-Сиб. кн. изд-во, 1989. – 525 с.
12.Бриген, А. Ф. Письма. Исторические сочинения / А. Ф. Бриген. – Иркутск : Вост.-Сиб. кн. изд-во, 1986. – 570 с.
13.Горбачевский, И. И. Записки и письма / И. И. Горбачевский. – М. : Наука, 1963. – 354 с.
14.Муханов, П. А. Сочинения, письма / П. А. Муханов. – Иркутск : Вост.-Сиб. кн. изд-во, 1991. – 495 с.
15.Раевский, В. Ф. Материалы о жизни и революционной деятельности. В 2 т. / В. Ф. Раевский. – Иркутск : Вост.-Сиб. кн. изд-во, 1980. – Т. 1. – 416 с. ; 1983. – Т. 2. – 540 с.
16.Трубецкой, С. П. Записки / С. П. Трубецкой // Мемуары декабристов / сост., вст. ст. и коммент. А. С. Немзера. – М. : Правда, 1988. – С. 19–76.
17.Записки, статьи, письма декабриста И. Д. Якушкина. – М. : Наука, 1951. – 739 с.
18.Тургенев, Н. И. Письма к брату С. И. Тургеневу / Н. И. Тургенев. – М. : АН СССР, Ин-т лит., 1936. – 588 с.
19.Штейгель, В. И. Сочинения и письма. В 2 т. Записки и письма / В. И. Штейнгель. – Иркутск : Вост.-Сиб. кн. изд-во, 1985. – Т. 1. – 608 с.
20.Чаадаев, П. Я. Статьи и письма / П. Я. Чаадаев. – М. : Современник, 1989. – 623 с.
21.Записки декабриста Д. И. Завалишина. – СПб. : Сириус, 1906. – 464 с.
22.Пущин, И. И. Записки о Пушкине. Письма / И. И. Пущин. – М. : Худ. лит., 1988. – 559 с.
23.Глинка, Ф. Н. Письма русского офицера / Ф. Н. Глинка. – М. : Правда, 1990. – 448 с.
24.Орлов, М. Ф. Размышления русского военного о 29-м бюллетене». Капитуляция Парижа / М. Ф. Орлов // «России верные сыны…: Отечественная война 1812 года в русской литературе первой половины ХIХ в. : в 2 т. / сост. Л. Емельянова, Т. Орнатской ; коммент. Т. Орнатской, М. Турьян. – Л. : Худ. лит., 198. – 512 с.
25.Розен, А. Е. Записки декабриста / А. Е. Розен // Мемуары декабристов / сост., вст. ст. и коммент. А. С. Немзера – М. : Правда, 1988. – С. 77–164.
26.Эдельман, О. В. Воспоминания декабристов о следствии как исторический источник / О. В. Эдельман // Отечественная история. – 1995. – № 6. –
С. 34–43.
27.Беляев, А. П. Воспоминания декабриста о пережитом и перечувствованном / А. П. Беляев. – Красноярск : Краснояр. кн. изд-во, 1990. – 383 с.
28.Лорер, Н. И. Записки моего времени / Н. И. Лорер // Мемуары декабристов / сост., вст. ст. и коммент. А. С. Немзера. – М. : Правда,
1988. – С. 313–545.
29.Волконский, С. Г. Записки / С. Г. Волконский. – Иркутск : Вост.-Сиб. кн. изд-во, 1991. – 512 с.
30.Тургенев, Н. И. Россия и русские / Н. И. Тургенев // Русские мемуары. Избр. стр. 1800–1825 / сост. вст. ст. и прим. И. И. Подоль-
ской. – М. : Правда, 1989. – С. 241–328.
31.Муравьёв-Апостол, М. И. Воспоминания и письма / И. М. Муравьёв-Апостол. – Пг. : Былое, 1922. – 96 с.
32.Басаргин, Н. В. Воспоминания, рассказы, статьи / Н. В. Басаргин. – Иркутск : Вост.-Сиб. кн. изд-во, 1988. – 543 с.
33.Муравьёв, Н. Н. Записки / Н. Н. Муравьёв // Русские мемуары. Избр. стр. 1800–1825 гг. / сост. вст. ст. и прим. И. И. Подольской. –
М. : Правда, 1989. – С. 57–157.
34. Бестужев, Н. А. Воспоминания о Рылееве / Н. А. Бестужев // Декабристы. Избр. соч. В 2 т. / сост. и прим. А. С. Немзера и О. А. Проскурина ; вст. ст. А. С. Немзера. – М. : Правда, 1987. – Т. 2. – С. 35–62.
35.Оболенский, Е. П. Воспоминания / Е. П. Оболенский // Мемуары декабристов. Северное общество / ред. В. А. Федоров. – М. : МГУ,
1981. – С. 77–120.
36.Поджио, А. В. Записки, письма / А. В. Поджио. – Иркутск : Вост.-Сиб. кн. изд-во, 1989. – 592 с.
37.Бестужев, М. А. Мои тюрьмы / М. А. Бестужев // Декабристы. Избр. соч. В 2 т. / сост. и прим. А. С. Немзера и О. А. Проскурина ; вст. ст. А. С. Немзера. – М. : Правда,1987. – Т. 2. – С. 99–174.
38.Довнар-Запольский, М. В. Мемуары декабристов / М. В. Довнар-Запольский. – Киев : Тип. С. И. Иванова и Ко, 1906. – Х LIV + 346 с.
Елена Васильевна Корень, Гомельский государственный университет имени Франциска Скорины, г. Гомель, Республика Беларусь.
Elena Koren
Francisc Skorina Gomel State University, Gomel, The Republic of Belarus
e-mail: elena.k.v@mail.ru
MATERIALS OF THE DECEMBRIST MOVEMENT AS HISTORICAL SOURCES
The article deals with the nature and content of the materials of the Decembrist movement and their significance for the study of national and universal history. Under the General title "materials of the Decembrist movement" we mean all the texts created by the Decembrists before and after
158
СУЧАСНЫЯ ГІСТАРЫЯГРАФІЯ І КРЫНІЦАЗНАЎСТВА: НОВЫЯ ПАДЫХОДЫ, КРЫНІЦЫ, МЕТАДЫ Ў ВЫВУЧЭННІ ГІСТОРЫІ ЕЎРОПЫ І БЕЛАРУСІ
1825 (program political documents of secret societies, journalistic, philosophical, artistic works, memoirs, diaries, letters, etc.). In terms of content and information content, the materials of the Decembrists represent a solid source base for the study of history of various scales (including everyday) for more than a quarter of a century. They contain information about various aspects of Russian reality (about state policy, socio-economic problems, public sentiment in capitals and different regions), about the military events of the era as well as the cultural and political processes of the General historical plan. In general, the materials of the Decembrists are a significant contribution to the Arsenal of historical Sciences.
Keywords: Decembrists, materials of the Decembrist movement, historical sources, historical Sciences.
УДК [94+272-74-9:343.614](474.5/476)“18/19”:930.2
К. В. Сыцько
СПРАВЫ АБ РАСЛЕДАВАННІ ЗАМАХАЎ НА САМАЗАБОЙСТВА ВЕРНІКАЎ ВІЛЕНСКАЙ РЫМСКА-КАТАЛІЦКАЙ ДЫЯЦЭЗІЯЛЬНАЙ КАНСІСТОРЫЯЙ У ХІХ – ПАЧАТКУ ХХ стст. ЯК ГІСТАРЫЧНАЯ КРЫНІЦА
Проанализирован информационный потенциал документов, которые подшивались в дела по расследованию покушений на самоубийство мирян-католиков Виленской римско-католической духовной консисторией в период Российской империи. Рассматриваются правовые и этические аспекты, которые влияли на формирование данных документных комплексов. Генезис этих источников связан с общехристианской стратегией построения идеи души на телесно-материальной основе, а также со встроенностью христианской церкви в государственные социально-политические механизмы Российской империи. Отмечено, что названные исторические источники могут использоваться в исследованиях по генеалогии, микроистории, истории повседневности белорусских губерний ХІХ – начала XX вв.
Ключевые слова: источниковедение, микроистория, история повседневности, Римско-католический костёл, расследование суицидов, протоколы допросов.
Мэтанакіраванае пазбаўленне сябе жыцця ва ўсе перыяды існавання хрысціянскай цывілізацыі з’яўлялася сацыяльнай праблемай, якая выклікала самыя розныя рэакцыі з боку грамадства – ад пагарды да спачування духоўным пакутам нябожчыка. У практыках каталіцкага культу кожны асобны выпадак суіцыду, здзейснены вернікам, расследаваўся дыяцэзіяльнымі кансісторыямі Рымска-каталіцкага Касцёла. На кожнага нябожчыка, або асобу, якая зрабіла беспаспяховую спробу самагубства, заводзілася асобная справа.
Нажаль, па розных прычынах дадзеныя справы так і не сталі аб’ектам увагі айчынных гісторыкаў. Сярод асноўных падстаў падобнай з’явы можна назваць этычныя і адміністратыўныя. У шэрагу этычных прычын галоўнымі з’яўляюцца складаныя адносіны грамадства да самагубстваў і пытанні, звязаныя з практыкамі элімінацыі персаніфікаваных звестак з навуковага поля айчыннай гістарыяграфіі. Да ліку адміністратыўных адносіцца здача дадзеных спраў гістарычнымі архівамі БССР на макулатуру як не маючых каштоўнасці. У прыватнасці, падобны лёс напаткаў амаль усе справы аб самагубствах Мінска-Магілёўскай духоўнай кансісторыі, якія знаходзіліся ў складзе фонду 1781 Нацыянальнага гістарычнага архіва Беларусі (НГАБ). Напрыклад, паводле вопісу 29 памянёны від адзінак захавання, за некаторым выключэннем, пазначаны як «выбыўшы», што ў вопісах савецкага перыяду абазначае перадачу спраў на пункт перапрацоўкі другаснай сыравіны [1, арк. 1 адв. –10 адв.]. Іншая сітуацыя назіралася ў Літоўскай ССР, дзе гэтыя справы па Віленскай дыяцэзіі ўдалося захаваць у складзе дзявятага вопісу фонду 604. У дадзеным артыкуле прапаноўваецца аналіз інфарматыўнага патэнцыялу і пазнавальнай каштоўнасці захаваных спраў аб самагубствах на прыкладзе гістарычных крыніц Віленскай дыяцэзіі ХІХ – пачатку XX ст.
Генезіс названых гістарычных крыніц бачыцца ў агульнахрысціянскай дыскурсіўнай стратэгіі канструявання душы на падставе цялесна-матэрыяльнай данасці [2, с. 35]. Як вынік, здзяйсненне акта суіцыду над цялеснай абалонкай у хрысціянскіх культурных практыках уключаецца ў катэгорыю граху і карэліруецца з ідэяй супраціўлення Божай волі, з дапамогай якой душа надзяляецца целам. Убудаванасць хрысціянскага культу ў дзяржаўны сацыяльна-палітычны механізм Расійскай імперыі ў ХІХ – пачатку ХХ ст. прывяла да паступовай секулярызацыі ўяўленняў аб граху і вывядзення яго ў катэгорыю грамадзянскага парадку, што прымушала разглядаць самагубства як дэсакралізаваны акт. У першую чаргу, увага звярталася менавіта на грамадскі ўчынак, а сам факт самагубства метафарычна фігураваў як вынік разлажэння «калектыўнага цела» [3, c. 106–107]. Гэта паслужыла адной з прычын, па якіх суіцыд ці спроба суіцыду траплялі ў поле закону і падпадалі пад дзеянне главы другой дзясятага раздзелу «Улажэння аб пакараннях крымінальных і выпраўленчых», артыкулы 1472–1476. У прыватнасці, тастаменты асобы, якая здзейсніла самагубства, і яе перадсмяротныя распараджэнні лічыліся не маючымі юрыдычнай моцы, дзяржава забараняла касцёлу хаваць нябожчыка ў адпаведнасці з хрысціянскімі традыцыямі [4, с. 161–162]. З аднаго боку названыя практыкі ў адносінах да самагубцаў паўтаралі ўстаноўленыя хрысціянскія традыцыі, з іншага – груба ўмешваліся ў парадак рытуалу. Так, асобы, якія скончылі жыццё самагубствам, запісваліся ў метрычныя кнігі з адмысловай прыпіскай і пазбаўляліся чыну адпявання [5, с. 247]. Гэта рабілася, у першую чаргу, з мэтай спрашчэння ўліку грамадзян імперыі. Аднак метрычныя кнігі адносіліся да ліку гістарычных крыніц, у якіх культ традыцыйна фіксаваў выключна хрысціянскі абрад, а самазабойцы абраду былі пазбаўлены. Такім чынам, назіраецца выцісканне сакраментальнай функцыі з крыніцы, створанай касцёлам і падмена яе на функцыю грамадзянскую, што гаворыць аб уплыве цывільных практык Расійскай імперыі на дэсакралізацыю хрысціянскага рытуалу.
Стандартная справа аб замаху на суіцыд ХІХ – пачатку ХХ ст. з’яўляецца невялікай па аб’ёме – у сярэднім каля 10 аркушаў. Яна налічвала некалькі абавязковых дакументаў, сярод якіх можна назваць пратаколы допыту членаў сям’і, і іншых сведак з падрабязным апісаннем здарэння; выпіску з журнала медыцынскай установы, у якую змясцілі асобу, здзейсніўшую замах на самагубства (у выпадку, калі яна заставалася жывой); выпіску з журнала кансісторыі з апісаннем ходу пасяджэння, устанаўлення ступені свядомасці асобы, якая здзейсніла
159
БЕЛАРУСЬ У КАНТЭКСЦЕ ЕЎРАПЕЙСКАЙ ГІСТОРЫІ: АСОБА, ГРАМАДСТВА, ДЗЯРЖАВА
замах на самагубства і вынясенне прысуду аб пакаранні; выпіску ў паліцэйскі стол з апісаннем прысуду; суправаджальныя лісты і рапарты (аб перапраўцы спраў у іншую ўстанову, з просьбай разгляду выпадкаў і інш.). Калі асоба хавалася ад выканання прысуду, то да справы дадаваліся копіі запытаў і адказы з адрасных сталоў, якія займаліся выяўленнем яе фактычнага месцазнаходжання. У выпадку, калі чалавек рабіў замах на суіцыд на тэрыторыі дыяцэзіі, якая не з’яўлялася месцам яго жыхарства, да справы дадавалася выпіска з журнала кансісторыі з адмовай разглядаць справу і пазнакай аб неабходнасці перадаць яе па месцы сталага пражывання [6, арк. 1–1 адв.].
У выніку крыміналізацыі суіцыду ў заканадаўстве Расійскай імперыі, адным з найбольш важных і самых інфарматыўных дакументаў спраў аб самагубствах можна назваць пратаколы допыту членаў сям’і самагубцы, іншых сведак і яго самога (у выпадку, калі ён застаўся жывы) павятовымі прыставамі. Дадзеныя пратаколы сустракаюцца ў выключнай большасці захаваных спраў па гэтым пытанні ў складзе фонду Віленскай духоўнай рымска-каталіцкай кансісторыі. Стандартны пратакол можна падзяліць на некалькіх абавязкова прысутных частак. У першай адзначалася імя і пасада асобы, якая здзяйсняла допыт; у другой – імя асобы, якая здзяйсняла суіцыд, яе сямейнае становішча (у некаторых выпадках пазначаліся бацькі), веравызнанне; у трэцяй частцы запісваліся паказанні сведкаў здарэння, ці самой асобы, калі яна была здольная гаварыць. Чацвёртая частка служыла для апісання прынятага па выпадку рашэння. Найбольш карыснымі ў дадзеным выпадку з’яўляюцца другая і трэцяя часткі. Так, звесткі аб асобе, сямейным становішчы ці бацьках адпавядаюць галоўнаму крытэрыю для вызначэння крыніцы як генеалагічнай – фіксацыі прадстаўнікоў як мінімум двух пакаленняў роду і фіксацыі роднасных адносін паміж імі [7, c. 5]. Дадзеная акалічнасць дазваляе выкарыстоўваць справы аб суіцыдах у даследаваннях па генеалогіі і гісторыі сям’і ў выпадку адсутнасці звестак у іншых крыніцах (метрычных кнігах, пратаколах перадшлюбных экзаменаў, кнігах споведзяў і прычашчэнняў, status animarum і інш.).
Карыснасць наяўнасці ў дадзеных пратаколах паказанняў аб здарэнні заключаецца ў магчымасці аналізаваць на іх падставе кожны асобны выпадак, што вядзе не толькі да разумення зрэзу канкрэтнай гістарычнай рэальнасці, але дазваляе бачыць матывы рэальнай гістарычнай асобы, яе хваляванні і перажыванні. Маленькі і нязначны для макрапрацэсаў чалавек, занатаваны ў падобным дакуменце, атрымлівае тэмпаральную фіксацыю на мікраўзроўні, што павышае гістарычнасць яго існавання, не дазваляе макрагістарычнай традыцыі элімініраваць яго. Занатаваная інфармацыя аб замаху на суіцыд дае мажлівасць пачуць бадрыяраўскую маўклівую большасць у гістарычнай рэтраспектыве. Перад гісторыкам узнікае патэрн, створаны з мноства лёсаў жыхароў беларускіх губерняў Расійскай імперыі, якія па тых ці іншых прычынах не здолелі выказаць свае думкі адкрыта, ці не былі пачуты і, як вынік, не атрымалі рэпрэзентацыі свайго існавання ў іншых гістарычных дакументах і матэрыялах. Гэта прыўносіць дадатковыя рысы да гісторыі штодзённасці і мікрагісторыі Беларусі ХІХ – пачатку ХХ ст.
Фактычна, уключэнне ў навуковае поле звестак са спраў аб суіцыдах дазваляе канструіраваць гістарычную рэальнасць такім чынам, як гэта ўдалося Э. Ле Руа Ладзюры ў яго класічнай працы «Мантайю, аксітанская вёска (1294–1324)» [8]. Тут варта прывесці некалькі прыкладаў. Сялянка Сабалянскай воласці Гродзенскага павету Ядвіга Ханевіч у 1901 г. выпіла кіслату з-за таго, што Прохараў (ініцыялы невядомы) абяцаў на ёй жаніцца, пазычыў маёмасць, а пасля ажаніўся з іншай жанчынай. Пры спробе Я. Ханевіч вярнуць рэчы (не пазначана, якія менавіта), яе звінавацілі ў крадзяжы, што давяло яе да адчаю і спробы самагубства [9, арк. 2– 2 адв.]. Лідскі мяшчанін Восіп Асвяцінскі на старасці вымушаны быў прасіць у сыноў і дачкі грошай, каб пракарміцца. У выніку адмовы, ад безнадзейнасці і не жадаючы весці жабрацкае існаванне, ён перарэзаў сабе горла небяспечнай брытвай у доме аднаго са сваіх сыноў, да якога прыехаў на святы [10, арк. 9]. Прастытутка з Брэсту Марыя Байбакх спрабавала скончыць займацца прастытуцыяй і далей жыць «…честнымъ трудомъ…». Яе ўтрымальнік у адказ на гэта моцна збіў яе і не выдаў грашовы разлік, Байбакх паспрабавала атруціцца карболавай кіслатой [11, арк. 2]. Дваранін з Глыбокага Людвік Ненартовіч некалькі дзён запар ужываў спіртовыя напоі, пасля заўваг жонкі адчуў моцнае «…нервное раздражение…» і ў выніку выстраліў сабе ў грудзі з пісталету [12, арк. 2]. Пры гэтым, названы Ненартовіч схаваўся ад прысуду кансісторыі і не з’явіўся на касцельнае пакаянне, што можа сведчыць аб паўторнай спробе замаху на ўласнае жыццё.
Цікавым з’яўляецца выпадак друйскага мяшчаніна Станіслава Рашкевіча, які, мяркуючы па ўсім, хацеў прыцягнуць дадзеным здарэннем увагу да сваёй асобы. Так, С. Рашкевіч у маі 1912 г. выпіў на вачах у мінакоў нешта са шклянкі, кінуў яе пад ногі выпадковай асобе і пералез праз плот чужога дома, дзе лёг на зямлю. Мінак па водары шклянкі ўстанавіў, што гэта была воцатная эсэнцыя і выклікаў паліцыю. У ходзе дазнання Станіслаў Рашкевіч адмаўляўся даваць паказанні, але адна з яго знаёмых, сялянка Разалія Алюхна, адзначыла, што ён прызнаўся ў каханні і меў стасункі з жонкай свайго начальніка. За гэта быў збіты і выгнаны з працы. Уладкаваўшыся на іншае месца працы, Рашкевіч зноў прызнаўся ў каханні і ў далейшым меў стасункі з жонкай свайго новага начальніка, за што яго абяцалі забіць. У выніку ён дэманстратыўна выпіў воцат, аргументуючы гэта пагрозамі і тым, што яму не даюць быць разам з яго каханымі [13, арк. 1–2].
Кожны асобны выпадак, дзякуючы ўніфікацыі зафіксаванай інфармацыі ў справах Віленскай Рымскакаталіцкай духоўнай кансісторыі, спалучаецца з іншымі выпадкамі, што дазваляе аналізаваць не толькі адзінкавыя здарэнні, але і бачыць зрэз гістарычнай рэальнасці эпохі. Так, пры аналізе амаль 200 выпадкаў устаноўлена, што ў ХІХ – пачатку ХХ ст. замах на суіцыд часцей рабілі жанчыны (52 % усіх выпадкаў). Пры гэтым, афіцыйная статыстыка Расійскай імперыі гаварыла аб тым, што выпадкаў, якія прывялі да смяротнага зыходу, болей было ў мужчын (у сярэднім каля 70% усіх замахаў на самагубства) [14, c. 1122–1123].
160